Студопедия — Зауваження та пропозиції до окремих положень проекту
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Зауваження та пропозиції до окремих положень проекту






До глави 1"Кримінальне процесуальне законодавство України та межі його дії";

До статті 3

Термінологічні положення даної статті потребують удосконалення та доопрацювання. Зокрема, нелогічним є визначення понять "дізнання" та "досудове слідство" з огляду на запропоноване проектом об'єднання нині відокремлених стадій дізнання та досудового слідства в одну – "досудове розслідування", яке розпочинатиметься з моменту надходження інформації про вчинений злочин до правоохоронних органів, яка обов’язково вноситься до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

У статті 215 проекту вказується, що "досудове розслідування злочинів відбувається у формі досудового слідства, а кримінальних проступків – у формі дізнання в порядку, передбаченому цим Кодексом". У той же час в інших статтях проекту поняття "дізнання" використовується як синонім "досудового розслідування кримінального проступку", а поняття "досудове слідство" – як синонім "досудового розслідування злочину" (стаття 294). Разом з тим у главі 25 проекту КПК, присвяченій особливостям досудового розслідування кримінальних проступків, термін "дізнання" взагалі не згадується.

Те ж саме стосується й такого поняття, як "досудове слідство", оскільки у проекті в подальшому йдеться саме про розслідування кримінальних злочинів.

У такому разі використання понять "дізнання" та "досудове слідство" виглядає нелогічним і таким, що може ускладнити сприйняття та застосування положень проекту КПК на практиці.

 

До глави 3 "Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження";

Зауваження загального характеру

1. Вважаємо за доцільне хоча б в концептуальному плані визначити в проекті КПК завдання прокурора, який бере участь у судовому розгляді кримінальних справ. При цьому потрібно враховувати, що це стосується не лише підтримання державного обвинувачення. Прокурор в ході судочинства здійснює захист прав і свобод громадян та інтересів держави, сприяючи при цьому суду в повному, всебічному й об’єктивному розгляді справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі. Маючи рівні процесуальні права з іншими учасниками кримінального процесу, прокурор водночас несе обов’язки, які не можна покласти на жодного з них.

До того ж прокурор не тількипідтримує державне обвинувачення під часкримінального судочинства. При вирішенні судом питань, що виникають у процесі досудового провадження, під час розгляду справ за апеляціями і касаціями, коли прокурор або ініціює перегляд справи на предмет її наступного закриття чи пом’якшення покарання, або висловлює відповідні міркування під час судового розгляду, при розгляді судом справ щодо порядку виконання судових рішень прокурор виступає не як представник обвинувачення. У цих випадках завданням прокурора є не обвинувачення (стаття 36 проекту КПК), а охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження (стаття 2 проекту КПК).

2. Відповідно до глави 3 проекту статус обвинуваченого поширюється на різних за своєю суттю процесуальних суб'єктів.

На сьогодні статус обвинуваченого має особа, якій офіційно пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, про що складається постанова про притягнення особи як обвинуваченого. Згідно ж з проектом (частина друга статті 42) обвинуваченим (обвинуваченим, підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду у порядку, передбаченому статтями 291 – 293 цього Кодексу, чим автоматично змішуються поняття обвинуваченого та підсудного.

До того ж, у статті 43 проекту КПК зазначено, що " виправданим в кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили, а засудженим в кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Виправданий, засуджений має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу". Із наведеного незрозуміло, навіщо змішувати різні терміни і вживати їх як синоніми, якщо процесуальний статус кожної особи, щодо якої вживаються ці терміни, різниться, а самі ці особи є суб'єктами процесу на різних стадіях кримінального провадження. На наш погляд, об'єднання обвинуваченого, підсудного, виправданого та засудженого під одним поняттям "обвинувачений" призведе лише до плутанини та як наслідок непрозорості і неоднозначності, що є неприпустимим у кримінальному процесі.

