Словники у професійному мовленні. Типи словників

Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова. Існують спеціальні словники понятійно довідкового характеру — енциклопедичні і словники власне мовні — лінгвістичні (або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ. У лінгвістичних словниках об'єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв'язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів). Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання. Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики — граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами. Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які водночас тяжіють і до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового і стилістичного вживання слів. У словниках іншомовних слів уміщуються сло­ва, запозичені з різних мов. Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення. В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток. Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.).

9. Культура мови та мовлення. Мовна норма. Соціопсихолінгвістичний аспект культури мови.
Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієн­тованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зра­зковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

1. правильність, тобто відповідати літературним нормам, що існують у
   мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним,
   синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);
2. змістовність, яка передбачає глибоке осмислення теми й головні ду­
   мки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї
   теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;
3. послідовність, логічність та лаконічність думок;
4. багатство, що передбачає використання різноманітних засобів вира­
   ження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повто­
   рення слів, однотипних конструкцій речень;
5. точність, яка великою мірою залежить від глибини знань та еру­
   диції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи
   власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлю­
   ваному змісту;
6. виразність, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця
   свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;
7. доречність та доцільність, яка залежить насамперед від того, наскі­
   льки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан,
   настрій адресата.

Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздра­тування у співбесідника, і вказати у тактовній формі на помилки співрозмов­ників.
Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володін­ня літературною мовою, її нормами у процесі мовленнєвої діяльності.
Культура мовлення - це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значен­ня має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість - основні складові етикету.
Мовна норма та її соціальне значення
Норма (літературна норма) - прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполу­чення, речення (фрази) тощо.

Літературні норми:

1. орфоепічні - норми вимови звуків і звукосполучень (широкий, чис­
   тий, шестеро - шиплячі - тверді);
2. лексичні - слововживання (читальний зал і зала, товариш капітан- звертання до жінки);

1. графічні - запис звуків на письмі (грати на скрипці, ґрати на вікні,
   Мелашка - Мелащин - ш+ч);
2. орфографічні - написання слів та їх частин (місто Чернігів - чер}іі-
   гівці, чернігівські вулиці, Чернігівська область);
3. граматичні - вживання граматичних форм слів, побудова словоспо­
   лучень і речень (прийшов до нього — прийшов до його (неправиль­
   но), звернув увагу на неї- звернув увагу на ню (неправильно);
4. пунктуаційні - постановка розділових знаків (розділові знаки в кін­
   ці певних речень; тире між підметом і присудком на місці пропуще­
   них це, є; кома перед сполучниками а, але, зате, проте; двокрапка
   після узагальнювальних слів та ін.);
5. стилістичні - вибір мовних засобів відповідно до умов спілкування
   (Марійко, Іваночку - розмовний, художній стилі; пане Іване, това­
   ришу капітане - офіційно-діловий стиль; з вечора до ранку І цілу ніч- різні стилі).

Літературні норми характеризуються системністю, історичною й соціа­льною обумовленістю, стабільністю. Проте стабільність як ознака не супере­чить властивості літературної норми змінюватися з часом.
Найстабільнішими є граматичні норми, оскільки вони спираються на усталені зразки і моделі парадигм (система форм одного слова), словосполу­чень, речень. Наприклад: чотири студенти, п'ять студентів - п'ятьма я ятьома). Орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до по­треб суспільства в кодифікації (форма систематизації) написань з огляду на Шшгі підходи. Наприклад: нещодавно - Комуністична партія - нині - з малої літери; недавно - бог - нині - Бог; недавно - піаніссімо - нині - піанісимо;
Українська мова фахового спрямування
Братіслава, Чілі, Сірія, Кріт - нині - Братислава, Чилі, Сирія, Крит - пра­вило "дев'ятки").
Дотримання вищезазначених літературних норм обов'язкове для всіх користувачів певною мовою.

Соціопсихолінгвістичний аспект культури мови
Соціолінгвістика - галузь мовознавства, що вивчає функціонування мови в суспільстві, вплив соціальних чинників на мову, стан і статус націона­льної мови у зв'язку з мовною політикою.
Соціолінгвістика займається дослідженням мовної ситуації, розподілом соціальних функцій між різними мовами і діалектами, що побутують у суспільс­тві, проблемою вироблення й поширення соціально престижного зразка - норма­тивної літературної мови. Отже, соціолінгвістика пов'язана з питанням захисту престижу мови, дотриманням її користувачів норм літературної мови: орфоепіч­них (вимови), орфографічних (правильності написання - отримання єдиних для всіх користувачів правописних правил), морфологічних (словозміни і словотво­рення), синтаксичних і пунктуаційних (побудови словосполучень, речень, до­тримання єдиних правил вживання розділових знаків), стилістичних.
Психолінгвістика - наука, яка вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, тобто сприймання новостворених слів - неоло­гізмів, сприймання нових синтаксичних конструкцій, а також наміри мовця у процесі здійснення мовного акту.
У сферу психолінгвістики входять питання мовного впливу, зокрема й через засоби масової інформації, на суспільну свідомість, отже, й мовного впливу на свідомість людини у процесі фахової діяльності.
Психолінгвістика досліджує зв'язки між змістовою стороною мови, її реалізації в конкретному мовленні, як зазначено вище, та суспільним мислен­ням. У результаті вивчення асоціативного мислення мовців створюються сло­вники асоціативної сполучуваності, добирається базовий, необхідний матері­ал для навчання рідної, а також іноземної мови. Метод психолінгвістики за­стосовується в судовій практиці, медицині, педагогіці.
Отже, соціопсихолінгвістика (термін "соціопсихолінгвістика" склада­ється із трьох частин: соціо- (від лат. зосіеіаз - суспільство), психо— спільна частина зі словом психологія (від грец. рзусЬе - душа) і лінгвістика (від лат. 1іп§иа - мова) - це поєднання двох наук - соціолінгвістики і психолінгвісти­ки, що вивчають процеси мовної діяльності, функціонування мови в суспіль­стві, збереження самобутності національних мов, дотримання норм літерату­рного мовлення, статус національної мови у зв'язку з мовною політикою в державі, а також особливість вивчення рідної мови та мов інших національ­ностей громадян держави або іноземних мов міжнародного спілкування.
Соціопсихолінгвістика вивчається на медичних факультетах, у педаго­гічних інститутах та спеціальних відділеннях філологічних факультетів, у юридичних вищих навчальних закладах з метою допомогти у засвоєнні пев­ної мови (педагогіка), зіставити процес мовлення з поведінкою людини у пе­вних ситуаціях чи станах (медицина, юриспруденція), пов'язуючи з відповід­ним психічним станом індивіда (пацієнта, підозрюваного та ін.).