ДыишкхиААК Быт крестьян Кііменецкого и Проскуровского уездов Подольской губернии// Архив РГО. Разряд XXX. — Оп. I. — № 23.

Глечики на ярмарку. Фото

Б. П. Аг.шїмова

Робітники на цукровому заводі

Хлопці 3 українських сіл ішли на заробітки в місто, в нові промислові райони, на вугільні шахти Донбасу, щоб заробити грошей і повернутися додому. Там, у тих робітничих селищах, у гуртожитках на брудному шматті, вони жили абияк, нерідко

хворіли на венеричні хвороби, пиячили. Слід зауважити, що на селі тоді пилось небагато, горілка була по дві з половиною — три копійки кухоль; на весілля на кілька дній бралося два-три літри горілки, бо за столом завжди пилося кругом з однієї чарки, тобто виходило потри-чотири чарки за вечір на кожного.

Місто лякало, і селяни, як правило, трималися громади до останнього, а якщо виїжджали, то прагнули осісти на нових землях старими українськими селами, і лише в крайніх випадках переселялися до робітничих селищ назовсім. Українське селянство брало велику участь у колонізаційних процесах, і чим далі, тим відсоток українців у загалі російських мігрантів був вищим. На

Бондар.

Фото Кніповича початку XX ст. українці становлять 32 відсотки населення Північного Кавказу, 22 відсотки — Далекого Сходу, 10 відсотків Казахстану і близько 5 відсотків у Сибіру та на Нижньому Поволжі. Російська міграція переважно була спрямована в місто, українська — на село.

Невеликий нарис В.Г. Короленка «Землі! Землі!», написаний уже в роки революції, в самій назві своїй виразив суть того глибокого прагнення, під знаком якого жило українське село передреволюційних часів. Глуха ненависть до пана продовжувала жевріти в селянських душах, і проблема землі перекривала всі інші соціальні пристрасті. Досить помітна заможніша частина селян уже спроможна була розв'язати свої господарчі проблеми, прикупаючи землю; це — ті яскраво змальовані Короленком «хлібороби» (до яких могли відносити і поміщиків); засмаглі, обвітрені і худорляві, вони гасали по своїх полях на «лінійках», з ранку до ночі займалися справами, вели стійке, надійне й прогресивне господарство, яке трималося на їх праці, ощадливості та практичному розумі. Чим гостріша була ситуація в селі, тим ворожішим було ставлення до цих «глитаїв» з боку бідніших селян (на селі цінували заможність, але тільки нажиту власною фізичною працею), і тим більшою зневагою платили «гультяям» багатші. В обох випадках неснраведливостей вистачало — бідність найчастіше не була наслідком неробства, видертися з неї не могла більшість селян, так само як багатство зовсім не завжди було наслідком зиску. Так чи інакше соціальна нерівність породжувала на тлі бідності значне напруження, і воно вже спрямовувалось не

Ті ончар. Полтавська губернія. Фото

Б.П. Аглаімова

тільки проти «панства», а й проти «своїх» «куркулів».

Урбанізація краю

Хоч би як трималася купи сільська громада, вплив міста на неї був дедалі значніший і дедалі частішими стали переїзди до міста. Змінювалася під виливом міста і культура повсякденного селянського життя.

Насамперед загальне становище різко змінилося у зв'язку з будівництвом залізниць. Україна завжди була дуже погано пов'язана дорогами — на Поліссі колеса в'язли в піску,

а далі на південь і вулиці, і дороги розкисали і робились непрохідними у весняні та осінні місяці. Всі дороги були ґрунтовими; після весняних робіт селяни ішли на шарварок (повинності по ремонту доріг), але це мало допомагало. Виручали великі ріки, але переважно на півночі; тут везли баржами вапно, крейду, пісок, глину, зерно. Та ріки були тоді хоч і широкі, але заі^гулені — фарватер не чистили; Дніпро перегороджували пороги. Неспішно ходили на південь по сіль та рибу великі чумацькі вози, запряжені волами, — тільки на Чернігівщині в 80-ті роки налічувалось 210 тис. чумаків! Залізничне будівництво розгортається з початку 70-х років: споруджуються Миколаївська залізниця (Москва — Крим), Лібаво-Роменська, сполучаються залізницями Харків з Кременчуком, Київ з Курськом (залізниця з Києва до Полтави споруджена тільки 1901 р.). Мережею залізниць вкривається Донбас. Будуються залізничні мости; будівництво такого мосту через Дніпро в Києві почалося 1870 р. (перший стаціонарний ланцюговий міст тут збудовано 1855 р.).

Місто не тільки зростає чисельно, а й змінюється якісно в культурно-побутовому відношенні. Це, щоправда, заторкує напочатку тільки

Київ.

Вид на Житній базар з гори Щекавиці. Кінець XIX ст.

великі міста. Такі знамениті міста, як Ніжин, Суми, Чернігів, Охтирка тощо налічували тоді по 20—ЗО тис. мешканців; у Харкові наприкінці століття мешкало 175 тис, у Києві в середині 70-х — стільки ж, а наприкінці століття вже 248 тис.чоловік.

Містечка й так звані заштатні міста (міста, в яких не було адміністративних установ) мало змінили свій вигляд, спосіб життя і вплив. Важко говорити і про культурний вплив таких робітничих центрів, як, наприклад, Юзівка, майбутній Донецьк, де тоді жило близько 30 тис. робітників і службовців англійського підприємця Юза і яке не називалось ні містом, ні селом, бо було чимось невиразним; або селище навколо заводу в Олександрівні, нині Запоріжжя. Тип великого індустріального міста тоді ще тільки зароджувався. А старі культурні центри змінювали свій вигляд і свій культурний ландшафт.

Так, у Києві з 60-х до 80-х рр. населення подвоїлось, але ще істотніше змінився вигляд міста: дерев'яні будиночки відступали перед кам'яними спорудами, кількість кам'яниць зросла з 361 в 1856 р. до З тисяч у 80-ті роки. Ще на початку 80-х років споруди університету і І гімназії стояли осібно на околиці за своїми червоними і жовтими стінами; на місці теперішнього університетського парку тоді був вигін, де гімназисти гралися в «гилки». Обнесений жовтими стінами був і Лева-шовський пансіон, де тепер Президія Академії наук; на Фундукліїв-ській знаходилось кілька невеликих будинків і лише один великий — Фундукліївської гімназії, через садибу якої прорізали Пушкінську вулицю. Масова забудова міста почи

мається з кінця 80-х років. У 1870— 1872 рр. у місті (повторно) споруджено водогін, з 1894 р. почала діяти каналізація. 1890 р. у Києві ходить конка, а через два роки кінний трамвай замінюється електричним (відповідно до поширення трамвая в містах Європи). З 1870 р. починаються роботи щодо встановлення широкої мережі газового освітлення; в кінці 70-х років газові ліхтарі з 1 серпня по 1 травня добре освітлювали Хрещатик і Олександрівську вулицю. А з 1890 р. місто освітлюється електрикою, хоча аж до війни зберігались і газові, а на околицях — гасові ліхтарі.

В кінці століття нове життя одержує Катеринослав, який завдяки відкриттю Криворізького залізорудного басейну став центром, що об'єднував правобережну руду з лівобережним вугіллям. Спроби налагодити видобуток залізної руди робив ще Потьомкін, але його проекти були поховані разом з честолюбними планами перетворення центру Новоросії — міста Катеринослав — на третю столицю імперії (імператор Павло навіть перейменував було Катеринослав на Новоросійськ). Відкрив залізорудні родовища наново на початку 70-х Олександр Миколайович Поль (1832— 1890 рр.), місцевий поміщик, пристрасний археолог. Дід його був балтійським німцем, бабуся — з роду Полуботків, сам він з дитинства захоплювався українською старовиною. Ці захоплення привели його в Дубову Балку на Саксагані, біля Кривого Рогу, де Поль і знайшов руду. Після експертизи, яку він зробив у Німеччині, Поль купив Дубову Балку і взяв у оренду на 99 років всі Криворізькі копальні. Двадцять років житгя витратив О.М. Поль на розвиток гірничої справи та металургії в Україні, завдяки його енергії проведено Катеринославську залізницю і побудовано другий в Росії міст через Дніпро, — втім, він продовжував займатися археологією, збирати старожитності; його зібрання започаткувало музей його імені (нині музей ім. Д. Яворницького).

В містах з'являються нові класичні гімназії та прогімназії, комерційні, реальні, технічні, залізничні училища, школи жіночі, приватні, недільні, початкові народні училища, церковно-приходські школи. Величезну роль відіграла земська шкільна система. Це передусім завдяки їй не тільки місто, а й село України поступово стає освіченим. Так, якщо частка неписьменних се-

Київ.

Вид на урочище Кожум 'яки з гори Щекавиці. Кінець XIX ст.

Київ. Хрещатик, готель «Ііаціональ» (бия Бесарабки). Листівка 1906 р.

Школа ред новобранців Полтавщини ста-

новила 87,5 відсотка у 1878 р., то в 1898 р. вона знизилась до 52,5 відсотка; подібні цифри характерні й для інших губерній.

У містах, особливо нових промислових центрах, великий відсоток становили вихідці з російських губерній — Орловської, Курської, Рязанської, Костромської, а також з Бсла-русі та українського Полісся. Так, за даними перепису 1897 р. серед робітників Олександрівського заводу росіяни становили 67 відсотків, українці — ЗО відсотків. У містах українського півдня російською розмовляло менше половини населення — 44,7 відсотка, українською — 18,2 відсотка, решта — грецькою, німецькою, молдавською, на ідиш, вірменською тощо.

Проте не чисельна перевага мігрантів і не культурний їх тиск робили російську мову пануючою на вулицях міста. В більшості міст переважна кількість населення походила найчастіше з навколишніх сільських місцевостей. За даними перепису 1874 р. в Києві із 127 тис. мешканців три чверті походили або з Києва, або з навколишніх губерній,

•ЧикаленкоЄ. _{але Т}]_ЛЬКИ трОХИ 6ІЛЬШЄ ТрвТИНИ

Спогади. —

н.-й.. 1955.- с. 349. вказало українську мову як рідну.

Ситуація здебільшого залишалася такою ж і на початку нового століття.

Отже, справа не в кількісній перевазі російського чи російськомовного прийшлого населення, а в росій-ськомовності пануючої культури. В загальному культурному просторі українського міста другої половини XIX — початку XX ст. україномовна міська культура залишається набутком нечисленного прошарку населення; мовою української наукової, технічної, гуманітарної культури через політичні обставини залишається російська. Українці, навіть національно дуже самовизначень часто не вміли вести розмови на «високі» теми українською мовою. Є. Чикаленко згадує, що в інтелігентному Києві кінця століття було лише кілька сімей, де в побуті говорили українською; на зібраннях київської громади розмовляли переважно російською, бо не вміли інакше.

Коли в час першої російської революції на селянських зібраннях ставилося питання про введення української мови в школах, лунали вигуки з місць:

«Це щоб наші діти зосталися навіки мужиками!

Не треба!

Тепер хоч дехто з наших дітей виучується на вчителів, попів, лікарів, а то вже годі буде!»*

Для селянства українська мова залишалася «мужицькою», ознакою нижчого соціального стану, і українофіли розуміли, що якщо вибір мови навчання буде вільним, селянські громади оберуть російську. Надзвичайно яскравий факт розповів Чикаленкові історик Модест Левицький. Коли він дав у лікарні сторожеві читати Євангеліє ук-рейнською мовою, «той, похитуючи сумно головою, сказав:

— Господи! Вже й з слова Божого сміються!»'

Використання чужої мови в сфері культури — явище непоодиноке в історії народів. Україна через історичні обставини мала розвинену міську культуру, реалізовану переважно в російській мовній сфері. Це зовсім не означає, що українською можна вважати тільки сільську україномовну традиційну культуру або тоненький струмочок літератури україномовної. З розвитком технічної цивілізації та ринкової економіки бурхливо розвивається вся культура міста, яка була тисячами зв'язків сполучена з традиційною культурою села і становила з нею одне ціле на традиційній національній території.

Зміну престижності української мови можна простежити на таких даних. 1861 р. вийшло видання «Кобзаря» Шевченка накладом у 3 тис. примірників. Увесь наклад був розкуплений аж за... 10 років. У кінці XIX ст. вийшло нове видання. 10 тис. примірників накладу розійшлися вже за 3 роки. Санкт-Петербурзьке повне видання творів Шевченка 1907 р. (наклад 10 тис.) розійшлося вже за півроку. Дорогий альманах «Вік» (три томи, наклад 3 тис.) розійшовся вже за передплатою, не дійшовши до прилавків. А дешеві популярні видання Петербурзької громади на початку століття мали вже наклади по 25 тис. примірників".

Політика насильницької русифікації надовго загальмувала перехід української культури на власну національну мову. Престижність української мови різко зростала через обставини культурні та політичні. Але це не означає, що в найгірші для мови часи не існувало української нації та української національної культури.

Західна Україна

«Україна за Збручем» була дуже неоднорідною: населяють її і карпатські горяни — лемки, бойки, гуцули; і закарпатські долинні русини, які жили в угорській «Транслітанії»; і буковинці — мешканці правобережжя верхнього Дністра, території з румунськими етнічними впливами; і, нарешті, галичани, галицькі русини, які через низку історичних обставин були найбільш активним у громадському і національному відношенні елементом Західної України.

На 1910 р. у Галичині жило 8 млн чоловік, втому числі римо-католиків (переважно поляків) 3,7 млн, греко-католиків (переважно українців) — 3,4 млн, євреїв до 0,9 млн. Східна Галичина — це приблизно 6 відсотків території, населення і промислових підприємств імперії, натомість усього 1 відсоток найманих робітників. Залишаючись такою ж густонаселе-ною, як і промислово розвинені території Австро-Угорщини, Галичина була, по суті, сільським краєм, причому краєм нечуваної, як для східного українця, бідності. При середньому наділі десь близько 4 морґів поля (тобто менше 2-х га!) більшість дворів були взагалі майже безземельними. Наприклад, у селі Золотий Потік— колишньому місті, що занепало і зазнало аграризації, як і багато інших історичних міст Галичини, — на початку XX ст. з 280 дворів 190 мали лише по 0,5 — 2 морґи поля!**" До того ж землі на Галичині не дуже родючі, кислі і вимагають добрив.