3. Неприйнятною, на нашу думку, також є пропонована проектом КПК норма щодо наділення керівників слідчого підрозділу повноваженнями, що стосуються безпосереднього розслідування (стаття 39). Новий КПК має ґрунтуватись на концепції, за якою саме слідчий самостійно, під керівництвом прокурора, збирає інформацію, яка в суді може стати доказами. Натомість, у проекті КПК з’являється ще й фігура керівника слідчого підрозділу, який наділяється досить значними адміністративно-процесуальними повноваженнями. Відтак і сама ідея підвищення ролі прокурора як процесуального керівника слідства девальвується, оскільки його повноваження починають конкурувати з повноваженнями керівника слідчого відділу. Завдання ж керівників слідчих підрозділів – забезпечити діяльність слідчих, які є у них у підпорядкуванні (насамперед – організаційне і матеріально-технічне забезпечення діяльності слідчого).

 

До статті 31

Проектом КПК передбачається, що суд присяжних буде діяти у складі 2 професійних суддів і 3 присяжних. Таке "конструювання" суду присяжних, на наш погляд, є підміною понять. При запропоновану складі суду мова повинна йти про інститут народних засідателів, а не про присяжних. Відмінністю суду присяжних є те, що колегія присяжних повинна самостійно приймати вердикт у кримінальній справі з питань факту (наприклад, чи мало місце діяння, чи вчинив його обвинувачений, чи винуватий він у вчиненні діяння), а головуючий у процесі – професійний суддя – на підставі вердикту вирішувати лише питання права (кваліфікація діяння, розмір покарання). Окрім цього, в разі прийняття норм про “суд присяжних” у нинішньому вигляді позиція “непрофесійних” членів такого суду рідко матиме якесь значення. Адже для цього необхідна єдність позиції усіх трьох “присяжних”, яка в умовах їх перебування в одній колегії з професійними суддями є малоймовірною.

До статті 42 Статтею 42 проекту КПК визначається порядок визнання особи підозрюваною. Значним недоліком цієї норм, на відміну від чинного КПК, є те, що проектом КПК не встановлено строку, протягом якого особа може перебувати в статусі підозрюваного. Такий статус повинен мати якісь межі, а особа повинна перебувати в ньому розумні строки, оскільки вона не може до безкінечності бути підозрюваним. Наприклад, наразі чинне законодавство (стаття 148 КПК) передбачає десятиденний термін, протягом якого підозрюваному повинно бути пред’явлено обвинувачення.

 

До статті 45

1. Відповідно до вимог статті 45 проекту КПК здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, а також особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, є виключною компетенцією адвокатів. Фактично проектом КПК встановлюється повна монополія адвокатів у питаннях надання правової допомоги відповідним особам при здійснені кримінального провадження.

Проте, закріплення за адвокатами виключного права надавати правову у кримінальних справах допомогу є обмеженням права фізичних та юридичних осіб на вільний вибір захисника своїх прав. Зокрема, запропоновані проектом зміни до чинного законодавства з питань надання правової допомоги суперечать вимогам статей 22 та 59 Конституції України, які гарантують право кожного бути вільним у виборі захисника своїх прав та не допускати звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Крім того, запропоновані проектом КПК положення не відповідають вимогам міжнародно-правових актів, які передбачають право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний правовий захист.

2. Правову оцінку обмеженню прав громадян на вільний вибір захисника в кримінальному процесі та у випадках притягнення особи до адміністративної відповідальності також було дано Конституційним Судом України. У своїх рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника) та від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 (справа про право на правову допомогу) Конституційний Суд України дійшов висновку, що такі дії суперечать положенням частини першої статті 59 та статті 64 Конституції України, за якими конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не можуть бути обмежені у будь-який спосіб права та свободи людини і громадянина, передбачені статтями 55, 59, 63 Конституції України. У вказаних вище Рішеннях Конституційний Суд України також зазначив, що обмеження прав людини і громадянина у вільному виборі захисника суперечить міжнародним зобов’язанням України, зокрема положенням Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня – 7 вересня 1990 року.

Натомість, проектом КПК пропонується ввести саме такі обмеження. При цьому частиною другою статті 49, пунктом 2 частини 1 статті 50 цього проекту таке ж саме право здійснювати захист у кримінальному провадженні чомусь надається представникам Центру з надання безоплатної правової допомоги, які не обов’язково мають бути адвокатами.

 

До статті 49

У частині третій цієї статті передбачається, що постанова (ухвала) про обов’язкове залучення захисників до справи у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений не мають можливості оплатити їх працю, надсилається тільки до органу адвокатського самоврядування. У той же час Центр з надання безоплатної правової допомоги до них не відноситься.

