як онтологічна проблема

Індивідуально-творче позиціювання людини у світі культури суттєво зумовлює взаємодія антропологічних та онтологічних засад філософії освіти.

Онтологічного сенсу набувають світоглядні категорії “буття людини” – “буття культури” – “буття людства” – “життєтворчість людини”.

Категорія “людина” – основоположна філософська категорія і смислова ознака будь-якої філософської системи.

Онтологія (грец.on, ontos– суще, і logos – вчення) є вчення про буття.

У структурі філософського знання категорія “буття” є предметомом онтології, в теорії пізнання – основа картини світу (як і будь-яких інших категорій).

У межах класичної філософії онтологія– це вчення про буття, і основоположний компонент філософської системи (гносеологія, антропологія та ін.).

 

Стосовно розмаїття людського буття й культури варто зауважити обмеженість раціоналізму з його акцентом на абсолютне знання, ігнорування ірраціональних процесів, концепти “потоку вражень” (В.Дільтей), “космічного поривання” (А.Бергсон), “подолання світової волі (А.Шопенгауер), “волі до влади” (Ф.Ніцше).

Сутність та смисл людського буття – це водночас “мікрокосм” і “макрокосм” (античність, Г.Сковорода, М.Бердяєв та ін.), космізм і ноосфера (Тейяр де Шарден, В.Вернадський), розмаїття форм буття людини у світі, її “амбівалентність” (лат. аmbо – обидва і valепtiа – сила), тобто двоїстість переживань (позитивне і негативне, добро і зло) і сприйняття й ставлення до Інших людей (предметів, явищ). Буття людини – це її життєвий шлях і творчість життя, свобода як антропологічна цінність і відповідальність, соціум і техніка, екзистенціальна комунікативність діалогіки “Я-Ти-Ми”, “Я- Інший ” тощо. Тобто йдеться про численні грані багатомірного й суперечливого людського буття.

Стосовно розмаїття людського буття й культури варто зауважити обмеженість раціоналізму з його акцентом на абсолютне знання, ігнорування ірраціональних процесів, концепти “потоку вражень” (В.Дільтей), “космічного поривання” (А.Бергсон), “подолання світової волі (А.Шопенгауер), “волі до влади” (Ф.Ніцше).

Зацікавлення буттям активізують дослідження М.Гайдеггера, некласична філософія, екзистенціальні інтенції онтології, людиномірність, принцип онтологічної відносності В.Куайна.

 

Стосовно онтологічного підходу до філософії освіти основоположного світоглядно-ціннісного значення набуває мова як форма культуротворчості.

Методологічно важливими вважаємо положення:

 

- «мова – дім буття», «думка – мислення буття» (М.Гайдеггер);

- «багатоманітність онтології культури » ( С.Кримський);

- ідея «екзистенціальної соціальної онтології» (М.Верніков);

- становлення «людини в культурі», «мислення в культурі» (М.Мамардашвілі);

Аналіз Гайдеггера поєднує “спосіб даності буття”, істину буття і призначення людини, західноєвропейську метафізику і подолання нігілізму, проблеми сучасної технічної цивілізації, а головно – поетичне мислення – нову умову бачення буття (на відміну від існування), буття постає постійним розкриттям присутності (конкретної єдності речей і людини). Людина – суще, сутність, яка у бутті-тут, у присутності (Dasein). Цим самим щільне середовище природних речей розімкнено. Людина – те невизначене, або очевидне “тут”, яке не “складено із” різних елементів світу, а відкрито всьому як єдине місце, здатне вмістити Ціле. Він використав поняття “екзистенція” винятково як означення буття людини. Із правильного розуміння “екзистенції” піддається осмисленню “сутність” присутності, в її відкритості саме буття дає про себе знати і таїться, дарує себе і вислизає, без того, щоб ця істина буття вичерпувалась у присутності, або тим паче утворювала з ним одне у сенсі метафізичної тези: всяка об’єктивність є як така суб’єктивність.

(Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступ. /М.Хайдеггер: пер. с нем., вступ. ст. и коммент. В.В.Бибихина. – М.: Республика, 1993. – С. 31).

За М.Гайдеггером, “ ціле” (світ) не дано нам поза зусиллями його “осмислити”... “Філософія пронизує ціле людського життя (присутності), філософствування й складає основну подію присутності”... “ Що означає мислення (“думання”)? Думати означає згадувати і пам’ятати.., видумувати, тобто малювати в уяві.., об-думувати (nach-denken).., розмірковувати. Мислення щось нам надає, ставить перед нами. Це уявлення щораз сходить від нас, є свобідним нашим діянням, але не довільним, а упорядкованим – і саме завдяки тому, що, уявляючи, ми обдумуємо уявлюване, розділяючи його на частини і з’єднуючи їх... Не тільки мислення, а й будь-яка наша здатність (бажання, воління, почуття) і спосіб поведінки пов’язують нас з сущим... Хто є людина, ми знаємо не завдяки вченій дефініції, а лише тому, що людина вступає в розмежування з сущим, прагнучи ввести суще в своє буття, а це означає – поставляючи його в межі та образ, тобто накреслюючи нове (ще не присутнє) і, отже, творячи й поетично обґрунтовуючи його”.

(Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступ. /М.Хайдеггер: пер. с нем., вступ. ст. и коммент. В.В.Бибихина. – М.: Республика, 1993. – С. 315, 331–333, 344–345).

 

З позицій філософсько-герменевтичного аналізу М.Гайдеггер розглянув буттійність мови, культури, мистецтва.

Йдеться про категорію “буття”, враховуючи конечність буття людини та її історичність. Це виявляє онтологічний смисл проблеми “герменевтичного кола” (кола розуміння). Герменевтичний досвід містить певні “передструктури” розуміння, найголовнішою постає мова. Роздуми над буттійними аспектами мови містить “Лист про гуманізм” М.Гайдеггера. За його тлумаченням, “мова – дім буття”, а “думка – мислення буття”... З часів греків суще розуміли “як наявно існуюче. Оскільки мова є, вона (тобто так чи інакше здійснюване мовлення) належить до наявно існуючого. Мову уявляють завдяки мовленню, в орієнтації на виразні звуки, носії значень. Мова – один з видів людської діяльності. В західноєвропейській думці найвагомішими є мовознавчі дослідження Вільгельма Гумбольдта (які дотепер, безсумнівно, визначають лінгвістику і філософію мови), котрий “визначив сутність мови “енергією”, розуміючи, однак, останню зовсім непо-грецьки, а в сенсі монадології Ляйбніця й діяльності суб’єкта. Шлях В.Гумбольдта до мови орієнтований на людину, веде через мову і крізь неї до іншого: до виявлення й відтворення духовного розвитку людського роду. Розуміння в такому аспекті сутності мови ще не виявляє суті самого мовлення: способу, яким мова існує, тобто продовжується і залишається зібраною в самій собі власне мовою”. Для осмислення мови як такої, потрібно відійти від звичної методики аналізу; не варто орієнтуватися і на загальні уявлення, такі як енергія, діяльність, духовна сила, світогляд, вираження, помістивши сюди також окремим випадком і мову. Сутність мови загалом – це “сказ” (сказ від розказування – у сенсі показування), для визначення такого сказу, наскільки в ньому ґрунтується сутність мови, використано давнє слово – каз. У самій сутності мови міститься шлях до її мовлення. Шлях до мови в сенсі мовлення є мова як сказ. Сказ є спосіб, яким говорить подія; спосіб не тільки як модус і вид, але спосіб як µέλος, пісня, сказ, який співає. Тоді мова у сенсі “дім буття” постає охоронницею присутності; “сказ” виявляє глибинні таїни мови і здатність людини виявити себе засобами мови”.

(Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступ. /М.Хайдеггер: пер. с нем., вступ. ст. и коммент. В.В.Бибихина. – М.: Республика, 1993. – С. 262–272).

 

Теоретико-методологічні проблеми мови в контексті світобачення містить дослідження М.Гайдеггера “Із діалогу про мову. Між японцем і запитуючим”. Представники двох культур – японської та європейської (“Запитуючий” – сам Гайдеггер) прагнуть виявити відмінності світобачення японця та європейця.

Власну трактовку мови як “дім буття” М.Гайдеггер самокритично назвав “безпорадною”. Якщо людина завдяки своїй мові проживає перед “лицем буття з його викликом, то ми, європейці, живемо в зовсім іншому домі, ніж східно-азійська людина”. Звідси проблемне питання: чи необхідно та виправдано “для східноазійців переймати європейську понятійну систему?” Співбесідники намагаються розглянути сутність японського мистецтва на засадах європейської естетики. М.Гайдеггером акцентовано самобутність японської художньої мови щодо європейської естетики. Адже “естетичне розглядання на підставах європейської філософії повинно залишатись чужим східноазійському мисленню. Японський досвід містить розрізнення почуттєвого й надчуттєвого світів. На такому розрізненні ґрунтується те, що здавна називають західноєвропейською метафізикою”. Японський колега зауважив, що естетика надає необхідні поняття для “охоплення того, з чим ми стикаємось в мистецтві та поезії. Зустріч з європейською думкою виявила очевидну недостатність японської мови: останній не вистачає розмежувальної здатності, щоб представити предмети рівнозначно взаємноупорядкованими одне з одним щодо їхнього перетинання, підпорядкування й підпорядкованості. Японське мислення знає дещо подібне метафізичному розрізненню, однак ні саме розрізнення, ні те, що розрізнюється у ньому не піддаються закріпленню в західних метафізичних поняттях. Японці говорять іро (тобто фарба), і говорять ку (тобто порожнеча, простір, небо), проте наголошують: без іро ніякого ку ”. Японське слово для “мови” – кото ба – радше сприймається простим ієрогліфом, а саме у сфері уявлення понять (адже лише через них прагне схопити сутність мови “європейська наука і філософія). Тут ба означає листя, точніше пелюстки цвітіння (наприклад, вишневе та сливове цвітіння). А щоб осягнути кото, потрібно протлумачити ікі – це передусім чисте захоплення манливої тиші, віяння тиші, що здійснюється цим манливим захопленням, й те вільне, що повеліває цьому захопленню прийти. Та все ж тлумачення ікі потрапляє в пастку естетичного уявлення, але можна сказати: ікі – це принадність й чарівність, ікі – віяння тиші осяяного захоплення. Кото іменує завжди мить самозахоплення, яке щораз єдине, і в незворотній миттєвості набуває явленість своєї принадної повноти. Тоді кото – подія світіння звістки захоплення. Загалом йдеться про пошук й тлумачення відповідних японських слів, за допомогою яких можливо відчути різницю між почуттєвим (αίσθητóν) і не чуттєвим (νοητóν), наприклад: іро та ку. Смисл іро більше, ніж цвіт і чуттєво сприймане всілякого роду; ку – відкритий простір, порожнеча неба, означає більше, ніж надчуттєве. Звідси сказ як вияв істотного, герменевтичного, глибшого осмислення японського слова для сутності мови: кото ба ”.

(Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступ. /М.Хайдеггер: пер. с нем., вступ. ст. и коммент. В.В.Бибихина. – М.: Республика, 1993. – С. 273–298).

 

Мовна картина світу своєрідно виявляє культуру відношення до природи. За світосприйняття японців, художньою ознакою простору є не переобтяженість (гармонізація людини і довкілля). Відома естетизація японської освіти (любування цвітінням сакури), побуту (ікебана), ландшафтного дизайну (“японські сади”). Тут природа – живий простір, в японських помешканнях внутрішні стіни розсувні, простір кімнати плавно перетікає в пейзаж за вікном.

 

Українська мова використовує поняття “обшир” і “простір” (простір може бути замкненим, обшир завжди відкритий). Простір характеризують якісні ознаки: просторінь, просторище, безкрайність (степу) й безмежність (ланів), роздолля, привільно (просторо), широчінь (рóзмах).

Як відомо, О.Потебня вбачав у національній мові найглибшу “стихію” народного буття.

Варто згадати вислів Л.Вітгенштайна: “Межі моєї мови визначають межі мого світу” (“Логіко-філософський трактат”).

 

«Відомо, що людина, – пише С.Кримський, – завжди є не остаточно встановленою особистістю. Вона безперервно діє в напрямі самобудівництва. Людська особа – це завжди проект стати людиною, і тому потрібні постійні зусилля для підтвердження своєї людяності. Людина, таким чином, занурена у своє майбутнє, хоч і здобуває сили зі свого минулого. Діяльність є механізмом, що згортає майбутнє у минуле, перетворює його в досвід життя та розгортає життя у нові обрії прийдешнього. Досвід та проект, минуле та майбутнє – такі параметри і визначають активність людини»..; «культура не зводиться тільки до діяльності (бо включає, окрім актів діяння, духовні обрії людини, її інтенсіональний внутрішній досвід, ідеальний вираз буття, спрагу краси та бажання бути не засобом, а самоціллю), саме діяльність є умовою ґенези смислових потенціалів «життєвого світу», його ціннісне визначених утворень»… «Розширення смислового потенціалу буття… посилює потужність культурного бачення світу, багатоманітність онтології культури. З другого боку, культура надає результатам діяльності статусу історичної та смисложиттєвої події»… «Уніфікуючою складовою культурного буття є цивілізація, яка і об’єктивує та унормовує цінності культури як загальні вимоги освіченості та життя за зразками і парадигмами. Тому цивілізація може бути не тільки продуктивною, а й репресивною силою щодо людини. У той час як культура, включаючи в себе норми, пов’язує їх із можливістю відходу від них із наступним поверненням чи остаточним розставанням із будь-якими імперативами, особливо в перехідні історичні епохи».

(Кримський С.Під сингатурою Софії. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2008. – С. 59, 65, 67).

 

Нам імпонують позиції М.Вернікова, котрий з позиції антропологічного повороту в філософії XIX –XXI століття розробляє ідею “екзистенціальної соціальної онтології”.

На його думку, співвідношення індивіда і суспільства є фундаментальним критерієм визначення характеру суспільства та історичних типів культури. Йдеться про соціоінтентність – орієнтацію на суспільство, всезагальність, і гомоінтентність – орієнтацію на людину. “ Екзистенціальна онтологія – це теоретична спроба відповіді на корінну потребу історичного часу. Екзистенціальна онтологія – це соціально-філософська теорія, яка виходить з принципу гомоінтентності суспільства і розглядає соціальне ціле крізь призму конкретного індивідуального людського існування... Екзистенціальна онтологія пропонує теоретичний розгляд суспільства з позиції, протилежної традиційному соціоінтентному підходові, тобто описові його зовні... Зовнішнє, ілюзорне і гіпостазоване суспільство утверджує у свідомості цілу систему охоронно-регулятивних уявлень, звичаїв і моральних приписів, шкалу цінностей і оцінок, міфологізовані науку і культуру, своє розуміння належного і справедливого... Екзистенціальна онтологія розглядає суспільство: 1) з огляду гомоінтентного відношення суспільства і людини, але головне – з точки зору людини і її конкретного існування. І в цьому відношенні вона претендує на те, щоб бути внутрішнім соціально-філософським описом суспільства, або ж (що те ж саме) описом внутрішнього суспільства. Зовнішній опис – це опис з площини цілого. Але такий опис може бути соціоінтентним і гомоінтентним. Гомоінтентний опис екзистенціальна онтологія вміщує в своє теоретичне поле. Другим найважливішим елементом її інтересів є внутрішній опис, який вміщує два основні напрями досліджень: 1) суспільство, ціле, соціум з погляду конкретної людини і 2) людина у суспільстві, у соціумі, в цілому... Підкреслимо: екзистенціальна онтологія – це теоретичний погляд на суспільство з позиції конкретного індивідуального існування в ньому людини”... “В даній концепції наголошується, що достеменне життя суспільства зосереджене у сфері багатоманітних і багатобарвних відносин між людьми, міжсуб’єктних стосунків природного соціального життя”.

 

(Верніков М. Суспільство очима конкретної людини: Екзистенціальна соціальна онтологія /М.Верніков //Філософські пошуки.– Л.: Одесса - Cogito-Центр Європи, 2004. – Вип. XVII – XVIII. – С. 26, 33–36, 40).

 

М.Мамардашвілі обстоює самоцінність реальних духовних запитів, становлення “людини в культурі”, “мислення в культурі”..; “культурна форма існування наших думок передбачає в собі незнання, поле будь-якої культури нескінченне; онтологічне упорядкування буття відтворює себе завдяки нашому зусиллю – ми стаємо іншими і досягаємо цього неперервним продовженням самих себе”.

 

(Мамардашвили М. Как я понимаю философию…; [сост. и предисл. С.П.Сенокосова] / М.Мамардашвили. – М.: Прогресс, 1990. – С.144–149).

 

Здійснений аналіз дає підстави для висновку: «в онтологічному сенсі філософія освіти конституюється як філософія людини й спосіб буття людини в універсумі культури».

(Черепанова С.О. Філософія освіти. Світоглядно-гуманітарний вимір: людина – наука – культура – мистецтво – стиль мислення: монографія /С.О.Черепанова. – Львів: Світ, 2011. – С. 141).

Відповідно зростає культуротворча активність людини, її “Я” підноситься до сприйняття істини формою буття.

 

Хоча чи не найскладніше усвідомити себе самодостатньою особистістю, котра онтологічне необхідна для Іншої людини.

 

У сенсі функціонування через минуле – сучасне – майбутнє, культура є темпоральний континуум (лат. continuum – неперервне).

 

Постає необхідність критичного осмислення тенденцій абсолютизації буття, трактованої однією з причин “смерті філософії” в сучасній культурі, увага зосереджується на альтернативних поняттях (ніщо, слід, подія, критика, віртуальна реальність тощо).

 

Модерну властиві відносність істини, імпровізація на теми ірраціонального, заперечення традицій (християнської, конфуціанської, буддійської чи будь-якої іншої).

 

Постмодернізм виявляє “больові точки” людської цивілізації й конкретного суспільства. У постмодерні істина радше залежить від людини, істина – це вибір людини. Якщо у кожної людини своя істина, тоді так само релятивно сприймаються моральні цінності (добро і зло).

 

Постмодерністську антропологію вирізняє відмова від загальнонаукового принципу системності, пріоритетною вважається практика “комунікації, яка тягнеться (триває)”.

 

Культура постмодерну радше акцентує випадковість людини в мінливому світі.

 

Онтологічний вимір філософії освіти особливо продуктивний з огляду на проблеми реформування освітньої галузі України. Людина стає спроможною відкрити себе і Всесвіт через природу, соціум, духовність, творити у такий спосіб простір культурно персоніфікованого буття.