РОЗДІЛ XII

Надія на спокійне життя, що його запорукою ніби стала моя перша зустріч з Торнфілд-холом, не розвіялася, коли я ближче познайомилася з новим місцем та його мешканцями. Місіс Фейрфакс була справді така, якою здалася мені спочатку, — врівноважена, добросерда жінка, добре вихована й досить розумна. Моя учениця була жвава дівчинка, розпещена й трохи примхлива; та що її було цілком віддано на моє піклування і ніхто не втручався в мої методи її виховання, то вона невдовзі забула свої дрібні примхи і стала слухняною й ретельною ученицею. Вона не мала якогось особливого хисту і якихось виразних рис вдачі чи особливих почуттів і смаків, які б підносили її вище звичайного рівня її однолітків, та вона й не мала ніяких вад чи хиб, які ставили б її нижче цього рівня. Навчання в неї йшло непогано, до мене вона виявляла щиру, хоч, може, й не дуже глибоку прихильність, і своєю простодушністю, веселим щебетанням та стараннями догодити викликала в мене приязні почуття. Всього цього було досить, щоб наше взаємне товариство було приємне нам.

Моя мова — зауважу в дужках — може, й здасться сухою всім прихильникам пишномовних балачок про ангельську природу дітей та про обов'язок вихователів захоплюватися ними, та я пишу не для того, щоб потішити батьківський егоїзм, не для того, щоб потурати лицемірству або повторювати всякі дурниці, — я хочу тільки сказати правду. Я сумлінно дбала про розвиток Аделі та про її успіхи в навчанні і по-своєму любила цю крихітку, а до місіс Фейрфакс я почувала вдячність за її доброту, миле поводження, повагу та ласкаве ставлення до мене.

Хай мене за це ганить, хто хоче, але до цього я додам, що іноді, коли я гуляла на самоті у парку або виходила за ворота і дивилась на дорогу, чи — поки Адель бавилася з нянею, а місіс Фейрфакс розставляла в коморі слоїки з варенням, — підіймалася сходами на третій поверх, одчиняла двері на горище й, вилізши на дах, обводила поглядом далекі поля й пагорби аж до туманної риски обрію, я тоді палко бажала мати такі зіркі очі, щоб глянути далі цієї межі, побачити інший діяльний світ, сповнені бурхливого життя міста та краї, що про них я тільки чула; я бажала тоді мати більше життєвого досвіду, бажала спілкуватися з ширшим колом людей, познайомитися з різноманітнішими характерами, ніж ті, що оточували мене досі. Я цінувала всі добрі риси місіс Фейрфакс та Аделі, але вірила в існування іншої, діяльнішої доброти і палко прагнула побачити те, в що я вірила.

Хто мене за це ганитиме? Безперечно, знайдеться багато таких, що скажуть: усе їй недогода. Але що я могла вдіяти? Неспокій глибоко корінився в моїй натурі і часом завдавав мені страждання. Тоді моєю єдиною розрадою було ходити туди й сюди тихим і безлюдним коридором третього поверху і споглядати ті яскраві видива, що один по одному поставали в моїй уяві; я почувала, як у моєму розтривоженому серці наростає радісне хвилювання, сповнюючи його життям. І — то була моя найбільша втіха — слухала ту нескінченну розповідь, що її створювала моя уява, без кінця вплітаючи в неї все нові й нові події, палкі пориви й почуття — одне слово, все те, чого я жадала й чого мені бракувало в моєму нинішньому існуванні.

Кажуть, що людину повинно вдовольняти спокійне життя, але це не так: їй потрібна діяльність, і, якщо її позбавлено цього, вона її собі придумує. Мільйони людей приречені на ще одноманітніше існування, ніж я, і ці мільйони безмовно бунтують проти своєї долі. Ніхто не знає, скільки таких бунтів, крім політичних, назріває в глибинах буденного життя. Жінки взагалі вважаються спокійними, проте жінки відчувають так само, як і чоловіки, вони мають ту саму потребу виявляти свої здібності і шукають поля діяльності так само, як і їхні побратими чоловіки, вони страждають від суворих обмежень та застарілих звичаїв так само, як чоловіки страждали б на їхньому місці. Отож дуже вузьку думку висловлює привілейована стать, заявляючи, що жіноцтву лишається тільки пекти пудинги, плести панчохи, грати на роялі та вишивати сумочки. Нерозважно ганити або висміювати жінок, якщо вони намагаються робити або вивчати щось більше, ніж те, що визначено звичаєм для їхньої статі.

Походжаючи на самоті коридором, я нерідко чула сміх Ґрейс Пул — той самий уривчастий, глухий сміх, що спочатку так мене налякав. До мене долинало і її чудне бурмотіння, ще дивніше за її сміх. Бували дні, коли вона мовчала; але звуки її голосу завжди дуже мене дивували. Іноді я її бачила: вона виходила з кімнати з мискою, тарілкою або тацею, спускалася на кухню і невдовзі поверталася (пробач мені, романтичний читачу, за таку неприкрашену правду!), звичайно з кухлем портеру в руці. її зовнішній вигляд завжди вгамовував у мені цікавість, викликану її дивним сміхом: сувора, спокійна, вона зовсім не відзначалася нічим таким, що могло б збудити інтерес. Я кілька разів пробувала завести з нею розмову, та вона, видно, була дуже неговірка: коротка відповідь відразу уривала кожну таку спробу.

Інші мешканці будинку — Джон та його дружина, покоївка Лі та Софі — няня-француженка — були пристойні люди, однак нічим не визначались. Із Софі я розмовляла французькою мовою й іноді розпитувала її про батьківщину, але вона не вміла ані розповідати, ані щось описати і завжди давала такі нецікаві й плутані відповіді, що тільки відбивали охоту до подальших розпитів.

Минули жовтень, листопад і грудень. Якось у січні місіс Фейрфакс попросила мене звільнити Адель по обіді від занять, бо мала трохи застудилася, та й сама Адель благала мене погодитися, що нагадало мені, яким щастям бували для мене самої в дитинстві такі випадкові вільні дні; тож я дала дозвіл, вважаючи, що в даному разі виявляю доречну поступливість. Стояв ясний тихий день, хоча й дуже холодний; я стомилася, просидівши весь ранок у бібліотеці. Місіс Фейрфакс щойно написала листа, і його треба було відіслати, тож я зголосилася віднести його до Ґея — дві милі туди й назад по морозяному повітрю будуть для мене гарною пообідньою прогулянкою. Я наділа пальто й капелюшок, всадовила Адель на її стільчик перед каміном у вітальні місіс Фейрфакс, і, давши їй найкращу воскову ляльку (яка звичайно лежала у мене в шафі загорнена в срібний папір), а також книжку з малюнками, я пішла, відповівши поцілунком на її: «Повертайтесь скоріше, моя люба, моя дорога мадемуазель Жанет». Земля під ногами була тверда, погода безвітряна, а дорога безлюдна; я швидко йшла вперед, поки зігрілася, а потім пішла тихше, щоб досхочу натішитися чудовим осіннім надвечір'ям. Була третя година: церковний дзвін продзвонив тричі, якраз коли я проходила під дзвіницею. Стояла та чарівна пора, коли вже насуваються сутінки і бліде сонце сяє низько над обрієм. Я вже відійшла за милю від Торнфілда, прямуючи вузькою дорогою, обабіч якої влітку пишно квітла шипшина, а восени було повно горіхів і ожини - ще й тепер серед гілля де-де червоніли ягідки шипшини та ґлоду. Та найбільше чарувала вона взимку своєю безлюдністю та німою тишею. Коли й повіє вітрець, ніде ніщо ані шелесне, бо не росли тут ні падуби, ні якісь інші вічнозелені рослини, а голі колючі шипшинові віти та ліщинові кущі були такі ж безмовні, як і біле обчовгане каміння, яким була вимощена дорога. Обабіч, скільки сягало око, розкинулись голі поля, де тепер не паслась жодна худобина і не було видно ніяких ознак життя, а брунатні пташки, що метушилися в кущах, скидалися на поодинокі поруділі листочки, які забули опасти.

