РОЗДІЛ XXXVI

Настав ранок. Я підвелася вдосвіта. Годину або дві складала речі в комоді та в шафі, щоб на час моєї короткої відсутності там був лад. Невдовзі я почула, як Сент Джон вийшов зі своєї кімнати. Він спинився біля моїх дверей; я боялась, що він постукає, але ні — він тільки просунув під двері аркушик паперу. Я підняла його. Там було написано таке:

«Вчора ви несподівано мене покинули. Якби ви лишились іще трохи, то прийняли б хрест і ангельський вінець. Я сподіваюсь почути від вас остаточне рішення рівно за два тижні, коли повернуся. Тим часом моліться й пильнуйте, щоб не ввійшли в спокусу: я певен, дух ваш стійкий, та плоть, як бачу, податлива. Я молитимуся за вас щогодини. Ваш Сент Джон».

«Дух мій, — відповіла я подумки, — готовий вчинити те, що належить, а моя плоть, сподіваюсь, досить сильна, щоб сповнити волю небесну, коли ця воля врешті стане мені остаточно відома. Принаймні у мене не забракне снаги, щоб шукати й питати, щоб знайти вихід з цього мороку сумнівів до ясного дня певності». Було перше червня, однак ранок видався похмурий і холодний; у моє вікно періщив дощ. Я почула, як одчинилися сінешні двері і Сент Джон вийшов з дому. Глянувши у вікно, я побачила, що він переходить сад. Він подався через затуманене болото в напрямку Віткроса — там він зустріне диліжанс.

«За кілька годин я піду за вами тією самою стежкою, братику, — мовила я подумки. — Мені теж треба сідати в карету біля Віткроса. Також треба когось побачити або розпитати про нього в Англії, перше ніж виїхати з неї назавжди». До сніданку залишалося ще дві години. Тим часом я тихо походжала по кімнаті й сушила собі голову над дивним явищем, яке так несподівано зовсім поміняло мої

задуми. Я знов переживала вчорашнє почуття, бо могла його відтворити в усій загадковій незвичайності. Я пригадувала голос, який почула, і знову питала себе так само марно, як і перше, звідки він узявся. Здавалося, він чувся в мені, а не долинав із зовнішнього світу. Я запитувала себе, чи це, бува, не нервове перенапруження, не обман слуху. Я нічого не розуміла й не могла придумати ніякого пояснення — це було наче якесь навіяння. Воно ввірвалось у моє єство землетрусом, який схитнув підмурки тюрми, де ув'язнено Павла, воно розчинило перед душею двері її камери, розірвало її кайдани, пробудило зі сну, й вона прокинулась, тремтячи й збентежено дослухаючись. Потім тричі пролунав отой зойк над моїм настороженим вухом, у моєму трепетному серці, і мій дух не злякався, не відступив, а звеселився, ніби радіючи з успішного вчинку, який я доконала незалежно від незграбної плоті.

«Через кілька днів, — нарешті мовила я до себе, — я щось знатиму про того, чий голос кликав мене минулої ночі. Листи нічого не дали — спробую шукати сама». За сніданком я сказала Діані й Мері, що поїду з Мургауса щонайменше на чотири дні.

— Сама, Джейн? — спитали вони.

— Так. Мені треба побачити одного приятеля або ж бодай дізнатися, що з ним: останнім часом я непокоюсь за нього.

Вони могли спитати в мене те, що, напевне, подумали: невже в мене є ще якісь приятелі, крім них? Адже я досі не раз казала їм, що немає; але з їх природженої делікатності утримались від цього, тільки Діана спитала, чи я цілком здорова для такої подорожі. «Ти дуже бліда», — зауважила вона. Я відказала, що нічого в мене не болить, хіба що мучить душевна тривога, та й її я сподіваюсь невдовзі розвіяти. Мені було легко збиратися в дорогу, бо мене ніхто не турбував ні розпитуваннями, ні здогадами. Оскільки я їм уже пояснила, що не можу поки що розкрити своїх задумів, вони сприйняли це ласкаво й розважливо і дали мені цілковиту волю, що, бувши на їхньому місці, безперечно зробила б і я.

Я вийшла з Мургауса о третій годині по обіді і невдовзі уже стояла під стовпом на роздоріжжі Віткрос, чекаючи на диліжанс, що мав мене довезти до далекого Торнфілда. Серед тиші я ще здалека почула стукіт його коліс. Це була та сама карета, з якої я вийшла рік тому одного літнього вечора на цьому самому місці, невтішна, без мети й надії! Я махнула рукою, і диліжанс зупинився. Я сіла — тепер уже мені не доведеться оддавати за проїзд увесь мій достаток. їдучи знову до Торнфілда, я почувалась поштовим голубом, що летить додому.

