Літературна газета. -1947. — 16 жовтня. — Цит. за: Нотіченко Л. Поетичний СВІТ Максима Рильського. — С. 94.

Каганович продовжив лінію на переслідування української національної самосвідомості, розпочату ще в час війни. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР», у якій йшлося про «серйозні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру», що містилися в головних публікаціях Інституту впродовж 1941 — 1944 рр., зокрема в публікаціях його директора члена-кореспондеита АН УРСР М.Н. Петровського (1894— 1951 рр.) «Незламний дух великого українського народу» (1943 р.) і «Возз'єднання українського народу в єдиній Українській національній державі» (1944 р.). Офіційні пропагандистські тексти в дусі національного комунізму й радянського патріотизму, прийнятні у важкі воєнні часи, стали «перекрученнями» за нових умов.

В атмосфері переслідування «українського буржуазного націоналізму» 22 серпня 1947 р. літературні критики Є. Адельгейм та І. Стебун написали листа на ім'я Кагановича, де звинуватили керівників письменницької організації України А. Малишка та І. Неходу, а також шерег письменників, у тому числі старшого покоління (П. Панч, І. Сенченко) в націоналізмі та антисемітизмі. Каганович вирішив покращити своє становище при сталінському дворі, показавши, як він ще здатний наводити порядок «залізом і кров'ю». З заяви Адельгейма і Стебуна він зробив справу про націоналістичне підпілля на Україні, очоливши його список М. Рильським і включивши в нього колишніх «хвильовістів» Ю. Янов-ського, П. Панча, І. Сенченка.

Пленум ЦК КП(б)У з порядком денним про націоналістичний ухил у партії Каганович провести не встиг. Скликано було у вересні пленум правління Спілки радянських письменників України, на якому з доповіддю виступив голова Спілки О. Корнійчук, а Каганович вигукував різні лайки й погрози з президії. Там уже були всі політичні оцінки, необхідні для великої розстрільної справи, включаючи «націонал-ухильництво». Характерне також поєднання звинувачень у націоналізмі із звинуваченнями в... абстрактному гуманізмі, космополітизмі і безпартійності. Ось рядки з критичної статті про поезію М. Рильського відомого партійного «літературознавця» М.З. Шамоти: «Качки, гуси, люди — всі вони діти природи. Всіх їх єднає весна... Звідси і філософське резюме — хвала землі, всесвітня честь людині... І це, звичайно, про всю землю і всяку людину. Поет зразу стає в позу космополіта, співця всіх епох і земель... В основі твору лежить біологічна, а не соціальна ідея»*. Звинувачення в «космополітизмі» та «біологізмі» були способом висміяти вічні людські цінності, навіть такі прості, як любов до природи — неодмінно треба було уточнити, що поет любить радянських качок і гусей!

Хрущову за допомоги Жданова вдалося добитися в грудні 1947 р. повернення Кагановича до Москви. Ініціатива сталінського бойового соратника виявилась невчасною.

Із скаргами на антисемітизм та перешкоди, що чиняться євреям при поверненні їх з евакуації, звертався до Молотова голова Єврейського Антифашистського Комітету С. Міхо-еле ще 1944 року. Наївні керівники ЄАК бачили в проявах антисемітизму результати впливу фашистськоїагітації, послаблення комуністичних позицій, не розуміючи, що джерело зростаючої ворожості щодо єврейства знаходиться в Кремлі. Ідеологічні кампанії 1946 р. були безпосередньо пов'язані з посиленням антисе-містських настроїв у Сталіна; їх відображали доповідні міністра держбезпеки Абакумова (12.10.1946) та нового секретаря і завідувача відділом агітації і пропаганди ЦК Суслова (26.11.1946) на ім'я Сталіна про націоналізм керівних діячів ЄАК. Уже в грудні 1947 р. пройшли перші арешти, а наступного року відбувся різкий поворот у сталінській політиці, яка стала ще більш гострою і деспотичною. В ніч на 13 січня 1948 р. агентами МДБ був убитий Міхоелс, восени ЄАК було розпущено, і тут же, 18 жовтня 1948 р., орган ЦК КП(б)У газета «Радянська Україна» озвалась статтею за підписом А. Пащенка «За високу ідейність, художню зрілість образотворчого мистецтва», що почала кампанію критики «формалістичних» та «ідейно хибних» творів та критичних статей. Дуже скоро виявилося, що головні «естетствуючі формалісти» є водночас «безрідними космополітами», а з часом дедалі більше з'ясовувалась їх «єврейська сутність». На II з'їзді Спілки письменників України в кінці 1948 р. Корнійчук у доповіді піддав нещадній критиці І. Стебуна, Л. Са-нова та Є. Адельгейма, розкриваючи їх літературні псевдоніми і називаючи справжні єврейські прізвища. Красному письменству на поталу кинули їх учорашніх обвинувачів.

З січня 1949 р. в документі на ім'я Сталіна, підготовленому Малєнко-вим і Шкірятовим, було поставлено всі крапки над «і» щодо ЄАК та названо ім'я головного таємного космополіта. Ним виявився старий партійний працівник, заступник міністра закордонних справ Молотова С.А. Лозовський (Дрідзо). Негайно Лозовського заарештували, і почалась підготовка великого процесу. 28 січня 1949 р. «Правда» виступила із статтею «Про одну анти-партійну групу театральних критиків», з якої розпочалась істерична кампанія гоніння на «космополітів», за якими дедалі ясніше вгадувалися інтелігенти-євреї.

Одразу після зняття Кагановича з'являються таємничі знаки нібито співчуття українським інтелігентам: Сталін сам візує забуте прохання М. Рильського про виділення йому ділянки під особистий будинок у Го-лосієво, Ю. Яновському дають Сталінську премію за другорядну збірку оповідань. Дехто вже зрозумів зміну ситуації як відплату «єврейському клану Кагановича» за приниження й несправедливості. Проте жодних офіційних переоцінок основного напряму ідейного розгрому української культури 1944—1947 рр. не було. А 1951 р. розпочалася нова серія ідеологічних звинувачень — критика в «Правді» «помилок» композитора Данкевича та автора лібрет-то О. Корнійчука в опері «Богдан Хмельницький» і особливо люто і нещадно — «помилок» Володимира Со-сюри, головною з яких був написаний в роки війни вірш «Любіть Україну». Стало зрозуміло, що критика «українського буржуазного націоналізму» та «сіонізму і космополітизму» буде вестися паралельно.

Ледве прихований антисемітизм у політиці Сталіна був спробою мобілізувати найнижчі соціальні інстинкти, щоб заглушити народжувану не-керовану культуру і, зокрема ук-раїнську національну самосвідомість, надати останній примітивної ан-тиєврейської спрямованості. Тоталітарний режим культивував ворожість до гуманізму, інтелігентності та інтелігенції, розраховуючи на ненависть малоосвічених кар'єристів, піднятих режимом з соціальних низів, до незрозумілих та ворожих їм здобутків культури. Антисемітизм, підозри щодо «прихованого єврейства» усіляких «розумників» якнайбільше пасували для цієї ідеології. Комуністичний тоталітаризм швидко прямував до фашизму. Це особливо ясно видно на прикладах ідеологічних погромів у природничих науках.

«Боротьба за матеріалістичну біологію» є однією з сумних сторінок культурної історії країни. Ініціатором цієї кампанії був Т.Д. Лисенко (1898—1976 рр.), її з ентузіазмом підтримав безпосередньо Сталін. Ще на початку 30-х років шерег несамовитих ідеологів-марксистів намагався розгорнути боротьбу за широке викриття «ідеалістичних течій» в науці від «надто абстрактної» математики та «суб'єктивістської» теорії відносності до генетики. Аналогічні заходи тоді ж були розгорнуті в Німеччині проти «єврейської» та «більшовицької» фізики Ейнштейна, але в СРСР певних успіхів досяг тільки Лисенко, який став улюбленцем Сталіна (1934 р. був обраний академіком АН УРСР). Проте в довоєнний час і після війни в Україні ще продовжувалися дослідження в галузі генетики; тут 1921—1941 р. працював один із організаторів ВУ-АН Іван Іванович Шмальгаузен, тут досяг всесвітньо відомих результатів С.М. Гершензон (нар. 1906 р.). Вирішальний наступ на науку Лисенко розгорнув у повоєнний час.

Позиція у нього була не досить твердою, А.О. Жданов і особливо син його, Ю.А. Жданов, який очолив відділ науки ЦК, підтримували генетику. Але і таємні суперники Жданова розуміли значення цієї науки — здібним і освіченим біологом був син Маленкова, а Берія в своїй таємній табірній науковій «зоні» створив усі умови для досліджень одному з батьків генетики М.В. Тимофеєву-Ресовському. Певний час ситуація складалась не на користь Лисенка, тим більше, що його брат співпрацював з окупантами в Харкові. Але Сталін ставився до Лисенка ввіч прихильно.

Безумовно, Сталіна спокусила обіцянка Лисенка — вивести якусь надзвичайну марксистсько-ленінську породу гіллястої пшениці, якій він уже дав ім'я Сталіна. Але найприваб-ливішим у Лисенка була ненависть до «розумників», властива і Сталіну. Лисенко мав у собі щось шаманське; треба було бачити, як на його землистому баб'ячому обличчі з назавжди застиглим виразом невдоволення, з'являлись знаки ясновидіння, коли він вигукував: «Вид хоче жити!». Його містична віра в прагнення «виду» до життя слугувала доповненням ремісничому чуттю і природній кмітливості практика-агронома. Висока ж наука була Лисенку ненависна. Переслідування вчених-генетиків за доносами Лисенка і його прибічників сполучалося з антисемітськими звинуваченнями й об'єднувалися в єдину кампанію з погромами в галузі фізіології та медицини.

У фізико-математичних науках «полювання на відьом» розпочалося з такою ж антиінтелігентською спрямованістю. Хоча в СРСР дослідження в математичній частині тео-