Лекція 3Загальні тенденції розвитку української прози кінця ХХ – початку ХХІ століть. Сучасна українська новела і оповідання План 1. Загальні тенденції розвитку української прози кінця ХХ – початку ХХІ століть. 2. Сучасна українська новела і оповідання. Актуалізація опорних знань про прозові жанри. Наголошується на розвиткові прозових жанрів в українській літературі ХХ століття та сьогодні. Присутність у літературному процесі письменників-прозаїків. Саме наприкінці ХХ століття надзвичайно плідними є пошуки українських прозаїків. Інтенсивно працюють митці старшого покоління. Як відзначає М.Ткачук, на першому плані перебуває передовсім історична проза (“На брата брат” (1996) Юрія Мушкетика, “Северин Наливайко” (1996) Миколи Вінграновського, “Орда” (1992) Романа Іваничука, “Берегиня” (1992) Василя Рубана та ін. Найвищим здобутком кінця ХХ століття дослідник вважає роман-епопею “Стежка в траві. Сага про Житомир” (1994) Валерія Шевчука, в якому він досліджує екзистенцій ні проблеми буття людини. Лірико-романтична, патетична стильова течія в цей період залишається на узбіччі, стає маргінальною. Натомість увагу читача привертають твори прозаїків-постмодерністів, зокрема Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Юрка Іздрика, Володимира Єшкілєва та ін. Характеристика постмодерного періоду в сучасній українській прозі (на основі класифікації Р.Б.Харчук): o неопозитивізм і неонародництво в сучасній українській прозі (Неопозитивізм пов’язаний із генетичним методом, тобто із вимогою враховувати при оцінюванні літературних явищ суспільні, історичні, географічні, психологічні, біографічні причини і специфічний український, тобто колоніальний досвід. Варто при цьому підкреслити, що народництво, ототожнювань з архаїчністю, набуло в українській критиці 90-х років ХХ ст., яка апелювала передусім до модернізму, негативного забарвлення. Народництво упродовж усього ХХ століття трансформувалося в неонародництво під знаком соціалізму, а в період гласності (як спротив) – західному неоколоніалізму. На відміну від нього, позитивізм, трансформуючись у неопозитивізм, не відкидає орієнтації на Європу. Програмовою для неопозитивізму стала стаття Ліни Костенко “Геній в умовах заблокованої культури”. Отже, неопозитивізм ставить у центр уваги народ і його потреби, декларуючи свою залежність від нього. Неопозитивізм прямо пов’язаний із традицією і з раціональним, емпіричним типом мислення. Неопозитивісти акцентують на тому, що літературний твір не можна розглядати відірвано від історичного контексту, особливо якщо це – твір колоніальної літератури. У їхньому розумінні література продовжує виконувати історіотворчу й націотворчу функції); o неомодерний стиль як компенсація розгромленого українського модернізму (Неомодерністи-прозаїки, на відміну від постмодерністів, продовжують творити “високу” літературу. Вони надають українській традиції (“великому нараитиву”) суб’єтивності, міфологізують її, тому асоціюються не із “західництвом” постмодерністів, що переоцінюють традицію, а із “грунтівством”, тобто культом різної традиції. Вони відкидають соцреалістичний канон. Неомодерністів також не влаштовує раціоналізм неопозитивістів. Відмовляючись від раціо, автори-неомодерністи вдаються до інтуїтивного письма й стилістики “потоку свідомості. Персонаж неомодерністів зазвичай виражає авторську позицію, “Я-автора” і “Я-героя” часто повністю ототожнюються. При цьому неомодерністи відкидають гру, іронію, “веселий апокаліпсис”, апелюючи до серйозності, усталеної ієрархії цінностей, в якій нація, література, традиція пишуться з великої літери. Неомодерністи, схильні до метафізики й містики, нерідко надають своїм рефлексіям біблійної форми, часто звертаються до Біблії, що дає підстави стверджувати про них як про християнських моралістів); o літературний андеграунд за тоталітарних умов як перед постмодерне явище в сучасній українській прозі (До уваги береться передовсім “київська іронічна школа” 70-х (Володимир Діброва, Лесь Подерв’янський, Богдан Жолдак). Оскільки творчість цих авторів стала доступною читачеві лише в 90-ті роки ХХ ст., тобто перебувала поза каноном, виникає спокуса зарахувати її до постмодерністської. Однак такий підхід не завжди виправданий, адже творчість згаданих письменників, хоча й була опозиційною до тоталітаризму, проте перебувала в ньому. У Галичині аналогом “київської іронічної школи” була творчість Юрія Винничука, який почав широко використовувати у творах “чорний гумор”); o “станіславський феномен” як явище українського постмодернізму (Найхарактернішою ознакою постмодерного дискурсу у українській літературі є його виразне “західництво” і різке неприйняття традиційних цінностей – як соцреалістичних, так і неонародницьких, неопозитивістських. В рамках постмодерного дискурсу триває творість “станіславського феномену” (Юрій Андрухович, Юрко Іздрик, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв та ін.). Саме письменники-посмодерністи найрішучіше переформульовують український літературний канон, найкатегоричніше обстоюють потребу ревізії. У постмодерній інтерпретації література перетворюється на гепенінг, карнавал тощо);
o Феміністичний дискурс сучасної української прози (Інакшість жіночого письма, що відбиває жіночий досвід, дала підстави Т.Гундоровій ствердити, що “український постмодернізм має гендерну спрямованість”. У ньому маскулінності опонує жіночність (проза Теодозії Зарівної, Софії Майданської, Галини Пагутяк, Любові Пономаренко, Людмили Таран, Оксана Забужко та ін.). Радикально протиставила відкритий жіночий текст чоловічому герметичному Ніла Зборовська. Цікавою є гіпотеза Оксани Забужко, за якою жіноча література являє собою наднаціональне явище і нагадує колоніальну літературу тим, що переважно залишається незнаною, недооціненою і маргінальною); o Підлітково-дитяча літературна альтернатива (Нові автори не бажають бути глибокодумними і високочолими – жодного тоталітаризму й соцреалізму, жодного ускладненого письма й нагромадження цитат).. Поняття “школи” в українській літературі та прозі зокрема (Житомирська та галицька прозові школи, їх особливості та характеристики). Особливості розвитку в українській літературі малих прозових жанрів – новели та оповідання. Традиції в сучасній прозі, що започатковані Євгеном Гуцалом та Григором Тютюнником. Новітні пошуки прозаїків у жанрах оповідання та новели на зламі ХХ – ХХІ століть. Творчість Олега Лишеги (новела “Квіти в темній кімнаті”, що дала назву антології малої прози наприкінці ХХ століття), Алли Тютюнник, Володимира Назаренка, Галини Пагутяк, Валентиниа Тарнавського, Юрія Щербака, Валерія Шевчука, Миколи Рябчука, Євгенії Кононенко, Василя Врублевського, Володимира Даниленка, Марії Матіос, Галини Тарасюк та ін. в контексті творення української малої прози другої половини ХХ – на початку ХХІ ст. Мала проза Валерія Шевчука – одного з найавторитетніших прозаїків сучасності – як для неомодерністів, так і для постмодерністів. Підсумки лекційного заняття.
|