Подорож тривала півтори доби. Я вирушила з Віткроса у вівторок по обіді, а рано-вранці в четвер візник зупинив диліжанс, щоб напоїти коней у придорожньому готелі, який стояв серед зелених живоплотів, широких полів та пологих тихих пагорбів. Які м'які були їхні обриси та яка ніжна зелень проти суворих північних мортонських боліт! Все це постало перед моїми очима як риси знайомого колись обличчя. Так, я впізнала цей краєвид і могла з певністю сказати, що я вже недалеко від мети.

— Чи далеко звідси до Торнфілд-холу? — спитала я у господаря готелю.

— Рівно дві милі, пані, навпростець через поля, — відповів той.

«Моя подорож скінчилася», — подумала я. Я вийшла з диліжанса, залишила свою валізку у готелі, заплатила за проїзд, перекинувши дещицю візникові, й рушила в дорогу. Сонячне проміння вигравало на вивісці готелю, і я прочитала виписані золотими літерами слова: «Герб Рочестерів». Моє серце закалатало: я йшла землею свого господаря. Та я знов занепала духом, коли подумала: «А може, твій господар уже виїхав з Англії? А якщо він і в Торнфілд-холі, то куди ти так поспішаєш? Забула, хто там іще є, крім нього? Його божевільна дружина. Що тобі до нього: ти не повинна розмовляти з ним ані шукати зустрічі. Даремно ти сюди їхала: повертай краще назад, — настійливо відраджувала мене думка. — Поспитай у готелі, там тобі скажуть усе, що тебе цікавить, і відразу розвіють твої сумніви. Підійди до господаря й спитай, чи дома містер Рочестер».

Порада була розумна, та я не могла присилувати себе прислухатись до неї, так я боялася відповіді, що вкине мене у відчай. Розтягти невідомість означало розтягти надію. Бодай іще раз побачити будинок у променях її зорі! Онде переді мною перелаз, онде ті самі поля, якими я поспішала, втікаючи того ранку з Торнфілда,

сліпа, глуха, розгублена, гнана мстивою люттю, що карала й мучила мене. Не встигла я вирішити, куди мені податись, як опинилася серед цих полів. Як я швидко йшла! Як часто кидалась бігти! Як пильно вдивлялась перед себе, намагаючись побачити перші обриси такого знайомого мені парку! З якою радістю я пізнавала поодинокі дерева, луки та пагорби!

Врешті переді мною виріс парк, десь там у темних верховіттях ховалися гнізда гайвороння, голосне каркання порушувало ранкову тишу. Мене надихало дивне, радісне почуття, я поспішала вперед. Перейдено ще одне поле, он стежка, а он і мури довкола двору, челядні, самий будинок, який усе ще ховався за деревами з гайворонячими гніздами. «Спочатку гляну на будинок з чола, — вирішила я, — там, де його горді зубці вразять моє око своєю благородною величчю і де я зможу знайти вікно свого господаря: може, він стоятиме в ньому, бо встав рано; а може, і він тепер гуляє в саду або в алеї перед будинком. Аби його побачити — бодай на мить! Я ж не така вже божевільна, щоб кинутись бігти до нього? Втім — не знаю, не певна. А коли й кинуся — то що? Боже! Що буде тоді? Хіба це гріх, коли його погляд вдихне ще раз у мене життя? Та я марю: мабуть, цієї хвилини він милується сходом сонця над Піренеями або над тихим морем на півдні».

Я обійшла низьку огорожу фруктового саду й завернула за ріг. Там стояла брама, що вела на моріжок, її кам'яні стовпи викінчувалися кам'яними кулями. З-за стовпа я мог-ла спокійно озирнути весь фасад. Я обережно висунула голову, щоб подивитись, чи в якомусь вікні вже піднято завіси; з свого сховку Я зможу побачити зубці, вікна, весь фасад.

Можливо, гайворони, що ширяли в мене над головою, стежили за мною, поки я отак лаштувалася поглянути на будинок. Цікаво, що вони думали: либонь, вважали, що я була дуже обережна й боязка спочатку, а потім стала смілива й відчайдушна. Я швидко винирнула, відтак подивилася уважніше, вискочила із свого сховку, вибігла на моріжок. І раптом стала мов укопана перед будинком, втупивши в нього очі. «Що то за удаваний острах спочатку? — могли б спитати гайворони. — І що за дурна відвага тепер?»

Дозволь мені, читачу, зробити одне порівняння.

Закоханий застає свою кохану, коли та спить на порослому мохом схилі, він хоче помилуватись нею, не збудивши її. Він тихо крадеться по траві, щоб не почула кохана, зупиняється, йому здається, ніби вона ворухнулась, він задкує, бо нізащо не хоче, щоб вони його побачила. Але всюди тихо, і він знов рушає вперед; нахиляється над нею; її лице прикриває тонкий серпанок, його очі сподіваються угледіти красу — ніжну, квітучу, знадливу уві сні. Як жадібно він дивиться на неї! І враз непорушно заклякає! Як він здригнувся! Як він шалено обіймає тіло, що його не насмілювавсь якусь хвилину перед тим торкнутися! Як голосно він кличе її, потім кладе її додолу, дико витріщившись на неї. Тим-то він так її схопив, так голосно кликав, так безумно дивився на неї, що вже був неспроможний збудити її жодним звуком чи порухом. Він думав, що його кохана солодко спить, а вона вже й захолола.

Я б з боязкою радістю налагодилась побачити величний будинок, а побачила почорнілу руїну.

Нема чого ховатись за стовпом, крадькома поглядати на вікно, сподіваючись, що там є хтось живий. Нема чого дослухатися, чи не розчиняться двері, чи не почуються кроки на терасі або посипаній жорствою доріжці! Газони й парк були занедбані й недоглянуті, парадний вхід зяяв зловісною порожнечею. Від фасаду залишилась — як я це колись бачила уві сні — височезна стіна, опалена вогнем, подірявлена вікнами без шибок. Ні даху, ні зубців, ні димарів — усе завалилося.

Довкола панувала могильна тиша, самотина безлюдної пустелі. Не дивно, що на листи, писані сюди, ніколи не приходила відповідь: то було однаково, що звертатися з посланням до надгробків у боковому вівтарі. Почорнілі від кіптяви камені свідчили, яка лиха доля спіткала Торнфілд-хол: він згорів, але як сталася ця пожежа? Якими словами можна виповісти все це лихо? Що пропало, крім ліплення, мармуру й дерева? А може, хтось втратив своє життя разом з майном? Якщо так, то хто? Страшне запитання, і нікого не було поблизу, хто міг би мені на нього відповісти, ніде не було видно ніяких слідів, ніяких ознак життя.

Блукаючи серед розвалених почорнілих стін порожньої будівлі, я пересвідчилася, що нещастя сталося вже давно. Зимові хуртовини, думала я, безборонно мели досередини, дощі лили в оці повибивані вікна, а весна вже викохала рослинність між купами мокрого непотребу: серед каміння та порозкиданих кроков де-де зеленіла трава й повитикались бур'яни. Та ба! Де перебуває тепер нещасний господар цієї руїни? В якому краї? Хто піклується про нього?

Я мимохіть перевела погляд на сіру баню церкви й спитала себе, чи він, бува, не поділив з Деймером Рочестером його тісне мармурове пристановище. Я повинна дістати відповідь на ці запитання. Я ніде її не почую — тільки в готелі, тож не гаючись я попрямувала туди. Сам хазяїн заніс мені сніданок до вітальні. Я попросила його причинити двері й сісти: я маю його дещо спитати. Та коли він сів до столу, я не знала, про що питати, так боялася його відповідей. Однак страшне видовище, яке я щойно побачила навіч, уже якоюсь мірою підготувало мене до сумної розповіді. Хазяїн був поважний на вигляд, середніх літ чоловік.

— Ви, напевно, знаєте Торнфілд? — врешті вимовила я.

— Так, пані, я колись там жив.

— Жили?

«Мабуть, не при мені, — подумала я, — бо я його не знаю».

— Я був дворецьким у покійного містера Рочестера.

«У покійного!» Ось, здається, мені завдано того страшного удару, якого я так довго намагалась уникнути.

— Я маю на увазі батька теперішнього хазяїна, містера Едварда, — пояснив він.

Я з полегкістю зітхнула, кров знов заструміла в жилах: його слова мене переконали, що містер Едвард — мій містер Рочестер (хай боронить його Господь, хоч де б він був) принаймні живий. Які радісні слова! Теперішній хазяїн живий! Я вже ніби могла слухати все, що він мав далі сказати, — хоч би які відкриття, — з порівняним спокоєм. Коли він не в могилі, то я вже якось витримаю звістку про те, що він десь на краю світу.

