Там жо. — С. Ы.

жить до його Київської докумен-талістської школи. Від Драгоманова Грушевський взяв, можливо, хіба що уявлення про українську культуру як «плебейську» і селянську'. Проте Драгоманов намагався спрямувати українську культуру на міські та європейські шляхи. Що ж до Грушевського, то він залишається «народником» у соціологічному й філософському розумінні від самого формулювання своєї програми у вступній лекції, виголошеній ЗО вересня 1894 р. у Львові. Тут Грушевський зазначає, що історія Ук-раїни-Русі є єдиний процес і може бути предметом вивчення тому, що всі її періоди сполучені єдиною ідеєю — «змаганнями народними», і «народ, маса народня зв'язує їх в одну цілісність і єсть, і повинен бути альфою і омегою історичної розвідки». У зв'язку з цим вся культура, якою живиться населення певної землі і яку воно продукує, може бути розглянута лише остільки, оскільки вона відображає ідеї цієї народної маси: «Культура, що розвивається у верхніх верствах наро-

ду, цікава нам головним чином не сама по собі, як тим, що відбивається в ній загальнонародного»".

Як зазначає О. Пріцак, Грушевський приїхав до Київського університету з дещо припізнсними загаль-ноідеологічними уявленнями: в його віддаленій Холмщині, а потім на Кавказі він спілкувався з українською літературою та науковими публікаціями через треті руки, переважно через журнали, і виніс лише загальні народницько-ліберальні переконання, до того ж із впливом сімейної релігійності. Переїзд на навчання в атеїстичне студентське середовище Києва спричинився до тривалої кризи.

Таким чином, Грушевський був абсолютно нечутливий до спроб соціології обійтися без абстрактного «героя історії», анонімних соціальних сил чи народних мас. Як і для Костомарова, для Грушевського все те, що виходило за межі народного, тобто селянського, кола інтересів, втрачало національну атрибуцію. Проте в ході роботи над історією української культури XV—XVII ст. Грушевський істотно змінив свої орієнтації: він безумовно відносить до української культури також професійну, міську, орієнтовану на релігійні цінності і потреби, в тому числі книжну літературу, писану не народною українською мовою. Таке розширення горизонту національної культури не було тоді безперечним і суперечило вихідному прагненню не орієнтуватися на культуру «верхніх верств народу».

Коли на запрошення Вовка і Кова-левського Грушевський прибув до Парижа і завдяки Ковалевеькому ознайомився з французькою соціологією, він з радістю знайшов собі опертя в

 

концепціях Е. Дюркгейма та Л. Леві-Брюля. Обидві концепції полонили Грушевського, і подальшу частину своєї фундаментальної праці «Історія України-Руси» він писав уже, за власними визначеннями, як соціолог.

Вже сама ідея подати історію України аж від найдавніших часів до наших днів не як якісь «українські клапті в російській історії», за висловом ученого, а як суцільний історичний процес, мала невмируще значення. Початок праці Грушевського над «Історією України-Руси» підводив риску під цілою епохою української національної історичної самосвідомості і починав новий її етап. Та обставина, що за колосальну працю, непосильну для однієї людини, Грушевський взявся без ясної історіософської перспективи, озброєний достатньо примітивними загальними концепціями, лише полегшила йому роботу з величезним матеріалом.

Проблеми, які постали перед ним як перед істориком, були пов'язані передусім із загальною концепцією історії. По-перше, Грушевський потопав у матеріалі, чим далі, тим більше, тому так і не спромігся дійти хоча б до половини того масиву історичних подій, які хотів описати. Цього б він, напевне, уникнув, якби відсівав фактаж згідно з вимогами концепції, але тоді б ми не мали такого чудового живого викладу в безмежній історичній перспективі, такого широкого фундаментального історичного полотна. По-друге, приймаючи концепцію поділу праці Е. Дюркгейма, концепцію соціальної структури та різних функцій соціальних класів (всупереч марксистським «критикам» Грушевського, він чудово розумів і показував особливості позицій різних соціальних сил в історії), Грушевський не міг залишатися на старих народницьких засадах. Він не міг не побачити і не показати, що в певні періоди історії народні маси виступають як «чернь», і, отже, носієм прогресивних і відповідних до інтересів нації тенденцій виступають окремі елітарні кола, наприклад, козацька старшина. Це торувало шлях до елітаристськи-консервативних концепцій, в попередню епоху репрезентованих Кулішем. Проте Грушевський залишається загалом на старих, народницьких засадах.

Грушевський видрукував перед революцією сім томів своєї «Історії України-Руси», що охоплювали період до XVII століття. Крім того, він опублікував короткі історичні огляди, які відіграли чи не найбільшу роль у піднесенні української культури: «Очерк истории украинского народа», що витримав з 1904 р. по 1911 р. три видання, і «Ілюстровану історію України» (Київ, 1912 р.). Окреме коло його інтересів — історія української літератури, три з п'яти томів якої він видав перед революцією. Незалежно від того, як приймалися ці твори, завдяки Гру-шевському наявність окремої національної української історії не можна було заперечувати так само, як завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури.

Напередодні війни і революції не було в українському національному русі постаті, яка могла б зрівнятися з Грушевським своїм авторитетом, і цей авторитет насамперед завдячував науковому доробку вченого і неймовірно цілеспрямованій організаторській праці. Пізніше він вражав своїх колег тим, що працював за будь-яких умов, навіть під час головування на засіданнях в революційному Києві, вичитуючи свої верстки. Цей невеличкий сухорлявий чоловічок мав затятий характер, був упертим та егоцентричним, але відданість його науці й «українській справі» не мала меж.

Феномен Грушевського не пояснюється самими лише його вольовими рисами та обсягом його наукового доробку. Головне все ж полягало в тому, що Грушевський писав історію України. Не було іншого поля для формування національної самосвідомості настільки важливого, як осмислення власного історичного «Я». З тих, хто в захваті називав Грушевського батьком, переважна більшість не читала його академічних творів; для них пояснення національної генеалогії залишалось чимось близьким до міфу, їм достатньо було віри в те, що «батько» все описав і пояснив. Але для кожного, хто хотів заглибитися в справу, можна було розкрити книжки професора й спиратися на останнє тверде підґрунтя історика — документ. Багато з цих документів уже навіки втрачено, і ми можемо лише з вдячністю згадувати ретельного дослідника за те, що він їх для нас зберіг.

У 1917 р. Грушевського вумовили стати членом партії українських есерів. Він погодився з огляду на те, що есери орієнтувалися на селянство, а це збігалося з його власними орієнтаціями. Проте треба зважити на те, що в ті роки всі так само називали себе соціалістами, як зараз, після поразки комунізму, лякаються цього слова. Насправді Грушевський був і залишився класичним націонал-демократом лівого, народницького напряму.

Нова політика галицької націонал-демократи

У польській громаді Галичини були демократичні, орієнтовані на співпрацю з українцями елементи, але загалом галицька польська шляхта залишалась вкрай консервативно-націоналістичною. Наприкінці 80-х років стосунки з поляками Ю. Роман-чук характеризував як «замкнену, глуху ненависть».

В австро-угорській політичній системі питання, що виходили за межі внутрішньої політики, як от польська або українська проблеми, знаходилися у віданні міністерства закордонних справ, наприкінці століття — почасти у віданні військової розвідки й генерального штабу. У зв'язку з загостренням австро-російських відносин і польська, і українська проблеми набули першорядного значення для зовнішньої політики імперії.

В 1879—1895 рр. прем'єром і міністром внутрішніх справ Австро-Угорщини був Едуард фон Тааффе, який проводив клерикально-феде-ралістичну політику і взяв курс на «нову еру» в польсько-українських стосунках. Оскільки вже існувала угода з поляками стосовно долі Галичини, виникла складна ситуація, що вимагала прямих україно-польських переговорів. У зв'язку з падінням престижу москвофілів йшлося про угоду між польськими національними лідерами і народовцями. Організацію переговорів було покладено на намісника Галичини К. Бадені. В полагодженні стосунків між польською та українською громадами було особливо зацікавлені консервативні східноукраїнські діячі, оскільки їх турбували насамперед умови для культурницької роботи на потреби України. Ініціаторами угоди стали В. Антонович і О. Кониський.

Переговори почалися обережно, як особисті стосунки в колі А. Сапєга — О. Барвінський — О. Кониський — В. Антонович — А. Хамєц — А. Теле-жинський (троє останніх училися разом в університеті, Хамєц був учасником польського повстання 1863 р. і переховувався у Антоновича, потім виїхав до Австрії і став відомим поліцейським чином). За спиною учасників переговорів, крім Бадені та Романчука, стояли митрополит Сем-братович і маршал галицького сейму Е. Санґушко. Крім того, О. Кониський домовлявся з редакцією «Діла» — І. Белеем та І. Гладиловичем — про свою співпрацю з редакцією на-родовецького органу, але безрезультатно.

Переговори викликали гостре невдоволення у радикалів-драгоманів-ців — Франка, Павлика, Терлецького та інших, які 4—5 жовтня 1890 р. скликали збори радикальної інтелігенції у Львові і проголосили створення РУРП — Русько-Української Радикальної Партії. Можливість об'єднання блоку українських клерикалів і націонал-демократів з польськими націоналістами викликала стурбованість Драгоманова. Він розумів, що йдеться не стільки про польсько-українську, скільки про австро-ук-раїнську угоду і, отже, про радикальний пронімецький поворот у політичних орієнтаціях українського руху, згубний для престижу руху в Наддніпрянській Україні.

25 листопада 1890 р. на сеймовому засіданні голова українського парламентського клубу Ю. Романчук прологосив початок «нової ери». Український клуб декларував готовність до співпраці на засадах вірності католицькій церкві й австро-угорській державі та династії Габ-сбургів за умов визнання рівноправності українців на економічному та культурному полі. Краківські польські політики не відгукнулися ніяк, а «подоляки» зустріли «еру» вороже. Почалася напружена полеміка в українських колах, сеймовий клуб розпався.

Політика «нової ери» продовжувалась недовго. 1894 р. більшість народовців на чолі з Ю. Романчуком відмовилась від неї і оголосила про перехід до опозиції. Навесні 1894 р. п'ятеро послів до сейму виступили з ініціативою скликати з'їзд мужів довір'я від усіх українських партій — народовської, радикальної та москвофільської. Спільної програми не вийшло, але радикали спробували принаймні поєднатися з народовцями. На позиціях співпраці залишилися клір, О. Барвінський та А. Вахня-нин із часописом «Руслан» (з 1896 р.). З групи Барвінського — Вахнянина виросла невелика Християнсько-Суспільна Партія.

Тим часом програма ініціаторів «нової ери» поступово реалізувалася. Вона передбачала: відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, надання Товариству ім. Шевченка статусу Наукового з перспективою перетворення його на українську Академію на зразок чеської, розвиток українського шкільництва. Фактично було відкрито кафедру української історії (яка називалась кафедрою історії Східної Європи), Наукове Товариство ім. Шевченка із постійною субвенцією на нього, проте неакадемічного статусу; засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й Станіславові та жіночій у Львові; паралельні українські класи при Коломийській гімназії, учительську утраквістичну семінарію у Самборі; відокремлено українську гімназію від польської у Перемишлі тощо.

Намісник Бадені був проти роботи Антоновича на кафедрі, отже вирішено було запросити його учня М. Грушевського, який входив у Києві до молодіжного оточення Ко-ниського, друкував художні твори в «Ділі» ще гімназистом, користуючись покровительством Нечуя-Ле-вицького. Антонович не схотів їхати до Львова, посилаючись на сімейні обставини, але насправді він не бажав брати участь в інтригах у новій обстановці і покладався на бойовий характер Михайла Грушевського. Двадцятивосьмилітній Грушевський переїхав до Львова 1894 р., став на чолі кафедри, очолив істори-ко-філософську секцію НТШ.

Проект реорганізації Товариства ім. Шевченка розробляли О. Кони-ський, О. Барвінський та І. Франко ще 1888 року. 1892 р. до реорганізованого Товариства Франка не було прийнято, проте одразу після переїзду до Львова Грушевський ставить перед управою НТШ питання про залучення його до співпраці. Наступного року Грушевський став редактором «Записок Товариства ім. Шевченка». А 1896 р. виникла статутна криза в НТШ, яка закінчилась обранням Грушевського головою НТШ 2 лютого 1897 р. і прийняттям нового статуту, який наближав НТШ до академічної установи. Франко увійшов до президії НТШ як «референт філологічної секції».

З 1895 р. виходять «Записки Наукового товариства» під редакцією Грушевського (вийшло 100 томів до

1914 р.) і низка неперіодичних видань. Журнал «Зоря», що від О. Пар-тицького 1885 р. перейшов до Товариства ім. Шевченка, було за ініціативою М. Грушевського об'єднано з журналом І. Франка «Житє і слово», і з 1898 р. на їх основі виходить журнал НТШ «Літературно-науковий вісник» (головний редактор М. Грушевський, члени редакції І. Франко, О. Борковський і О. Маковей, останні двоє пізніше замінені видатним етнографом В. Гнатюком).

Група «молодших» радикалів, які проголосили себе марксистами, — Юліян Бачинський, Вячеслав Будзи-новський, Микола Ганкевич, Олек-сандер Колесса, Євген Левицький, Володимир Охримович та інші — опублікувала в «Народі» за 1 травня 1891 р. свої власні політичні вимоги, а 18 вересня 1891 р. па конференції у Львові проголошено Українську Соціал-Демократичну Партію як частину австрійської соціал-демократії.

Ю. Бачинський видає 1895 р. у Львові брошуру «Україна irredenta», де висуває гасло самостійності України. Під її впливом з'їзд радикальної партії у Львові 1895 р. приймає заяву про політичну самостійність України як програму-максимум. Гасло самостійності підтримане студентською маніфестацією на Високому замку у Львові після виступу Л. Цегельського (1898 p.). Тоді його приймають як програму-максимум і УСДП, і народовці.

Грушевський виступав посередником в об'єднавчих переговорах українських партій, у нього і деяких інших галичан виникає ідея «третьої партії». Влітку 1899 р. на Археологічний конгрес у Київ приїжджають, незважаючи на демонстративну відмову галичан у зв'язку з забороною української мови, О. Колесса та М. Шухевич зі Львова. Справжньою їх метою було досягнення грошової підтримки громадовців для створення «третьої партії». Восени з ЦІЄЮ ж метою до Києва приїхав Грушевський і зустрівся зі «старими». Грушевський намагався заспокоїти громадовців щодо союзництва народовців і москвофілів на виборах, пояснюючи, що передвиборні блоки — справа нормальна, що слід відрізняти «твердорусинів» від москвофілів, і критикував австрійську урядову національну політику. Це мало б викликати роздратування у правих — але Кониського не було, Антонович мовчав, а Лисенко і Науменко були мирно настроєні завдяки розмовам Колесси та листам Франка. Підтримки Грушевський не зустрів; натомість керівники Громади запропонували Грушевському і Франкові об'єднати народовців і радикалів на соціалістичній програмі. Обидва ввійшли до комітету реформ, а на з'їзді нової партії — до її проводу.

26 грудня 1899 р. у Львові засновано Українську Національно-Демо-кратичну Партію, до складу якої ввійшли члени правого крила РУРП і більшість народовців. До Народного комітету УНДП обрані М. Грушевський, К. Левицький, В. Охри-мович, Д. Савчак та І. Франко. Перший з'їзд партії відбувся в січні 1900 року. Першого січня 1900 р. УНДП прийняла в програмі-макси-мум вимогу соборної незалежної України, «де б усі частини нашої нації об'єдналися в одну новочасну культурну державу». Реальна програма вимагала автономії українського краю в рамках Австрії.

Невдовзі і Франко, і Грушевський виходять із УНДП, Франко — як непримиренний радикал, Грушевський — як людина, якій важко ужитися з націонал-демократичним галицьким керівництвом.

Згодом УНДП стала найвпли-вовішою партією Галичини. її підтримує новий митрополит (1901 — 1944 рр.) Андрій Шептицький, який ставить на меті утворення українського патріархату з осідком у Києві під зверхністю папи Римського. 1908 р. Шептицький здійснив таємну подорож до Росії, зустрічався з представниками різних сил, у Велеграді, колишній столиці Великої Морави, регулярно проводив екуменічні зустрічі.

1900 р. з ініціативи москвофільської Руської Ради постає «Русская народная партія». Зміцнюються зв'язки галицьких москвофілів з російським імперським панславізмом. 1909 р. в Петербурзі засновано «Галицко-русское общество» на чолі з Бобринським. Більш помірковані «старокурсники» залишалися лояльними щодо Австрії; «ново-курсники» йшли на співпрацю з Росією до кінця. З окремими москвофілами, в тому числі провідними, співробітничала російська розвідка.

Польські консервативні націоналісти, які переважали в Галичині, подекуди підтримували москвофілів, відчуваючи загрозу з боку «українців».

«Правиця» ППС — підпільна бойова частина партії на чолі з Пілсуд-ським — пропонує 1906 р. свої послуги австрійському генштабу. Австрійські розвідники утримуються від формальної співпраці, розраховуючи, проте на те, що під час війни матимуть добру розвідувально-диверсійну мережу.

Таким чином, напередодні війни існують таємні політичні і військовізв'язки Росії з промосковськими ан-типольськими галицькими колами, Австрії з антимосковськими польськими колами. Подібних зв'язків у Австрії чи Німеччини з українськими колами не було. Однак політично галицькі націонал-демократи чітко орієнтовані на антиросійський авст-ро-німецький блок.

З 1899 р. у Львові регулярно проводилися студентські віче за участю студентів-українці в інших австрійських університетів. Студенти вимагали українського університету. Після виборів 1907 р. намісник граф Анджей Потоцький, звинувачений у змові з москвофілами проти націонал-демократи, був убитий студентом-ук-раїнцем. Віче 1910 р. відбулось без дозволу ректора і закінчилось криваво. Підчас бійки між поляками та українцями в університеті загинув українець Адам Коцко, студент Леонто-вич був тяжко поранений.

Під впливом заворушень і на тлі загострення стосунків з Росією уряд імперії 1912 р. робить кроки назустріч українцям. Крайова адміністрація одержує вказівку про однакове трактування обох народностей, починає розв'язання проблеми українського університету, збільшує дотації на культурні та економічні потреби українців, визнає селянське товариство «Сільський господар» на чолі з Є. Олесницьким загально-крайовим становим представництвом українських селян. На цей час українська Галичина, набагато бідніша й відсталіша в агротехнічному відношенні, ніж Наддніпрянщина, була незрівнянно краще організована: крім політичних партій, тут діють З тис. українських народних шкіл, 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл, 2 944 читалень

«Просвіти», понад 500 кооперативів з розвиненою інфраструктурою, преса, спортивні організації «Сокіл» (з 1898 р.) і «Січ» (з 1900 р.).

Згідно з цісарським листом від грудня 1912 р., у Львові 1 вересня 1916 р. мав відкритися український університет. У планах австрійського уряду було перетворення НТШ на Академію.

На виборах до сейму 1913 р., що відбулися після дострокового розпуску сейму скликання 1908 р., було обрано 30 послів від українських партій і від москвофілів.

7 грудня на таємній нараді українських партій прийнято рішення: «З огляду на добро і будуччину української нації по обох боках кордону, на випадок війни між Австрією і Росією, все українське громадянство однозгідно і рішуче стане по боці Австрії проти Російської імперії, як найбільшого ворога України»'.

