Культурологічна теорія З.Фрейда

У цілісній формі свою культурологічну концепцію З. Фрейд виклав у книзі "Тотем і табу. Психологія первісної культури й релігії" (1913) і в ряді більш пізніх робіт. Перш ніж звернутися до змісту цієї роботи, необхідно охарактеризувати ще один загальнотеоретичний принцип, що лежить в основі психоаналітичної концепції культури, - загальметодологічний принцип єдності філо- і онтогенезу, запропонований Е. Геккелем. У застосуванні до аналізу культур він означає, що в дитинстві (онтогенез, індивідуальний розвиток) людини у скороченому вигляді проходить через ті ж стадії розвитку, що й у процесі походження культури людства (філогенез, родовий розвиток - походження). Цей теоретичний принцип був застосований З. Фрейдом у побудові теорії культури, коли він уперше спробував розглянути паралельно дитинство (входження в культуру) і становлення культури. Правда, складний і різноманітний світ дитинства був зведений лише до розвитку сексуальності й ролі травматичних ситуацій, але сам шлях аналізу культури через пізнання дитинства наступним розвитком науки був визнаний продуктивним. На підставі цього ж принципу Фрейд провів паралель між "психологією первісних народів" і "невротиків". Необхідно відзначити, що зазначена аналогія не одержала однозначної оцінки в антропології.

Із чого ж починається культурна історія по Фрейду? Для відповіді на це питання З. Фрейд спочатку характеризує докультурний стан людства, використовуючи гіпотезу шотландського етнографа Аткінсона про "циклопічну" сім'ю. Згідно Аткінсону первісною формою організації життя людини була "циклопічна" сім'я, що складалася із самця й самок з дитинчатами. Самки перебували в неподільному користуванні в самця. Підрісших самців виганяли з родини. Вони жили віддалік, поки один з них не змінював одряхлілого главу сім'ї. Подальший перебіг подій З. Фрейд описує в такий спосіб. "Одного чудового дня вигнані брати з'єдналися, убили й з'їли батька й поклали в такий спосіб кінець батьківській орді. Вони насмілилися спільно зробити те, що було б неможливо окремо". Ця древня канібальська трапеза, як думає Фрейд, збереглася згодом у вигляді ритуальної тотемічної трапези-жертвоприношенння: первісний клан убивав і врочисто поїдав свою тотемічну тварину, свого бога. Тотемічна тварина заміщала батька, колись вбитого й з'їденого повсталими синами.

Але після батьковбивства синами опанувало почуття каяття, страху, сорому, провини за вчинене. Сини наклали заборону на повторення подібної дії, а для усунення самого приводу до розбратів заборонили шлюбно-статеві відносини з жінками свого клану (кровноспоріднені об'єднання). Це явище отримало назву екзогамії. Вона являє собою шлюбно-сімейні відносини, що виключають половий зв'язок між членами однієї близкорідної спільності на відміну від ендогамії, що дозволяє подібні відносини.

Згодом образ батька був замінений на тотемічну тварину, на яку була перенесена заборона: тотем не можна вбивати. Але під час ритуальних свят, коли дозволено заборонене, тотемічну тварину вбивають і поїдають. Цей ритуал, що включає й оплакування жертовної тварини, служив нагадуванням про первородну провину людини, про провину перед батьком, що став Богом. Тут З. Фрейд зв'язував воєдино основні тези психоаналізу - Едіпів комплекс, ворожнечу до батька, таємне бажання смерті батька, первинну травматичну ситуацію, трансформацію потягів з деструктивних у культурно-прийнятні (від убивства до ритуалу вбивства).

У такий спосіб З. Фрейд прагне пояснити походження релігії. "Тотемічна релігія відбулася, - писав він, - з усвідомлення провини синів, як спроба заспокоїти це почуття й умилостивити ображеного батька пізньою слухняністю. Всі наступні релігії минулого були спробами розв'язати ту ж проблему різними способами, залежно від культурного становища і від шляхів, якими йшли, але всі вони переслідували одну мету - реакцію на велику подію, з якої почалася культура і яка з тих пір не дає спокою людству".

У підкріплення своєї версії початку культури Фрейд приводив приклади фобій (страху) дітей до певних видів тварин, навіть домашніх (корова, кінь і т.д.). Він пояснював ці явища, розповсюджені в різних культурах, тим, що страх стосовно батька (прабатька) переноситься на тварину. Появу фобій у дитинстві він розглядає як повторення початку культурного процесу, як відгук древніх подій у генетичній пам'яті. Аналогічним образом З. Фрейд пояснює необхідність Бога, влади держави. "Величезна більшість людей, - зауважував він, - має потребу у владі, якою вони можуть захоплюватися, якій вони можуть підкорятися, що панує над ними... Із психології індивіда ми довідалися, звідки відбувається ця потреба мас. Це туга за батьком, що живе в кожному з нас із дитячих днів". Будь-яка релігія, відповідно до Фрейда, представляється у вигляді якогось нав'язливого невротичного стану. Страх перед батьком, почуття провини породжують безпредметне занепокоєння, що проходить лише в результаті регулярних ритуалів-церемоній.