 

До статті 50

1. У статті 50 проекту КПК ордер визначено як письмовий документ, що посвідчує та підтверджує повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні з надання правової допомоги. Слово "ордер" латинського походження (ordo (ordinis)) і використовується у різних значеннях: наказ, письмове розпорядження, документ на отримання (здобуття) або видачу чого-небудь, розрахунковий документ.

За своєю правовою природою ордер, у контексті цього проекту, є документом, за яким адвокатське утворення, зареєстроване у вигляді виключно адвокатської фірми, на підставі договору про надання правової допомоги між ним (адвокатським утворенням) та клієнтом доручає конкретному адвокату, який є членом цього утворення, представляти інтереси клієнта та надавати йому правову допомогу. Виходячи з цього оформлення ордеру адвокатом, який працює індивідуально (адвокатське бюро) або входить до колегії адвокатів, стає алогічним, оскільки у цих випадках адвокат фактично має видати ордер сам собі.

Договір про надання правової допомоги є різновидом договору доручення. Зокрема, стаття 1007 Цивільного кодексу України передбачає обов’язок довірителя видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. Отже, клієнт у необхідних випадках має надавати довіреність, і саме на її підставі (а не на підставі ордеру) мають діяти адвокати, які працюють індивідуально або у складі колегії адвокатів.

2. Припис про те, що повноваження адвоката на участь у кримінальному провадженні можуть підтверджуватись договором з підозрюваним, обвинуваченим чи іншою особою в інтересах підозрюваного, обвинуваченого, є неприйнятним, оскільки в цьому випадку будуть розголошуватись відомості, які є предметом адвокатської таємниці, що є порушенням вимог статей 9-10 Закону України "Про адвокатуру". Крім того, це суперечить вимогам частини шостої статті 46 проекту, що розглядається.

Те ж саме стосується відповідних положень статей 57, 63 проекту щодо посвідчення та підтвердження повноважень захисника на участь у кримінальному провадженні з надання правової допомоги потерпілому, цивільному позивачу та цивільному відповідачу.

 

До статті 60

Проектом КПК вводиться новий учасник процесу – заявник. Зокрема, згідно зі статтею 60 заявником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого на початок досудового розслідування, і не є потерпілим. При цьому потерпілим пропонують вважати не лише фізичну, але і юридичну особу, якій кримінальним правопорушенням завдано майнову шкоду. На даний час така юридична особа визнається цивільним позивачем.

По суті заявник у такому розумінні є очевидцем злочину, тобто свідком, який безпосередньо сприймав злочин, а тому має первинні відомості про подію злочину та осіб, які його вчинили. Введення фігури заявника, на нашу думку, лише обтяжить процес, оскільки збільшує кількість його учасників.

 

До статті 63

Доцільно було б відкоригувати зміст пункту 1 частини другої цієї статті, оскільки "представник", "захисник", "адвокат, який надає правовому допомогу цивільному позивачу або цивільному відповідачу" у різних видах проваджень мають різний статус, а отже різний обсяг повноважень. Використовувати поняття "захисник" по відношенню до адвоката, який надає правову допомогу цивільному позивачу або цивільному відповідачу, на нашу думку, є юридично некоректним, більш вдалим було б застосування у цих випадках терміну “представник”.

До глави 4 "Докази і доказування";

До статті 87

1. Під час перехресного допиту можливо отримати пояснення (свідчення) учасника кримінального провадження, які можна визнати доказами. Порушення права на перехресний допит (пункт 5 частини другої статті) загалом можна вважати суттєвим порушенням прав і свобод, але шляхом такого порушення неможливо отримати докази. В зв’язку з цим виникає сумнів щодо доцільності існування пункту 5 частини другої даної статті з огляду на її назву (“Недопустимість доказів, отриманих внаслідок суттєвого порушення прав та свобод людини”) та загальний зміст.

2. У пункті 6 частини другої статті 87 проекту КПК забороняється отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні. Проте, у разі виявлення кримінального правопорушення, яке було вчинено в умовах неочевидності, з метою виявлення осіб, які мають відношення до його вчинення, неможливо обійтись без допиту цих осіб в якості свідка, оскільки працівникам правоохоронних органів не завжди з самого початку кримінального провадження відомо, хто саме вчинив злочин.

