Quot;Amin В.і ПЗТ.-T.52.-C. 6.' Див.: Шоломи /о., Пристайно В., Золотаршп В. ЧК —ГПУ-НКВД в Україні. — К.. 1997. — С. 85. " Там же.

пу» на чолі з чекістом Ю.М. Євдоки-мовим. Згідно з текстом нагородного листа ВУЧК, група Євдокимова розстріляла 12 тис. чоловік. У листі про вбитих говориться так, як про знищені літаки й танки в зведеннях Радінформбюро: розстріляно до ЗО губернаторів, понад 150 генералів, понад 300 полковників — і т. п/ Потім пішла «зачистка» силами Кримської ЧК на чолі з С.Ф. Реденсом. «Трійку», яка формально виносила вироки, очолював Г.Л. П'ятаков.

Спочатку були просто розстріли військовополонених і всіх тих, хто лежав у госпіталях, у тому числі цивільних, селян, жінок: їх виносили та убивали прямо в ліжках. Потім почалися облави. Розстрілювали спочатку сотнями й тисячами (в першу ніч розстріляно у Сімферополі — 1800 чоловік, у Керчі — 1300 чоловік і т. д.), але це виявилось неефективним, були випадки втеч. Тоді почали розстрілювати невеликими партіями, по дві партії за ніч. Навколишнє населення покинуло домівки, бо несила було витримати пострілів і стогонів, а, крім того, часто недобиті доповзали до хат і просили сховати, а за це чекісти розстрілювали теж. На вулицях Севастополя висіли повішені і в офіцерській формі, і в лахміттях. Потім почалась реєстрація колишніх офіцерів, тисячні черги біля пунктів реєстрації, арешти й масові розстріли. Пізніше — заповнення десятків анкет, перевірки, арешти, розстріли, концтабори і розстріли. Це тривало цілий рік.

На нагородному листі Євдокимова — резолюція Фрунзе: «Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на нагороду. Через особливий характер цієї діяльності проведення нагородження у звичайному порядку є не зовсім зручним»*'. «За понесені труди при ліквідації вранґелівського фронту» чекісти нагороджені кіньми. Майже всі українські чекісти — учасники операції — стали стрижнем НКВД часів Єжова.

Злочини проти людства, якими заплямував себе режим Леніна — Троцького, не мають історичного виправдання. Можна сказати, що не більшовики вигадали розстріли заручників — це щодо мирного населення в боротьбі з партизанами і диверсіями широко практикували німецькі окупанти в Бельгії та Франції; концентраційні табори з колючим дротом винайшли англійці в ан-гло-бурській війні, а не більшовики. Громадянська війна завжди безмежно жорстока, розстрілювали масово всі її учасники. Проте тільки більшовики зробили терор щодо цілих суспільних верств, зокрема через розстріли заручників, засобом політики.

Яким чином Червона Армія перемогла в тій війні? Адже війна була громадянською, дивізії легко створювались мобілізаціями, а ще легше розвалювались після перших же поразок, все вирішував настрій мас, їх політичні симпатії! Можна сказати загалом, що попри всі коливання настроїв і політичних симпатій вирішальною була та обставина, що головний ворог — білий рух — нічого, крім реставрації ненависних старих порядків, не обіцяв, а тягар червоного терору лягав переважно на «освічені класи». Війна була вкрай кривавою з усіх сторін, чекістський контроль принаймні зводив до мінімуму самосуди й погроми. Селяни підтримували тих, хто давав їм землю, а тут більшовики виявились найради-кальнішими їх захисниками. Лише під кінець війни чекістський терор дедалі більше спрямовувався проти селянства, а жорстоко придушене повстання в цитаделі революції — Кронштадті — змусило ввести «нову економічну політику» (неп) та, за висловом Леніна, «докорінно переглянути точку зору на соціалізм».

