Булгаков С.II. Героизм

π подвижничіч πιο. —

С. 59.

" Там же. — С. 58—59. політичного і культурного життя, і симпатії галицьких українців до Росії (москвофільство) були пов'язані з напруженням стосунків з поляками. В 50—70-ті роки «тверді русини» з москвофільською орієнтацією переважають у галицькій українській громаді, справляють неподільний вплив на уніатську церкву та очолюють громадські організації Галичини.

Вплив кліру на культурно-иолі-ТИЧНІ процеси, консервативні політичні й культурні орієнтації посилюється за митрополита Спиридо-на Литвиновича (1810—1869 рр., митрополит з 1863 р.). Підтримуючи відновлення староукраїнських звичаїв, виступаючи проти латинізації церковної та світської культури (зокрема, проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт), святоюрський клір був не зовсім солідарний з активним москвофільством нижчих верств духівництва, які в своїх промосковських орієнтаціях заходять все далі і далі, і подекуди переходять у православ'я. Тільки за митрополита (з 1885 р.) Сильвестра Сембратовича (1836 — 1898 рр.) орієнтація греко-католи-цької церкви змінюється з старору-синської на українофільську.

1870 р. у Львові засновано політичну організацію для захисту прав русинів — Руську Раду, що мала продовжити справу Головної Руської Ради революційних часів. Органами Руської Ради були журнал «Слово», газети «Руська Рада» (1871—1912 рр.) та «Наука». Культурна діяльність зосереджується в Ставропігійному інституті, Народному Домі та Галицько-руській матиці, де керівництво утримують «староруські» консервативні діячі. Понад партіями стояв багатий суддя Михайло Качковський (1802-— 1972 рр.), коштом якого засновано 1861 р. журнал «Слово» (проіснував до 1887 р.). Народному Дому Качковський заповідав 60 тис. гульденів на нагороди за твори місцевою говіркою та стипендії студентам.

Активним діячем «твердорусин-ського» напряму з виразними москвофільськими орієнтаціями був священик із Коломийщини Іван Наумович (1826—1891 рр.), посол до галицького сейму та австрійського парламенту. 1861 р. Наумович заснував у Коломиї пасічницьке товариство, 1871 р., теж у Коломиї, газету для селян «Наука» народною мовою (на «язичіє» перейшла в 80-х роках), а також двотижневик «Русская Рада». Писав багато повістей, оповідань, п'єс, літературно надзвичайно слабких. Радикальний антипольський і промосковський активізм Наумен-ка завершується його переходом у православ'я та виїздом у Росію.

Відомим діячем цього напряму був Богдан (Теодозій) Дідицький (1827— 1908 рр.), гімназійний учитель. 1853 р. він написав «язичієм» поему «Конюший», 1860 р. — «Буй Тур Всеволод». Дідицький став популярним після статей «О неудобности латинской азбуки в письменности руской» та «Спорь о рускую азбуку» (1859 р.), збірника «Зоря галиц-кая яко альбум», де він був редактором. Дідицький працював редактором «Слова», створеного па кошти Качковського. Етапною стала видана ним анонімно 1866 р. брошура «В один чась научиться малорусин\ по великорусски», де він доводив, що українська мова — це одна з вимов єдиної російської мови.

«Народовська» опозиція до «старо-русинського» керівництва виникає насамперед під впливом з Наддніпрянської України — Шевченкової поезії, контактів з літераторами, особливо з Кулішем і Кониським. Після 1864 р. О. Кониський, П. Куліш та І. Нечуй-Левицький починають друкуватися у Львові. 1867 р. виннкас літературний місячник «Правда», але ще раніше, 1862—-1864 рр., видаються і зникають невеличкі журнали («Ве-черниці»,1862—1863 рр.: Ф. Заревич, Д. Тинячкевич, В. Шашкевич, К. Климкович, Н. Вахнянин; «Мета» — орган групи «Молода Русь», редактор — молодий письменник К. Климкович, 1863—1864 рр.; «Русалка»). Тинячкевич організовує «Громади» серед старшокласників та студентів у Львові.

Провідним діячем, який зачинав «народовський» рух, був Юліан Лаврівський (1821—1873 рр.), суддя, замолоду учасник Руського Собору і Собору руських учених 1848 р., посол до галицького сейму і віце-маршал сейму. Якщо Качковський був авст-рофіл, то Лаврівський — речник ук-раїно-иольської згоди та українофіл-«народовець». 1861 р. Лаврівський засновує «Руську бесіду», 1864 р. — її театр, 1870 р. — стає головою товариства «Просвіта» і засновником газети «Основа», яка видавалась 1870— 1872 рр. двічі на тиждень (редактори — Т. Леонтович і К. Климкович). Брати Леонтовичі, старший Теодор і молодший о. Павло, — музиканти і письменники; Павло написав квартет пам'яті митрополита Яхимовича (1865 р.), Теодор — музику на слова Гушалевича «Мир вам, браття», був власником «Основи».