 

До статті 88

Буквальне тлумачення положень частини другої цієї статті дозволяє дійти висновку, що навіть незаконно отримані докази мають бути визнані допустимими, якщо сторони погоджуються на це. У зв’язку з цим вважаємо, що вказана стаття проекту потребує відповідного уточнення.

 

До статті 95

1. Частиною четвертою цієї статті для суду встановлюється заборона обґрунтовувати свої рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. У зв’язку з цим логічно виникає питання: навіщо взагалі в такому випадку потрібна стадія досудового розслідування? Адже, наприклад, чинний КПК надає суду можливість досліджувати отримані під час досудового слідства докази (у тому числі і пояснення свідків), а також обґрунтовувати ними вирок. У цьому, на наш погляд, є раціональне зерно, оскільки неприбуття свідка в судове засідання може бути обумовлено різними об’єктивними і поважними причинами, наприклад, смертю, хворобою, довготривалим відрядженням, виїздом за межі України (у тому числі і на постійне місце проживання в іншу державу) тощо. Заборона дослідження цих пояснень в судовому засіданні видається необґрунтованою і такою, що не буде сприяти встановленню істини в кримінальному провадженні.

2. Зі змісту частини восьмої статті 95 проекту КПК незрозуміло, навіщо сторонам та потерпілому отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів.

 

До статті 96

Не зовсім зрозуміло, чому доведення недостовірності показань свідка, які можуть бути цілком об’єктивними і правдивими, здійснюється не через спростування їх іншими належними доказами, а ставиться в залежність від його попередньої поведінки, навіть якщо вона була неправомірною (ч. 2 даної статті).

 

До статті 97

Проект КПК дозволяє в якості доказів використовувати показання з чужих слів, визначаючи при цьому, що показанням з чужих слів є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи (частина перша статті 97). Більше того, відповідно до частини другої статті 97 суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо вони є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

На наш погляд, пропонована законодавча конструкція може бути істотною перепоною для встановлення істини у справі, оскільки, особа, яка даватиме показання з чужих слів, не може нести відповідальність за їх неправдивість. А використання чуток, якими за своєю суттю можуть бути показання з чужих слів, є неприпустимим при розслідуванні злочинів, оскільки обвинувачення повинно ґрунтуватися на доказах, достовірність яких можливо перевірити.

Аналогічне зауваження стосується положень частини шостої статті 95 проекту КПК, відповідно до якої висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказами у певних випадках. Обвинувачення повинно ґрунтуватися доказах об’єктивного характеру, а не суб'єктивному ставленні чи думках окремих осіб. Так, даючи показання, свідок повинен розповісти про факти та обставини, які йому відомі, а не давати їх оцінку чи роботи з них висновки.

 

До статті 99

1. Не є коректним віднесення до числа документів матеріалів фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інших носіїв інформації (у тому числі електронних). Краще було б назву статті та її зміст доповнити окремим поняттям "носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії".

2. У частині четвертій по суті йдеться про встановлення судом прийнятності доказу в тих випадках, коли досліджується не оригінал документа, а його дублікат. При цьому не є зрозумілою необхідність постановлення судового рішення про визнання дублікату документа оригіналом. Адже основна мета такого дослідження полягає у встановленні того, може чи не може цей дублікат бути джерелом доказів у кримінальному провадженні.

3. Зміст статті не повністю відповідає її назві. Зокрема, виходячи з назви, нею повинні врегульовуватись загальні положення про документи. У свою чергу положення, викладені у частині сьомій, які визначають порядок взаємовідносин сторін кримінального провадження щодо поводження з цими документами, є предметом регулювання інших статей проекту, наприклад, статті 290 "Відкриття матеріалів іншій стороні".

 

До статті 100

Не можна повною мірою погодитись із запропонованим у цій статті механізмом вирішення питання про долю речових доказів і документів, які були надані суду. Зокрема, від конфіскації майна як виду покарання зазвичай відрізняють спеціальну конфіскацію. Спеціальна конфіскація як засіб вирішення питань про речові докази полягає в примусовому безоплатному вилученні в дохід держави знарядь злочину, що належать обвинуваченому, а також грошей, цінностей, інших речей, нажитих злочинним шляхом. Наприклад, у справах про незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу знаряддя злочину, що належали особі, яка вчинила злочин, в тому числі автомашини, човни та інші транспортні і плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, за допомогою яких вчинюються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра), підлягають вилученню, а не конфіскації.

Відповідно до приписів статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

В розвиток цього конституційного положення у статті 354 Цивільного кодексу України закріплюється, що до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених з аконом.

Аналогічні приписи містять статті 59 Кримінального кодексу України та 29 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідно до яких конфісковано може бути лише предмет, який є приватною власністю правопорушника, якщо інше не передбачене законами України.

Виходячи з викладеного не можна застосовувати термін "конфіскація" в разі вирішення долі грошей, цінностей та іншого майна, які належать обвинуваченому і були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, а також грошей, цінностей та іншого майна, які призначалися для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінальних правопорушень або винагороди за їх вчинення (пункти 1, частини дев'ятої статті 100).

 

До статті 101

1. Частину третю вказаної статті доцільно доповнити положенням про те, що висновок експерта може ґрунтуватись на даних, які містяться в матеріалах кримінального провадження, а не тільки на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Так, наприклад, при проведенні деяких експертиз експерт обов’язково повинен використати дані, отримані під час огляду місця події, але це неможливо буде зробити за відсутності матеріалів кримінального провадження (кримінальної справи).

2. Частину п’яту статті 101 проекту КПК слід виключити, оскільки її зміст є нелогічним. Адже неможливо наперед встановити, чи будуть докази, якими обґрунтовується висновок експерта, визнані судом недопустимими. Відповідно до вимог статті 89 проекту суд вирішує питання допустимості доказів лише під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при постановленні судового рішення.

3. Незрозумілим є зміст частини шостої статті 101 проекту. Основним питанням, яке зазвичай є предметом експертного дослідження психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, є осудність або неосудність (обмежена осудність) цієї особи. Термінологія, яка використовується у пропонованій нормі, є юридично некоректною та такою, що не відповідає термінології кримінального законодавства (зокрема тій, що використовується у статтях 19, 20 КК України). У зв’язку з цим вказана стаття потребує змістовного та концептуального коригування.

 

До статті 103

Пункт 2 частини першої цієї статті пропонує закріпити таку форму фіксування процесуальних дій під час кримінального провадження, як запис за допомогою технічних засобів. На наш погляд, така форма не охоплює усі можливі варіанти фіксування процесуальних дій. Наприклад, фотографію навряд чи можна визнати "записом за допомогою технічних засобів". Чинний КПК використовує поняття "носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії". Таке формулювання виглядає більш вдалим.

 

До статті 104

Частина друга статті 104 проекту дає право не вносити до протоколу інформацію, отриману під час допиту у випадку застосування технічних засобів.

При такому способі фіксації проведення процесуальної дії (особливо у тих випадках, коли робиться аудіозапис допиту особи) проектом не передбачається заходів, які б давали підтвердження, що голос на відповідному носії є голосом певної особи. Крім того, за таких обставин не виключається можливість обробки цього запису з метою внесення змін (вилучення інформації), що цілком можливо здійснити за допомогою сучасних технічних засобів, доступ до яких є вільним.

 

До глави 8 "Процесуальні витрати";

Частиною першою статті 121 проекту визначено, що витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціаліста, перекладачів та експертів, несе сторона кримінального провадження, яка заявила клопотання про виклик вказаних осіб. Згідно з пунктом 18 статті 3 цього проекту сторонами кримінального провадження є: з боку обвинувачення – слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; з боку захисту – підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.

Наведене засвідчує, що кримінальне судочинство (досудове розслідування і судовий розгляд справи) має здійснюватися за рахунок сторін кримінального провадження. Зрозуміло, що витрати зі сторони слідчого, прокурора, керівника досудового розслідування здійснюються за рахунок держави. Але викликає подив те, що виклик зазначених вище осіб до слідчого, в судове засідання тощо має здійснюватися, наприклад, за рахунок потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, захисника тощо.

Враховуючи викладене, а також виходячи з вимог частини першої статті 124 проекту КПК, наприклад, потерпілий для того, щоб йому відшкодували процесуальні витрати, повинен документально підтвердити суду, що він їх здійснив. У свою чергу, частини третя та четверта статті 121 проекту КПК тільки проголошують про оплату потерпілим, свідкам, цивільним позивачам, експертам, спеціалістам, перекладачам їх витрат та винагороду за виконану роботу. Фактично ж проект взагалі не установлює процесуального порядку відшкодування вказаних витрат, оплати винагород і обов’язку відповідних органів це здійснювати.

