Об историческом значении Римской империи и К. Тацит // Университетские известия. — 1869. — № 9. — С. 17. " Там же. — №2. — С. IX

'" Драгоманов М.П. Лггературно-публщистичн! прац]. — Т. 1. — С. 67. справі національної незалежності України. Як показав І. Рудницький, справа зовсім не в тому, що Драгоманов проміняв ідею незалежності України на ідею російського федералізму: Драгоманов взагалі був федералістом, віддаючи йому перевагу як способу державної організації з мінімумом насильства. У «Вступі до біографії Желябова» Драгоманов писав, що справді вільними суспільствами можуть бути малі держави або, радше, громади чи федерація громад. Гасло незалежності як програмну тезу українського руху Драгоманов відкидав не тому, що воно якось не узгоджувалося з його принципами: передусім він говорив про слабкість на той час політичних сил в Україні, здатних реально підтримати гасла національної незалежної держави, і стосовно цього мав абсолютну рацію.

Але в підході Драгоманова до української національної проблеми виявилися не тільки його загальні гуманістичні принципи, а й розуміння ним соціальної та гео-політичної європейської реальності. Досить повно воно виражене в статті «Германство на Востоке и Московщина на Западе», опублікованій в редагованому ним журналі «Вольное слово» 1882 року.

Драгоманов розглядає напрями тяжіння державних інтересів європейських держав і показує, що вони загалом збігалися з напрямами колонізаційних рухів європейських націй. Так, колонізаційний рух німців на схід і на Балкани знаходить підтримку в державних устремліннях і створює тиск на сусідів — Польщу, прибалтійські країни, слов'янські та неслов'янські нації Балкан аж до Чорного моря. Дивним винятком є історія Росії, яка ніколи не спромоглася колонізувати землі на заході, навіть тоді, коли Катерина свідомо ставила за мету російську колонізацію степового Причорномор'я. Колонізаційні потоки з центральної Росії йшли на Урал і Сибір. Проте в історично короткий термін Росія захопила величезні землі на заході, включаючи Україну.

Драгоманов заперечує твердження російських істориків про те, що цій легкості Росія завдячувала своїй дипломатії та військовим перемогам. На його думку, успіхам своїм Росія завдячувала насамперед тиску Німеччини на схід і, відповідно, агресії Польщі, почасти теж під впливом Німеччини. Обороняючись від польської агресії, українці, білоруси та інші західні сусіди Росії обирають московське підданство. Драгоманов підкреслює, що Російська імперія, встановлюючи надзвичайно важкий деспотичний режим на всіх придбаних нею землях, тим часом своїми жорстокими засобами розв'язувала національні проблеми України — опір польській агресії та розгром та-таро-турецької сили, забезпечення колонізації степів Причорномор'я та виходу до Чорного моря. Це створювало певну підтримку російського деспотичного режиму в різних колах українського суспільства, на що необхідно зважати.

Ситуацію України Драгоманов розглядає в світлі протистояння «герман-ства і московщини», імперських амбіцій об'єднаної Німеччини та Австро-Угорщини, з одного боку, Росії — з іншого. Тяжіння Німеччини до Прибалтики, Німеччини та Австрії — на Балкани могло б закінчитися спровокованою німцями війною, розгромом російського війська, окупацієюПрибалтики і Польщі із західною Росією (так і сталось у 1915— 1916 рр.!). При цьому Драгоманов висловлює недовіру до німецької соціал-демократії, посилаючись на шовіністичні висловлювання Лассаля і В. Лібкнехта і пророче показуючи магічну силу впливу на німецьких соціалістів антиросійського та анти-слов'янського шовінізму. Виникає питання, чи не слід пов'язувати майбутнє України з німецько-російським конфліктом?

Сама ідея досягнення загального щастя через воєнний конфлікт неприйнятна для Драгоманова — він посилається на досвід революційної Франції, спроба якої принести на багнетах свободу іншим народам обернулась деспотизмом Наполеона. В швидку перемогу європейського соціалізму він теж не вірить. Найбільш прийнятним для Драгоманова уявляється шлях розвитку Росії до демократичного і федеративного устрою, який він вважав тим більш можливим, що в Росії сильні обласницькі тенденції. Саме при оперті на ліберально-демократичний рух і автономістські, федеративні тенденції в російському визвольному русі можливе, за Дра-гомановим, визволення України.

Хоч би як ми оцінювали інші втрачені можливості, не можемо не визнати, що самостійність і демократія Україні дісталися приблизно за цим сценарієм.

Розходження Драгоманова з націоналізмом заторкували не питання про незалежність України, яке тоді ніким із політиків не обговорювалося. Справжньою проблемою виявилася та, яка розділяла «українців» і «космополітів» ще в недільних школах. Позиція Драгоманова сформульована ним у такий спосіб: «Не забуваймо, що для нас, як для людей, які майже цілком поставлені під чужі руки, страшна не тільки чужа неволя, а й самий поступ чужих людей, коли поруч з ним не йде й наш поступ вперед»'.

Дрогоманов підбиває підсумки процесові, розпочатому вибором Хмельницького і формуванням з козацької старшини україно-росій-ського дворянства: «Так сталось, що нові європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили довести освічену громаду українську й до національного авто-номізму, появились на Україні в перший раз не в українській одежі, не на українській мові, а на російській»". Почався «фатальний поділ між вільнодумним і просвітнім євро-пейством і українським етнографічним патріотизмом». І далі: «Етнографічно-національне почуття (душа) спершу тут було ні при чому. Ми навмисне ставимо при слові національне і слово етнографічне, щоб думка наша була ясніша, бо слово нація в європейській термінології значить держава, а не раса, і на світі часто проявляється автономізм політично-національний, осібний від етнографічно-національного»"*.

Драгоманов, таким чином, ясно протиставляє розуміння нації як «душі», національної солідарності як національного почуття (за Теннісом, die Gemeinschaft) — розумінню нації як сукупності соціальних інституцій (die Gesellschaft) і тим протиставляє себе романтизму. В термінології, вживаній Драгомановим, йшлося про принципову суперечку українських гуманістів та українських націоналістів.

Орієнтація Драгоманова на російську культуру випливала не з тимча-