Дорога безперервно піднімалася вгору аж до Ґея; пройшовши половину шляху, я сіла на перелазі огорожі довкола поля. Щільніше закутавшись у плащ і сховавши руки в муфту, я не відчувала холоду, хоча мороз дедалі дужчав. Про це свідчив товстий намерз на дорозі - слід після струмочка, що протікав тут під час раптової відлиги кілька днів тому. Звідси мені було добре видно Торнфілд: сірий будинок із зубчастими стінами височів унизу, посеред долини, чітко вирізняючись на тлі парку з чорними гайворонячими гніздами. Я сиділа, поки багряне сонце сховалося за деревами, а тоді підвелася й попрямувала на схід.

Над пагорбом стояв місяць. Спочатку він був схожий на бліду хмаринку, а потім, дедалі ясніючи й здіймаючись усе вище, осяяв село Ґей, яке, майже сховавшись за деревами, куріло синюватими димками з небагатьох коминів; я була від нього за милю, проте в глибокій тиші до мене вже долинав невиразний гомін його життя. Моє вухо уловлювало дзюрчання струмків, що текли десь в ущелинах і долинах; по той бік Ґея було багато пагорбів, і, напевне, не один струмок збігав їхніми схилами. У вечірній тиші чувся їхній гомін - не тільки близьких, а й найдальших. І раптом крізь цей лагідний гомін і дзюрчання, такі далекі і водночас такі виразні, прорвалися інші звуки: чіткий тупіт, брязкіт металу, що заглушили ніжний шепіт хвиль, достоту як ото на картині велетенська скеля або товстенний дуб, намальовані різкими темними мазками на передньому плані, ніби заступають блакитний пагорб удалині, ясний обрій та мінливі хмари, де фарби непомітно переходять одна в одну.

Тупіт долинав з дороги - то, мабуть, скакав кінь. Він іще не з'явився із-за повороту, та тупіт швидко наближався. Я вже підвелася з перелазу, але дорога була тут дуже вузька, тож довелося перечекати, поки проскаче кінь. В ті дні я була ще молоденька, і в голові у мене роїлися різні фантастичні образи, невиразні й напрочуд яскраві. Крім інших нісенітниць, іще не забулися дитячі казки, і коли вони зринали в пам'яті, то юність надавала їм сили і яскравості, на які не здатне дитинство. Поки кінь наближався і я чекала, що він от-от вирине з сутіні, мені пригадалися деякі казки Бесі про духа, що живе на півночі Англії і зветься Ґітраш. Перекинувшись конем, мулом або великим собакою, цей дух блукає відлюдними дорогами і переслідує запізнілих подорожніх, от і зараз цей кінь мчав за мною навздогін.

Він був уже зовсім близько, хоч мої очі ще не бачили його, коли раптом на додачу до тупоту я почула шурхіт, і на дорогу з кущів вискочив великий пес,- чорний з білими плямами, він чітко вирізнявся на тлі рудої ліщини. Саме такого вигляду, за словами Бесі, часом і прибирав Ґітраш - здоровенної, схожої на лева істоти, з великою головою і довгою шерстю. Проте він спокійно пробіг мимо, навіть не спинився і не глянув на мене своїми загадковими собачими очима, як я й сподівалася. Слідом за ним з'явився великий кінь, а на ньому сидів вершник. Коли я побачила людину, мої страхи де й ділися: ніхто ніколи не їздив верхи на Ґітраші, він завжди блукав сам, а духів, хоч вони й вселялися в безсловесних тварин, навряд чи міг привабити притулок у тілі звичайної людини. Ні, то був не Ґітраш — просто якийсь подорожній поспішав найближчим шляхом до Мілкота. Він проїхав, а я попрямувала своєю дорогою. Та не пройшовши й кількох кроків, обернулась: я почула, ніби кінь посковзнувся на вкритій льодом дорозі і вигук: «Тільки цього й бракувало!» І в цю мить кінь упав разом з вершником на дорогу. Пес метнувся назад і, побачивши хазяїна й коня в біді, голосно загавкав, і цей басовитий гавкіт, якого й слід було сподіватись від такого великого собаки, багатоголосе відлунював у повитих морозом пагорбах. Пес обнюхав вершника й коня, що все ще лежали долі, потім підбіг, гавкаючи, до мене. Оцим він тільки й міг зарадити лихові: більше не було кого кликати на допомогу. Я підійшла вслід за собакою до подорожнього, що силкувався витягти ноги із стремен. Він випручувався щосили, і я подумала, що він не дуже забився, однак запитала:

— Ви дуже забились, сер?

