Роберде Клари. Завоевание Константинополя. —М, 1986.— с. 53.

ЯК і в староримську добу, Античні міста-поліси знаходилися в глибокому занепаді. Площа їх скоротилася вп'ятеро-вдесятеро, серед уламків колон паслися вівці, на колишніх центральних площах — агорах — в Афінах, Корінфі та інших містах стояли церковки і розташовувалися цвинтарі. Нові міста Римського часу теж вийшли з кризи підупали-ми й зубожілими; як і вся країна, вони набули виразно сільського, агра-ризованого вигляду. Тільки величезний Константинополь залишався принаднішим для всього світу містом-гігантом, славним своєю розкішшю. За населенням (майже 400 тис. мешканців) близькою до нього була лише столиця арабського халіфату в Андалусії — Кордоба; міста Європи рідко налічували більше 5 тис. населення, сам старий Рим — не більше 45 тис. (а, можливо, і лише 15 тис.) мешканців. І багатство Нового Риму було вже не те: поряд із запаморочливим багатством центру — сморід і напівтемрява кривих вузеньких вуличок, де в крихітному мешканні — майже нічого, крім брудної постелі та жаровні на зиму. Тут, як і в провінційних містах, вулицями бродили кози, а біля будинків вирощувались капуста та огірки.

Новий Рим зберіг рису старовинного полісу: вся держава розглядалась як продовження міста. Імперія була підпорядкована столичному монстру. Константинополь не торгував — його постачали. Для столиці хліб скуповували за твердими зниженими цінами (на зразок «хлібозаготівель»), представник єпарха (міського голови) стежив, щоб худоба, яку приганяли до міста щоденно, продавалась м'ясникам не дорожче визначеної ціни. Діяльність ремісників була детально регламентована, оскільки й вони покликані були забезпечити населення всім необхідним за невелику ціну. А

 

 

щоб провінційні міста не були конкурентами, їх утискували, як тільки могли. Пам'ятаючи небезпеку стихії, люмпенізованого натовпу, особливо партій болільників на іподромах, імперія сполучала граничну жорстокість владних структур і розгалужену систему шпигунства з заграванням із найелементарнішими, най-грубішими соціальними інстинктами мас.

Імперія належала чиновницькій бюрократії, що становила чітку ієрархію почесних титулів, розрядів, рангів. На вершині піраміди знаходився імператор — василевс, чи кесар, проголошений персоною священною, безпосереднім представником та втіленням Бога на Землі. Культ священної особи імператора охоплював усі сфери життя і втілювався як у високих мистецьких формах, так і в майже цирковому ритуалі. Колишні партії перетворилися на громадські організації при іподромах, одним із обов'язків яких було уславлення імператора.

При цьому історія Візантії — це історія безконечних переворотів, осліплень, задушень, зарізань одного за одним всевладних кесарів їх дружинами, коханцями дружин, братами, племінниками, полководцями, адміністраторами.

Характерна риса власне візантійського деспотизму — безмежне поклоніння не самій по собі особі імператора та відповідно до ієрархії — догоджання знатним людям. У Візантії схилялися саме перед місцем у освяченій релігією ієрархії. І церковні владики, й імператори-письменники (Лев VI Мудрий, син його Костянтин Багрянородний) твердили, що коли імператор «забуде страх Божий», його можна і вбити. Система нагадувала ікону в окладі: пишний ритуал передбачав строго визначений порядок, особистість немовби проглядала у підготовлених для неї виразах. Тому насправді під важким золоченим прикриттям владних відносин жили і реально діяли людські зв'язки, визначувані словом «філія». Це слово буквально означає дружбу і любов, але тут воно розумілося як особистий зв'язок, що може однаковою мірою сполучати як відданих друзів або воїнів, так і злочинців в один згуртований клан. У центрі клаїгу знаходився імператор в оточенні відданих рабів-євнухів. Тому, хоч знатність походження з часом відігравала дедалі помітнішу роль, система відзначалась великою «вертикальною мобільністю»: титули і пожалування не були спадковими, навіть на імператорський престол потрапляли люди із плебейських низів.

Ця система культивувала нещирість, хитрість і жорстокість, але вона була досить ефективною, дозволяючи висуватись на імператорські пости подекуди людям видатним, освіченим, здатним керувати імперією. Взагалі, як для тих часів, Візантія була досить освіченою: десята частина населення була письменною, в містах були школи, у великих містах — добрі школи, але тільки Константинополю дозволялося мати справжні вищі школи з класами філософії. Панування популістської демагогії в суспільстві з порівняно відкритим характером знаті призводило водночас до великого авторитету освіченості і до безмежної влади забобонів, орієнтації культури на примітивні простонародні смаки.

Школи і на Заході, і в Візантії ділились на «тривіум», де вивчались граматика, риторика і діалектика, і

 

«квадривіум», з арифметикою, геометрією, астрономією, музикою. Ця система мала переваги все ж на Сході: тут була Греція, тут зберігалися рукописи літературних і філософських творів, тут читали і класиків, і теоретиків мистецтв і музики. М'який відблиск елліністичної культури завжди лежав на Візантії, а чим далі, тим менше «ромеї» соромились визнавати користь еллінської освіти.

Збідніла імперія не могла утримувати військо, за винятком флоту, та й то на засадах найманства. Основою військової організації була система ополчення, яке в мирний час утримувало себе працею на наділах землі. Пожалування землею свого роду командуючих військовими округами, хоча і без передачі її у власність, призводило до посилення провінційної знаті, яка не без успіху прагнула спочатку до участі в столичних інтригах, а потім і до унеза-лежнення від центру. Наскільки слабкою насправді виявилася влада імператорів, показав 1204 p., коли після погрому, вчиненого хрестоносцями в Константинополі, імперія розвалилася, щоб більше ніколи не об'єднатися під одним скіпетром.

Церква у Візантії займала підпорядковане становище в системі влади і не претендувала на зверхність щодо монарха. Кесар призначав єпископів, і був випадок, коли єпископом став катехумен — ще не хрещений «огла-шенний», який тільки готувався стати християнином. Пишність церковної служби та краса і багатство храмів впливали на іноземців інколи більше, ніж військова міць імперії. Проте одна справа — співвідношення владних структур у Візантії, а інша справа — особисті стосунки і впливи.

Не раз патріархи вступали в суперечки з імператорами і змушували їх відступити. Сильний і войовничий імператор Михаїл Комнін (правив у 1143—1180 pp.) мав відкриту дискусію з патріархом, у ході якої доводив, що ромеям потрібен союз із Заходом ціною навіть підпорядкування Римській церкві. Патріарх же вважав, що краще підкоритися халіфам, ніж іти на союз із латинянами. І імператор, зважаючи на зростаючий понурий націоналізм мас, був змушений публічно визнати правоту патріарха.

Через два десятки років після того, як кесар грубо відмовив імператорові германської Римської імперії, інший кесар віддав свою сестру за кагана слов'янської Київської держави. Це було нечувано для тодішньої візантійської дипломатичної практики. Недосяжна, на відміну від Болгарії, для візантійської зброї, майже недосяжна для візантійських інтриг Руська держава стала чинником європейської політики і культурним партнером європейської цивілізації.

Слід зважати на ту обставину, що християнська Європа вела неперервну війну із світом ісламу. Безпосереднім противником воїнів ісламу була передусім Візантія, що воювала на своїх сухопутних кордонах у Малій Азії. В X ст. їй вдалося завдати халіфату значної поразки і повернути частину втрачених азійських володінь. Араби захопили частину південної Італії і здійснювали окремі набіги на землі християнського Середземномор'я, а також протистояли учасникам хрестових походів, що відбувалися у 1096—1270 роках.