Студопедия — Пенсільванського університету, Філадельфія. 1963 р.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Пенсільванського університету, Філадельфія. 1963 р.






' Маланюк Є. До проблеми культурного процесу //Хроніка 2000. — К., 1992. — С. 120—121. Коли, коли ж знайдеш державну бронзу, Проклятий край, Елладо Степова?

Знову-таки зовсім інакше підсумовує попередню духовну історію Максим Рильський (1895—1964 рр.] пори «третього цвітіння», як назвав він один свій вірш.

Малишко в хвилину гострої самооцінки говорить собі: «ти тільки сув'язь цвіту, а не плід, / ти ще як тінь, а не важучий слід, / маленька хмарка — не родюча туча, / ти звук, а не симфонія кипуча». У Рильського самооцінка жорстокіша, хоча й не категорична:

Є така поезія Верлена,

Де поет себе питає сам

У гіркому каятті: «Шалений!

Що зробив ти із своїм життям?»

О, якби лиш не таке питання На вечірнім виписалось тлі, Коли хмарка жевріє остання Острівцем на березі землі,

Коли стигнуть води сизуваті І синіють шиби у вікні, Коли присмерк залягає в хаті І шепоче в лад самотині!

Як палає світле листя клена! Місто вдалині як гомонить! Ні! Рядком розпачливим Верлена Я не хочу вечір свій зустріть!

Як помітив Л. Новиченко, Рильський дуже загострив — насправді у Верлена йдеться не про життя, а лише про втрачену юність; так переклав цей вірш Верлена в іншому місці і сам Рильський. І все ж поет сподівається, що йому в хвилину прощання зі світом не доведеться ставити собі цього страшного запитання. Рильський залишився досить консервативним і в своїх поетичних уподобаннях, класиком, а не «модерністом»; він різко ре

агує не тільки на «фізиків» 1959 р., а й на незрозумілих і чужих йому «абстракціоністів». І саме цей Рильський знаходить шляхи поетичної самосвідомості, що виводять його і його покоління з безвиході духовної німоти.

1957 р. вийшла — після тривалого поетичного мовчання — збірка Рильського «Троянди і виноград». Головна ідея поезій цього циклу надто проста і прозора:

Ми працю любимо,

що в творчість перейшла, І музику палку,

що ніжно серце тисне. У щастя людського

два рівних є крила: Троянди й виноград,

красиве і корисне.

С. Шишко.

Голосіїеська осінь.

1967 р. В. Симоненко

Це — немовби антитеза однобічному раціоналізмові і прагматизмові епохи штучного інтелекту і беземоційної «фізики». Але тут є й інший контекст для троянди:

Был теплый дождь,

в траве стоит вода.

И. Бунин.

Був теплий дощ,

в траві стоїть вода, На гілці синя бабка обсихає, Запах буркун гостріше. Молода Уперше в небі ластівка ширяє.

Підв'язуючи світлий виноград, Сміється дівчина не знати з чого. Червоних маків розгорівся ряд Після дощу, ласкавого й рясного.

З-над річки лине пісня голосна, А тут, біля гостинної веранди, Іде безкровна, лагідна війна Червоної і білої троянди.

У збірці вперше за багато років не було жодного «паровозика», як з цинічним гумором поети називали політичного віршика-прикриття. А образ єдиної прийнятної для поета війни, на протилежність не тільки війні «червоної і білої троянди», а й війні між червоними і білими, був не-чуваною сміливістю. Іще тривав культ справжніх комуністів Громадянської війни, комісарів, ленінських витоків добра й справедливості.

Туг просто осінь як осінь, квіти як квіти, життя як житгя. Рильський неначе повертається до неокласичного минулого, але яка безмежна відстань між молодістю й старістю! Тепер час від часу проривається косноязич-ність, неприродна пишномовність, навіть у иайневідповідніших місцях, — поет ніби вчиться заново розмовляти. І водночас зникла навіки манірність, поза, олімпійські масштаби— він, Людина, дивиться на світ, на його красу, видну тільки у променях сонця, що хилиться до заходу, — дивиться і показує його нам. Світ, у якому живе людина, є просто людським світом, а не ареною класової боротьби і не місцем змагання держав.