Здається, він вилаявся, хоч я того й досі не певна; в усякому разі, він щось пробурмотів і, можливо, через це не відповів на моє запитання.

— Чим я вам можу допомогти? — знов запитала я.

— Відійдіть краще далі, — відповів він, підводячись спершу навколішки, а потім на ноги.

Я відступила вбік, і він узявся підводити коня, який ковзався, падав і тупотів копитами, а собака, голосно гавкаючи, стрибав навколо. Я відступила ще далі, але не пішла геть, чекаючи, чим це все скінчиться. Нарешті він домігся свого: кінь став на ноги, а собака замовк після наказу хазяїна: «Тихо, Пілоте!» Потім подорожній, нахилившись, обмацав ногу, щоб упевнитись, чи вона не ушкоджена. Видно, вона йому десь боліла, бо він підійшов до перелазу, з якого я щойно підвелася, і сів.

Мені хотілося чимсь йому допомогти або ж бодай виявити увагу, і я знов підступила до нього.

— Якщо ви забились, сер, і потребуєте допомоги, я покличу когось із Торнфілда або з Ґея.

— Дякую, не треба: перелому немає, тільки вивих, — відповів він, потім знову підвівся й помацав ногу, зойкнувши від болю.

Ще не зовсім стемніло, і місяць сяяв дедалі ясніше, тож я могла добре роздивитися цього чоловіка. На ньому був плащ для верхової їзди з хутряним коміром і сталевими застібками; його постать важко було розгледіти, і я тільки й бачила, що він середнього зросту і широкоплечий. Лице він мав смагляве, риси суворі, чоло високе; тієї миті його очі гнівно дивилися з-під зведених докупи брів. Він вийшов з юнацьких літ, але був ще не старий — так десь років тридцяти п'яти. Перед ним я не відчувала страху і не дуже ніяковіла. Якби це був гарний молодий герой, я б не насмілилася розпитувати його і набиватися з своїми послугами. Я навряд чи бачила доти вродливого юнака, зроду з жодним не говорила. Теоретично я схилялася перед красою, вишуканістю, ґалантністю, чарівністю, та якби я й знайшла ці прикмети, уособлені в чоловічому образі, то зрозуміла б інстинктивно, що не зможу привабити до себе таку людину, і втекла б від неї, як ото тікають від вогню, блискавки або ще чогось яскравого, але небезпечного.

Якби незнайомець усміхнувся й добродушно відповів мені, коли я заговорила до нього, якби відмовився від моєї допомоги лагідно, з подякою, — я б, мабуть, пішла своєю дорогою, нічого більше не сказавши, однак його сердитий погляд і грубий тон додали мені сміливості; коли він махнув рукою, щоб я йшла геть, я не зрушила з місця й заявила:

— Я ніяк не можу покинути вас, сер, у скруті на цій відлюдній дорозі такої пізньої години, аж поки не впевнюсь, що ви спроможні сісти на коня.

Він звів на мене очі, коли я це сказала, а досі навіть не дивився в мій бік.

— Як на мене, то вам самій давно слід би бути дома, — відповів він, — якщо тільки ваш дім десь тут у сусідстві. Звідки ви тут взялися?

— Знизу. Мені зовсім не страшно: надворі зараз місячно. Якщо хочете, я залюбки збігаю в Ґей, покличу когось. Я й так іду туди, щоб вкинути листа.

— Ви там унизу живете? В тім будинку з зубцями? — він показав на Торнфілд-хол, залитий сріблястим місячним сяйвом; будинок чітко вирізнявся на тлі лісів, що здалеку видавались суцільною темною масою.

— Так, сер.

— А чий же то будинок?

— Містера Рочестера.

— Ви знаєте містера Рочестера?

— Ні, я ніколи його не бачила.

— А хіба він там не живе?

— Ні.

— Ви можете мені сказати, де він?

— Не можу.

— Ви, звісно, не служниця. Ви...

Він замовк, окинувши поглядом мою одіж, що, як завжди, була дуже проста: чорний мериносовий плащ, чорний касторовий капелюшок — і те, й те надто скромне навіть для покоївки. Видно, він ніяк не міг угадати, хто я така. І я підказала:

— Я ґувернантка.

— А-а, ґувернантка! — мовив він. — От чорт, а я забув!

І знов уважно оглянув моє вбрання. Хвилини за дві він уже підвівся з перелазу, та щойно спробував піти, як його лице скривилося від болю.

— Я не можу послати вас по допомогу, проте, коли ваша ласка, підсобіть мені трошки самі.

— Гаразд, сер.

— У вас, бува, немає парасольки, щоб я міг на неї спиратися, як на ціпок?

— Немає, сер.

— Тоді спробуйте піймати мого коня за вуздечку і підведіть його до мене. Ви ж не боїтеся?

Сама б я зроду не підійшла до коня, та що мені загадано його спіймати, довелося послухатись. Поклавши муфту на перелаз, я підійшла до коня й спробувала вхопити вуздечку, та кінь був полохливий і не підпускав мене близько до себе, я робила спробу за спробою, та все намарно, до того ж я смертельно боялась його замашних передніх копит. Подорожній якийсь час терпляче стежив за моїми спробами, врешті засміявся.

— Бачу, — мовив він, — що гора ніяк не хоче йти до Магомета, тож доведеться вам допомогти Магометові підійти до гори.

Я підступила до нього.

— Пробачте мені, — провадив він далі, — але я ніяк не обійдуся без вашої допомоги. Він поклав свою важку руку мені на плече і, досить відчутно спираючись на мене, пошкандибав до коня. Тільки-но він схопив вуздечку, кінь одразу скорився, і він стрибнув у сідло, страшенно при цьому кривлячись з болю у вивихнутій нозі.

— А тепер, — сказав він, закусуючи губу, — подайте мені нагайку, вона десь там — під живоплотом.

Я знайшла нагайку і подала йому.

— Дякую, а тепер мчіть із своїм листом до Ґея й повертайтесь додому якомога швидше.

Він торкнув коня острогами, і той рвонувся, став дибки й пішов чвалом, собака помчав вслід за ним — і всі троє зникли: Мов верес у полі, Якого вихор безвісти несе.

А я підняла муфту й пішла далі. Пригода собі як пригода: в ній я не добачала для себе нічого знаменного, ні романтичного, ні цікавого, проте вона позначила якоюсь одміною одну годину мого одноманітного життя. Моєї допомоги потребували й попросили, я її надала і рада була бодай щось зробити. Хоч який незначний і випадковий був мій вчинок, а все ж таки вчинок, а я вже знемоглася від своєї бездіяльності. Нове обличчя стало ніби новою картиною в ґалереї моєї пам'яті, геть неподібне до всіх інших там вивішених: перше, це був портрет чоловіка, і друге, чоловіка смаглявого, дужого, суворого. Він усе ще стояв перед моїми очима, коли я увійшла в Ґей і вкинула листа до поштової скриньки, я бачила його, коли сходила з

гори, поспішаючи додому. Дійшовши до перелазу, я на хвилинку спинилась, розглянулася довкола й прислухалась, чи не зацокають знов об дорогу копита і чи ще раз не з'явиться верхівець у плащі в супроводі схожого на Ґітраша великого ньюфаундлендського пса. Та побачила тільки темний живопліт і білу вербу з підстриженим верхом, що непорушно й безмовно тяглася назустріч місячному сяйву. Я чула тільки легіт, що за милю від мене гуляв між деревами круг Торнфілда. А коли я глянула туди, звідки чувся безнастанний шелест, моє око, спинившись на фасаді, набачило світло у вікні, — це нагадало мені про пізню годину, і я поспішила додому.

Мені не хотілось вертатися в Торнфілд. Переступити його поріг означало ніби знову заклякнути; треба знов ходити по мовчазному холу, підніматись похмурими сходами, сидіти в своїй самітній кімнатці, а потім знов зустрічатися зі спокійною й лагідною місіс Фейрфакс і висиджувати з нею, і тільки з нею, довженні зимові вечори — все це значило геть притлумити в собі ту слабку, викликану прогулянкою бентежність, надягти на свої поривання невидимий заков одноманітного й надміру тихого існування, що його привілеї — безпеку і спокій — я вже переставала цінувати. Як би тепер було приємно, коли б мене доти добре попокидало на штормових хвилях непевної життєвої борні — та щоб жорстокий гіркий досвід навчив мене палко прагнути саме того спокою, в якім я нині знемагала! Так, я тішилася б всіма цими благами, так само, як людина, стомлена після довгого сидіння в надто зручному кріслі, тішиться довгою прогулянкою, отож моє бажання рухатись, діяти було достоту таке ж природне, як і її.

Я постояла перед ворітьми, постояла на лужку, походила брукованою алеєю. Заслони на скляних дверях були зачинені, і я не могла заглянути досередини, мої очі й душу тягло геть від цього похмурого будинку, цієї сірої озії, розділеної, як мені тоді уявлялось, на безліч темниць — до небесного обширу — голубого моря, незатьмареного жодною хмаринкою: там урочисто плив місяць, і його повний вид, здавалось, звернений був угору, коли він усе далі й далі залишав вершечки горбів, з-поза яких виринув, і брався до зеніту, в бездонні й непізнані глибини нічного мороку; мене тягло до мерехтливих зірок, що йшли йому у тропі, і коли я їх спостерігала, серце у мене трепетало, в жилах кипіла кров. Та досить якоїсь дрібниці, щоб ураз повернути нас на землю: в холі почав бити годинник, і я, відірвавшись від місяця й зірок, розчинила бічні двері й зайшла досередини.

В холі було досить ясно: високо під стелею блимала бронзова лампа, до того ж його, а також низ сходів ще заливав червонястий відблиск, що йшов з великої їдальні. її двійчасті двері стояли розчинені навстіж, і всередині видно було веселий вогонь; мармуровий камін, латунні ґрати коло нього, пурпурові завіси й поліровані меблі також приємно яскріли крізь двері. Біля каміна видно було купку людей. Та щойно я зазирнула туди і почула веселі голоси, з-посеред яких я ніби вирізнила голос Аделі, як двері зачинились.

Я поспішила до кімнати місіс Фейрфакс: тут теж горів вогонь, але свічки не були запалені, не було й самої місіс Фейрфакс. Тільки на килимі, втупившись очима у вогонь, поважно сидів велетенський чорний з білим кудлатий пес, що скидався на Ґітраша з дороги між живоплотами. Він був такий схожий на того пса, що я підступила до нього й покликала: «Пілот!» Собака підвівся, підійшов до мене, почав обнюхувати. Я його погладила, і він заметляв своїм довгим хвостом. Однак він мав надто понурий вигляд, щоб з ним лишатися самій, та я ще й не знала, звідки він тут узявся. Я подзвонила: мені була потрібна свічка, та й хотілося дізнатись, що то в нас за гість. Увійшла Лі.

— Що це за пес?

— Він прибіг за хазяїном.

— За ким?

— За хазяїном; тільки що приїхав містер Рочестер.

— Справді? То місіс Фейрфакс тепер у нього?

— Так, і міс Адель — усі вони в їдальні, а Джона послано по лікаря. З хазяїном трапилась біда: він упав з коня і вивихнув собі ногу.

— Часом не на дорозі до Ґея?

— Так, коли з'їжджав із пагорка: кінь посковзнувся на льоду.

— А-а! Будьте такі ласкаві, Лі, принесіть свічку!

Лі повернулась зі свічкою, а за нею ввійшла і місіс Фейрфакс. Вона розповіла мені те саме, додавши, що прийшов містер Картер, лікар; він сидить тепер у містера Рочестера. Потім вона побігла клопотатися про чай, а я піднялась нагору роздягтися.