— А містер Рочестер живе у Торнфілд-холі? — спитала я, знаючи заздалегідь, яка буде відповідь, але бажаючи цим запитанням відсунути інше, пряме, — де він перебуває.

— Ой ні, пані! Там ніхто не живе. Ви, мабуть, не тутешня, бо вже б знали, що сталося минулого літа. Від Торнфілд-холу лишилися самі тільки руїни: він згорів дощенту десь у жнива. Страшне нещастя! Стільки пропало всякого добра: з меблів майже нічого не вдалося врятувати. Зайнялося пізно вночі, і поки з Мілкота приїхали пожежники, весь будинок стояв у вогні. Жахливе то було видовище, я бачив усе на власні очі.

— Пізно вночі! — промурмотіла я. Авжеж, та пора для Торнфілда була завжди фатальна. — А відомо, чого почалась пожежа? — спитала я.

— Здогадувався дехто, пані, здогадувався. І всі ті здогади, повинен вам сказати, потім підтвердились. Вам, видно, невідомо, — провадив він, підсуваючи стільця трохи ближче до столу й стишивши голос, — що в домі жила божевільна жінка?

— Щось таке я чула.

— її тримали під дуже пильним наглядом, пані; навіть челядь кілька років не знала напевно, чи вона справді є в домі. Ніхто її не бачив, йшла тільки чутка, що така є, але хто вона й що, ніхто не знав. Казали, що містер Едвард привіз її з-за кордону, що вона колись була його коханкою. Але рік тому сталася дивна річ — дуже дивна.

Я боялась почути розповідь про себе, тож спробувала навернути його до того, що мене цікавило.

— То що з тією жінкою?

— А та жінка, пані, — відповів він, — була дружиною містера Рочестера. А виявилося це в дуже дивний спосіб. Було там одне дівчисько, ґувернантка, в яку містер Рочестер за...

— А як же сталася пожежа? — урвала я його.

— А я до цього веду, пані... в яку містер Едвард закохався. Слуги кажуть, що вони

ніколи не бачили, щоб хто був такий закоханий, як містер Рочестер. Він усе ходив за нею назирці. Вони стежили за ним, як ото, знаєте, пані, ведеться серед слуг. Він її ставив понад усе, але, крім нього, ніхто не міг знайти в ній якоїсь краси. Воно, кажуть, було таке собі мале, як дитина. Сам я її ніколи не бачив, але чув про неї від покоївки Лі. Вона її дуже хвалила. Містер Рочестер уже мав близько сорока літ, а тій його ґувернантці і двадцяти не було. Самі розумієте, коли чоловік його років та закохається в таке дівча, то стає як зурочений. І що ви думаєте: він вирішив з нею одружитися.

— Докажете мені про це іншим разом, — мовила я, — а тепер я з певних причин хочу знати все про пожежу. Чи не було підозри, що та божевільна, місіс Рочестер, була причетна до неї?

— Ви вгадали, пані. Тепер відомо напевне, що підпалила вона, а не хто інший. До неї було приставлено жінку, щоб її гляділа, — таку собі місіс Пул. Вона добре знала свою справу і була дуже надійна, коли б не її вада, що є в багатьох таких няньок і доглядальниць: вона завжди тримала при собі пляшку джину, і часом, бувало, хильне зайвину. Воно б то й нічого, бо роботу вона мала нелегку, а все ж небезпечно: інколи місіс Пул засне після кварти джину з водою, а божевільна, хитрюща, як та відьма, витягне в неї з кишені ключі, відімкне двері та гайда вештатись будинком, виробляючи все, що тільки спадало їй у шалену голову. Кажуть, якось вона мало не спалила в ліжку свого чоловіка, тільки я про це нічого не знаю. А тієї ночі вона спочатку підпалила завіски в сусідній кімнаті, потім зійшла на поверх нижче і попрямувала до кімнати, де жила ґувернантка (вона ніби здогадувалась про останні події й затаїла на неї злість). Там вона підпалила ліжко, але в ньому, на щастя, ніхто не спав. Ґувернантка втекла два місяці перед тим, і хоч як містер Рочестер її шукав, мов дорожчої за неї в світі не було, а ніде нічого не зміг про неї довідатись. І він знавіснів, геть знавіснів з відчаю; він ніколи такий не був, а як утратив її, то став просто сам не свій. Порозганяв од себе всіх. Місіс Фейрфакс, економку, відіслав до її друзів десь далеко, але обійшовся з нею по-людському, поклав їй пенсію на все життя, яку вона заслужила, бо працювала дуже добре. Міс Адель, свою вихованку, віддав до школи. Він припинив дружбу з довколишнім панством і зачинився, мов той самітник, у своїм маєтку.

— Що? Хіба він не поїхав з Англії?

— Поїхав з Англії? Що ви — ні! Він і порога свого не переступав, тільки вночі бродив, мов привид, парком і садом, ніби втратив розум. А він його, на мою думку, таки втратив, бо ж, пані, годі знайти веселішого, діяльнішого й мудрішого хазяїна, як був він, поки та миршава ґувернантка не стала йому на дорозі. Він не пив, не грав у карти, не ставив на перегонах, як дехто, і хоч був не такий уже гарний з себе, однак такого хороброго й сильного на вдачу чоловіка ще треба було пошукати. Я знав його ще хлопцем і тому частенько жалкував, чом раніше міс Ейр не пропала, ніж приїхала до Торнфілд-холу.

— То, виходить, містер Рочестер був дома, коли зайнявся будинок?

— А де ж? Піднявся на верхній поверх, коли все вже горіло, побудив слуг і сам допоміг їм зійти вниз, а потім поліз назад, щоб випустити свою божевільну дружину. Тут йому гукнули, що вона на даху. Вона й справді там стояла над зубцями, махала руками й так кричала, що її було чути за милю, я її сам бачив і чув. То була здоровенна жінка з довгими чорними косами, що маяли на вітрі проти вогню. Я та ще кілька чоловік бачили, як містер Рочестер проліз крізь слухове вікно на дах, і чули, як він гукнув: «Берто!» Ми бачили, як він підступив до неї. А вона тоді, пані, як загорлає та як стрибне і через мить уже лежала розбита на бруківці.

— Мертва?

— Мертва, питаєте? Еге ж, мертва, як оте каміння, по якому розбризкались її мозок і кров.

— Господи милосердний!

— Так, пані. Страшне було видовище! — мовив він, здригнувшись.

— А що було далі? — не вгавала я.

— Та що вже, пані! Далі будинок згорів дотла, тільки де-де лишилися стіни.

— І ніхто більше не загинув?

— Ні. Може, було б і краще, якби загинув іще хтось.

— Що ви маєте на увазі?

— Бідний містер Едвард! — вигукнув він. — Я ніколи не сподівався побачити таке! Дехто каже, то його Бог покарав за те, що він тримав у таємниці свій шлюб і хотів був узяти ще одну жінку, коли перша була жива. Але я його жалію.

— Але ж ви сказали, що він живий? — вигукнула я.

— Так, так, живий, але багато хто каже, що краще б йому було вмерти.

— Чому? — спитала я, й кров мені знову застигла в жилах. — Де він тепер? В Англії?

— Еге ж, в Англії; він не годен нікуди виїхати після того, що з ним сталося. Яка це була мука! І той чоловік наче вирішив розтягти її.

— Він зовсім сліпий, — врешті мовив він. — Так, наш містер Едвард темний, як глупа ніч.

Я боялась гіршого. Я боялась, що він збожеволів. Я зібрала всю свою мужність і спитала, як сталося те нещастя.

— Та все через його хоробрість і, можна сказати, доброту, пані: він не хотів виходити з дому, поки там хтось є. Коли він врешті почав спускатись великими сходами, після того як місіс Рочестер кинулася вниз із зубців, почувся страшний тріск і все завалилося. Його витягли з-під руїн живого, але тяжко понівеченого, балка впала так, що трохи його захистила, але йому вибило одне око й так покалічило руку, що містерові Картеру, нашому лікареві, довелось її негайно відрізати. Потім запалилося друге око, і він перестав бачити й на нього. І тепер він цілком безпорадний — сліпий і каліка.

— Де він? Де він тепер живе?

— У Ферндіні, він мав там будинок, за тридцять миль звідси. Це зовсім глушина.

— Хто там з ним?

— Старий Джон із жінкою: більше він нікого не захотів брати. Кажуть, він уже пропаща людина.

— У вас є який-небудь повіз?

— У нас є фаетон, пані. Дуже гарний фаетон.

— Нехай його негайно запрягають. Якщо ваш візник завезе мене сьогодні до Ферндіна, я заплачу вам і йому подвійну ціну.