Quot; Овсянико-Куликовский Д.Н. Психология русской

интеллигенции // Вехи. Интеллигенция в России. — С. 405.

Туган-Барановський був сином артилерійського генерала, що походив із татарського роду, який в давнину став українським, а потім русифікувався; мати його була українкою. Він учився в Київській І гімназії; після закінчення Харківського університету (1888 р.] написав працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», що стала його магістерською дисертацією і в якій яскраво виражені його марксистські погляди. Подальший інтелектуальний розвиток привів Туган-Бараиовського до перегляду головної ідеологеми марксизму — вчення про об'єктивний характер вартості. Туган-Барановський став одним із перших і яскравих лідерів суб'єктивної школи в економічній науці — школи маржиналізму, з якої виросла сьогоднішня ліберальна економічна теорія. Аналіз руху вартості як результату співвідношення попиту й пропозиції дозволив йому одержати значущі результати, зокрема в теорії кооперації, якою він переважно займався. Серед його учнів — відомий російський економіст Кондратьєв, уславлений не тільки працями з теорії кооперації, а й відкриттям так званих «циклів Кон-дратьєва» в теорії криз, що теж була постійним предметом заінтересу-вань Туган-Барановського. В своїй останній праці, опублікованій уже після його смерті, Туган-Барановський окреслює перспективи загальної теорії цінностей, спираючися на результати в тих науках, де цінності можна вимірювати, — економічній теорії та психофізіології.

Будучи прихильником концепцій економістів Менґера, Бем-Баверката інших, консервативних у політиці, Туган-Барановський залишився соціалістом. Він писав в одній із своїх статей «кадетського» періоду: «Безперечно, марксизм переживає кризу, але марксизм не можна ототожнювати з соціалізмом: соціалізм існував до Маркса і залишиться після того, як марксизм буде зжито і перевершено»*. Приналежність свою до української культури та української історії Туган-Барановський засвідчив політично: в уряді УНР він був міністром фінансів. Життя його обірвалось десь під Одесою в роки новітньої Руїни.

Перехід Богдана Кістяківського від громадовського руху до політичного табору загальноімперських лібералів був однією з найбільших втрат української націоі іал-демократії.

Сини О.Ф. Кістяківського всі стали історичними фігурами: старший Володимир — засновник колоїдної електрохімії в Росії, молодший Ігор — правник-цивіліст, політичний діяч, співробітник професора Муромцева, лідера російських лібералів, міністр

" Туган*

Барановский МЛ. Интеллигенции и социализм // Вехи. — С. 435.

внутрішніх справ в уряді гетьмана Скоропадського; син Б.О. Кістяків-ського Юрій (Джордж) — американський фізико-хімік, один з батьків атомної бомби.

Б.О. Кістяківський (1868— 1920 рр.) — учень Драгоманова, з яким був близький його батько і з яким сам Б.О. Кістяківський листувався. Сповнений романтичного бажання вчитися і працювати разом з українськими послідовниками Драгоманова і передусім з Іваном Франком, Кістяківський виїжджає до Львова і тут потрапляє під арешти, якими австрійський уряд відповів на розгортання радикального руху. Кістяківського було вислано з імперії, і він більше ніколи не переступав її кордонів. Після навчання в Харківському, Дерптському, Берлінському, Страсбурзькому університетах Кістяківський став доктором філософії Берлінського університету, жив у Німеччині, 1911 р. повернувся до Росії і після роботи в Демидівському юридичному ліцеї в Ярославлі (де тоді працював також син Павла Чубинського Михайло, відомий юрист) 1917 р. став професором Київського університету. Тут, за Скоропадського, Кістяківський брав участь у створенні Української академії наук. Помер Кістяківський 1920 р., маючи 51 рік, десь на Кубані, куди занесла його війна.

1905 р. виповнювалося десятиріччя з дня смерті Драгоманова, і їіа його відзнаку російські ліберали видали в Парижі двотомник його політичних творів. У передмові до другого тому Б. Кістяківський писав про Драгоманова: «Він доходив висновку, що вищі соціально-иолітичні і культурні ідеали європейської цивілізації можуть бути здійснені на українському грунті й серед українського народу тільки в українській національній формі... Таким чином, не будучи націоналістом, він став палким і відданим українським патріотом»*. Це ж можна сказати і пре самого Кістяківського, який приєднався до кадетів, але ві* 1904 р. його стосунки із Струве починають псуватися у зв'язку з відступом кадетів від принципів федералізму.