Чи не найпростіший і найглибший у своїй простоті вірш «Коли копають картоплю...», написаний Рильським у Кракові, — з далини рідний дім ближчий і зрозуміліший:

Коли копають картоплю —

стелеться дим над землею, Листя летить воскувате,

ніби метеликів рій, Пахне грибами і медом,

вогкістю пахне тією, Що, опріч назви осінь,

немає імені їй.

Поезія змушує побачити вічний смисл у надзвичайно прозаїчному, буденному, простому житейському акті. Немає потреби в тому, щоб цю красу й повноту буття оцінювати якимись мірками: воно саме є остаточним мірилом усього, і все повинне узгоджуватися з ним.Поезія Рильського, яку він ще довго дарував нам, повертала нас до справжнього, непідробного Сковороди, який знав, що коли щастя можливе, то воно має бути можливим для кожного, тут і тепер. Простий осінній пейзаж Максима Рильського повертає людям справжні начала координат, справжні норми оцінок, і не треба більше нічого говорити — досить зрозуміти, яким чудом може бути кожна мить буття.

Українська культура посилено шукає поєднання з європейськими джерелами й першоджерелами. Величезне значення мала праця поетів-пере-кладачів. Борис Теи, Григорій Кочур, Микола Лукаш були не тільки пропагандистами світової культури, але й ідейними натхненниками нових течій, до їх голосу прислухались вже відомі молоді поети, навколо них збирались гуртки інтелігенції. Якщо наймолодший із них, Микола Лукаш, у своїх блискучих перекладах «Дека-мерона» створив ренесансний аналог української літературної мови, то Григорій Кочур відзначався надзвичайною точністю в збереженні навіть звукової поезії перекладених творів і тією близькістю до класики Зерова і Рильського, яка дозволяла знайти в наявній літературній і мовній традиції все необхідне для високого мистецтва. До найбільш популярних і читаних українських видань тієї пори, безумовно, належав журнал перекладів із іноземної літератури «Всесвіт», — за часів усіх головних редакторів, а особливо в перший час, коли можливості вибору перекладів були більшими. Українською мовою подеколи навіть раніше, ніж російською, з'являються переклади класиків сучасної літератури Заходу.

Формальні пошуки викликали найбільше роздратування у традиційних «соцреалістів», особливо у партійно-контрольних інстанцій. Вразливість комуністичних контролерів культури до питань мовних засобів, форм виразності не завжди можна пояснити раціонально: комуністична інквізиція від полювань за модниками-«стилягами» до переслідувань музичних новацій А. Грабовського чи В. Сильвестрова свідчить радше про сліпу й органічну ненависть до нового і незрозумілого. Була й цілком очевидна підстава для ворожості до «формалізму» всіх Гатунків: незрозуміла мова не дозволяла «керувати» культурою, вона щось ніби приховувала, тому партійне керівництво скрізь і завжди у всіх галузях спиралося на «своїх». Треба, проте, зазначити, що шукання нових засобів виразності не були в тій новій хвилі «шістдесятників» самоціллю, бо в усіх сферах культури талановиті люди насамперед були сповнені громадських почуттів.

В цей час, на зламі 50-х і 60-х, входять в українську культуру нові її творці, молодь літературна й мистецька, яка сьогодні вже становить дозріле потужне опертя духовної культури України і про яку рано писати історію — історія тільки робиться. Проте не можна хоча б не назвати імен — дещо старших Дмитра Павличка, Ліни Костенко, потім Василя Симоненка, Івана Драча, Віталія Коротича, Миколи Вінгра-новського, Мойсея Фішбейна. В тому середовищі вже складались свої поетичні норми і свої авторитети, все життя було гранично політизо-ване, ще вірилось у справжні партійні та ленінські традиції — пошук орієнтирів тільки починався.

В. ОпусІ. Григор 'єв. Портрет скульптора Дерегр. 1969 р.

А серед молодих пошук цінностей ішов бурхливо і неприховано. І чи не найголосніше зазвучали прості на диво, зрозумілі кожному слова молодого поета Василя Симоненка, молодого навіки — він помер 1963 р. двадцяти восьми років:

Можеш вибирати друзів

і дружину, Вибрати не можна

тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга

і по духу брата, та не можна

рідну матір вибирати.

Можна все на світі

вибирати, сипу, Вибрати не можна

тільки Батьківщину.

У Гоголя вищою чеснотою людини і навіть її відмінною властивістю була козацька здатність віддано любити рідного по духу, а не по крові. Залишаючи право вибору «по духу брата», коханої і майже всього на світі, поет нагадує, що не скрізь ми маємо вибір. І той «вертикальний» культурний вимір, в якому вибору немає, перетворюється на світове дерево:

Я чую у ночі осінні, Я марю крізь синій сніг, Вростає туге коріння У землю глевку із ніг.

Стають мої руки віттям, Верхів'ям чоло стає, Розкрилося ніжним суцвіттям Збентежене серце моє.

Вростаю у небо високе, Де зорі — жовті джмелі, І чую: пульсують соки У тіло моє з землі. Зі мною говорять могили Устами колишніх людей, І їх нерозтрачені сили Пливуть до моїх грудей.

Визначаючи загальні риси широкого культурного руху 60—70 років, слід насамперед зазначити його європейську й урбаністичну орієнтацію. У різних авторів вона виявлялась по-різному, і, скажімо, щира і справжня поезія молодого Бориса Олійника була менш раціоналістичною і більше традиційною, ніж дерзновенні твори Івана Драча. Але всім притаманне було прагнення вийти за межі тихого сентиментального ставка, що разом з млинком і вишневеньким садком створював традиційний виднокруг українського культурного ландшафту. Синхрофазотрон і ЕОМ стають символами в поетичному світосприйнятті нової української реальності. Може, найбільш радикальному саме у Драчевій «Баладі про випрані штани», які неначе простують у небо. Це прагнення до «тут і тепер» набуває рис мо-

лодого нетерпіння, найповніше вираженого у Стуса:

Чи я діжду коли поліття для зголоднілого бажання? Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям під сонцем божевільно-білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?

Нова українська культура наснажена громадянськими почуттями — все суспільство збуджене, напружене, всі відчувають кризовий стан системи, вся культура, по суті, публіцистична. Якщо згадаємо безліч критичних доповідей і статей про «творчі помилки» письменників, поетів, філософів тощо, особливо численних до початку 80-х, маємо відчуття постійних дріб'язкових репресій. Громадянські мотиви, звичайно, залишалися головними в культурному процесі. Особливо слід відзначити шляхетну роль, яку відіграв тоді в літературному житті яскравий представник середнього покоління письменників О.Т. Гончар (1918—1994 рр.). Його особливо гострий твір, повість «Собор», була, можливо, надто публіцистичною, але це цілком відповідало епосі.

Проте не можна однозначно характеризувати культуру посттоталітар-ної України як культуру слова, культуру, орієнтовану на літературу, що було властиве попередньому сторіччю. Багатство художньої мови, розвиненої світовою культурою, не дозволяло закритися в рамках відображення суспільних проблем засобами красного письменства.

Власне, і сміливе використання нових форм є симптомом нового по суті, а не стилістично, культурного явища: митці немовби перечитують давно відомі речі, часто найпростіші життєві явища набувають у них вражаюче не-

сподіваного смислу. Йде перевідкрит-тя найелементарнішої буттєвості.