«Ленінський кооперативний план»

Перші наслідки непу прийшли не одразу — 1921—1922 рр. країну спустошив страшний голод, що забрав близько 5 млн життів. Пожвавлення ринкових відносин, реорганізація управління промисловістю, ліквідація інфляції, грошова реформа і введення золотого червінця як основи грошової системи — всі ці й інші реформаторські заходи, здійснені комуністичним урядом у співробітництві з «буржуазними» фахівцями — економістами й фінансистами, привели до швидкої стабілізації економічного становища. Відновивши дореволюційний рівень обсягу продукції, радянська націоналізована економіка була приблизно наполовину менш ефективна, відповідно карбованець «важив» половину царського. Але це був фінансово та економічно стабільний режим, і його досвід досягнення рівноваги варто вивчати й сьогодні.

Що ж стосується політичного боку справи, то Ленін категорично був проти відмови від терористичного режиму, різко критикував Бухаріна за дані європейським соціалістам обіцянки не розстрілювати меншовиків та есерів, за дозвіл допустити захисників від II Інтернаціоналу на судовий процес над російськими соціалістами, докоряв Політбюро за надмірну м'якість у багатьох дрібних випадках. В історії з організацією допомоги голодуючим повністю виявилася жорсткість Леніна як політичного діяча. Він побоювався, що створення громадських комітетів допомоги голодуючим буде використане демократичними силами для консолідації опозиції більшовикам (що, безумовно, мало підстави), і повів справу таким чином, що організація Комітету допомоги голодуючим була використана для прямих переговорів із Заходом (який тоді дипломатичних стосунків з Росією не мав). А після одержання допомоги, коли Комітет був уже непотрібний, його брутально розігнали, а його членів арештували. Тоді ж було вислано з Росії на сумнозвісному пароплаві відомих інтелігентів — філософів та письменників.

У цей час Ленін пише проекти тих положень Кримінального кодексу, на підставі яких виносилися най-жахливіші вироки в часи єжовщини; задум Леніна полягав у тому, щоб «розстрільні» статті було сформульовано найбільш невизначеним чином, це б давало змогу в разі потреби карати смертю, в разі потреби — помилувати за будь-яку політичну акцію. Не випадково ці листи Леніна наркому юстиції Курському видрукувано 1937 року. В серії політичних процесів, що були за його наполяганням проведені в країні, виносилися найсуворіші вироки, а потім вони пом'якшувались, а за рік засуджених амністували: цим демонструвалась невблаганність влади, спрямованість терору не на людей, а на «класи» та їх організації і надання можливості кожному противнику замолити свій гріх.

Отже, принцип необмеженого насильства зберігався — Ленін вважав його підґрунтям будь-якої диктатури. Більше того, саме за ініціативою Леніна введено на X з'їзді партії в 1921 р. новації, що стали підставою для повного знищення внутрішньопартійної демократії й утвердження в СРСР тоталітарного режиму. Маються на увазі резолюція з'їзду про заборону фракцій і ще більш небезпечна, хоч, здавалось би, присвячена окремому питанню, резолюція «Про анархо-синдикалістський ухил в РКП(б)». Офіційно, рішенням з'їзду засудивши «робітничу опозицію» як «ухил», партія через свої керівні органи могла вимагати від керівників опозиції «визнання помилок», тобто повного морально-політичного самогубства. Саме ці резолюції стали політичним підґрунтям для сталінської розправи над партійним вільнодумством.

Наполягаючи на збереженні принципів масового терору при реальному застосуванні дедалі м'якіших покарань, заклавши підвалини для тотального контролю над будь-якою внутрішньопартійною опозицією, Ленін водночас здійснює «корінний перегляд точки зору на соціалізм», засадовий стосовно «реформістської» (за його визначенням) внутрішньої політики 1922—1927 рр., політики, головним речником якої був Бухарін і яку підтримував тоді на чолі секретаріату ЦК Сталін.

Вираз Леніна дуже добре характеризує суть повороту: оцінка соціально-економічних процесів у Росії залежала саме від точки зору, досить було змінити точку зору, як вся політика змінювалася докорінно. Світова війна закінчувалася, світова пролетарська революція не розпочиналася, і сенс російської революції ставав дедалі проблематичнішим. Ленін давно покладав на Схід — Індію, Китай — надії більші, ніж на «міщанський» Захід (одна з його статей називалась «Відстала Європа і передова Азія»). Очікування пролетарського Пришестя було не в його практичному характері, простіше було змінити точку зору. І така зміна відбулася разом з утвердженням непу.