Традиційні характеристики Б. Кістяківського як «методологічного плюраліста» і неокантіаиця Грунтуються на нерозумінні суті того повороту в історії європейської думки, активним учасником якого він був. У Німеччині Кістяківський вчився у неокантіаиця Віндельбанда і потім тривалий час належав до Гайдель-берзького гуртка, куди, крім нього і Віндельбанда, входили браги Макс і Альфред Вебери, Георґ Єллінек, Роберт Міхельс, Гуґо Мюпстерберґ, Вернер Зомбарт, молодий Георґ Лу-кач — особистості надзвичайно широко знані, досить різні за напрямом думок і єдині в одному: з їх діяльністю закінчилась монополія «історичної школи» в Німеччині.

На час найбільшого розквіту творчості Макса Вебера припадає період його близької дружби з Богданом Кістяківським, від якого Вебер узяв не тільки добру інформованість про українські справи і глибоку повагу до Драгоманова, а й низку фундаментальних ідей. І Вебер, і Кістяківський здійснюють на матеріалі суспільних наук той поворот у філософії науки, який через шість з лишком десятків років у галузі методології точних наук здійснювали Кун, Лакатош, Тулмін та інші представники «історико-наукового» напря-

Б.О. Кістяківський

Кистяконскіш В. Предисловие ко 2 точу «Собрания политических Сочинений» М.П. Д|мтм<іі!пн4. — Париж, 1906. — С. XXVII—XXVIII.

му. Йдеться про дослідження так званих «парадигм науки» як доповнення формального аналізу структури наукових теорій.

Досліджуючи суспільствознавчі теорії, Кістяківський дає таку їх класифікацію. По-перше, це — теорії, ґрунтовані на парадигмі причини і наслідку, тобто ідеї необхідності, в тому числі в розвитку суспільства. Такі теорії мають механічний характер, неспроможні описати і зрозуміти явище свободи, що є підста-вовим феноменом людської історії. По-друге, це — теорії, які виходять саме із явища вільного вибору і тому оперують поняттями випадковості, можливості, свободи, суб'єктивності. Яскравим представником такої суб'єктивістської методології була соціологія народництва, запальній критиці якої Кістяківський присвятив чимало сторінок. По суті, до цієї категорії належать усі класичні позитивістські концепції післядра-гоманівського типу, включаючи соціологію Коваловеького. По-третє, це — теорії, в основі яких лежить поняття мети або ідеалу, а в більш точному виразі — поняття норми. Свої уявлення Кістяківський пов'язує саме з цією парадигмою науки і називає «науковим ідеалізмом» — не від традиційного філософського поняття «ідеалізм» на протилежність реалізмові чи матеріалізмові, а від слова «ідеал». Від класичного позитивістського уявлення про характер соціальних спільнот концепція Кістяківського відрізняється тим, що звертає увагу на цілісність, на те ціле, яке, за старим афоризмом, завжди більше, ніж сума його частин.

Для класичного позитивізму і для традиційного народницького реалізму, який прагнув брати дійсність «неупереджено», все, що говорили Кістяківський, Вебер та інші, потопало в понятті «модернізм», «неокантіанство» чи «суб'єктивізм». Звідси одностайні оцінки Кістяківського як марксистами, так і народницьки-націоналістичними теоретиками. В природознавстві парадигма, яку побачив Кістяківський, складається набагато пізніше на ґрунті теоретико-інформаційних та синергетичних уявлень, і сьогод-ні ми читаємо Вебера й Кістяківського як авторів, які вгадали тенденції розвитку науки на три чверті століття наперед.

Але ідея норми й цілісності як парадигми суспільствознавства була не тільки науковою, а й громадсько-політичною ідеєю. Саме тому Кістяківський виявився в одному таборі з авторами «Вех», хоч і не поділяв їх негативно-критичного ставлення до інтелігенції. Кістяківський з пункту, який був йому найближчий, бачив небезпеки майбутнього розвитку менш оптимістично, ніж традиційний позитивістський лібералізм, зокрема такі критики «Вех», як Петрункевич, Ковалевський, Овсяиико-Куликівський.

Варто навести велику цитату з Кістяківського, щоб з'ясувати суть його погляду не тільки на право, а й на суспільні процеси загалом. «Право не може бути поставлене поряд з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня... Але духовна культура складається не з одних ціннісних змістів. Значну частину її становлять ціннісні формальні властивості інтелектуальної та вольової діяльності. А з усіх формальних цінностей право як найбільшдосконала і майже конкретно відчувана форма відіграє найважливішу роль... Головний і найістотніший зміст права складає свобода. Правда — це свобода зовнішня, відносна, зумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива тільки при існуванні свободи зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої»*.

Зрозуміло, що з таких позицій мислителю була очевидна страшна слабкість імперської інтелігенції, в тому числі найбільш прогресивної, — відсутність у неї міцної правосвідомості як наслідок неправово-го характеру Російської імперії. «Російська інтелігенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінності; з усіх культурних цінностей право знаходилось у неї в найбільшому загоні»". Тому Кістяківський, по суті, не бере участі в партійній діяльності навіть найближчих до нього кадетів. Спочатку він був проти створення ліберальної партії, оскільки боявся, що вона набуде радикальних рис за умов підпілля: «Не бажаю, — писав він Струве, — сприяти заміні самовладдя Романова «Божою милістю» самовладдям Леніна в ім'я самодержавного народу»*".

В часи Скоропадського, коли його брат був найближчим співробітником гетьмана, Богдан Кістяківський демонструє свою аполітичність, займаючись виключно науково-організаційною роботою.

Між тим Кістяківський був і залишився не тільки досить лівим за своїм політичним світоглядом, але й неприхованим соціалістом. Його соціалізм, як і у Драгоманова, має етичний характер; але драгоманівський соціалізм пов'язаний з пру-донівськими уявленнями про державу, а соціалізм Кістяківського виразно правовий. Розглядаючи віддалене майбутнє як добу колективної власності на знаряддя і засоби виробництва, Кістяківський ставить такі передумови для цього майбутнього, що дотримуватися їх міг би тільки досить консервативний лібералізм.

Характеристика гуманістичних концепцій в культурі України неможлива без згадки про Володимира Галактіоновича Королепка (1853—1921 рр.). Про національну характеристику Короленка важко говорити однозначно: по лінії батька походження його козацьке, по лінії матері — польське, а належав Короленко до культури російськомовної, був письменником російським і, з точки зору культури слова, поза всякими сумнівами належить до явищ російської літератури, нарешті, сам ніколи не визначав себе як українського культурного діяча. Проте відповідь на запитання про національну характеристику творчості й діяльності Короленка не може бути цим повністю вичерпана.

Що сам Короленко відкидав, так це свою приналежність до певного варіанта української культури, яку можемо пов'язувати з націонал-де-мократичним культурницьким рухом. В юності він переживав часи польського повстання з подвійним почуттям. З одного боку, материні родичі захоплені були польським національним романтизмом; з іншого боку, Короленко пережив захоплення українським національним романтизмом, навіяне улюбленим учителем-українофілом. Зрештою, він відкинув і те, і інше, але не прий-

Кистяковский Б. В защиту права. Интеллигенция н правосознание. — Наше наследие. — 1990. —IV) 16). —С 3. "Там же. '" Цит. за: Шацилло К.Ф. Русский либерализм накануне революции 1905— 1907 гг. —М., 1975. — С. 153.' Короленко В. Письма к Луначдрскому // Новий мир.— 1988. — № 10. — С. 199—200.

няв і російського національного самовизначення: Короленко залишається Короленком, можна сказати, абстрактним і космополітичним гуманістом.

Гуманізм Короленка формується на народницьки-соціалістичних засадах, у річищі революційного соціалістичного руху. Після заслання, яке він відбув за участь у народництві, Короленко деякий час жив у Нижньому Новгороді, а потім переїхав на батьківщину, на Україну, і постійно живе в Полтаві до самої смерті. Насамперед він пов'язаний з суспільним життям України, хоча брав участь у всіх конфліктах з самодержавною владою, хоч би де вони в імперії виникали, мужньо і безкомпромісно відстоюючи справедливість. Короленко — духовний батько пізнішого безоглядного гуманістичного дисидентства, право-захисного руху, його так само можна назвати гордістю України, як генерала Григореика. Захищав він і національну справу України у своїй Полтаві у зв'язку з відкриттям пам'ятника Котляревському, захищав справедливість і в час ганебної «справи Бейліса». Після смерті Льва Толстого з Ясної Поляни до Полтави переходить столиця нескореної совісті російської інтелігенції, сюди їхали так, як колись до Толстого, тільки у Короленка не було специфічного «вчення», він був просто абсолютно порядною людиною, хоч би чого це коштувало. В розпалі Громадянської війни Короленко мав мужність писати полтавчанину — наркому A.B. Луначарському: «Я думаю, що не будь-які засоби можуть справді обертатися на благо народу, і для мене безсумнівно, що адміністративні розстріли, введені в систему, розстріли, що тривають уже другий рік, не належать до їх числа... Рух до соціалізму повинен спиратися на кращі сторони людської природи, маючи на увазі мужність у прямій боротьбі і людяність навіть щодо противників»'.

Володимир Вернадський

Інший напрям думок, на перший погляд навіть незіставний, репрезентує в українській культурі цього періоду Володимир Іванович Вернадський (1863—1945 рр.). Вернадський — природознавець, більше того, представник досить емпіричної і прикладної галузі природознавства: мінералоги та геології. Щоправда, він став творцем цілої низки нових дисциплін, але то вже завдяки його унікальній особистій здатності. У Вернадського була невгамовна потреба в універсальному, цілісному баченні не тільки свого предмета, а й Космосу, життя, людської історії загалом.

Вернадські походять з козацького роду, що йде від шляхтича Верни — учасника Хмельниччини. Мати — племінниця М.І. Гулака, члена Ки-рило-Мефодіївського товариства. Батько, професор економічної теорії Петербурзького університету, один з перших пропагандистів англійської класичної політекономії в Росії, був пов'язаний з діячами Ки-рило-Мефодіївського товариства. З дитячих років Володимир Вернадський знайомий з кращими досягненнями сучасної йому української культури. Дружина Вернадського Н.Є. Старицька — з полтавських Старицьких, далеких родичів М. Старицького. Вернадський доводився близьким родичем Королен-кові, вони були в дружніх стосунках і багато в чому ідейно солідарні. В Парижі молодий Вернадський познайомився з Драгомановим, який справив на нього глибоке враження. Юнацька любов до України, її мови і культури не залишали Вернадського ніколи. Будучи дуже близьким до Петрункевича і разом з ним належачи до кола організаторів кадетської партії, Вернадський надавав набагато більшого значення національній проблемі, ніж його старший товариш. 1915 р. Вернадський виступив у пресі із статтею «Українське питання і російська громадськість», де протестував проти безправності і сваволі, жертвою яких став український культурно-політичний рух.

Після Лютневої революції Вернадський працює «товаришем міністра освіти», фактично — міністром науки та вищої освіти, а після Жовтня виїжджає в Полтаву, на батьківщину, звідки його забирає в Київ професор М.П. Василенко, де вони разом очолюють роботу по створенню Української академії наук. Справами УАН Вернадський активно займався і після переїзду в Ленінград і Москву. Внесок Вернадського в організацію науки в Україні важко переоцінити. Короткочасний виїзд за кордон, де Вернадський міг і залишитись (син його Георгій так і залишився в Америці), завершився поверненням у Росію, за власним визнанням Вернадського, значною мірою через його «українство». Вернадський ніколи не поділяв комуністичного світогляду і не був соціалістом; залишається не зовсім зрозумілим, чому його, колишнього члена ЦК партії кадетів, залишили в спокої. Можливо, тут відіграла роль і та обставина, що Вернад-

В. /. Вернадський

ський в молодості був близький до старшого брата В.І. Леніна, народни-ка-терориста Олександра Ульянова; Ленін відчував щось на кшталт пієтету перед Вернадським і опікувався ним.

Сьогодні загальновідомі положення Вернадського про біосферу і ноосферу (самі терміни він почав вживати після того, як їх ввели французькі філософи Леруа і Тейяр де Шарден, які слухали в Парижі його лекції в 20-ті роки). Ці положення Вернадського сприймаються нами як головні поняття екології, ми думаємо про земні проблеми охорони навколишнього середовища, що, безумовно, є слушним. Але у Вернадського проблема цілісного розуміння людини і середовища ставиться зовсім не так, як переважно ми схильні її тлумачити.

Вернадський підкреслює, що природодослідник ототожнює ЖИ'П'Я і «живу речовину», бо, власне, він має справу з живою речовиною. Його ж цікавить не «жива речовина», а життя як властивість природи. ' Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988. — С. 169. "Там же. — С.179.