На практиці це може призвести до того, що такі учасники процесу за відсутністю коштів не зможуть забезпечити органи досудове розслідування і суд відповідними доказами, а якщо і зроблять це за свій кошт, повернення їм процесуальних витрат буде проблематичним або і зовсім не відбудеться. На нашу думку, такі приписи у сучасних умовах функціонування державного апарату є неприйнятними.

Оскільки кримінальне судочинство в Україні здійснюється державою, то у проекті потрібно передбачити, що виклики відповідних осіб здійснюються відповідними органами влади, а не потерпілим. Саме ці органи (органи досудового розслідування, суди) повинні за державний кошт оплачувати витрати, які виникають у зв’язку з явкою на досудове розслідування і в суд відповідних учасників процесу, одразу після допиту (адже свідку потрібно повертатися додому), виконаної роботи тощо. У свою чергу суд на підставі процесуальних рішень органів досудового розслідування, своїх рішень і відповідних документів (квитки на проїзд, квитанції тощо) у вироку має визначати розподіл процесуальних коштів і, зокрема, вирішувати, яку суму стягнути із засудженого/засуджених, яку віднести на рахунок держави, на чий рахунок віднести витрати на правову допомогу тощо.

До глави 10 "Заходи забезпечення кримінального провадження і підстави їх застосування";

1. Статтею 131 проекту встановлено новий перелік заходів процесуального примусу, які іменуються "заходами забезпечення кримінального провадження". До них відносяться: виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; накладення грошового стягнення; тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом; відсторонення від посади; тимчасовий доступ до речей і документів; тимчасове вилучення майна; арешт майна; затримання особи; запобіжні заходи.

Метою застосування цих заходів визначено "досягнення дієвості кримінального провадження". Така мета, на наш погляд, є суб’єктивною з невизначеними законодавчими критеріями, а тому на практиці відповідні приписи проекту КПК можуть неоднозначно тлумачитись та застосовуватись.

2. Відповідно до проекту особу вважатимуть затриманою з моменту, "коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою посадовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою особою" (стаття 209). Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого – з моменту затримання (частина друга статті 197).

У зв'язку з цим не зрозуміло, чому в даному проекті затримання особи не віднесено до запобіжних заходів.

3. Встановлення конкретних санкцій як заходів забезпечення кримінального провадження (статті 139, 179, 180 та ін.) виходить за межі правового регулювання проекту КПК, оскільки основним призначенням процесуального закону є визначення порядку провадження у відповідній справі, а не віднесення того чи іншого діяння до протиправного та встановлення відповідальності за його вчинення.

 

До глави 21 "Негласні слідчі (розшукові) дії";

Зауваження загального характеру

Серед положень проекту КПК на особливу увагу заслуговують норми про негласні слідчі (розшукові) дії, проведення яких віднесено до компетенції слідчого. Сьогодні ця функція здебільшого покладена на оперативно-розшукові підрозділи.

Відповідно до статті 246 проекту КПК негласними слідчими (розшуковими) діями визнається різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню. Такі дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. За своєю суттю ці дії є оперативно-розшуковими заходами.

До негласних слідчих дій проект КПК відносить: аудіо та відеоконтроль особи (стаття 260); накладення арешту на кореспонденцію (стаття 261); огляд і виїмку кореспонденції (стаття 262); зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (стаття 263); зняття інформації з електронних інформаційних систем (стаття 264); обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (стаття 267); установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (стаття 268); спостереження за особою, річчю або місцем (стаття 269); аудіо-, відеоконтроль місця (стаття 270); контроль за вчиненням злочину (статті 271, 272); негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (стаття 274); використання конфіденційного співробітництва (стаття 275).

У разі прийняття проекту усі зазначені дії зможе проводити слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених цим Кодексом, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженим із прокурором (частина третя статті 246).

На нашу думку запровадження у Кримінально-процесуальному кодексі України "негласних слідчих дій" у редакції, передбаченій главою 21 проекту КПК, є не зовсім обґрунтованим та корисним, оскільки зміни у законодавстві насамперед повинні забезпечувати збалансовану діяльність правоохоронних органів, компетенція і порядок дій яких чітко визначені законодавством. Будь-які зміни до законодавства повинні відповідати потребам практики, рівню розвитку суспільства, історії розвитку законодавства та менталітету тієї країни, де діятиме зазначене законодавство.

Поєднання оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної функцій у розслідуванні кримінальної справи у даний час є не тільки неприродним, а й небезпечним. Кримінальний процес не повинен бути одночасно гласним, змагальним і таємним. "Процесуалізація" оперативно-розшукової діяльності, яка пропонується проектом, виглядає не зовсім вдалим запозиченням європейського та світового досвіду у провадженні таких слідчих дій (наприклад, у країнах з англосаксонською системою права також немає чіткого розмежування між кримінальним процесом та оперативно-розшуковою діяльністю, а відтак – і між слідчими та оперативно-розшуковими діями й методами).

Правові норми даного проекту, які дають можливість слідчим провадити у кримінальній справі розшукові дії, не враховують специфіки теоретичної і практичної підготовки працівників слідчих підрозділів. Проведення ними переважної більшості "негласних слідчих дій" пов’язане із застосуванням спеціальних технічних засобів отримання інформації. Стосовно цього слід зауважити, що законопроектом не вирішується питання щодо того, які суб’єкти сприятимуть органам досудового слідства у проведенні вказаних слідчих дій, де слідчі братимуть зазначені спеціальні технічні засоби тощо. Також, зважаючи на такі радикальні зміни у кримінально-процесуальному законодавстві, необхідно буде вирішувати питання про докорінні зміни у системі підготовки слідчих.

На нашу думку, запровадження у кримінально-процесуальному законі окремого механізму, який забезпечить можливість слідчим здійснювати оперативно-розшукові функції, є недоцільним з огляду на те, що законодавцем з метою здійснення цих функцій уже передбачено існування цілих підрозділів у складі окремих правоохоронних органів (стаття 5 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність").

З огляду на зазначене вважаємо, що глава 21 проекту КПК потребує комплексного доопрацювання, оскільки її положення повинні враховувати не лише зарубіжний досвід провадження у кримінальних справах, але й особливості процесуального законодавства нашої держави з тим, щоб благі наміри, якими керувались розробники проекту, не перетворилися на практиці у невирішувані проблеми. КПК має перш за все вирішувати питання “формалізації” результатів оперативно-розшукових дій і надання їм значення доказів, а не регулювати проведення практично усіх таких дій.

До статті 254

Зміст статті 254 КПК необхідно узгодити з положенням статті 387 КК України. У протилежному випадку захисту від нерозголошення буде підлягати тільки та інформація, яка отримана в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

 

До статті 290

1. Частина перша вказаної статті містить положення, згідно з якими матеріали досудового розслідування відкриваються тільки підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. З цього можна зробити висновок, що обвинуваченому ці матеріали не відкриваються, з чим не можна погодитися.

2. У частині п’ятій статті передбачається можливість видалення відомостей, які не будуть розголошені під час судового розгляду, із документів, які надаються для ознайомлення. При цьому таке видалення повинно бути чітко позначено.

Вказане положення проекту є досить незрозумілим та нечітким. Зокрема, незрозумілим є механізм видалення відомостей. А







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 594. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Мотивационная сфера личности, ее структура. Потребности и мотивы. Потребности и мотивы, их роль в организации деятельности...

Классификация ИС по признаку структурированности задач Так как основное назначение ИС – автоматизировать информационные процессы для решения определенных задач, то одна из основных классификаций – это классификация ИС по степени структурированности задач...

Внешняя политика России 1894- 1917 гг. Внешнюю политику Николая II и первый период его царствования определяли, по меньшей мере три важных фактора...

Метод Фольгарда (роданометрия или тиоцианатометрия) Метод Фольгарда основан на применении в качестве осадителя титрованного раствора, содержащего роданид-ионы SCN...

Потенциометрия. Потенциометрическое определение рН растворов Потенциометрия - это электрохимический метод иссле­дования и анализа веществ, основанный на зависимости равновесного электродного потенциала Е от активности (концентрации) определяемого вещества в исследуемом рас­творе...

Гальванического элемента При контакте двух любых фаз на границе их раздела возникает двойной электрический слой (ДЭС), состоящий из равных по величине, но противоположных по знаку электрических зарядов...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия