Модальні прислівники

Передають ставлення мовця до змісту висловлювання (мабуть, можливо, напевно, безперечно, по-перше й т.ін.).

За походженням прислівники поділяються на первинні та вторинні: До первинних прислівників належить незначна частина прислівників, які утворилися так давно, що зараз навіть важко установити первісну форму. Це: прислівники місця (там, тут, скрізь, куди, де, звідки, звідти, скрізь, всюди); часу (коли, доки, доти, тоді, поки, іноді, інколи, завжди, тепер, потім); причини (тому, чому); способу дії (якось, однак, ледве, так, як, усяк, однак). До вторинних прислівників належить більшість прислівників української мови. Це слова, походження яких легко встановлюється співвідношенням прислівника з основами інших частин мови (по-людськи, хвилююче, верхи, кругом, по-своєму), або з основою іншого прислівника (як первинного, так і вторинного: дотепер, ледве-ледве, післязавтра, кудись). Лексичне значення цих прислівників співвідноситься з лексичним значенням усіх повнозначних частин мови, від яких вони утворені. Адвербіаліза́ція- перехід будь-якої частини мови(перев. іменника і прикметника) у прислівник, напр.: трудівник працює ранком (пор. — замилувався літнім ранком). Процес А. у слов. мовах збільшує кількість прислівників, розширюючи цим функцію обставинних слів у реченні.

 

20. Службові слова. Загальна характеристика службової функції сполучників, часток і прийменників. Класифікації їх за структурною та функціональною ознакою.

Прийменник- це службова частина мови, що виступає разом з відмінковою формою іменника, займенника або числівника для вираження залежності її від інших слів у словосполученні (третій від краю, кожен з присутніх, піклуватися про дітей) і у реченні (Гуляв я по полю; Хтось із вас тут, певно, зайвий). Прийменник допомагає виражати відношення між предметами (парк для прогулянок, комп’ютер для роботи), ознаки до предмета (пісня без слів, багатий на речі павільйон) або дії до предмета (піднятися о шостій, взяти з підлоги). Разом з відмінковими формами іменників, числівників, займенників прийменники можуть виражати: час (без п’яти хвилин, о десятій годині); простір (злетіти у небо, доїхати до міста); причину (запізнився через транспорт); мету (прийшов на урок, зустрівся з однокласниками); спосіб дії (сказати по правді, робити з задоволенням); порівняння (більший за інших, найменший у класі); відношення до матеріалу (штани з вельвету, зошит з паперу); предмет, на який спрямована дія (розповідати про навчання, привітати зі святом). Прийменник як службова частина мови не є членом речення, але, виступаючи разом із повнозначними частинами мови (найчастіше з іменником), може бути у структурі підмета (Президент і народ нарешті порозумілися)., присудка (Всі були у захваті), додатка (Вона схопила його за чуба), обставини (За столом сиділо троє). Прийменники поділяються на:1. первинні (непохідні) вторинні (похідні) 2. прості, складні і складені До первинних(непохідних) належать прийменники, походження яких зараз важко встановити (саме тому, з сучасної точки зору, вони й вважаються непохідними). Це- прийменники за, від (од), без, для, на, в (у), до, з, між, крізь, під, по, при, ради, через, о (об). До вториннихналежать прийменники, походження яких можна встановити, оскільки вони зберегли зв'язок з формами тих слів, від яких утворилися. До них належать прийменники, що утворюються: переходом з інших частин мови: іменника (край, кінець, коло), дієприслівника (незважаючи на, зважаючи на), прислівника (поряд, поблизу, навпростець); поєднанням двох або кількох прийменників (задля, поза, поміж, з-за, з-під). Первинних прийменників значно менше, ніж вторинних. Прості прийменники складаються з однієї частини. Це можуть бути як похідні, так і непохідні прийменники (до, по, край, близько).Складні прийменники утворюються поєднанням кількох простих. Це похідні прийменники, утворені складанням двох або кількох непохідних прийменників. Непохідні прийменники легко вичленовуються у складі похідних складних прийменників (заради, з-попід, понад, поза, з-під). Складені прийменники складаються з двох частин, що пишуться окремо. Це- похідні прийменники, утворені поєднанням форм прислівників та іменників з непохідними прийменниками (нарівні з, на чолі, одночасно з, за допомогю, в галузі). У складених прийменниках усі слова пишуться окремо (на відміну, від, поряд з, у зв’язку з); виняток становить прийменник внаслідок. МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ПРИЙМЕННИКА Незмінюване слово. Бере участь у творенні форм іменних частин мови. Прийменники вживаються з непрямими відмінками іменників, займенників, числівників та інших частин мови, що використовуються у значенні іменника. Одні з них можуть поєднуватися з кількома відмінками (в мене, в небі, в яблучко), інші тільки з якимось одним (серед гір). Сполучник- це службова частина мови, яка вживається для поєднання членів речення, частин складного речення і окремих речень у тексті (І у місті, і у селі- всюди він був один; Коли летиш у небі, то все, що знаходиться на землі, здається дуже маленьким) Членом речення не буває.За будовою сполучники поділяються на прості, складні і складені: Прості сполучники- і (й), а, але, та, бо, як, що. Складні сполучники здатні розкладатися на частини (ні-бито, що-б, мов-бито, не-наче). Складені сполучники створюються з двох або кількох слів (так що, незважаючи на те що). Непохідні сполучники не співвідносяться з іншими частинами мови. Похідні сполучники походять від інших частин мови і тому співвідносні з ними. За своїм вживанням сполучники можуть бути неповторюваними, повторюваними і парними: неповторювані а, але, проте, зате, однак повторювані і-і, ні- ні, не то- не то, то- то, чи- чи, чи то- чи то (напр., чи то лев, чи то птиця) парні не тільки...а й (але й); як...так і; хоч...але; не стільки...скільки; коли (якщо)...то, (напр., не тільки гроші, а й слава та успіх): За значенням і синтаксичними функціями у реченні сполучники поділяються на сурядні і підрядні: Суряднісполучники поєднують між собою однорідні члени речення або частини складносурядного речення як рівноправні, незалежно одно від одного (і дуби. і пальми, і молоді берези). За характером відношень між членами речень і частинами складного речення вони поділяються на єднальні, протиставні і розділові: єднальні і (й); та в значенні і; теж; також; як...так; не тільки...а й; і...і; ні...ні (і небо, і зорі, і море; ти та я- ось вся моя сім’я); протиставні а; але; та в значенні але; зате; проте; однак; все ж (лечу, лечу, а вітер віє; сполучник а може бути не тільки протиставним, а й заставним: він сидів на лавці, а за ним сиділа вона); розділові або, чи, або...або, чи...чи, хоч...хоч, не то...не то, чи то....чи то (“або я, або кішка”- сказала мати). Підрядні сполучники у складнопідрядних реченнях приєднують підрядну частину до головної. За значенням вони часові коли, доки, поки, тільки, ледве, як тільки (добре, коли тебе хвалять) умовні якщо, якби (аби), коли, тільки (якби ж я то міг так добре співати!) метищоб, для того щоб, з тим щоб (Марго вийшла, щоб попрощатися із садом) допустові незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай (дарма що був останнім) наслідкові так що, так що й (малював так, що йому навіть заздрили) порівняльні як, ніби, наче, неначе, ніібито, начебто (наче пташка, взлетів на підвіконня); причинові тому що, бо, через те що (повірив, бо почув серцем). Незмінюване слово.

Частка - це службова частина мови, яка вживається для надання окремим словам чи реченням додаткових емоційно-експресивних та смислових відтінків або для творення морфологічних форм та нових слів (ніхто не жив би на землі, якби не було тут атмосфери). На відміну від прийменників та сполучників, які виконують роль єднального елемента у словосполученнях чи реченнях, частки мають лише виключно смислову функцію. Самостійно членом речення частка не буває. Формотворчі частки можуть брати участь у створенні форм дієслова. Фразові (модальні) частки можуть виконувати одну з двух функцій: увиразнювати один з компонентів речення або виражати ставлення розповідача до змісту висловлювання (А ну, давай показуй!). Фразові частки поділяються на три типи часток: частки, що надають смислових відтінків: вказівні (це, ось, оце, он, ген, осьде, то, ото); означальні (прямо, майже, саме, якраз, справді, точно, просто); видільні (лише, навіть, хоч би, тільки, хоча б, аж, уже, -таки, і, й, та (у ролі часток), бо, же);\ частки, що вносять модальні і модально- вольові відтінки у значення: власне модальні (виражають непевненість, сумнів, припущення: ледве чи, мовляв, навряд чи, ой, ну, чи не); стверджувальні (еге, так, авжеж, аякже, атож); заперечні (ні, ані, не); питальні (чи, хіба, що за, невже); спонукальні (нехай, хай, ну, давай, бодай); емоційно- експресивні частки (увиразнюють емоційну оцінку висловлювання: який, як, що то за, що за). СЛОВОТВОРЧІ ЧАСТКИ, поєднуючись з іншими словами, служать для творення нових слів. У такій ролі виступають частки ні-, де-, дехто, аби-, будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна-, завгодно, -би, -б, -же, -ж, не-, ні-, де-, аби-, абихто (дехто тут проти?).. Формотворчі частки служать для творення: зворотної форми дієслова (-сь, -ся: повертався я запізно);. наказового способу (хай, нехай: нехай пройду я крізь вогонь); умовного способу б, би: хіба став би я за це братися); найвищого ступеня порівнянняприкметників і прислівників (най-: найкрасивіша земля); зворотної форми дієслова (-сь, -ся: повертався я запізно);. Частка- незмінне слово. Формотворчі частки беруть участь у творенні форм дієслова.

 

21. Словосполучення як синтаксична одиниця. Підрядні словосполучення. Принципи класифікації підрядних словосполучень. Сурядні словосполучення.

Словосполучення -це синтаксична одиниця,що утворюється поєднанням двох або більше повнозначний слів на основі підрядного зв’язку-узгодження, керування або прилягання.Одне з слів у словосполук. Є головним,а друге-граматично залежним,підпорядк. головному. Словосполучення бувають лексичні (стійкі) і синтаксичні (вільні).Лексичні словосполучення (фразеологізми і фразеологічні вирази) існують у мові в готовому вигляді і завжди називають одне поняття: на носі зарубати (запам'ятати), з доброго дива (безпричинно), / вдень і вночі (постійно), центральна нервова система (термін із біології), Азовське море, Кривий Ріг (географічні назви). Лексичне словосполучення в синтаксисі сприймається як одна синтаксична словоформа і виступає одним членом речення. Синтаксичні словосполучення утворюються в процесі мовлення, тобто під час творення речень, і кожне слово в них зберігає своє конкретне лексичне значення: обов 'язкова умова, прийом відвідувачів, поговорити з директором, вулиці й площі. Типи словосполучень. За морфологічним вираженням головного слова словосполучення поділяються на іменні, дієслівні та прислівникові. Іменні - словосполучення, утворені іменником, прикметником, числівником або займенником. Дієслівні - утворювані дієсловом (особовими формами, інфінітивом, дієприслівником, дієприкметником. Залежні слова: іменник, займенник, присдівник, числівник, неозначена форма дієслова. Прислівникові - утворювані прислівником. Залежним словом може бути прислівник міри аб ступеня (надзвичайно гарно). Синтаксично словосполучення поділяється на головне і залежне слово, що виступають різними членами речення. Словосполучення варто відрізняти від стійких нечленованих сполучень слів, які є власними назвами, фразеологічними звротами і виступають як один член речення.

Сурядне словосполучення — це смислове й граматичне по єднання двох або більше повнозначних слів як граматично рівноправних. У сурядному словосполученні, як правило, іменники сто ять в одному відмінку (розум і серце, розумом і серцем), дієслова — в одній особі й числі (дивитеся і не бачите, реве та стогне), прикметники — в одному роді, числі й відмінку (чесної й справедливої). Такий граматичний зв'язок називається координацією. поєднання слів вогонь і вода є сурядним словосполученням, оскіль- ки:а) вони поєднуються за змістом (називають явища природи);б) між ними існує граматичний зв'язок, який виражається сполучником і однаковим називним відмінком;в) вони граматич- но рівноправні (немає головного й залежного слів);г) вони є будівельним матеріалом для речення: Вогонь і вода добре служать, але лихо панують (Нар. творчість).У підрядних С. одне слово завжди надрядне (панівне, підпоряд- кувальне, означуване), інші — залежні, означувані (напр., висока хата, хати села, писати листа). За надрядним словом С. поділяються на субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові, ад'єктивні (високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п'ять вершників). адвербіальні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку), причому кожне з них має по 6 комбінаційних різновидів (напр., субстантивно-нумеральне С.: три яблука). Найчастішими є субстан- тивні(субстантивно-субстантивні й субстантивно-ад'єктивні: ріг хати, висока хата) й вербальні С. Серед підрядних С.. крім заг.-реченнєвих способів підрядно-синтаксичних зв'язків: При узгодженні залежне слово граматично уподібнюється до головного. Наприклад, у словосполученні рідна земля залежне слово рідна стоїть у тому ж називному відмінку, жіночому роді й однині, що й головне слово земля. Якщо змінимо форму го­ловного слова на землею, то відразу треба міняти й форму залежного слова на рідною. Так само й у словосполученні ти думаєш залежне слово думаєш стоїть у другій особі однини, як і головне ти. Якщо змінимо ти на займенник третьої особи множини вони, то доведеться змінити й форму залежного слова на думають.небесна блакить, добрі побажання).

При керуванні залежне слово (іменник, займенник з особовим значенням) завжди стоїть у певному непрямому відмінку (з прийменником або без нього) незалежно від форми голов­ного слова. Керування може здійснюватися без прийменників (сіяти пшеницю, цікавитися літературою, дякувати вчителеві, слова підтримки, його думка, старший віком) і за допомогою прийменників (дбати про дітей, називати на ім 'я. Залежно від того, якою мірою лексичне значення головного слова потребує при собі залежного, розрізняють: сильне керування — головне слово не може обходитися без залежного чи залежних слів: зустріти товариша, вимагати відшкодування, добігти до фінішу, опадання листя, відповідь товаришам, сповнений мудрості, повідомити громадськість про небезпеку, переробити насіння на олію; слабке керування — головне слово може вживатися й без u залежних слів: працювати в полі, повертатися з роботи, продукція без браку, змужнілий у праці, хворий на грип.

При приляганні залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова). До головного воно приєднується лише за змістом. Наприклад, у словосполученнях прибув удосвіта, глибоко стурбований, дуже показовий залежні слова виражені прислівниками удосвіта, глибоко, дуже; у словосполученні розмов­ляємо йдучи — дієприслівником йдучи; У ролі залежного слова можуть бути лише незмінні частини мови: прислівник, дієприслівник і неозначена форма дієслова (інфінітив). За внутр.-синтаксичними стосунками С. поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік), предикативні (учень читає) з предикативно-атрибутивними (хата гарна, — що від атрибутивних різнять- ся словоладом — з прикметником нормально у постпозиції), апозиційні (місто Київ), об'єктні (читати книжку) й обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі) та причинові (паленіти від сорому).

 

22. Речення як основна одиниця синтаксису. Основні ознаки речення. Основні аспекти вивчення речення: семантичний, формально-граматичний, комунікативний. Типи речень.

Речення- це мінімальна смислова грамат. та інтонац. Єдність, яка виконує комунікативну ф-цію,є зас. Формув. І вираж. думки та вираж. відношення змісту цієї думки до дійсності. Ознаки: комунікативністю, модальністю й предикативністю. Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції. Найважливішою ознакою речення, завдяки якій воно стає одиницею спілкування, є її предикативність. Зовнішньою граматичною формою вираження предикації є відношення між підметом, який вказує на предмет думки (співвідноситься з суб'єктом), і присудком, який виражає ознаку суб'єкта (співвідноситься з предикатом).

Сучасна лінгвістика розглядає речення як багатоаспектну синтаксичну одиницю, що охоплює кілька підсистем. Зокрема в українському мовознавстві розрізняють фор­мально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний аспекти речення.
Формально-синтаксична організація речення. Є одним із основних і найбільшдосліджених аспектів, спрямованих у сферу мови. Основу формально-синтаксичноїорганізації конкретних речень становлять синтаксичні зразки (структурні схеми,моделі). Структурнасхема речення — це синтаксичний зразок, що має свою формальнуорганізацію, за яким може бути побудоване речення. З урахуванням синтаксичнихзв’язків виділяють компоненти речення, що є важливим при визначенні типів речень.У формально-синтаксичному плані речення поділяють на прості і складні. Базо­вими, вихідними є прості речення. Кожне просте речення будується за певним абст­
рагованим синтаксичним зразком, предикативною основою якого є підмет і присудок(у двоскладному реченні) або один головний член (в односкладному реченні).

Для того щоб стати комунікативною одиницею, кожне речення повинно актуалізувати факт дійсності, який лежить в основі речення, у модально-часовому плані, тобто охарактеризувати цей факт за відношенням до часу і позиції мовця. Модальність — це оцінка змісту мовцем з погляду реальності, можливості, вірогідності і под. Основним модальним значенням речення є реальність/ірреальність як оцінка мовцем змісту, що виражається формальними засобами: дієслова дійсного способу означають дії, процеси реальні, умовного - ірреальні; Модальне значення вірогідності-можливості є суб'єктивною оцінкою змісту висловленого мовцем і в реченні виражається за допомогою модальних слів можливо, мабуть, звичайно, безумовно.

Категорія часу вказує па відношення висловленого до моменту мовлення: спав_сплю_буду спати. Отже, категорії модальності і часу є основними носіями предикативності і виражаються насамперед за допомогою дієслівних форм та інтонації.

Двоскладне речення — граматичний центр представлений двома головними членами — підметом і присудком

В основі поділу речень на двоскладні та односкладні лежить відмінність у способах вираження основної ознаки речення — предикативності. Для двоскладного речення характерною є наявність певних відношень між носієм ознаки та ознакою.

Двоскладні речення є основною ланкою у синтаксичній системі української мови, вони характеризуються значним діапазоном виражальних можливостей, різноманітністю конструкцій, широким використанням лексики.

Класифікація простого речення:

1) За наявністю/відсутністю другорядних членів: поширені, непоширені;

2) За наявністю/відсутністю обовязкових членів речення: повні, неповні;

3) За метою висловлювання: а) стверджувальні; заперечні (загально заперечні – «не» перед присудком; частково заперечні – інші); б) питальні (власне питальні, питально-спонукальні, питально-риторичні); непитальні (розповідні, спонукальні, бажальні).

4) За емоційністю: окличні, неокличні.

 

23. Поняття про просте речення. Двоскладне речення. Підмет, засоби його вираження. Присудок, його різновиди та засоби вираження.

Просте речення — речення, що складається з одного або кількох граматично поєднаних слів, які виражають відносно закінчену думку.

Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа (предикативний центр). У складному реченні таких основ може бути декілька.

Просте речення може бути повним і неповним. Повними називаються речення, у яких наявні всі головні та другорядні члени речення, необхідні для завершеності будови й повноти вираження значення (В чагарниках низькорослих акацій посвистували червоногруді снігурі (Ю. Збанацький)). Неповними називаються такі речення, у яких пропущений головний або другорядний член речення, зрозумілий із контексту або ситуації мовлення (Хвилини здаються тоді за години, години — за дні, дні — за роки (П. Мирний)).

Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і реченнями.

Двоскладні речення — речення у якому обов'язково повинні бути обидва головні члени — підмет і присудок. Наприклад, речення

· Я так люблю зимові вечори в людському домі, де зростають діти (І. Жиленко).

· Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм (П. Тичина)

складаються кож­не з двох простих двоскладних речень (синтаксичні центри — я люблю, діти зростають, це не дивно, ми устаєм).

У двоскладному реченні якийсь головний член може бути пропущений, але він легко встановлюється з контексту або си­туації.

Іноді присудок у реченні може бути відсутній, і не відчу­вається потреби в ньому — він, так би мовити, самоочевид­ний, тобто випливає зі змісту самого речення: А тут і Чіпка в хату (Панас Мирний).

Ці речення, також двоскладні неповні. За тим, як співвідноситься зміст висловлювання з дій­сністю, як уявляється в ньому носій дії, стану або змінної оз­наки і чи взагалі уяивляється, двоскладні речення можна по­ділити на особові, неособові та безособові. Тільки до особових (тобто таких, що стосуються людей) належать усі двоскладні речення, підмет у яких виражено зай­менниками першої і другої осіб я, ти, ми, ви, а також займен­никами той, хто, хтось, хто-небудь, будь-хто і под. У таких реченнях дія, стан чи змінна ознака завжди приписуються осо­бам чи персоніфікованим предметам і явищам: Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри (М. Коцюбинський). Речення, підмет у яких виражено займенниками я, ти, ми, ви, можуть мати й не конкретне, а узагальнено-особове зна­чення (тобто стосуватися будь-якої особи), зокрема в при­слів'ях та приказках: Ви мовчіть, а я буду слухати, а потім я буду мовчати, а ви будете слухати. Скрізь гарно, де нас нема, а ми прийдемо, то й лихо приведемо. Подумай, яку провину ти вчинив, коли ворог тебе хвалить (Нар. творчість). Ти перебуваєш в іншому, мінливому, невловимому і майже вільному від усіх законів світі — в дорозі живеш ти. В дорозі, на якій губиш­ся в потоці машин і людей... (О. Сизоненко). Ви втрачаєте відчуття своєї істоти, ви перестаєте усвідомлювати себе — натомість відчуваєте зараз річку, ліс, повітря, усвідомлюєте все це сукупно (Є. Гуцало).

Двоскладні речення, підмет у яких виражено іменником, займенниками третьої особи він, вона, воно, вони, відносними займенниками який, що, належать:

· до особових, якщо підмет вказує на осіб: Той же Оскольд. Старі люди пам'ятали, як він з дружиною хрестився і потім церкву поставив на схилах Дніпра (Р. Іванченко). / обеліск нагадує про тих, що під гранітом вічним сном засну­ли (В. Сосюра);

· до неособових, якщо підмет називає предмети, явища, поняття (тобто неістот), а також тварин: Мета життя — зоря на людськім виднокрузі. Поки горить вона — допоки й живемо (П. Косенко). Світ скінченний, і безкраїй він же (М. Бажан). Добре довго пам'ятається, а злеє — ще довше (Нар. творчість). Вже відчувалася близькість вес­ни (3. Тулуб). Паслась коза з козятком коло хати (Т. Шевченко).

Двоскладними неособовими, але неповними є головні час­тини складнопідрядних речень, виражені дієсловами уявлення здається, бачиться, ввижається, привиджується, відчувається, сниться, мариться, чується, пам 'ятається тощо, при яких є ^Дрядна підметова частина (відповідає на питання хто? що?): Мені ввижається, (х т о? щ о?) як в тихім, ріднім колі старий дідусь навча своїх онуків (Леся Українка).