Якщо раніше Ленін вважав націоналізовані галузі промисловості в радянській Росії сферою «державного капіталізму», то тепер він рішуче змінив оцінку. Оскільки керівні позиції в державі належать пролетаріатові в особі комуністичної партії, то чому б підконтрольні державі підприємства і галузі не вважати соціалістичними? Капіталізм — це неначе царство казкового царя Мідаса: до чого не торкнеться товарне виробництво, все перетворюється на золото. А чи не є соціалізм своєрідним царством червоного Мідаса? Чи не стає навіть товарне виробництво червоним, щойно його торкнеться рука пролетарської диктатури? Так приблизно можна було б викласти сугь «корінної зміни точки зору на соціалізм», яка негайно потягла за собою «ленінський кооперативний план». Якщо раніше просте зростання кооперації на селі Ленін розглядав як поширення «державного капіталізму», то тепер він ті самі процеси оцінював як соціалістичне будівництво.

У цьому способі мислення неважко помітити ті ж прагматичні і навіть цинічні мотиви, що й у всьому ставленні до теорії: все оцінюється з позиції практики, сили, влади. Але реальна зміна політичних позицій справді була надзвичайно важливою: йшлося про відмову від насильства, терору як головного рушія політики, про спробу реформістського підходу до проблем, що постали в ході господарського будівництва. Ленін як практичний політик став перед альтернативою: або продовжувати забирати силою у селян хліб, придушувати бунти, розстрілювати заручників — жінок і дітей, як це було і в Україні, і на Тамбовщині, або перейти до системи «товар — гроші — товар», ушляхетненої твердою комуністичною владою. Звідси він мав мужність зробити всі належні висновки.

Молодий ідеолог М.І. Бухарін, який в ці останні роки життя Леніна був чи не найближчим до нього членом керівництва партії, розвинув ідеї «ленінського кооперативного плану» в цілу широку концепцію. Тепер світова пролетарська революція вимальовувалася не стільки як повстання західного пролетаріату проти буржуазії, скільки як війна «світового села» (вираз Бухаріна) проти «світового міста». Бухаріна та інших діячів партії й Комінтерну не бентежило те, що комунізм набуває рис середньовічного темного руху проти цивілізації: за «світовим селом» стояли «об'єктивно прогресивні» процеси, що мали привести до торжества світового соціалізму. Щодо пригнобленого Сходу, то йому відводилася роль пролетарської «піхоти». Більш передові загони світової революції мали діяти так, щоб зв'язки з цією масовою армією не були розірвані. З такої точки зору розглядалася й ситуація в Росії. Російське селянство мало стати пролетарською піхотою, і з ним слід було бути політично дуже обережним.

Ця ідеологія визначала економічні плани більшовиків і в останні роки життя Леніна, і після його смерті. Слід зазначити, що активного прихильника «права», «реформістська» економічна політика знайшла в особі голови ОДПУ Ф.Е. Дзержин-ського, який за сумісництвом очолив з 1923 р. Вищу раду народного господарства. Мовчазних прихильників реформізму було значно більше, ніж відкритих «правих».

Чи була політична лінія Леніна — Бухаріна альтернативою сталінській політиці початку 30-х років? Серед фахівців з історії комунізму немає одностайності в цьому питанні — головним чином тому, що неясно, чи можна було розв'язати проблеми індустріалізації на шляхах кооперативного реформізму. Вже саме існування могутньої комуністичної імперії означало, що потужний владний апарат штовхатиме країну в бік авторитарних і тоталітарних рішень. Але поза всяким сумнівом, те, що засуджувалось як «правий ухил» групою Сталіна на зламі 20—30-х рр., якраз і було «ленінським кооперативним планом», у максимальній наближеності до першоджерел сформульованому Бухаріним.

За умов хвороби Леніна і політичної нерівноваги в керівництві РКП після його смерті боротьба проти «реформістської» політики Бухаріна — Сталіна велася головним чином під прапором романтичного комунізму Світової Революції. Перетворення натхненного комуністичного братства з переслідуваного суспільством союзу напіврелігійних єдиновірців на жорстку озброєну владну структуру викликало невдоволення рядових партійців та фанатиків із старого підпілля. Критика «бюрократизації влади», «відриву керівників від мас» використовувалась опозицією, очолюваною Троцьким і шерегом старих вождів, у тому числі найближчими соратниками Леніна — Зинов'євим і Каменевим, а також вдовою Леніна Крупською. Опозиція була розсіяна й придушена владою апарату ЦК, та вона й не могла мати широкої підтримки у «нового класу» — привілейованої владної групи нового типу, яка очолювала могутній партійно-державний механізм. Вираз «новий клас», набагато випереджаючи Джі-ласа, вжив тоді Бухарін — у той період ще достатньо відверто говорили про реалії соціалізму.

Нова політична ера розпочалася з гострих конфліктів між хворим Леніним і Сталіним, який став на цей час фактично господарем партійного апарату. Одним із найбільш дратівливих приводів було створення СРСР («так званого» СРСР, як висловився Ленін в одному з листів). За роки громадянської війни владний режим розвивався від повного заперечення будь-якої автономії націй в рамках централізованої держави «диктатури пролетаріату» до формального визнання незалежності національних республік при фактичній централізації влади через партійні органи. Так, Україна в березні 1919 р. проголошена незалежною радянською республікою, а найважливіші «народні комісаріати» було об'єднано, як і армію, у всіх республіках. Така система могла розширюватися і на Європу у випадку перемог Світової Революції. Сталіну належала ідея угво-рення єдиної держави — СРСР, в яку республіки входили б як автономії. Пізніше, в результаті гострих дискусій з Леніним, збереглась ідея єдиної державної структури, що будується над республіканськими, але ця структура розглядалась як результат союзного договору між незалежними державами — «союзними республіками». СРСР був утворений в грудні 1922 року.

Конфлікт між Леніним і Сталіним особливо загострився з конкретного питання про ставлення до грузинських комуністів, які чинили опір грубому натискові Сталіна — Орджонікі-дзе — Дзержинського. Ленін наполягав на тому, що особливу небезпеку являє централізаторська тенденція російського шовінізму, носіями якого є переважно «обрусевшие инородцы», неофіти, святіші за римського папу. Ленін звертався за підтримкою в цьому питанні до Троцького, але той промовчав, і рішуче підтримав Леніна тільки Бухарін. Непрямим наслідком полеміки був розгляд національного питання на XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 року. З'їзд у своїй резолюції визначив як головну небезпеку великодержавний шовінізм, що є «відображенням колишнього привілейованого положення великоросів». З резолюції XII з'їзду починається поворот до «ко-ренізації» національних компартій, в Україні — політики «українізації». Ця спрямованість національної політики була елементом повороту до «світового села», який випливав із «корінної зміни точки зору на соціалізм».

Незважаючи на те, що партія безконтрольно визначала цілі і засоби економічної політики, в період непу у визначенні конкретних орієнтирів і пріоритетів велося відносно вільне обговорення в рамках Держплану і близьких до нього наукових організацій, де безпартійні фахівці мали певний вплив. Цьому сприяла сама офіційна поміркована лінія партії, яка продовжувала орієнтуватися на неп аж до 1928 року. Ознаки відносної свободи обговорення можна побачити на сторінках тодішньої економічної преси. Продовжували існувати і рудименти громадянського суспільства — різні організації письменників, художників та інших представників культури, причому не завжди повною партійною підтримкою користувались ті групи, які виступали від імені «пролетарської культури».

А найголовніше полягало в тому, що в правлячій партії не повністю було встановлено безконтрольну владу «сірого кардинала» Кремля — Йосифа Сталіна. До середини тридцятих років Сталін не був ще спроможний без серйозних політичних наслідків фізично знищити будь-якого опонента або діяча, щодо якого просто мав певні підозри. Всі подальші кроки Сталіна і його групи аж до політичних процесів 1936— 1938 рр. мали на меті остаточне формування тотальної системи насильства й терору.

Тоталітарний поворот

Курс на встановлення абсолютної диктатури Сталін і його оточення взяли одразу після розгрому опозиції Троцького — Зинов'єва восени 1927 року. На перший план виступають зміни в економічній політиці з початку 1928 р. і фактична відмова від непу, але йшлося передусім про створення нової політичної атмосфери.

Проголошене Сталіним «оволодіння ринком» виявилося адміністративною фікцією, оскільки за цінами, так успішно сконструйованими на «прийнятному» рівні, селяни продавати свою продукцію не хотіли. Тому на Політбюро було поставлене питання про «надзвичайні заходи». Головним заходом був каральний: тих, хто не хотів «продавати» хліб за твердими цінами, «судили» як «спекулянтів». Це був тільки початок тієї «чрезви-чайщини», яка закінчилась масовою колективізацією, «розкуркулюван-ням» мільйонів селян і організацією масового голоду.

Розпочавши ще 1929 р. політику «розкуркулювання», а 1930 р. взявши курс на повну колективізацію села, сталінське керівництво не розраховувало на негайні економічні успіхи. Мільйони селян, не тільки більш-менш заможних, а й середнього достатку, і просто біднота, за спущеними «зверху» рознарядками були вислані у віддале-ні області неозорого Союзу без будь-якого майна. Скільки з них померло в дорозі — ніхто сьогодні визначити не може. Майно «роз-куркулених» було передане колгоспам, але з безприкладним цинізмом з колгоспів за це майно держава взяла плату в сумі 400 млн крб., що було більше, ніж увесь сільгоспподаток 1928 року. Це була ставка не на подолання економічних труднощів, а на терор щодо селянства.

У 1932—1933 рр. врожай хліба в країні не перевищував 2—3 млрд пудів. Товарна частина зерна планувалась на останні роки п'ятирічки в 1,2—1,4 млрд пудів, тобто на рівні найбільш врожайного 1913 року. Незважаючи ні на що, вирішено було хліб у селян забрати. Голова Держплану В.В. Куйбишев зібрав заготівельників, проголосив промову про те, що битва за хліб — це битва за соціалізм, і розгорнулась страшна кампанія по збору 1,2 млрд пудів. Така економічна передісторія геноциду 1933 року.

Але розмах і організація голодомору виключають припущення про те, що він мав суто економічні мотиви.Масові обшуки призводили до того, що в хатах забирали абсолютно все, придатне для їжі. Голод був організований навмисно. Бували випадки повного здичавіння й голодних психозів, супроводжуваних канібалізмом. Райони голоду оточувалися військами, які не випускали нікого за межі зони, приреченої на вимирання. Незважаючи на це, голодуючі пробиралися у великі міста, лежали безсилі біля пекарень та інших місць, де пахло хлібом та їжею, щодня померлих підбирали спеціальні команди. Помирали голодуючі й на московських вулицях. Кількість жертв «битви за соціалізм» обчислюється дуже приблизно мільйонами.

Голодомор мав політичне підґрунтя. Свідомо йдучи на геноцид, сталінське керівництво партії й держави прагнуло зламати та знекровити і селянство як клас, і найнебез-печніші для диктатури, найзаможні-ші регіони країни, можливу базу для селянського опору — Дон, Кубань, Сибір і особливо Україну.

Деякі комуністичні керівники здійснили спроби якщо не протесту, то критики «перегинів у заготівельній політиці». Так, листа до ЦК ВКП(б) з засудженням таких «перегинів» написав шерег українських партійних працівників, в тому числі командуючий військами Київської військової округи И.Е. Якір. Проте керівництво Компартії України рішуче відмежувалось від будь-якого непослуху Москві. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В. Косіор писав з цього' приводу: «Але багато хто навіть із керівних районних працівників не розумів, що не можна допускати створення хоча б найменшої недовіри колгоспників до цього закону (тобто закону про хлібоздачу. — М.П.). Ставка контрреволюціонерів саме й була розрахована на те, що ми в цій справі зірвемося, а вони це зможуть використати». Як «покарання за легковажність і непослух у проведенні сільськогосподарських робіт» розцінювали голод й інші партійні діячі.

Режим повертався до масового терору періоду «воєнного комунізму», спрямованого не проти «буржуазії», а проти найширших мас селянства. Індустріалізація країни проводилась так, щоб у смертному жаху тримати все населення СРСР.

Для цього потрібна була остаточна зміна системи влади.

Так званих «правих» було «розгромлено» 1928—1930 рр. досить швидко й рішуче, без тих дискусій і загальнопартійних потрясінь, що супроводжували боротьбу з лівими. Але адміністративна легкість придушення «правої опозиції» приховувала певну слабкість політичних позицій групи Сталіна: Сталін знав, що ідеї, висловлені Бухаріним та його однодумцями з відносною визначеністю, у вигляді неоформлених настроїв існують у широких колах партійних працівників і можуть у відповідний момент знайти свій вияв. Тому найбажанішим виходом із ситуації було б для нього зв'язати будь-яку політичну опозицію із «шпигунством, шкідництвом і диверсіями».

Цю нову обстановку готували політичні процеси проти інтелігенції, розпочаті сфальсифікованою «Шахтинською справою» (справу ініціював згадуваний вище чекіст Євдоки-мов всупереч тодішньому керівництву ОДПУ за підтримки Сталіна). Можна думати, що Сталін вже тоді розраховував розгорнути на цій підставі масовий терор, спрямований також і на партійні кола, що мали тенденцію до опозиції.

Спираючися на «приклади загострення класової боротьби», якими послугували процеси над інтелігенцією, сталінське керівництво партії і держави провело реформи управління. В партійному керівництві особливу роль почав відігравати особистий орган Сталіна — «Особливий сектор ЦК ВКП(б)» на чолі з Поскрьоби-шевим. В ньому існував і свій відділ кадрів, очолюваний нікому не відомим партійним чиновником, М.І. Єжовим, ім'я якого згодом стало символізувати цілу епоху. Сектору була підпорядкована система аналогічних органів при обкомах партії, які здійснювали шпигунство за місцевими керівниками та інформували Сталіна, минаючи офіційні партійні інстанції. Новий «організаційний план», задуманий Сталіним 1929 р., передбачав перетворення ВКП(б) на масову партію. На 1 липня 1931 р. ВКП(б) на 40 відсотків складалась із кандидатів у члени партії. На початок 1932 р. кількість членів і кандидатів партії налічувала вже 2 мли чоловік. Задум полягав у тому, щоб розчинити незначну кількість дореволюційних фанатиків у широкій масі людей, світогляд яких формувався вже під сталінським керівництвом, і остаточно перетворити правлячу партію на засіб маніпулювання масами.

В кінці 1930 р. Сталін поставив перед секретаріатом ЦК завдання: перейти від керівництва політичними кампаніями до повсякденного оперативного зв'язку з районами, щоденно «підмічаючи всі факти» і керуючи всіма проявами життя суспільства. Іншими словами, нова масова партія повинна була разом з політичною поліцією здійснювати тотальний контроль за всім життям суспільства неозорої країни.

Всупереч довго поширеним уявленням, небачене в історії пограбування села, що набуло врешті форм геноциду, не було ефективною формою успішного індустріального будівництва. Сталінське керівництво обрало для виходу на високі техніко-промислові рубежі той з альтернативних шляхів, що поставив країну перед загрозою економічного й політичного краху.

Напередодні 1929 р. — «року великого перелому» — існували два варіанти п'ятирічного плану — головний і так званий «оптимальний», по суті, різко завищений. Виходячи з «головного» варіанта, опрацьованого на підставі пропозицій фахівців, планувалося досягти приблизно тих самих показників, якими реально і була закінчена п'ятирічка, але досягти їх планувалося зберігаючи економічну стабільність. З початком виконання п'ятирічного плану перші, помірковані начерки було замінено завищеними.

Свідомо відмовившися від планів, розрахованих на збереження сякої-такої економічної й фінансової рівноваги, в розрахунку на максимальне напруження сил висуваючи перед промисловістю вимоги, які вона напевно не могла виконати, сталінське керівництво підірвало економічне здоров'я країни. Темпи зростання почали падати, напруження перейшло будь-які припустимі рамки. Намагання вийти з важкого економічного становища за рахунок селянства призвело до повної руйнації сільськогосподарського виробництва.

П'ятирічний план не був виконаний фактично ні за чотири, ні за п'ять років. Але в атмосфері істеричних пошуків класового ворога та політичних викриттів уже було не до аналізу пройденого шляху.