На цьому тлі відбуваєтюся конфлікт у керівництві НТШ, що закінчився усуненням Грушевського.

Грушевський принципово займав «надпартійну» позицію, що й підтвердив під час нетривалого перебування в Україні в часи революції. За цим стояли і його наукова позиція, що не могла витримувати політичного диктату, і його нездатність ходити під чиїмось керівництвом взагалі.

Особисті конфлікти у Грушевського в житті були частими, хоча спочатку у Львові вони не мали політичного характеру.

Опозиція в НТШ була пов'язана з Михайлом Павликом. Павлик працював бібліотекарем НТШ по 2 год. на день і у квітні 1900 р. обраний дійсним членом НТШ, а 1902 р. став секретарем філологічної секції. Криза поча

* Енциклопедія українознавства. -T. ζ — С 489. лася з прохання Павлика підвищити йому зарплатню і закінчилася виступом Павлика «проти монархічного ладу в нашім товаристві». Павлик разом із С. Дністрянським та С. Рудни-цьким, географом, учнем Грушевського, уклали проект Статуту НТШ, який мав би поставити Голову НТШ під контроль Ради Товариства. 1904 р. Грушевський подав у відставку і повернувся лише після довгих умовлянь. Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші просили Франка, Гнатюка і Томашівського не подавати у відставку. Вершиною конфлікту стали статті Павлика в народовецькому «Ділі» «Не кличте всує!», спрямовані проти Франка за відхід від Драгоманова і проти Томашівського за панегірик Грушевському, і «І ще раз: не кличте всує!», де вже мали місце іронічні оцінки «Історії України-Руси». Франко за мовчазної згоди головного редактора — Грушевського, відповів нищівним «Михайло Павлик. Замість юбілейної сильветки» (ЛНВ, т. 29, кн. 3,1905).

Ці скандали відбувалися впродовж 1904 — 1905 рр., але тут у Росії сталася революція, і Грушевський виїхав до Києва, перенісши туди й «Літературно-Науковий Вісник».

Конфлікт був особистим, але невдоволення Грушевським назрівало. Природне використання Львова і львівських інституцій для потреб цілої України викликало роздратування у галичан, бо послаблювало позиції галицького суспільства в боротьбі навколо власних повсякденних проблем. Характерно, що Грушевський приймав незалежницьку ідеологію галицьких політиків, будучи «народовцем», але повернувся до федералізму з відходом від політичних партій і оголошенням своєї «надпартійності». Так само, як і «соціалізм» Грушевського, це було всього лише тверезим урахуванням реальної ситуації в Наддніпрянській Україні.

Великий конфлікт назрів у 1913 р., але вже перед ним було розходження Грушевського з Франком. Одразу після публікації О. Огоновським шеститомної «Історії літератури ру-ськой» Франко 1907 р. загорівся бажанням написати «Історію української літератури», яка «стане гідно обік «Історії України» Грушевського, тільки з тою різницею, що написана живо»'. Чим далі писав Франко свою невдалу працю, чим більше чинив опір Грушевський її публікації, тим гіршими були їхні стосунки. Досить сказати, що Франко вирішив, ніби первісний текст київського літопису написаний віршем, і намагався «реконструювати» цей текст віршами старослов'янськими та українськими. 1915 р. Франко вже писав про «фальшиві історичні конструкції проф. Грушевського».

Останній конфлікт виявився вже суто політичним, хоча в ньому був свій драматизм: ініціатором конфлікту став талановитий учень Грушевського Степан Томашівський (1875—1930 рр.), який разом з Франком так активно підтримував Грушевського в 1904—1905 роках.

1911 р. Грушевський надрукував збірник статей «Наша політика», в якому критично аналізував галицьку політичну ситуацію. Він вбачав у ній відрив політичного керівництва від народу, втрату ідеології, занепад культурно-національних вартостей.

Керівники УНДП запропонували, по суті, усунути Грушевського від керівництва НТШ, і це знайшло підтримку у провідних науковців.

* Див.: Корнійчук В. «Історія України-Руси»