Положення про аналогію, близькість поведінки людини-невротика й індивіда - учасника ритуалу Фрейд розвивав у роботах "Нав'язливі дії й релігійні обряди" (1907) і "Майбутність однієї ілюзії" (1927). Обґрунтовуючи близькість психологічної структури неврозу й релігійного ритуалу, Фрейд відзначав, що в обох випадках присутній внутрішній примус, інтенсивний страх при відступі від релігійного або невротичного церемоніалу. Таким чином, релігія й невроз, відповідно до його точки зору, - це захист проти непевності й страху, породжених подавленими потягами. Відповідно до цього релігія - універсальний невроз нав'язливості, а невроз можна розглядати як особисту релігію індивіда.

Наступну систематизацію й розробку психоаналітичне вчення про культуру отримало в роботі “"Я" і "Воно"” (1923). У ній З. Фрейд доповнює "принцип задоволення", потяг до Еросу прагненням до смерті (Танатос) як другою полярною силою, що спонукає людину до дії. Для розуміння цієї психоаналітичної концепції досить важлива його вдосконалена модель особистості, у якій Я, Воно й Над-Я борються за сфери впливу. Воно (id) - глибинний шар несвідомих потягів, сутністне ядро особистості, над яким надбудовуються інші елементи. Я (Ego) - сфера свідомого, посередник між несвідомими потягами людини й зовнішньою реальністю (культурною й природною). Над-Я (Super Ego) - сфера повинності, моральна цензура, що виступає від імені батьківського авторитету й установлених норм у культурі.

Над-Я є з'єднуючий місток між культурою й внутрішніми пластами особистості. Дана структурна схема - універсальний спосіб пояснити поведінку, діяльність людини сучасної й архаїчної культури, нормального й божевільного.

Крім зазначених раніше прагнень до Еросу й Танатосу, З. Фрейд відзначає в людей уроджену схильність до руйнування й неприборкану пристрасть до катування (садизм). У зв'язку з таким негативним портретом людині необхідна культура, що у цьому контексті Фрейд визначає як те, що "нав'язує більшості, що чинить опір певну меншість, що зуміла привласнити собі засоби примусу й влади". Частини, елементи культури (Фрейд має на увазі в основному духовну культуру) - релігія, мистецтво, наука - є сублімація (витиснення) подавлених несвідомих імпульсів у соціокультурних формах. Наприклад, релігія - це фантастична проекція в зовнішній світ незадоволених потягів.

Підбиваючи підсумок культурології Фрейда, не можна не побачити в його концепції масу недоліків, насамперед неприпустимість зведення всього різноманіття культури до особливостей індивіда, та ще й патологічним; невідповідність ряду положень Фрейда фактам антропологічних досліджень (навіть його вихідна "циклопічна" сім'я - це плід уяви Аткінсона); пансексуалізм як провідний пояснювальний принцип, що відкинутий навіть послідовниками Фрейда як неспроможний. Список протиріч і недоліків культурології Фрейда можна продовжувати.

Але хотілося б, щоб протиріччя психоаналітичної концепції культури З.Фрейда не затуляли його безсумнівних досягнень. У якості останніх хотілося б виділити: розширення предмету досліджень культурологів, залучення в сферу наукового аналізу нових об'єктів вивчення (стереотипи сексуальної поведінки, ранній період дитинства, сни, емоційна сфера особистості); виділення значної ролі несвідомого в діяльності людини й функціонуванні культури; створення концепції особистості, орієнтованої на взаємодію з культурою, що стала основою для здійснення міжкультурних досліджень напрямку "Культура-і-особистість"; дослідження компенсаторної, психотерапевтичної функції культури; формування напрямку вивчення особливостей девіатної поведінки, співвідношення норми й патології в різних культурах, що згодом склало основу етнопсихіатрії або транскультурної психіатрії.

Психоаналітичний підхід до вивчення культур отримав подальший розвиток у культурології XX ст. У якості найбільш переконаних і правовірних послідовників Фрейда в області дослідження культур були В. Райх, О. Ранк, Г. Рохейм. Значне місце постулати фрейдизму, правда в модернізованій формі, зайняли в концепціях М. Мід, Р. Бенедикт, Дж. Долларда й інших представників напрямку "Культура-і-особистість" (психологічна антропологія). Самостійну психоаналітичну концепцію культур розробив К. Юнг. Обновлений варіант психоаналітичної теорії культур створив Е. Фромм. Але все-таки найвідомішим продовжувачем справи Фрейда в області застосування догм класичного психоаналізу у вивченні культур був Г. Рохейм.