Сьогодні не збереглися документальні свідчення того, що вбивство Кірова було запланованою Сталіним і керівниками ОДПУ провокаційною акцією. Проте це — найвірогідніше гіпотеза. Зокрема, дуже показовий той факт, що коли чекісти викрили 1932 р. мужню й безперспективну спробу московського керівника VI. Рютіна організувати антисталін-ську опозицію, Політбюро на пропозицію Кірова проголосувало проти смертної кари, щоб не вбивати за розбіжність думок. Є свідчення того, що Кіров, пристрасний сталінець і особистий друг диктатора, подекуди займав більш ліберальну позицію, і що середпартійного керівництва поширювалась ідея заміни Сталіна Кіровим, — ідея, нібито відкинуга самим Кіровим.

Планомірна підготовка масового терору почалася після вбивства Кірова 1 грудня 1934 року. 12 травня 1935 р. Політбюро ЦК ВКП(б) створило Особливу комісію державної безпеки, до складу якої ввійшли Сталін, Жданов, Шкірятов, Єжов (тоді секретар ЦК ВКП(б) і голова Комісії партконтроліо), Вишинський і Малєнков. Ця група комуністичних керівників і була впродовж 1935— 1938 рр. практичним організатором тієї кривавої чистки, яка одержала назву «Великого терору».

Великий терор був менш масштабним геноцидом, ніж «ліквідація куркульства як класу» і тим більше голодомор. Проте він мав більші політичні наслідки, оскільки заторкував політичну та культурну верхівку і мав стосунок до політичної структури суспільства загалом.

На перший погляд, Великий терор був явищем ірраціональним і, на думку деяких дослідників, свідчив радше про психічне захворювання його головного організатора — Сталіна. Хоч би як воно було, в політичному оформленні процесів 1936—1938 рр., що були немовби вітриною «єжовщини», можна простежити певну логіку. Після московських процесів у партії, державі й суспільстві встановився режим, коли найменший натяк на незгоду з будь-якою офіційною настановою розглядався як акт шкідництва, шпигунства і диверсії, тобто злочин, гідний найвищої міри покарання.

Московські процеси були немовби лише вершиною айсбергу. В основі Великого терору — хаотичні й безсистемні розстріли будь-кого за най-незначнішим доносом і за планами «по першій і другій категорії», тобто по розстрілу і по таборах. Як правило, місцеві НКВС просили збільшення планів «по першій категорії». Деякі звинувачувані самі формулювали свої «провини» якомога безглуздіше, щоб очевидною стала безглуздість самих репресій. Проте якраз в ірраціональності звинувачень і полягала суть Великого терору. Кожен громадянин СРСР повинен був знати, що він у будь-яку мить може бути знищений під будь-яким безглуздим приводом.

Ідейним закріпленням цього режиму став написаний під керівництвом Сталіна, а почасти й ним самим «Короткий курс історії ВКП(б)», який, за визначенням постанови ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 р., давав партії «керівництво, що являє собою офіційне, перевірене ЦК ВКП(б) тлумачення головних питань історії ВКП(б) і марксизму-ленінізму, яке не допускає ніяких інших тлумачень». У складі «Короткого курсу» була й знаменита тоді IV глава, де містився написаний особисто Сталіним гранично примітивізований і догматизований виклад офіційної філософії — діалектичного та історичного матеріалізму. Важливо тут не стільки те, які саме тлумачення марксизму визнано єдино правильними, а сам факт «офіційного і перевіреного ЦК» тлумачення «теорії», яка тим самим остаточно набувала статусу політичної релігії.

Поворот, здійснюваний клікою Сталіна впродовж десятиліття 1928— 1938 рр., призвів до утвердження на велетенському євразійському просторі соціалістичного тоталітарного режиму небаченої жорстокості. Його можна також назвати переворотом, оскільки наслідком терору була фізична ліквідація всієї партійної, господарської, військової і чекістської верхівки держави. Те, що переворот здійснювався так повільно і завершився кривавими масовими розстрілами ленінського покоління комуністів упродовж 1936—1938 рр., було радше наслідком його ретельно спланованого характеру.