Избранные произведения русских мыслителей второй половины XVIII в. — М., 1952. —Т. I. — С. 503.

У поважному віці Кирило Розумовський любив погратися в про-стяцьке малоросійство, за обідом хор співав йому українських народних пісень, які він, за його словами, співав сам, у той час, як був парубком. Більше того, коли колишній гетьман судився за свій замок у Гадячі, він не посоромився звинуватити в расовій нечистоті всю козацьку старшину, серед якої, за його словами, було повно вихідців із євреїв, татар, поляків, циган тощо (що недалеке від істини). При цьому, за деякими даними, Кирило Розумовський був відомим масоном і навіть нібито засновував масонську ложу у Варшаві. Сини Розумовського теж належали до масонів, завдяки чому клан Розумовських називали «російськими Монморансі».

Серед української освіченої публіки були люди дуже різних культурних орієнтацій. Прикладом може бути освічена старшинська сім'я Ко-зельських з Полтавщини. Ця сім'я збирала пам'ятки козацької старовини, один із трьох рідних братів Яковів Павловичів Козельських зберіг, зокрема, літопис Граб'янки, про який мова далі. А Яків Павлович Ковельський середній (близько 1728 р. — після 1793 р.) був орієнтований на сучасну філософську думку Заходу. Після риторики в Київській академії він навчався в Петербурзі механіці, артилерії і фортифікації, мав праці в цих галузях, написав філософський твір «Философические предложения» (1768 p.), переклав і видав філософські статті з «Енциклопедії» Дідро. Козельський включає у визначення етичної природи вчинку гуманістичні критерії, не обмежуючись суто раціональними, по суті, прагматичними виправданнями: він підкреслює, що політика є наука виробляти правильні наміри «найпри-датнішими і при тому праведними засобами»*, тобто відділяє раціоналізм від принципу «мета виправдовує засоби».

Іншим шляхом йде від освітнього напряму Києво-Могилянської академії Паїсій (Петро) Величковський (1722—1794 p.). Йому був неприйнятний саме світський характер освіти. Величковський багато мандрував по монастирях України, по правому й лівому берегах, і бажаний йому духовний клімат знайшов не на Україні, а спочатку в Молдові, потім на Афоні. Там він відкрив для себе Ніла Сор-ського та інших ченців спіриту-алістської традиції. В листах Величковський описує життя в скиту як дійсну «золоту середину» в людському існуванні, не наполягаючи на тому, що кожна віруюча людина повинна піти в скит. Розробивши систему чернецтва і звертаючи особливу увагу на психотехніку молитви, доведеної до очисного плачу, Величковський переклав російською мовою антологію містичних праць грецьких авторів («Добролюбіє», Москва, 1793 p.). Саме від старця Паїсія починається в Росії традиція, з найбільшою повнотою втілена в монастирі Оптиної пустині. Старці цього монастиря і опублікували його біографію.

Ще один мислитель неакадемічного напряму — глибоко релігійний діяч Катерининських часів, член просвітницького гуртка Новикова, масон Семен Іванович Гамалія (1743—1822 pp.), що теж навчався у Києві в академії. На протиставленні внутрішньої і зовнішньої людини побудований весь його світогляд. «Бажаю вам і собі тліти у зовнішній людині, а у внутрішній оновлювати

ся у всі дні»*, пише він одному із своїх численних кореспондентів. «Зовнішні справи робити можна, але прив'язуватися до них не можна» — така особливість масонського ставлення до світського життя, яке не заперечується, але вважається немовби недійсним, примарним. Етична програма Гамалії — приборкування чуттєвої людини розумом, а розуму вірою. При цьому Гамалія — пристрасний противник театру як в житті, так і в мистецтві. З цим пов'язане і вчення про потрійну природу людини, яке ґрунтується на староруських релігійних джерелах. Людина в «скотськім житті» є язичник, у законному житті — громадянин, або ізраїльтянин, в Євангельському — християнин. Саме до «скотського», тварного життя належить театральність і всіляка ігрова діяльність.

Ніби й несхожий на всіх цих людей Василь Григорович-Барський (1701 —1747 pp.), старший із двох братів родом із Бара, вихованців Київської академії (про архітектора Івана Григоровича-Барського йтиметься далі). Нестримна цікавість, глибокий інтерес до людини, її побуту, культури, вірувань і цінностей погнали його, двадцятидвохлітнього хлопця, в подорож по ойкумені: Австрія, Молдова, Валахія, Італія, Греція, Палестина, Сирія, Аравія, Єгипет. Розповідь про мандри, що тривали двадцять чотири роки, могла б стати захоплюючою книгою. І таку книгу Василь Григорович написав, але це був не авантюрний роман, а етнологічне та економіко-географічне дослідження, яке відкрило українському читачеві цілий культурний континент. Невдовзі після повернення додому Василь

Григорович-Барський помер; похований в Київській академії. Записки його поширювалися в списках, читалися з захопленням; 1778 р. вони були надруковані під назвою «Странствования Василия Григоро-вича-Барского по святым местам с 1723 по 1747 г.».

Хоч мандри Григоровича-Барського вийшли далеко за межі рідного краю, він належить до тієї ж породи неспокійних дослідників з ненаситною і безкорисливою жадобою знання, що характерні для староукраїнської культури. Він жив на початку її пізнього періоду, розширюючи культурні обрії; на схилі цієї доби височіє постать іншого мандрівника, дослідника царини духу Григорія Сковороди.