Це можна було б найкраще показати на матеріалі української музики, але тут потрібний спеціальний аналіз. Кілька прикладів можна навести із сфери живопису. Так, трагічно рано померлий Ігор Григор'єв (1934—1977 рр.) виходив із традицій реалістичної школи, був заангажо-ваний в усі культурно-політичні колізії шістдесятих років, зокрема в літературі й кіно; його художні відкриття, проте давали нові бачення повсякденності, ніяк не публіцистичні. Впливовий серед художньої молоді Григорій Гавриленко (1927— 1984 рр.) писав жіночі портрети і пустельні пляжі у різних манерах, утому числі і в класичному реалістичному стилі, і це було несподіваним і прекрасним. Віктор Хомков, філолог за освітою і керівник джаз-оркестру, в своїх шуканнях у сфері абстрактного живопису орієнтувався на старослов'янські художні витоки, а Аким Левич, майстер цілком неповторний, здавалося б, цікавиться тільки рідним Києвом, і непросто впізнати в його урбаністичних полотнах ранні інтереси до Шагала і водночас до Федотова.

Л. Мєшкова. Деталь керамічного панно у палаті ЮНЕСКО (Франція). 1987 р. Ці та інші імена були відомі на той час лише вузькому колу шанувальників: незважаючи на свою оперативність, мистецтво живопису залишалося за умов тоталітарної системи доробком для небагатьох, якщо не користувалося державною підтримкою. Найважче нові течії пробивалися в ті культурні сфери, які вимагали великих вкладень: архітектура, театр, кіно. І, може, найбільш вражаючими були знахідки саме в надзвичайно контрольованих і цензурованих сферах.

Театральне життя відчуло вкрай важкі наслідки багатолітнього тиску драматургії Корнійчука та його епігонів. Перші спроби відновити високі традиції театру Курбаса Лесем Танюком закінчились його вимушеним виїздом до Москви. Проте в 70-ті роки пробиваються надзвичайно цікаві паростки нового. З'являється

феномен «вистави-роздуму», «виста-ви-концепції», — зв'язок нового театру з суспільним життям іде через посередництво високо інтелектуальної проблематики, через «інобуття духу» в філософії житгя. Такі вистави йдуть і в обласних театрах — не кажучи вже про роботи С. Данченка в Львівському театрі ім. М. Заньковецької («Прапороносці» О. Гончара, «Камінний господар» Лесі Українки і особливо «Украдене щастя» Івана Франка, вистава, в якій — чималою мірою завдяки винятковому таланту Б.С. Ступки — відкрилися нові виміри Франкового світобачення), В. Грипича в Запоріжжі і Чернівцях, А. Горчинського та П. Ластівки в Тернополі і т. д. Особливо симптоматичне звертання до театру Брехта (найбільш виразно — у В. Кузьменка-Делінде, «Кар'єра Арту-ро Уі»), близького до епохи ідеологічно, а головне, надзвичайно зручного за своєю драматургією завдяки методам очуднення, епізодної побудови і подвійним планом для того, щоб змусити глядача мислити.

Справжнім відкриттям нових художніх горизонтів став шерег фільмів, першим з яких була стрічка великого режисера сучасності Сергія Параджа-нова «Тіні забутих предків» (1965 р.).

Художні фільми в Україні створювались на Київській кіностудії ім. О. Довженка та Одеській студії. В Одесі робили свої перші кроки в кіно Марлен Хуцієв, Кіра Муратова, тут вийшли на екран деякі помітні фільми того часу, але загалом студія залишалася на рівні пересічної радянської кінокультури. Студія ім. Довженка була парадною кіноор-ганізацією радянської України, призначеною створювати щось специфічне для УРСР у дусі, зрозумілому і близькому її політичному керів

Д. Лідер. «Кар 'ера Артура Уі» Б. Брехта. Макет, рисунки. 1975 р.

ництву. Загалом кіностудія зажила поганої слави навіть у тодішньому СРСР. Ім'я і традиції Довженка використовувались для спроб створити школу українського романтичного комуністичного кіно, що загалом зазнали невдачі. Деякі фільми в стилі революційного романтизму виходили за рамки дозволеної соцреалістич-ної піднесеності, створюючи атмосферу фундаменталістської відданості знеславленим революційним ідеалам і, тим самим, належачи до критичного струменя в тодішній радянській культурі (М. Мащенко, «Овод», «Як гартувалася сталь»). Звертання до творів Василя Стефа-ника — західницької та універ-салістської української класики — одразу створило новий мовний стиль у кіно, мовчазний, скупий на слово, як і сам Стефапик («Камінний хрест» Леоніда Осики). А справжнім світовим явищем став фільм Параджанова «Тіні забутих предків» (1965 р.), у створеїіні якого брала участь тодішіія українська молода культурна еліта.

Екранізація повісті М. Коцюбинського могла виявитись черговим сентиментальним фільмом про кохання, настояним на карпатській екзотиці, могла б бути ще одним «оспівуванням» вічності народних цінностей. Але сталося щось зовсім інше й набагато грандіозніше. Глядач навіть не побачив, а відчув прості підвалини буття, перед ним відкрилася глибока архаїка, майже вічність; добро і зло, любов і ненависть постали в своїх позачасових вимірах. І при тому цей втрачений світ автори фільму побачили і показали очима сучасності, очима не тра-диціоналіста-консерватора, а людини модерної європейської культури. Проблема національності була від-

чута так, як вона має бути відчута в XX столітті.

Оператор цього фільму Ю. Іллснко поставив фільм «Вечір напередодні Івана Купала» (1968 р.). Це — типова «авторська» праця, така, як чимало театральних вистав цієї пори: за темою повісті Гоголя поставлено фільм, що виражав авторське, дуже сучасне бачення проблематики, де в центрі уваги опинилась жертовність, врятування близького, враженого сатанинським егоїзмом. Багатоповерховий символізм пронизує і наступну працю автора — фільм Ю. Іллснка «Білий птах з чорною відзнакою», що мав такий самий метафізичний символічний план, але безпосередньо побудований на реалістичному і сучасному сюжеті. У фільмі йшлося про боротьбу з УПА, і головний герой, відкрито прогресивний і симпатичний, був «наш», «червоний», але конфлікт насправді існував між братами, і навіть слабка згадка про братовбивче нещодавнє минуле схвилювала карпатських горян і переполохала партійне начальство. Фільм пронизаний бажанням будувати життя в

С. Параджанов спільному українському домі так, щоб лелека схотів звити на цій хаті своє гніздо. Це сказано неначе для нас сьогодні.

Офіційні форми, матеріально та ідейно заохочувані владою, являли собою немовби безжиттєвий нарост на живому дереві духовного життя. І остаточний розвал тоталітарної системи виявив не духовну пустелю, а повнокровне культурне підґрунтя національного життя.







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 495. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

В эволюции растений и животных. Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений. Оборудование: гербарные растения, чучела хордовых (рыб, земноводных, птиц, пресмыкающихся, млекопитающих), коллекции насекомых, влажные препараты паразитических червей, мох, хвощ, папоротник...

Типовые примеры и методы их решения. Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно. Какова должна быть годовая номинальная процентная ставка...

Выработка навыка зеркального письма (динамический стереотип) Цель работы: Проследить особенности образования любого навыка (динамического стереотипа) на примере выработки навыка зеркального письма...

Этапы трансляции и их характеристика Трансляция (от лат. translatio — перевод) — процесс синтеза белка из аминокислот на матрице информационной (матричной) РНК (иРНК...

Условия, необходимые для появления жизни История жизни и история Земли неотделимы друг от друга, так как именно в процессах развития нашей планеты как космического тела закладывались определенные физические и химические условия, необходимые для появления и развития жизни...

Метод архитекторов Этот метод является наиболее часто используемым и может применяться в трех модификациях: способ с двумя точками схода, способ с одной точкой схода, способ вертикальной плоскости и опущенного плана...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия