РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН В УКРАЇНІ
Мета державного регулювання цін у будь-якій країні залежить від багатьох чинників: національних особливостей; кліматичних умов; наявності сировини, матеріалів; політичної ситуації у країні; становища держави у світовому поділі праці. Загалом регулювання цін може бути прямим (встановлення певних правил ціноутворення) та непрямим (через механізм економічного впливу на виробничу та комерційну діяльність підприємства). Суть прямих методів така. В умовах ринкової економіки підприємство-виробник самостійно встановлює ціни на свої вироби, однак при цьому воно має враховувати чинні в державі законодавчі та нормативні акти. Відхилення під встановлених норм і правил проявляється у процесі взаємодії підприємства з партнерами, кредитно-фінансовою та банківською системами, податковою адміністрацією та ін. У період інфляції виникає дефіцит товарів, ціни підвищуються, зне- цінюються гроші. За цих умов держава втручається в діяльність підприємств, регулюючи ціни па найважливіші товари та послуги для населення, вживаючи антимонопольних заходів, намагається зменшити соціальне напруження в суспільстві. Пряме регулювання здійснюється
в галузях суспільного користування (електроенергетиці, громадському транспорті, зв'язку, водопостачанні тощо). Непрямі методи передбачають зміну кон'юнктури, встановлення оптимального Співвідношення між попитом і пропозицією. Вони здійснюються в різних формах — під державних замовлень до регулювання витрат підприємств через встановлення норм І нормативні. Ці методи не мають безпосередньої дії, але сприяють уповільненню підвищення ціну масштабах економіки. Ступінь регулювання цін з боку держави визначається економічними умовами, що складаються в держані. Якщо кризові і тенденції уповільнюються, то н держана обмежує регулювання цін. Методи, за допомогою яких держава впливає па процеси ціноутворення, умовно поділяються на економічні та адміністративно-командні (рис. 7).
До економічних методів належать, такі: · Насичення ринку споживчими товарами. Коли на ринку виникає дефіцит окремих товарів, ціни на них підвищуються. Держава, закуповуючи ці товари з різних джерел, сприяє насиченості ринку, а це зумовлює зниження ціп на ці товари. Так, коли навесні з'являються перші овочі, ціни на них високі, але коли вони масово з'являються у продажу, ціни знижуються Й стабілізуються. У більшості країн з розвиненою економікою діє тенденція, коли ринкові ціни не перевищують ті, що встановлюються державою. · Падання податкових пільг. Іншими словами, виробникам товарів, у виготовленні яких держака зацікавлена або бажає збільшити обсяг їх реалізації, встановлюються різні пільги або пільгові ставки оподаткування. В окремих випадках виробники па деякий час взагалі звільняються від сплати якогось податку. · Система кредитування підприємств. на жаль, нині в Україні склалася ситуація, коли підприємству важко взяти кредит або ж взагалі неви-
гідно. Щоб запобігти цьому, потрібно спростити умови отримання кредитів, зменшити ставки відсотків за користування кредитом, спростити систему застав, збільшити терміни надання кредиті». Особливо це стосується підприємств оптової та роздрібної торгівлі, які об'єктивно обмежені у власних обігових коштах. · Суворе дотримання чинного антимонопольного законодавства. Особливо це стосується державних підприємств-мопополістів. · Державна інвестиційна політика. Передбачає формування таких умов, які б сприяли нормальному інвестиційному клімату, забезпечували недоторканність інвестицій зарубіжних партнерів, громадян. Іноземне інвестування вигідне для України, оскільки задовольняє потреби у грошових ресурсах для розвитку виробництва, дає змогу організовувати виробництво з використанням нових технологій, упроваджувати нове обладнання, однак за умови, що воно залишиться в Україні. Крім того, за нормальної організації виробничо-комерційної діяльності українські підприємства також мають змогу отримати прибуток. · Виважена імпортно-експортна та митна політика. Передусім це стосується встановлення виважених і диференційованих тарифів і ставок мита. Потрібно уникати подвійного оподаткування між державами, тобто спрощувати процедуру завезення товарів па територію України. Нинішня політика держави спрямована саме на захист вітчизняного виробника, однак вона не мас економічного змісту. Адміністративні обмеження на імпорт виробів на вітчизняний ринок споживчих товарів неефективні. Така політика призводить до зменшення конкуренції, сприяє появі вітчизняних монополістів. Потрібно створити для вітчизняних підприємств умови конкуренції з іноземними виробниками, щоб споживач мав можливість вибирати, а виробник був змушений знижувати ціни. Нині вітчизняні виробники виробляють здебільшого конкурентоспроможну продукцію, що має вищу якість, вищий рівень харчової цінності, а в окремих випадках (наприклад, виробництво мінеральної та солодкої води, окремих ковбасних виробів) і нижчу ціну. · Державне замовлення. Держава укладає з окремими виробниками угоди, згідно з якими зобов'язується купити у виробника продукцію за певною ціною у певні строки за умови дотримання ним правил і технологічних вимог виробництва. У більшості країн з розвиненою економікою підприємства прагнуть отримати державне замовлення, тому що в умовах, коли ринок, особливо споживчих товарів, насичений, перед ними може постати проблема збуту своєї продукції. Розв'язання цієї проблеми бере на себе держава. Па жаль, в Україні склалась інша ситуа-
ція, адже при укладанні угоди ти її виконанні держана не гарантує оплати фінансових коштів за вироблену продукцію. Так, з деякими виробниками сільськогосподарської продукції держава в ] 999 р. і це не розрахувалася за врожаї 1997 і 1998 р., що гальмує процес укладання угод підприємств па державне замовлення. До адміністративно-командних методів регулювання процесів ціноутворення належать: · встановлення фіксованих цін; · встановлення регульованих цін; · (умовно) встановлення дотацій виробникам окремих видів товарів. Ця система припускає покриття за рахунок державного бюджету витрат окремих виробників при виробництві певних видів продукції (в основному це сільськогосподарська продукція, продукція її переробки, окремі виробничі підприємства харчової промисловості), тобто передусім соціально важливих нидів продукції для споживачів. Однак практика свідчить, що цей метод неефективний, бо відсутній економічний принцип організації виробництва, зменшується державний бюджет, низькодохідні верстви населення не отримують помітного ефекту, бо дотація розподіляється між усіма споживачами. Загалом питома вага кожного методу залежить, від економічної ситуації у країні та обраних нею напрямків регулювання економіки.
|