Товариство «Січ» у Відні засноване Анатолем Еахнянином (1841— 1908 р.) 1867 р., наступного року ним же у Львові — товариство «Просвіта», а

1870 р. — співацьке товариство «Торбан». Вахнянин, композитор, журналіст і політичний діяч, був пізніше послом у парламенті.

До поміркованого консервативного націоналізму Лаврівського приєднуються деякі старі діячі русинського руху, насамеред о. Степан Качала (1815—1888 рр.), активний учасник подій 1848 року. Переглядає свої позиції і святоюрська верхівка кліру на чолі з активним митрополитом Сембратовичем.

Вживаючи тут слово «український», мусимо мати па увазі, що тоді так на Галичині ніхто не говорив. Одностайним було прагнення «зберегти русинство». Як писав Омелян Ого-новський у вірші на честь відкриття українського театру у Львові 1864 р.:

Най тая Муз святиня сповіщає, Що нарід руський сили розвиває, Щоб оказалась слів сих лож сама, Що в руськім місті русинів нема!

Після того, як староруське керівництво Руської Ради програло вибори 1879 р., здобувши лише 3 мандати до парламенту, україно-руське «на-родовство» Лаврівського — Роман-чука утверджується на політичній арені.

Першим політичним актом «наро-довства» було видання газети для селян «Батьківщина» в 1879 р. під редакцією Юліяна Романчука (1842— 1932 рр.). В грудні 1879 р. за ініціативою В. Барвінського відбулася таємна нарада за участю 36 осіб, якою керував Романчук. На противагу «Слову» вирішено видавати газету «Діло», щоб «ділом, не словом прямувати до кращого в народі». Головним редактором став В. Бар-вінський, активними співробітниками — І. Белей, Ю. Романчук, А. Вахнянин. Реально справу зрушив великий грошовий внесок о. С. Качали, який очолив видавничу спілку «Діло». Перше число «Діла» вийшло 1.1.1880 ст. ст. (14.1 н.ст.). Поступово «Слово» було витіснене і 1887 р. припинило існування.

У народовському русі значну роль відіграла родина Барвіпських — брати Осип (1845—1889 рр.), Олександр (1847— 1927 рр.) та Володимир (1850—1883 рр.). Старший Осип був священиком, автором популярної в 80-ті роки драми «Павло Полуботок». Середній Олександр в 1868 р. — учитель гімназії в Бережанах, 1888 р. — професор учительської семінарії у Львові, під впливом Куліша створює серію підручників для українських шкіл. Саме Олександр Барвіиський запровадив фонетичний правопис у школах і термін «україно-руський» у підручниках. Рішучий противник москвофілів, Олександр Барвіиський так само послідовно був прихильником угоди з поляками. Наймолодший Володимир, рано померлий, 1868 р. взяв активну участь в організації «Просвіти» і «Рідної школи», редагував «Правду», потім — «Діло». 1880 р. В. Барвіиський організував українські народні віча у Львові, де приймалися резолюції у справах становища галицьких українців.

Значний відбиток в історії залишила родина Огоиовських — брати Омелян (1833—1894 рр.), Олександр (1848—1891 рр.), Микола (1850— 1907 рр.), Петро (1853—1917 рр.) та Іларій (1854—1929 рр.). Філолог та історик літератури Омелян і правиик Олександр були професорами університету, Микола — священиком у Чернівцях, де вів просвітницьку роботу; Петро, вчитель Львівської Академічної гімназії, написав підручник з математики і фізики українською мовою, Іларій викладав там же класичну філологію, багато писав і перекладав.

1881 р. відбувся гучний процес Ольги Грабар, що послуїував причиною повного розриву між «москвофілами» і «народовцями». 1881 р. до Львова переїхав Адольф Доб-рянський, закарпатський діяч «ста-рорусипського» напряму; його дочка Ольга була заміжня за Емануїлом Грабарем, закарпатцем, послом до угорського парламенту. Ольга Грабар була звинувачена в антидержавній діяльності, оскільки підтримувала зв'язки з антиавстрійськими російськими політичними силами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський, о. І. Наумович, В. Площанський та інші москвофіли. Ольгу Грабар виправдано судом — її зв'язки були суто культурно-політичними. Згодом вона виїхала в Росію разом з батьком (її син — славнозвісний художник, академік Ігор Грабар).

1885 р. «народовці» засновують свою політичну організацію — Народну Раду під проводом Ю. Роман-чука. Народна Рада випустила відозву до «русинів галицької землі» й 2 лютого 1888 р. провела свої перші загальні збори. Спочатку цс була група інтелігентів, що не мала місцевих організацій; на її ґрунті постала галицька націонал-демократія.

Етапне значення мала організація 1873 р. Товариства імені Шевченка у Львові. Ініціатором створення товариства був старий кирило-ме-фодіївець Д. Пильчиков, діяч полтавської Громади, який відвідав Львів і розповів відомій діячці цієї громади графині Милорадович про перспективи, що їх відкриває українському рухові співробітництво З галицькими культурно-політичпи-ми силами. Графиня Є.І. Милорадо-вич, з дому Скоропадська (вона доводилася тіткою майбутньому гетьманові), належала до дуже багатої сім'ї; чоловік її був українським дворянином сербського походження. Милорадовичі (до них належав також граф Милорадович, убитий на Сенатській площі) дали багатьох діячів української культури. Графиня пожертвувала на утворення Товариства імені Шевченка величезну на той час суму — 9 тис. австрійських гульденів («рейнських золотих»). За участю Драгоманова було вироблено статут товариства, засновниками якого стали С. Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д Пильчиков, Є. Милорадович та інші. Гроші пішли спочатку на організацію друкарні. В подальшому не припинялись надходження від заможніших прихильників справи з Наддніпрянщини, і на базі видавництва Товариства друкувались кращі твори українського письменства.

Контакти між східними українцями і галичанами налагоджувались не просто. Східняків неприємно вражало те, що галичани дотримуються ієрархії навіть у своїх клубах і зібраннях. Так, Драгоманов довго не міг зрозуміти в перший свій приїзд до Львова, чому йому не личить сидіти в товаристві «Руська бесіда» в одній кімнаті з молодими людьми («академіками», як звали там студентів), яке приміщення йому годиться; як і інші приїжджі зі сходу, він відчував небезпеку «рутен-ства» — за його виразом, елементу «вузькодумного, реакційного і лакейськи-кар'єристського». Демократична імперська російська інтелігенція з її опозиційністю до уряду та нехіттю до «Табелі о рангах», а особливо українська, з її козацькими традиціями ворожості до панськи-адміиістративної ієрархії, не приймала властивого Заходу пієтету до рангів, посад і авторитетів.

Можна зазначити, що тут східні українці багато в чому не мали рації: пієтет перед високими особами, звичайно, властивий німецько-австрійському бюрократизованому суспільству, але треба зрозуміти галичан, для яких кожен представник українства, який здобув високу освіту і посаду, був предметом гордості і моральною підтримкою. В російській Україні не заведено було в суспільстві з демократичними ідеалами грати в карти, в побуті більш-менш освіченої громадськості широко вживана була книжка, всі кошти, які в громадському русі з'являлися, йшли на бібліотеки. В Галичині інтелігенти багато часу проводили в кав'ярнях, не було й того культу книги, який властивий східній громаді. Східні українці якщо не дорікали, то про себе зазначали вузькість та провінційну замкнутість політичних інтересів галичан. У свою чергу, галичани вели політичне життя в рамках конституційної держави, незрозуміле східнякам, — політика тут робилася не у всесвітньому масштабі, вона заторкувала прості й життєві речі. З іншого боку, галичани не сприймали як українську культуру все, що писалося російською мовою, просто тому, що по-російськи не розуміли, а також тому, що у них у Галичині чітко вирізнялися справи польські, українські, єврейські і німецькі.А коли вже зовсім розходилися погляди й оцінки, так це тоді, коли йшлося про церкву. Традиційні позитивістські, антиклерикальні, атеїстичні погляди російсько-українських вільнодумців натикалися на той простий факт, що в Галичині вся інтелігенція походила з греко-като-лицького священництва або якось була з ним пов'язана. Тільки радикальні кола молодої галицької опозиції виразно виступали проти кліру, намагаючись усунути святенницький стан від керівної ролі в духовному житті суспільства. Хоча сільська біднота не завжди розуміла оті просвітницькі акції святого отця, збирання грошей на «казету» тощо, на селі вчитель ще не грав незалежної від священика ролі. І провінційна вітальня, де освічені попівни музици-рували на фортеп'яно і велися розмови на культурні та політичні теми, не пасувала до радикальних настроїв.

Галицькі часописи і видавництва, галицькі культурні та політичні організації ставали базою для діяльності східноукраїнських учених, письменників, театральних і музичних діячів. У свою чергу, постійна присутність східних українців у культурному житті Галичини була потужним стимулом для подолання «рутенства», розвитку культури в цьому краї в загальноукраїнському річищі. Цим не вичерпується взаємодія українського Сходу і Заходу. Без самовідданості галичан, їх безмежної захопленості українською ідеєю, їх дисциплінованості не було б загальноукраїнського культурного процесу.

§ 5. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ 60—80-х років

Наука в системі культури

У повсякденному житті пореформ-ної Росії зростає вага природничої та технічної освіти; вплив науки на загальну культуру суспільства знаходив вияв у поширенні світогляду особливого типу — світогляду раціоналістичного, скептичного й атеїстичного, менш схильного приймати на віру істини, які суспільство пропонує, свідомого ваги сумніву, доказу, факту, спостереження. Загалом зростає престиж науки; навіть у вищих колах суспільства окремі молоді люди обирають кар'єру науковця.

Перша половина століття була ще добою природознавців старого типу, «дослідників природи» взагалі. Справа різко змінюється у другій половині століття. Спочатку в хімії учні Лібіха приносять у Росію культуру лабораторної роботи; потім ця культура поширюється в біологічних науках, де мікроскоп відіграє революціонізуючу роль у спостереженні. Характерно, що перший пропагандист нової хімії в Росії, петербурзький професор В.М. Соколов, свої лекції починав із ознайомлення студентів з позитивістською філософією Коита.

Саме людина «позитивної науки» — великий хірург М.І. Пирогов (1810—1881 рр.), вчений і гуманіст, що в роки Кримської війни вперше здійснив операції з анестезією, дав поштовх новій хвилі освітянського руху на Україні. Він був попечителем Київської навчальної округи і підтримував гуманні і прогресивні починання в педагогічній справі. З боротьбою за добре ім'я Пирогова пов'язаний громадський рух української інтелігенції та студентства, спрямований як проти урядової реакції, так і проти нетерпимості російських революціонерів.

В Україні складається низка наукових шкіл, які мали високий рівень наукової культури і впливали на загальний умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті. В Харкові М.М. Беке-тов (1827—1911 рр.) створив школу фізичної хімії (його брат О.М. Беке-тов — ботанік, дід О. Блока по матері; син М.М. Бекетов — відомий харківський архітектор). Розповсюджуються еволюціоністські ідеї Дарвіна, світоглядний вплив яких був колосальним. Популярність Дарвіна в наукових і педагогічних центрах України була тим більшою, що тут мешкали біологи із світовим ім'ям. У Києві й Одесі працював один із братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович (1840—1901 рр.), відомий зоолог; і він, і його молодший брат Володимир, чоловік знаменитої Софії Ковалевської (уродженої Корвін-Круковської, родом українки), зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Дарвіна. Дарвін знав обох і давав їм у розмові з Тімірязєвим високі оцінки, особливо Олександру.

Світової слави здобув Ілля Ілліч Мечников (1845—1916 рр.), випускник Харківського університету, ще в студентські роки відомий в науковому товаристві своїми публікаціями в солідних зарубіжних журналах. Мечников походив з роду молдавських «мечників», які супроводжували разом з Бантишами Кан-теміра до Росії й осіли під Харковом, поповнивши лави слобожанської 15 ^1,9 старшини. Мечников співчував українському національному рухові; в Одесі, де він викладав в університеті, Мечников став членом Громади. 1888 р. він переїхав до Пастерівської лабораторії в Париж. Лауреат Нобелівської премії, людина з європейською науковою славою, Мечников ніколи не втрачав зв'язків зі своєю батьківщиною — Україною; з Парижа він приїжджав до Києва налагоджувати роботу санітарно-епідеміологічної лабораторії на зразок тієї, яку створив в Одесі і в якій працював у Франції.

За загальним напрямом думок той інтелектуальний струмінь, що йшов від дослідного природознавства нового типу, був орієнтований на об'єктивність і неупередженість дослідження, на реалістичну теорію пізнання. «Нігілісти» типу тур-генєвського Базарова однаково самовіддано йшли і в науку, і в земські лікарі, і в революційне підпілля. Грубому «базаровському» реалізму, «розумному егоїзму» Чернишев-ського — Писарєва філософи-пози-тивісти протиставили поміркований реалізм Конта. Першим пропагандистом позитивізму в Росії став нащадок старшинського роду з Полтавщини військовий інженер В.В. Лесевич (1837—1905 рр.), книга якого «Опыт критического исследования позитивной философии» (1877 р.) вперше систематизовано о-знайомила російську публіку з поглядами Конта. Після заслання, яке Лесевич відбув за зв'язки з народовольцями, він заснував першу в Україні сільську школу українською мовою, брав активну участь в грома-довському русі, уважно стежив за розвитком позитивістської філософії і був першим в Росії пропагандистом нового позитивізму — емпіріокритицизму Маха — Авенаріуса.

Уряд відчував небезпеку від поширення природничо-наукової орієнтації знання. В Росії діяла запозичена в Німеччині система класичної та реальної освіти; остання була викликана потребами розвитку промисловості. Міністр Д.А. Толстой намагався посилити класичний напрям за рахунок реального; реальні гімназії 1872 р. перетворено на училища, і тільки через десять років їх випускники одержали право вступу на фізико-математичні та медичні факультети університетів.

Заборона викладання філософії в університетах була скасована університетським статутом 1863 р., та й то частково: дозволялося викладання тільки логіки, психології та історії філософії на історико-філологічно-му факультеті. Ще 1861 р. в Московський університет на кафедру філософії запрошено з Києва професора духовної академії Памфіла Даниловича Юркевича (1827— 1874 рр.), на той час уже відомого російській громадськості завдяки передрукам витягів із його статті, спрямованої проти Чериишевсько-го, в журналі Каткова «Русский вестник». Ця підтримка реакційною публіцистикою професора духовної академії створила клімат непримиренної ворожості до нього в опозиційно налаштованих колах. Чер-нишевський у своїй відповіді Юркє-вичу зізнавався, що статті свого опонента він не читав, бо й так знає, що може писати семінарський викладач. Між тим ідеалізм Юркевича значно глибший, ніж радикальний матеріалізм Чернишевського.

Виступаючи з публічними лекціями, Юркевич приводив у захват московську світську публіку: непоказний сільський священик з різким українським акцентом з перших же фраз контрастував у ньому з глибоким і освіченим мислителем. Юркевич самостійно так оволодів німецькою мовою і філософською культурою, що свої щоденники вів по-німецьки (вони нещодавно опубліковані і являють собою філософські твори самостійного значення).

В юності Юркевич хотів іти в ме-дико-хірургічну академію, в духовну він вступив за наполяганням батька, сільського священика з Полтавщини. Філософія Юркевича була альтернативою атеїстичному позитивізмові, проте базувалася на частковому прийнятті результатів наукового аналітичного мислення. Він прагнув урівноважити однобічний, на його думку, раціоналізм науки цілісним, синтетичним світоглядом. Головна теза, з якою він виступав проти позитивізму, — теза про те, що ідея або цілісність явищ не вичерпується тим аналізом, який розчленовує живу єдність і на який тільки й здатне природознавство. Гегелівський раціоналізм, за Юрке-вичем, виходить із тієї ж машино-подібної закономірності, що й механіка. Він не залишає місця для відповідальності, бо не знає свободи вибору — все, що робить людина, для неї підлягає природній або духовній необхідності. Пошуки філософії свободи й відповідальності ведуть Юркевича до переконання в тому, що в змаганні «голови» і «серця» в людині цілісність здобувається «серцем». У системі поглядів Юркевича вгадуються риси, спільні з філософією Сковороди, хоча його Юркевич, наскільки можна судити, не читав.У суспільних науках утверджується еволюціоністський світогляд, який продемонстрував свою плідність у дарвіністській концепції у природознавстві. Почасти це знаходить вияв у поширенні позитивізму Конта — Спенсера, почасти — в першому спалаху інтересу до марксизму, який в Росії спочатку більше був знайомий громадськості не безпосередньо, завдяки російському перекладу «Капіталу», а через виклад його основ у серії статей київського професора Миколи Зібера (1844—1888 рр.), високо оцінених самим Марксом.

Що ж до характерних саме для України проблем гуманітарії, окреслених уже в ранніх працях Костомарова, то їх розробка — також на ґрунті еволюціонізму — провадиться як на етнографічному, так і на історико-лінгвістичному матеріалі. Виділяються праці в цьому напрямі вчених світового рівня — О. Потебні та Ф. Вовка.

Федір Кіндратович Вовк (1847— 1918 рр.) займався проблемами етнології та антропології як дослідиик-емпірик. Разом з Драгомановим і Зібером він покинув Росію і працював головним чином у Парижі, де опублікував французькою мовою, зокрема, працю з етнографії українців, що була першою спробою широкого ознайомлення європейської публіки з українським народним побутом. Європейській науці він був більше знаний як антропо-лог-еволюціоніст, фахівець з порівняльної антропології приматів і людини. За свій науковий доробок Вовк був удостоєний ордена Почесного легіону. Пристрасну дискусію викликали його висновки про антропологічні особливості українців, що наближали їх до південноєвро-

0.0. Потебня

пейських расових груп, на відміну від росіян та білорусів. Попри гострі ідеологічні звинувачення концепції Вовка, вона фактично в 60—70-ті роки XX ст. була підтримана провідними радянськими антропологами. Проте для достатньо широких узагальнень про етногенезу українців даних, зібраних і проаналізованих Вовком, звичайно, не вистачало.

Олександр Опанасович Потебня (1835—1891 рр.) користувався величезним авторитетом як глава цілого наукового напряму, і тим більш важливою для українського національного руху була його, хоча й епізодична, участь у роботі харківської Громади. Його брат, російський офіцер Андрій Потебня, воював на боці польських повстанців 1863 р. і загинув у бою. Випускник Харківського університету і його професор, Потебня продовжує традицію вивчення національної культури, розпочату в Харкові Костомаровим, при цьому він прагне поставити на наукові рейки саме аналіз невловимого «національного духу». Згідно з уявленнями класиків гуманітарії XIX ст., «дух народу» знаходить вияв у його мові. Для наукового розв'язання поставлених у річищі романтичних теорій «духу народу» питань Потебня формулює загальну філософію мови, методологічну роль якої можна порівняти з роллю пізнішого логічного аналізу мови науки. Власне, філософія мови Потебні мала слугувати філософією науки.

Ідеї Потебні про внутрішню форму й лексичне значення мовних виразів виходять із вчення Гумбольдта і мають дещо спільне з пізнішими ідеями логіка й математика Ґотлоба Фреґе про смисл і значення. Вони спиралися на одне, нині забуте джерело — вчення про поняття, судження та умовивід як про три «операції розуму», що було, зокрема, засадо-вим для курсів логіки Києво-Моги-лянської академії. Потебня розглядає в одному ряду всі три «операції», але слідом за Гумбольдтом — і на відміну від логіків — розрізняє мову і мовлення. Мова є сукупністю засобів, за допомоги яких будують і розуміють тексти; мовлення є сам процес говоріння, писання, творення текстів, або ж самі усні й писані тексти, створені в результаті мовної діяльності. Якщо романтичному ідеалізму властива увага до абстракції мови і таких ідеальних сутностей, які існують поза конкретними людьми і мовними актами, то Потебня, дослідник-емпірик, зосереджений на реальному функціонуванні мови в процесах мовлення.

Якщо слово (поняття) відноситься до мови, то речення (судження) — вже акт мовлення. І Потебня, і Фреґе розглядають, проте, ці різнорідні одиниці за одним принципом, встановлюючи в них смисл за Фреґе (внутрішню форму за Потебнею, за Міллем — конотацію) і значення. Внутрішня форма — майже втрачені асоціації («вікно — око», «мед-відь — відати мед»); вона будує лексичне значення, як смисл, або функція, будує певний об'єкт. За виразом Потебні, як розлита скрізь електрика під час грози концентрується в блискавці, так внутрішня форма — в художньому образі. Залишається неясною різниця між пізнавальним смислом і художніми конотаціями, а отже, між мистецтвом і пізнанням. Ця неясність не випадкова у Потебні, мислителя глибоко раціоналістичного, схильного всі явища культури зводити до їх інтелектуального змісту.

Якщо пізніші логічні концепції мови науки ігнорували різницю між мовою і мовленням, то для гуманітарія Потебні вона має принципове значення. Мова є абстракція — реально існують живі люди, які говорять, читають, пишуть, розуміють або не розуміють одне одного. Але якщо реальне тільки мовлення, то незрозуміло, як існують одиниці мови. Що таке слово? Чи стіл і стола це одне слово в різних відмінках, чи два слова? Якщо реальне тільки мовлення, то щоразу, говорячи стіл, ми говоримо нове слово. Реальне існування слова — це його вживання. До цього парадоксального висновку схиляється і сам Потебня, що мало у його послідовників принципове світоглядне значення.

Історія «внутрішньої форми» слів, їх етимологія виводить Потебню далеко в глибину віків, у походження індоєвропейських мов. Лінгвістичні та культурологічні теорії Потебні належать часові, вони стали лише етапом становлення сучасної гуманітарної науки, але етапом надзвичайно важливим. На соціальну філософію свого часу, на розвиток різних напримів сусшльствознавства в Україні й в усій імперії Потебня мав такий вплив, що його можна порівняти тільки із виливом ідей Драгоманова.

Доба реалізму. Література і театр

60—80-ті роки XIX ст. в історії української культури виділяються як доба безумовного панування реалістичної літератури й реалістичного мистецтва.

Чітко вирізняється в загальному літературному потоці творчість П. Куліша. З усього доробку Куліша особливе значення мав роман «Чорна рада», в першому варіанті готовий уже перед арештом і опублікований українською мовою 1857 року. «Чорна рада» є класичною романтичною прозою і по сьогодні не менш захоплюючим читанням для молоді, ніж романи Вальтера Скотта. Поезії Куліша блякнуть на тлі повнокровного Шевченкового вірша, а полемічні історичні есеї не одразу були сприйняті.

Загалом спрямування нової після-шевченкової української літератури, що слугувалася народною українською мовою, виразно реалістичне. 1857 р. (одночасно з «Чорною радою» Куліша) з'являються «Народні оповідання» Марко Вовчок (1834— 1907 рр.), Марії Вілінської — російської (хоч і українсько-польського походження) дворянки з Ор-ловщини, яка вийшла заміж за засланого в Орел кирило-мефодіївця Опанаса Марковича. Людяні й невибагливі сюжети повістей і оповідань Марко Вовчок вражали сучасників свосю «правдою життя» (Марко Вовчок переклав російською мовою І.С. Тургенєв).

1861 — 1862 рр. написані «Любо-рацькі» А.П. Свидницького (1834— 1871 рр.), перший український соціальний роман (надруковано частково 1886 р.), в 60-х роках — «Марко проклятий» О.П. Спюроженка (1805— 1874 рр.), етнографічно точна повість із селянського життя, що вийшла друком через п'ять років після його смерті, 1865 р. — «Лук'ян Кобилиця»

Київ,

Театр «Со.ювцов» (нині театр ім. І. Франка)/. Труш. Портрет

І. Нечуя-Левицького. 1900 р.

О.-Ю. Федьконича, «Турецькі бранці» буковинського священика Сидора Воробкевича (1836— 1903 рр.), які відкрили низку збірок його романтичних оповідань. На-ступного року оповідан-ням «Дві московки» дебютував І.С. Нечуй-Ае-вииький (1838— 1918 рр.), ^^^^ а 1872 р. оповіданням «Лихий попутав» — Панас Мирний (1849—1920 рр.). В тому ж таки році він починає (разом з братом — справжні їх імена Панас і Іван Руд-ченки) писати роман «Хіба ревугь воли, як ясла повні», що став класикою українського реалізму. Роман закінчено 1875 р., а 1876 р. з'являється «Микола Джеря» Нечуй-Левицького, через два роки — його ж «Кайдашева сім'я». 1874 р. в журналі «Друг» видрукувано перші поезії І. Франка, а вже 1878 р. — «Боа констріктор», 1880—1881 рр. — «Борислав сміється». Популярними були і оповідання та повісті Олександра Кониського (1836—1900 рр.). Українська література вже впевнено розвиває великий реалістичний прозовий жанр. Поезія Ю. Федьковича, І. Франка, М. Ста-рицького, Я. Щоголева, 1. Манжури, П. Грабовського, В. Самійленка, Б. Грінченка, О. Кониського супроводжує цей шерег прозових творів.

Цілком зрозуміло, що україномовна література в другій половині XIX ст. не могла бути ані головним, ані найбільш вагомим елементом усього того, що читалося пересічним письменним українцем. Романи українською мовою друкувалися переважно у Львові невеликим накладом, привозилися майже підпільно, та й за більш нормальних умов Галичини на вибір лектури виливали далеко не тільки патріотичні чинники. Галицькі українолюби наполегливо рекомендували Квітку-Основ'яненка чи Куліша, але мало хто здужав дочитати до кінця «Марусю». Багато, в тому числі й на Заході, читали російських авторів, найбільше Тургенсва, Толстого, а хто більше політично за-ангажований, Чернишевського; читали французів — особливо Золя, Флобера і Мопассана, а в 70-х роках почалася пора Ібсена. І, поза сумнівом, друга половина століття проходить під знаком дедалі більшого торжества Шевченка.

Проза Марко Вовчок, а ще більше Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка була цілком зрілою, міцною реалістичною літературою XIX ст., гідною посісти чільне місце на книжкових полицях. Порівняно незначна питома вага україномовної прози та поезії в культурному побуті не повністю відображає її реальний вплив. Починаючи з другої половини XIX ст., в культурі України післяшевченкова література відіграє роль центру тяжіння, на який так чи інакше зважають різноманітні смаки. Якщо навіть у певних інтелігентних колах українською мовою взагалі не читали, то вже сам факт існування цієї літератури свідчив, що існує така реалія, як українська національна культура. Українська література існувала як певна культурно-політична ніша — саме культурно-політична, бо все в Росії було гранично політизоване. Неначе окрема лінія в сукупній мелодії, україномовна культура звучала в гармонійному ансамблі того, що створювалось і сприймалося українською громадськістю.Це особливо наочно виявилось у тій формі реального буття українського слова в культурі нації, якою став у другій половині столітгя театр.

Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків середини XIX ст., які ставлять здебільшого «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка та «Назара Стодолю» Шевченка. Таким був і гурток під керівництвом учителя В. Лободи в Полтаві (актором-ама-тором там був і О. Кониський), а в Чернігові — «Товариство, кохаюче рідну мову», організоване Л. Глібо-вим за активною участю Опанаса Марковича. В кінці 50-х років у Боб-ринці починається діяльність Марка Кротшницького (1840—1910 рр.).

Він походив з бідної дворянської родини, мати його була вчителькою музики, грала на фортепіано, вдома панувала атмосфера співу, музики, театральності. Як дрібний службовець повітового суду чи єлисавет-градської ратуші, Кропивницький знав побут і культурні запити земляків. В Єлисаветграді, де у нього був власний будинок, його запросили керувати аматорським гуртком і він «за місячну платню» працював тут режисером, актором і декоратором.

Аматорський гурток при Громадському клубі був дітищем відомої слисаветградцям сім'ї Тобілевичів. Батько, Карпо Адамовим, служив по поміщицьких маєтках економом, за Інгулом у передмісті у них був власний дім. Старші сини, Михайло, Петро та Іван, служили в поліції, молодші, Микола і Панас, вчилися, була ще й сестра Марія. Тобілевичі були з тих сповнених природною схильністю до співу, жарту, веселощів простих сімей, в яких завжди живе мистецтво. Батько був «штукар» і прекрасний оповідач, мати добре співала. Співали в домі всі, грали ансамблем на різних інструментах; гарний голос і красиву зовнішність мала Марія (1855— 1891 рр., сценічне прізвище — Садовська), гарно співав Панас (1859—1940 рр., за сценічним псевдонімом — Саксаганський), а дещо хриплуватий спів Миколи був надзвичайно проникливим і хвилював слухачів більше, ніж добре поставлені голоси професіоналів. Микола (1856—1933 рр.), зовні не схожий на кремезних братів, вдався в материну рідню, високих та ставних Садоиських (так звучав і його театральний псевдонім). Найрозумнішим, найдосвідченішим і найбільш національно самовизначеним був середній Іван (Карпенко-Карий, 1845— 1907 рр.), секретар поліції, який мав усього лише початкову освіту і репутацію людини надзвичайно культурної— він писав до Єлисавстградської газети і вів там театральну рубрику; головне, Іван Карпович знаменитий був тим, що, служачи в поліції, не брав хабарів.

Постійна театральна трупа Кро-пивницького — Тобілевичів склалася на базі гуртка в Кременчуці, звідки вони здогадалися дати Лоріс-Мелікову телеграму з проханням про дозвіл на створення трупи й куди, телеграфом же, Лоріс-Меліков цей дозвіл дав. З 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об'єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Заньковецька (1860—1934 рр.), зякою незабаром одружився Микола Тобіле-вич (Садовський). Театр Тобілевичів-Кро-пивницького встановив близькі стосунки з аматорською групою в Кисві, душею якої був Михайло Старицький (в домі сестер Лінд-форс, напроти будинку колегії Галагана, що на вул. Фундуклеїв-ській, нині Богдана Хмельницького, ставилися Старицьким і Ли-сенком спектаклі на початку 70-х років за участю П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Русова). Характерні для всіх театральних колективів, особливо мандрівних, сутички самолюбств, враховуючи зокрема нелегкий характер Занькове-цької, актриси надзвичайного обдарування, яку дещо відтісняла своїми зовнішніми даними Марія Садов-ська, призводили до нових і нових розривів, внаслідок яких і склалися чотири трупи: Кропивницького, Старицького, Садовського з Занько-вецькою, решти Тобілевичів (сестра Марія скоро померла, Саксаган-ський виховав нову примадонну — Л.П. Ліницьку; до смерті з ними співробітничав Кариенко-Карий і як актор, і як драматург). Крім цих, існували і менш знамениті ук-раїно-російські трупи — Д. Гайдамаки, О. Суслова, О. Сухо-дольського, Л. Сабініна та інші.

Впродовж другої половини століття для теа-

тру багато пишуть: М. Кроиивни-цький («Дай серцеві волю, заведе в неволю», 1863 р. — перша його п'сса, «Дві сім'ї», «Зайдиголова», «Пошились у дурні», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глит