Quot;Деятели СССР и революционного движения в России. — С. 268.

раїшзацп» в ці роки проводив саме він, будучи секретарем ЦК КП(б)У з березня 1925 по липень 1928 р., згодом був переведений в Москву і замінений С.В. Косіором.

Каганович походив з бідної єврейської родини з містечка Хабне (потім Кагановичі, зараз місто Поліське) і говорив по-українському на нарадах, щоправда так, як говорили у нього в містечку. В політиці «українізації» і разом з тим в місії Кагановича був ще й прихований мотив: Сталін шукав підтримки українців, натякаючи, що усунення троцькістів є послабленням єврейського елементу в комуністичному керівництві. Про те, як боролися з «троцькістами» в низових парторганізаціях України, писав тоді із заслання Раковський: «Якщо у партійних верхах була ще якась ідейна, хоча й неправильна, хоча софістична великою дозою несумлінності лінія, то у низах проти опозиції пускалися головним чином аргументи нестримної демагогії.

Агенти партії не соромились тут виїжджати і на антисемітизмі, і на ксенофобії, і на ненависті до інтелігенції і т. д.»".

Призначення Скрипника на місце Шумського було здійснене за ініціативою Кагановича. Скрипник у деяких відношеннях відповідав зразкам міцного керівника і рішучого виконавця, якими керувалась сталінська адміністрація. Старший від своїх колег за віком, невеликого зросту, сухорлявий, лисуватий, з неиричеса-ною борідкою, Скрипник був дратівливим, нестриманим і гострим у спілкуванні, здатним і на запальні «розноси» підлеглих, і на опір начальникам. Людина вкрай самостійна, він і еволюцію до комунізму в юності пройшов власними шляхами. Скрипник писав про себе: «Вихідним пунктом мого розвитку було вивчення української літератури і історії України; впливали і сімейні легенди — про предків-запорожців, про одного з прадідів, посадженого на палю за участь в повстанні Залізняка і Ґонти в XVIII ст.»". Скрипник зберіг на все життя гостру національну самосвідомість, що не завадило йому бути нещадним чекістом — майже увесь час Громадянської війни він працював у системі каральних і правових органів радянської влади. На долю Скрипника випала робота по «українізації» за умов, коли вона дедалі більше втрачала свою попередню соціально-політичну спрямованість і перетворювалась на прикриття тоталітарного перевороту. Поза будь-яким сумнівом, Скрипник щиро боровся за «українізацію», але розумів він її як комуністичну національну політику.

Одним із завдань «українізації» було посилення українського етнічного елементу в складі партії і у владному

противників і компроміси особистого характеру за умов збереження комуністичної монополії на владу.

Церковна політика комуністичного уряду ясно показувала мотиви загравання з українськими національними силами. Починаючи з 1917 р. на Україні готувалося виділення окремої — спочатку автономної, а потім автокефальної — православної церкви. Крок за кроком готувалася автокефалія (закон прийнято 1 січня 1919 р.), але церковний собор, на якому було ухвалено постанову про рукополо-ження вищих ієреїв церкви, зібрано тільки за радянської влади, 11 жовтня 1921 р. в Києві. Митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864—1938?) та відомого організатора УАПЦ, колишнього прем'єра УНР і соціал-демократа Володимира Чехівського комуністи небезпідставно вважали одними з головних своїх ідейних супротивників. Але якщо в цей час у Росії, керуючись цинічними вказівками Леніна, влада використовує всі можливості, щоб знищити церкву вщент, піддаючи духовним тортурам патріарха Тихона аж до його капітуляції 1924 р., — то в Україні УАПЦ в ці перші роки не переслідується. Це цілком зрозуміло: УАПЦ була для комуністичного керівництва в цей час таким же засобом розхитати російське православ'я, як і «жива церква» («обновленці»).

Закінчилися невдачею переговори Винниченка, що велися з травня по вересень 1920 р. в Москві та Харкові. Після від'їзду Винниченка за кордон і оприлюднення ним оцінок ситуації в Україні V Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив його ворогом народу і людиною поза законом. Велися переговори з групою Грушевського в УПСР. Проте на повернення Грушевського

Політбюро ЦК КП(б)У згоди не давало. С. Єфремов взагалі не виїжджав із Києва; А. Ніковський повернувся ще 1920 року. До списків на висилку з СРСР на «філософському пароплаві» спочатку були включені і численні українські інтелігенти, в тому числі Єфремов і Чехівський. Проте врешті-решт українське керівництво вирішило цих останніх залишити, щоб не зміцнювати еміграційні культурно-політичні центри.

Всі компроміси і поступки не за-торкували головного принципу — неподільності комуністичної влади. Демонстрацією цього принципу став процес над керівниками УПСР — Го-лубовичем та ін. — в 1921 р.: вироки були легкі, всіх амністовано, але ленінський принцип злочинності будь-якої партійної діяльності, крім комуністичної, було твердо продемонстровано.

З 1923 р. діяльність комуністичної влади спрямована на залучення українських еміграційних культурно-політичиих сил до співпраці і, по можливості, — повернення в Україну.

Надзвичайно характерна історія викрадення чекістами Юрія Тютюнника. Через рік аналогічну акцію по заманюванню в лабета ЧК було здійснено також і щодо Савінкова. Але хоча вага Савінкова в російській еміграції була набагато меншою, ніж вага Тютюнника в українській, доля останнього була набагато легшою.

Офіцер, колишній учитель, Тютюнник очолив партизанський загін на Уманщині, що діяв проти гетьмана, потім приєднався до Матвія Гри-гор'єва і був у нього начальником штабу. Григор'єв визнав Директорію, потім перейшов до більшовиків, згодом підняв заколот, був розбитий червоними, перейшов до Мах-апараті. Це завдання поволі розв'язувалося — досить навести цифри про кількість українців серед членів та кандидатів у члени КП(б)У: 1923 р. — 24 відсотки, 1924 — 33 відсотки, 1925 — 38 відсотків, 1926 — 49 відсотків. Коли Україна вступила в смугу найтрагічніїиих випробувань, більша частина відповідальних адміністративних посад була заповнена діячами українського походження. Разом з тим слід зазначити й особливості кадрової політики Сталіна в Україні.

Вже поверховий перелік провідних чекістів в Україні показує, що значна частина їх були євреями за походженням; було також багато росіян, латишів та представників інших національностей (головою ДПУ — НКВС України був майже незмінно українець Балицький) і відносно мало українців. Справу можна краще зрозуміти, якщо ми проведемо деякі паралелі. В наказі ОДПУ за 1931 р. за підписом Менжинського дасться висока оцінка діяльності ДПУ Грузії й підкреслюється, що робота грузинських чекістів переважно виконана «своими национальными кадрами, выращенными, воспитанными и закаленными в огне боевой работы под бессменным руководством тов. Берия»'. В діяльності ДПУ України не бачимо установки на «свої національні кадри», зрощені під керівництвом тов. Балицького, хоча він підібрав свою сталу команду. І виною тут, звичайно, не підтримка ЧК єврейською спільнотою чи, навпаки, опозиція спільноти української, — в ЧК, тим більше на керівні посади, не йшли на роботу, туди підбирали. Згадуються спогади Джіласа про час, коли політика Сталіна була відверто антисемітською: радянські емісари відкрито похвалялися тим, що усунули всіх євреїв з комуністичного апарату, але в Угорщині, як зазначав про себе Джілас, євреїв у керівництві компартією було багато. Сталін довіряв мадярам і, очевидно, українцям ще менше, ніж євреям. Він готовий був підтримувати гасло «Україна для українців» для утвердження диктатури, але лише в тих межах привілеїв для «п'ятого параграфа», які допускав його недовірливий деспотизм. Звичайно, грузинські національні кадри партії і ЧК заподіяли не менш криваві рани грузинському народові, ніж відповідні українські та неукраїнські національні кадри — українському, російському, єврейському та іншим народам.

Дотримуючись курсу на «національні кадри» в певних межах, комуністичне керівництво в 1923— 1927 рр. іде на досить сміливі компроміси, усвідомлюючи слабкість своїх позицій в Україні. Реально впродовж цього періоду радянська Україна стає більш привабливою для українських патріотів, у тому числі в еміграції і на західноукраїнських землях, ніж зарубіжні культурно-політичні осередки. Різноманітність і різноспрямованість культурних і політичних сил в УСРР та за її кордонами, які підтримували політику «українізації», свідчить про те, що ця політика одержувала дуже різну, і не тільки комуністичну, інтерпретацію і саме тому здобувала радянській владі на Україні досить широку підтримку.

Це знаходило вияв і у стосунках з різними, в тому числі еміграційними, українськими політичними силами.

Переговори з еміграційними угрупованнями велися з кінця Громадянської війни. Політикою переговорів комуністи переслідували од-ну-єдину мету: розклад політичних

* Попов Б.С., Оппоков В. Т. Бериевщина //Берия: конец карьеры. — М., 1991. — С. 354. на і вбитий Махном в кінці 1919 року. Тютюнник пробився з 3,5 тис. повстанців до армії УНР. Був помічником головного командуючого першого зимового походу (1919—1920 рр.) і командуючим Волинською групою у другому зимовому поході (1921 р.). Тютюнник пройшов через Коростень і біля Базару був оточений Ко-товським. Під Малими Миньками 17 листопада стався бій, в якому загинула частина бійців, а 443 чоловік, взято котовцями в полон. 23 листопада 1921 р. під Базаром розстріляно 359 полонених, а 84 передано до ЧК. З оточення разом із Тютюнником вийшло 120 чоловік. Червоні кіннотники висіли в нього на хвості аж до кордону. Генерал-хорунжий Тютюнник разом з Омеляновичем-Панленком став найближчим військовим співробітником Петлюри.

Чекісти створили фіктивну «Вищу військову раду» і через неї вийшли на Тютюнника. Він вирішив перевірити стан «ради» і при переході кордону в травні 1923 р. був заарештований. Звернувся з покаянним листом на ім'я Затонського («зараз на Україні українська влада», писав він у листі). Здав усіх і усе, в тому числі архів, викликав сім'ю, був відпущений на волю і став кінодраматургом та кіноактором. Тютюнник є співавтором сценарію Довженківського фільму «Земля», працював старшим редактором в управлінні кіно- і фо-тосправи. Доля звела його з тим червоним бійцем, з яким вони обмінювались останніми пострілами перед польським кордоном 1921 року. В фільмі «ПКП» про рейд Тютюнника на Україну Тютюнник грав роль... Тютюнника'.

В аналогічній ситуації Савінков теж зазнав повного духовного краху 19 ^й9 і покаявся, але був залишений у в'язниці і покінчив життя самогубством. Неможливо уявити, щоб він став радянським письменником, як неможливо уявити повернення історика Мілюкова на наукову роботу або переговори з Керенським про вступ до РКП.

Про поступливість комуністичної влади на Україні щодо своїх політичних ворогів свідчить історія з арештом М.П. Василенка. В липні 1921 р. Василенка обрано президентом Академії наук, але уряд України обрання не затвердив. У вересні 1923 р. у Києві заарештовано шерег інтелігентів, серед яких були і брати Василенки. Звинувачення не було безпідставним: дійсно існував якийсь легковажний «центр дій» для передачі інформації про стан справ в Україні на захід, каналами цієї організації користувались і з розвідувальними цілями, в тому числі савінковці, цими каналами було передано і частину мобілізаційного плану... До того ж молодший брат Костянтин, меншовик, намагався використати трибуну процесу для викриття більшовизму. Всі одержали суворий вирок, академік Василенко — 10 років, але потім ув'язнення замінили висилкою за межі України, керівництво Академії наук, близькі взялися клопотатися, і врешті-решт Василенко залишився на свободі, в Києві і в Академії наук.

Звичайно, ДПУ встановлювало таємний нагляд за всіма «колишніми», за значними інтелігентами взагалі, а за тими, хто повернувся з-за кордону, особливо. 1924 р. секретний циркуляр ОДПУ визначав категорії людей, на яких мало бути заведене досьє: тут були, крім інших, всі колишні члени «дореволюційних буржуазних партій» і кооперативної

 

Спілки незалежних хліборобів, «націоналісти всіх мастей і відтінків», колишні офіцери і так далі, включаючи «науковців і фахівців старої школи, надто тих, чия політична орієнтація не виявлена до сьогоднішнього дня»'. Платними і добровільними «сексотами» кишіли всі освітні і культурні установи. Чекісти і партійні керівники аж до рівня Політбюро планували інтриги і непорозуміння в українських інтелігентських колах, щоб контролювати ситуацію.

Партійна влада виділяла як головні осередки національного опору, — по-перше, письменницькі організації; по-друге, Всеукраїнську академію наук; по-третє, Українську автокефальну православну церкву. Політичним центром ліберально-де-мократичиої опозиції вважалась Академія наук (на чекістському жаргоні вона визначалась як «монархічна» І «гетьманська» або «кадетська»). Письменство, а почасти і Академія наук, становили небезпеку як народницьки-соціалістична національна демократія. На протиріччя між цими течіями і була розрахована комуністична політика. Комуністи намагались зосередити в Україні найвизначніші культурні національні сили, тримаючи ситуацію під контролем.

Увесь цей час «ворог народу» Вин-ниченко наявний в культурному житті Радянської України: його твори видаються і вивчаються в школах, п'єси йдуть у театрах, йому акуратно надходять гонорари з Харкова. На теми творчості Винниченка організовуються дискусії або, як їх тоді називали, літературні суди. Винниченко погоджувався на повернення до Радянської України практично без жодних умов, але «не при всякій політиці центра на Україні».

Випниченко чекав марно. Його в Україну пускати не хотіли, але й різко відштовхувати не прагнули теж. Загравання з Винниченком продовжувалося до 1933 р., коли його твори було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу.

У листопаді 1923 р. Політбюро ЦК Компартії України прийняло рішення «не заперечувати проти в'їзду Грушевського» і доручило вести справу Затонському. Затонський досить виразно обіцяв Грушевсько-му посаду президента Всеукраїнської Академії наук. 1924 р. Грушевський повернувся до Києва.

У березиі-квітні 1925 р. обговорювалось питання про новий статут ВУАН та її керівництво. По приїзді на Україну Каганович зустрівся з Кримським і Грушевським і обрав орієнтацію на останнього. 8 січня 1926 р. Політбюро доручило В. Чубарю «з'ясувати більш ясно і чітко лінію Грушевського, після чого вирішити питання про президента Академії»". 14 квітня 1926 р. Політбюро прийняло рішення висунути кандидатуру Грушевського на посаду президента і здійснити реорганізацію ВУАН. У квітні Грушевський засудив науковий з'їзд у Празі «як образу дійсному українському науковому рухові». В певних питаннях національний курс Грушевського знаходив підтримку у влади. В лютому 1925 р. виникла думка про перетворення Російської АН на Всесоюзну. Шумський протестував у листі до Луначарського, а Грушевський обстоював план всесоюзної асоціації національних академій.