Біологічне і соціальне в людині.

Поняття “людина” використовується для характеристики загальних, притаманних всім людям якостей і здібностей. Це поняття виражає цілісність людського єства, єдність найрізноманітніших життєвих функцій і виявів людини. З’ясовуючи особливості людського буття, визначаючи унікальне становище людини в світі, слід зрозуміти взаємовідношення людини і природи.

Сутнісні риси людини не є сталою даністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через зв’язок із зовнішнім предметним світом. Людина формує себе, творить себе, формує власну духовність, маючи певну потенційну основу, константою якої є тіло як частина природного світу. Природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Людина – це частина природи, жива, тілесна істота. Вона – результат довгого і складного процесу антропогенезу. З цього погляду люди утворюють особливий вид homo sapiens, а людину можна характеризувати певною сутністю родо-видових ознак. Природно-біологічно обумовлене народження, тривалість життя, здатність засвоювати певні види їжі, передача через спадковість певних задатків і можливостей, стать та інші якості людини. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини, расову належність, впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя). Раса – це набір певного генотипу, пристосованого до конкретних умов середовища, який визначається в специфічних анатомічних і фізіологічних ознаках.

Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема, темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам’ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо).

Біологічно кожний з людських індивідів є унікальним, тому що має неповторний набір генів і має досить “солідну” генеалогію. В минулому нашими попередниками були такі види людського роду, як homo habilis – людина уміла, homo erectus – людина прямоходяча та ін.

Значення природно-біологічної організації в житті людей є надзвичайно суттєвим. Більшу частину свого часу, всіх своїх сил людина повинна була тратити для задоволення своїх біологічних потреб в їжі, воді, житлі, одязі тощо. Крім того, вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини, зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення. Загалом, якісні визначення людини є результатом поєднання трьох факторів – біологічного (задатків), соціального (соціального середовища і виховання) і психічного (внутрішнього “Я” людини, її воля тощо).

З потреб життєзабезпечення виросла і на їх задоволення була спрямована вся соціальна організація життєдіяльності людини: рід, плем’я, сім’я, держава, моральні та правові норми тощо. Природно-біологічні основи людини визначають багато сторін її життєдіяльності. Однак розкриття сутності людини не може обмежуватися характеристикою її як природно-біологічної істоти. Ця ознака вказує на загальну основу життєдіяльності людини і всього живого, але не свідчить про якісну відмінність людини від тварин, не розкриває тієї специфічної основи, яка обумовлює її вихід з тваринного світу, весь процес її існування і розвитку.

Сутнісні характеристики людини визначаються тим, що вона є істотою соціальною. Соціальність людини формується в процесі історичного розвитку. Вихідна сутнісна сила людини – це здатність до праці, до творчої діяльності. Це з давніх часів було умовою виживання наших предків. За допомогою праці людина змінює умови свого існування, перетворює їх відповідно до своїх потреб, створює світ матеріальної та духовної культури. Праця неможлива в одиничному вияві. З самого початку вона соціальна, вона сприяє формуванню нових соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, ціннісних орієнтацій.

Засвоєння соціально-культурного коду відбувається через спілкування. Людина об’єктивно передбачає іншу людину, вона обов’язково реалізує себе в системі відносин Я-ТИ, Ми-Ви. Безпосередні зв’язки, порозуміння, спілкування, діалог як принцип існування людини і суспільства є необхідними атрибутами людини. Діяльність людини не може управлятися біологічними програмами. Людина сама мусить одержати нові знання про світ, виробити ідеали, сформулювати ціль. Показником людського в людині є діяльність свідомості і така сутнісна сила, як розумність.

Отже, можна зробити висновок, що біологічна сторона людини детермінується, головним чином, спадковими (генетичними) механізмами. А соціальна – обумовлена процесом входження людини в культурно-історичний контекст соціуму. Інтегративні людські якості в сутності своїй мають соціальний характер. Хоч ця обставина зовсім не означає, що сутність людини зводиться тільки до її соціальної природи.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактору – пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактору – панбіологізму. В першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому – абсолютизується біологічна природа людини. Людина є цілісністю, а біологічне і соціальне нерозривно пов’язані в ній.

На основі всього викладеного можна сформулювати таку синтетичну характеристику людини. Людина – це жива, тілесна істота, життєдіяльність якої являє здійснюваний в суспільстві процес свідомого, цілеспрямованого, творчого впливу на світ і на саму людину для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку.