Студопедия — Цит. за: Леонтович В.В. История либерализма в России. — С. 239-240.' Цит. за: Кандель Ф. Очерки времен и событий. — Иерусалим, 1994. — Ч. 3. — С. 223. "Там же. — С. 215.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Цит. за: Леонтович В.В. История либерализма в России. — С. 239-240.' Цит. за: Кандель Ф. Очерки времен и событий. — Иерусалим, 1994. — Ч. 3. — С. 223. "Там же. — С. 215.






гато в чому сприяли тому, що в кризовій ситуації початку століття урядом було зроблено шерег непоправних помилок, за якими стався подальший розвал імперії і особиста трагедія царя та його сім'ї.

На відміну від свого батька, який попри свої консервативні упередження здатний був керуватися здоровим глуздом, Микола схильний до містичної самосвідомості. Чи не найяскравіше це виявилося в резолюції, яку він написав на проекті постанови про скасування деяких обмежень для євреїв, підготовленої Столипіиим: «Незважаючи на найпереконливіші докази на користь прийняття позитивного рішення в цій справі, внутрішній голос дедалі наполегливіше твердить мені, щоб я не брав цього рішення на себе. Досі совість моя ніколи мене не обманювала. Тому і в цьому випадку я маю намір слідувати її велінням»*.

Микола II і його оточення шукали в різних особистостях шаманського типу — від Іоанна Кронштадтського і ченця Іліодора до Григорія Рас-путіна — втілення православ'я і народності як останнього опертя самодержавства. В цій пристрасті до святості було щось нездорове й язичницьке, точніше, потяг до відсутнього примітивного здоров'я. Распутін завершує цю епоху; його п'яні танці-«плясьі», пісні, вишивані шовкові сорочки, боброві шуби, сіряки, підбиті парчею, — все це було символом того, чого не знайшов двір у реальній Росії і в своїх підлеглих, у що він вірив і за що хапався.

Це містичне сприйняття російської національності і націоналізму знайшло вираз і в політичних орієнтаціях царя. Зустрівшись в грудні 1905 р. з депутацією погромного «Союза русского народа», цар погодився прийняти знаки приналежності до «Союзу» для себе і свого сина і додав: «Об'єднуйтесь, російські люди. Я розраховую на вас»".

Орієнтація двору на ірраціональну «народну сутність», втілену в недержавні, позаінституційні об'єднання «відданих російських людей», породжувала — вперше в історії XX ст. — рухи фашистського характеру, готові до використання брутального насильства аж до масових убивств. По суті таким фашистським об'єднанням був і згаданий «Союз русского народа».

Ліберальна бюрократія і насамперед найяскравіший її представник — граф Вітте вороже ставилися до наближення самодержавства до конституційного ладу. Лібералізм Вітте і його спадкоємця — Столипіна обмежувався програмою реформування села, що, зрештою, було підґрунтям усього суспільного розвитку. Вітте вважав самодержавство функціонально найзручнішим державним апаратом, у тому числі для реформування господарського побуту Росії, і з великою недовірою розглядав кожен крок в конституціоналістському напрямі, на який штовхала уряд лібе-ралыю-демократична громадськість. До того ж Вітте ясно розумів небезпеку розвалу імперської будови під тиском відцентрових національно-визвольних сил. Цим, зокрема, зумовлений опір, який він чинив поширенню земського устрою на західні губернії Росії — території правобережної України, Бєларусі та Польщі. Проте як людина прагматична, Вітте готовий був на компроміси, і за умов першої революції саме під його керівництвом врешті було підготовлено такі акти, як Маніфест 17 жовтня 1905 р. і «пожа-лувані» царем 23 квітня 1906 р.( уже після відставки Вітте, Основні закони, що фактично стали дуже обмеженою і недемократичною, але все-таки конституцією. Конституція 23 квітня 1906 р. містила пункт, що узаконював державний переворот, чим і скористався П.А. Столипін 3 червня 1907 року. Росія повернулася до необмеженого самодержавства, позбавленого широкої суспільної підтримки.

Протиріччя між суспільством та автократичним режимом були тим більші, що країна продовжувала економічно розвиватися і жити за нормами господарського і культурного побуту, несумісними з диктатурою. Проведені П.А. Столипіним реформи, нарешті, довели до кінця ліберальну програму Олександра II. Вітте з ревнощів не любив Столипіна, оскільки столипінські реформи були підготовлені комісією під його, Вітте, керівництвом ще на початку 1906 року. Столипінська «перебудова», проведена під гаслом Плеве «спочатку заспокоєння, а потім реформи», дала новий поштовх економічному розвитку Росії, але залишила незмінною деспотичну основу її політичного ладу. Імперія не витримала труднощів, принесених війною.

Антисемітизм

З 80-х років Росія у громадськості Заходу має таку ж страхітливу репутацію країни нелюдської жорстокості, як і Туреччина. Якщо Туреччина зажила недоброї слави через вірменську різанину, то Росія лякала світ єврейськими погромами.

Антисемітизм залишався урядовою політикою Росії до кінця імперії, погроми — традицією білої армії в роки громадянської війни. До культурнополітичної історії України смуга антисемітських жорстокостей має стосунок хоча б тому, що відповів за геноцид євреїв у всій імперії тільки лідер української держави — Симон Петлюра, вбитий 1926 р. на знак помсти за пофоми, що чинили частини армії УНР. Убивця був виправданий Паризьким судом, як і вбивця організатора вірменської різні Талаат-паші — судом Берлінським.

Згідно з російськими законами, все населення імперії поділялося на три категорії: природні обивателі, інородці та іноземці. Інородцями вважались ті, хто виділявся «особливими умовами побуту», як то кочовики Центральної Азії, місцеві жителі тундри, народи Середньої Азії, тобто корінне населення завойованих чи мирно приєднаних до Російської імперії територій, тубільці її колоній. До інородців належали також євреї, життя яких — на відміну від інших інородців — регулювалось величезною кількістю законів, циркулярів та сенатських роз'яснень. Євреї мали право жити тільки на території, що називалась «черта постоянной еврейской оседлости» і обіймала Польщу та низку західних губерній (включаючи всю Україну, крім Києва і невеликої території на сході). Паспорт єврея був дійсним тільки в «черте оседлости», дозвіл на поїздку в центральні російські іубернії видавався поліцією як відрядження. Жити поза «чертой» могли лише купці першої гільдії з певною кількістю прикажчиків і слуг, особи з вищою освітою, люди низки професій, включаючи медичні. Щоб здобути права «природних обивателів», достатньо було перейти у будь-яку християнську конфесію.В часи Олександра II обмеження для євреїв були послаблені; натхненні перспективою асиміляції в російському європеїзованому суспільстві, євреї кинулись у гімназії та вищі навчальні заклади, особливо в медичні та юридичні. Єврейський капітал активно включився в економічний розвиток країни. Незважаючи на перепони, і респектабельні фінансисти, і дрібні метушливі торговці й посередники дедалі активніше діяли на російському ринку.

Єврейський капітал фактично створив новітню цукрову промисловість на Україні: брати Лазар і Лев Бродські, Йона Зайцев, Герц Бала-ховський та інші ввозили з Європи найновітніше обладнання, запрошували фахівців, розвивали виробництво нового тоді цукру-рафінаду. Євреям належала чверть цукрових заводів Південно-Західного краю, а в дев'яностих роках самі лише брати Бродські виробляли чверть усього російського цукру. Єврейські купці зруйнували монополію греків у хлібній торгівлі, посідали дедалі більше місце в торгівлі худобою і лісом. До найбагатших фінансистів Росії належали Гінцбурги, які заснували свої банки також у Києві й Одесі.

Багаті євреї часто виступали щедрими меценатами. Київ завдячує Бродським багатьма своїми здобутками; на їх гроші проведено водогін і перший в Росії трамвай, будувались Політехнічний і Бактеріологічний інститути. Давид Марголін давав гроші на водо- і газопостачання Києва, комерційні і торговельні школи. Найкраще газове освітлення в Росії було в Одесі завдяки єврейським промисловцям та фінансис-

• Канделі, Ф Очорки там ПІСЛЯ ТОГО ЯК ПОЧалОСЬ масове

времен и собьггии. —

ч. і, — с. 90. опанування вихідцями з єврейського середовища інтелігентних професій, особливо юридичних і медичних, тіснішими стали стосунки між євреями та неєвреями. В «черте оседдости» 25 відсотків лікарів були євреї.

У Бердичеві євреї становили 79,8 відсотка населення, в Катеринославі — 36,8 відсотка, в Одесі — 34,4 відсотка, в Києві — 12,9 відсотка. Це були насамперед купці — торговці кіньми, хлібом, дровами, дрібні крамарі, кравці, шевці, ковалі, слюсарі, візники, меламеди, вчителі, кантори, рабіни, м'ясники, шапошники, аптекарі, лікарі, фельдшери, акушерки, книготорговці, власники постоялих дворів, фахівці спеціально для весілля — куховарки, клейзмери — музиканти, яких кликали і на християнські свята (з родин клейзмерів походили І. Дуиаєвський, Я. Хейфец та ін.), бадхани — професійні розважальники на весіллях, які співали і розповідали анекдоти. І різний злиденний люд, який жив впроголодь у лахміттях, бруді і страшенній тісноті.

1897 р. в Росії відбувся перший перепис населення. Учасник перепису повідомляв з Умані: «Звикнувши з дитинства до думки про експлуататорські інстинкти євреїв, наші рахівники були буквально вражені, побачивши, в якому становищі живуть ці експлуататори. Страшенна скупченість, біднота, безліч жебраків і людей без певних занять, що живуть чим Бог послав, — ось на що щоразу доводилося наштовхуватися...»*

Ці переповнені єврейською біднотою квартали українських міст та містечок і стали ареною кривавих трагедій протягом царювання Олександра III і Миколи II.

Після вбивства Олександра II навесні 1881 р. пройшли єврейські по-громи по Україні: 15 квітня — в Єли-саветграді, 26 квітня — в Києві, потім в Жмеринці, Конотопі, Борисполі, Переяславі, Ніжині. Коли хвиля погромів, здавалося, вщухла, світ був вражений страхітливим погромом в Балті 29 березня 1882 року. Погроми 1881 — 1882 рр. охопили 150 населених пунктів, з них третина припадала на Київську губернію.

Почалась масова еміграція євреїв в Америку, виник сіоністський рух. Першими сигналами сіоністського руху були публікації одеситів — Моше Ліліснблюма та Лева Пінскера. Кандидат права, військовий лікар, який одержав орден за Кримську війну, Пінскер раніше був прихильником розчинення євреїв у російському освіченому суспільстві, а тепер відстоював ідею побудови власного національного центру на власній території.

Відповідд10 ЦаРя на антисемітський рух було посилення обмежень і утисків щодо євреїв. 1882 р. введено «Тимчасові правила», що обмежували євреїв у правах, а з 1887 р. діяла «процентна норма» для навчальних закладів: в «черте оседлости» — 10 відсотків, поза нею — 5 відсотків, в столицях — 3 відсотки. «Тимчасові правила» скасувала тільки Лютнева рево-люція 1917 року.

З пожвавленням громадсько-політичного життя на початку XX ст. починаються нові антисемітські виступи. 6 квітня 1903 р., під кінець єврейської Паски і на початку християнського Великодня, розпочався грандіозний Кишинівський погром, що тривав два дні. Світовий резонанс був широким; цар відмовився прийняти петицію американських громадян, хоча його просив про це президент США; Плеве зустрічався з вождем сіоністського руху Герц-лем і щось пояснював йому. А антисемітська преса писала: «Євреї завжди так: спочатку накапостять, а потім самі ж ґвалт здіймають і закликають до громадського співчуття»'.

Революція 1905 р. супроводжувалась погромами, листівки закликали бити «жидів, соціалістів і інтелігентів». Погроми почалися в квітні, але головна хвиля прокотилася за два тижні після Маніфесту 17 жовтня 1905 року. Хід погромів у час революції має вже нові риси. Нерідко створювались загони самооборони — і єврейські, і несврейські. В Мелітополі, наприклад, вони відігнали погромників і відібрали награбоване, в Миколаєві придушили погром від початку. В Житомирі йшли справжні бої, вбиті і поранені були з обох сторін. Натовп погромників забив на смерть студента Миколу Блінова, який хотів усіх заспокоїти; кричали: «Хоч ти і руський, але сіціліст, і гірше жидів!». Погроми пройшли в Ніжині, Бахмуті, Золотоноші, нарешті, в Києві і — нечуваної люті — в Одесі. За дванадцять днів після маніфесту відбулося 690 погромів, переважно по Україні, третина з них — в Чернігівській губернії. Вбито 810 євреїв, половина — в Одесі.

Схід селян селища Новопетрівське Херсонської губернії ухвалив виключити з громади і вислати в Сибір за участь у погромі 14 селян. У с. Архангельському під Херсоном учасників погрому на селянському сході односельці покарали фізично — дуже сильно побили.

Як могли вибухнути масові криваві розправи з євреями?

Сучасні соціологічні дослідження показують, що при великих перепа-

* Кандель Ф. Очерки времен и событий. — Ч. 3. - С 194. дах у культурі наявність більше 10— 15 відсотків іншоетнічного населення може призвести до міжетнічного напруження. З іншого боку, там, де менше міжетнічних контактів, більше ксенофобії, етнічних передсудів. За умов неймовірної скупченості єврейського населення в містах і містечках «чертьі оседлости», в Україні в тому числі, певне напруження було неминуче. Проте воно не пояснює агресивності погромників. Один із найстрашніших погромів стався в Нижньому Новгороді, де майже не було євреїв.

Ініціаторами погромів на Україні, особливо 80-х років, стали якісь людці, які спеціально приїжджали з Центральної Росії. Погроми безумовно були організовані, хоча немає документальних слідів тих центрів, які б керували цією терористичною діяльністю. Для найвищих кіл держави погроми були несподіванкою, Олександр III був певен спочатку, що це справа рук соціалістів. Різні не дуже впливові поліцейські і адміністративні начальники знаходили спільну мову й готували напад на єврейські квартали. Сценарії цих подій в Росії й Туреччині надзвичайно схожі. За сигналом натовп кидається громити єврейські крамнички, а потім іде по домівках, і тут уже починається жах, розігрується садистська фантазія особливо охочих, ґвалтують старих і малих, розпорюють животи і відтинають частини тіла, глумляться над трупами. Війська і поліція не втручаються.

Уже в часи погромів 80-х років євреїв вражала не тільки лють нападників, а й байдужість навколишнього населення. Як ми знаємо сьогодні з аналізу подібних ситуацій масового терору («простору смерті»), у нейтральної частини населення наступає параліч волі до дії й навіть до моральної оцінки, люди скуті жахом, світ видається зовсім іншим, відмінним від того, де є поділ на добро і зло. Ми бачимо в 1905 р„ що суспільство вже опирається цій заворожуючій силі зла, і неучасть перетворюється на активний опір.

Але головне, що знаходить дедалі чіткіший вияв у подіях 1905 р. і пізніше, — це природа ненависті, яка проривається в агресії погрому. Ненависть спрямована проти «жидів, сіцілістів та інтелігентів», проти незрозумілого світу, що протистоїть звичному традиційному «своєму». В погромах брали участь люди різних соціальних верств, зовсім не обов'язково конкуренти євреїв, а деякі «освічені» не опускалися до вбивств і грабунків, але дивилися на них як мовчазні співучасники. Ненависть темряви вилилася на свреїв, вона нагромаджувалась проти інтелігентів, пізніше та ж сила соціального дна змела поміщицькі маєтки і наробила безліч революційного зла.

Не будучи безпосередніми організаторами антиєврейських звірств, російські монархи цілком поділяли антиінтелігентську і антиєврейську ідеологію і ніколи не вживали серйозних заходів проти погромників, як і пізніше Добровольча армія.

В ці роки з'являється зловісна фальшивка — «Протоколи сіонських мудреців». Вони ходили в списках ще 1899 р.; в книзі С. Нілуса «Велике в малому, або Антихрист як близька політична можливість», що вийшла друком в Царському селі 1905 р., «Протоколи сіонських мудреців» уже містились як її частина. Стара тема про таємну єврейську змову набула формулювання, що використовувалось у нацистській Німеччині, використовується фанатичними антисемітами й досі.

«Протоколи сіонських мудреців» багато і ретельно аналізувались спеціалістами, в тому числі судовими експертами, і сьогодні їх історія не становить таємниці. В основу «Протоколів» покладено блискучу соціальну анти-утопію середини XIX ст. — книгу Моріса Жолі «Діалог в пеклі між Макіавеллі та Монтеск'є». В цій книзі йдеться зовсім не про євреїв — уявний діалог авторитарного і ліберального мислителів створено для прогнозу майбутнього тоталітарного суспільства, на яке, на думку автора, міг перетворитися режим Луї-Наполеона. Агенти російської таємної політичної поліції переробили 25 діалогів Макіавеллі і Монтеск'є на 24 діалоги невідомих «сіонських мудреців». Примірник книги Нілуса з «Протоколами» представили Миколі II, і він написав на полях: «Яка глибина думки! Яке передбачення! Яка точність виконання! Наш 1905 рік точно під диригування мудреців!». За «розшук» протоколів співробітники поліції одержали нагороди, готувалось широке використання «Протоколів» для антиреволюційної та антисемітської політики. Але за наказом Столииіна було проведено таємне розслідування, яке виявило підробку та її авторів. Микола II написав резолюцію на справі: «Протоколи вилучити. Не можна чисту справу робити нечистими засобами»*.

Войовничий середньовічний антисемітизм був одним із виявів ідеології та політики насильства, яку імперський режим протиставив економічному і громадському прогресу. Спроби подати сьогодні дореволюційну Росію як щасливу країну енергійного розвитку і достатку, ліберальних бенкетів з осетриною і шампанським та салонів з витонченою поезією однобічні й тенденційні, вони залишають незрозумілим, чому ж цей режим був такий ненависний і так легко розвалився.

§ 3. УКРАЇНА

ПОРЕФОРМНА

ТА ПЕРЕДРЕВОЛЮЦІЙНА

Село

Впродовж другої половини XIX ст. населення України зросло з 13,5 млн до 26 млн чоловік, тобто майже подвоїлося. До першої світової війни воно збільшилося ще на 10 мільйонів. Особливо швидко зростало населення південних губерній: з 3,6 млн 1858 р. до 8,8 млн 1897 і 13 млн 1914 року. Швидко збільшувалось населення міст- — як і по всій Росії, втричі, так і в Новоросії — вп'ятеро (з півмільйона до півтора в кінці століття і двох з половиною напередодні війни). На зламі століть все населення імперії становило 197,6 млн чоловік, у тому числі й тих, хто назвав рідною мовою російську — 55,4 млн (47 відсотків), українську — 22 мли (19 відсотків).

Це — показник не дуже точний: на Правобережжі частина поляків рідною мовою вважала українську, а частина українців, безумовно, значно більша, ніж кількість україномовних поляків, — в сім'ї розмовляла російською мовою, вважаючи себе українцями або не замислюючись над

СВОЄЮ НаЦІОНаЛЬНОЮ ІДеНТИфІКаЦІЄЮ. · Цит. за:

СеЛЯН, За данИМИ ТОГО Ж перепису Каидель Ф Очерки

*\ J времен и событии. —

1897 р., було в Україні 22 млн. На цей ч з — с. 239. Сеяянин-украінець. Фото Кніповича

Український селянський двір. Фото Кніповича

клас українського народу і припадає основна маса тих, хто вважав рідною мовою українську. Селянство розмовляло дуже близькими діалектами однієї мови від Поділля до Слобожанщини, від Полісся до Таврії. В різних регіонах хати по-різному будувалися, крилися соломою, прикрашалися, але скрізь це була традиційна українська хата. Так само однотипно забудовується господарськими будівлями двір. Цей стандартний інтер'єр хат та дворів зберігають поселення українців і у Приураллі, на Далекому Сході, і в Карпатах. Зберігають спільні

риси і господарська діяльність, і реманент, і майно українського селянина на всій національній території та на новоколонізованих землях.

Селянство становило близько 90 відсотків населення в середині століття і близько 85 відсотків — напередодні війни. В корінних ук

раїнських губерніях відсоток сільського населення мало змінювався. Це відбилося і на структурі промисловості: на Україні розвивалася переважно промисловість, орієнтована на переробку сільськогосподарської продукції, — цукрова, борошномельна, винокурна. Різкий контраст становили нові промислові райони, що швидко розвивалися. Але і на їх долю сильно впливав розвиток процесів в українському селі.

Україна і Польща були найбільш густо-населеними районами імперії, якщо не рахувати промислового центру Росії. Порівняно з іншими районами на Україні після реформи найзначніїпий відсоток землі опинився в приватній власності — крім великих приватних землеволодінь тут було багато селянських сімей, на кожну з яких, крім наділу, виділялася у приватну власність садиба. Середній наділ на селянську сім'ю по Україні був

істотно нижчий, ніж загалом по імперії, — найбіднішими господарствами в Росії вважалися менші, ніж 6,2 га, і їм належало загалом 23 відсотки всіх земель; в Україні це був більш ніж середній розмір господарства. Колонізаційні земельні ресурси були вже вичерпані, і селянське малоземелля стало нестерпно гострою, визначальною соціальною проблемою.

Треба, проте, підкреслити, що для другої половини XIX ст. характерний приблизно однаковий розподіл землі між великими приватновласницькими маетностями, середніми й зовсім маленькими господарствами в усій Європі, як Східній, так і Західній. Справа не тільки в забезпеченості господарств землею, й у технічній та економічній культурі села.

В Росії половина приватновласницької землі належала 6 відсоткам власників. Але з 1861 по 1912 р. дворянство продало половину своїх земель селянам. Вести велике аграрне господарство тепер доводилось не на насильницьки-кріпосницьких, а на приватновласницьких засадах, із застосуванням найманої робочої сили і в обстановці конкуренції. За цих умов половина великих поміщицьких господарств виявилась нежиттєздатною, а дрібні селянські господарства мали зовсім іншу долю, ніж у Західній Європі.

її І Іімеччині різкі зміни в життя сода приніс розвиток промисловості, який зробив доступними селянину мінеральні добрива та новітній сільськогосподарський реманент, створив умови для поліпшення порід худоби, переведення на стійлове утримання, чим зменшив залежність економіки господарства від його розмірів. Родюча українська земля начебто і не потребувала добрив, але виявлялося, що за таких умов економічно вигідне тільки велике фермерське або зовсім гігантське зернове господарство. Дрібні господарства, які не стали на шлях інтенсивного розвитку, не могли скористатися навіть тими простими знаряддями, що їм пропонувала тогочасна промисловість.

На відміну від Росії, українське село не знало общинного землеволодіння з регулярними переділами землі між господарствами. Ці переділи, що були регулярними в Росії, і, згідно з одним із законів Олександра III, повинні були проходити по всій імперії не рідше, ніж раз на 12 років, не дозволяли селянинові ставитися до землі як до своєї власності, як до основи життя, що потре-

Жнива

Біля в'шки. Фото КніповичаНа ярмарку. Фото

Б. П. Левашова

' Див.: Россия. Полное географичес кое описание нашего отечества // Малороссия. — СПб.. 1903.-T. VII.-С 155. " Див.:







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 409. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Алгоритм выполнения манипуляции Приемы наружного акушерского исследования. Приемы Леопольда – Левицкого. Цель...

ИГРЫ НА ТАКТИЛЬНОЕ ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ Методические рекомендации по проведению игр на тактильное взаимодействие...

Реформы П.А.Столыпина Сегодня уже никто не сомневается в том, что экономическая политика П...

Виды и жанры театрализованных представлений   Проживание бронируется и оплачивается слушателями самостоятельно...

Что происходит при встрече с близнецовым пламенем   Если встреча с родственной душой может произойти достаточно спокойно – то встреча с близнецовым пламенем всегда подобна вспышке...

Реостаты и резисторы силовой цепи. Реостаты и резисторы силовой цепи. Резисторы и реостаты предназначены для ограничения тока в электрических цепях. В зависимости от назначения различают пусковые...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия