Розвиток ідей душевного здоров’я в давній українській людинознавчій культурі

На відміну від європейського культурного процесу педагогічна і психологічна думка в Україні протягом останнього тисячоліття розвивалася хвилеподібно, перебуваючи у прямій залежності від міри захищеності або агресивності геокультурного середовища. Це зумовлено тим, що за геокультурним положенням Україна є центром усіх європейських культур, який водночас становить собою суміжність ісламу і християнства, Заходу і Сходу. З одного боку це сприяло синтезуванню надбань різних цивілізацій, виконанню міжкультурного посередництва і єднальної функції у цьому контексті. За таких умов збереження культурних вартостей, що відповідали природі українського етносу, забезпечувала народна система виховання. Завдяки активізації цього самозахисного соціально-педагогічного механізму кожна нова хвиля розквіту культури вбирала в себе збережене, спадкоємно збагачуючи при цьому світ духовних цінностей українського народу: Трипільська культура виховання з ідеалами сонцепоклонництва; педагогічна культура Київської Русі; січового і братського шкільництва; епоха «золотого віку» української культури другої половини XVI – першої половини XVII століть; етап відносного піднесення і неухильного пригнічення свободи розвитку педагогічної думки і шкільництва 1905-1933 років.

Фундаментальною закономірністю розвитку педагогічних і психологічних уявлень у ці періоди і етапи є поглиблення знань про ідеал людини як суб’єкта творення суспільності і оволодіння новими вимірами узагальнення, на яких позначились набутки євроазійських культур.

Ідея К.Ясперса про стрижневу добу, головною подією якої було виникнення протягом ІХ-ІІ століть до н.е. філософських вчень у Середземномор’ї, Китаї та Індії виявилася продуктивною і знайшла своє підтвердження в історії давньоукраїнської людинознавчої культури. Майже одночасне виникнення філософії у середземноморсько-китайсько-індійських центрах в VI столітті до н.е. співмірне із розробкою поглядів на людське щастя скіфського філософа Анахарза Придніпрянського (УІІ-УІ ст. до н.е.), свідчення про життя якого за часів Солона подає Геродот. Український філософ, педагог і психолог Григорій Кониський, розглядаючи погляди Анахарза, стверджує, що скіфи були предками слов’ян. Сутність поглядів скіфського мислителя полягає в тому, що щастям людини є свобода, а отже тільки вільна людина може бути щасливою.

Слід відзначити, що теорія щастя, розроблена самим Г.Кониським, розглядає здоров’я як складову частину, засіб для досягнення більш високої мети і в цьому розумінні не є остаточною, «крайньою» метою людини. «Мета переходить у засоби і навпаки, – відзначає Г.Кониський. – Наприклад, ліки для хворого – це засоби заради вищої мети – здоров’я, а здоров’я – це засіб заради ще вищої мети – навчання. Здоров’я може мати значення і мети, і засобу»

Розгляд проблеми людського щастя в українській людинознавчій традиції включає в себе питання, пов’язані із здоров’ям і навчанням.

За висновком І.І.Огієнка, український народ мав цілісну систему дохристиянських вірувань, що «й тепер сильно впливає на нашу Віру Христову; правильніше – живе поруч із Нею як в українця, так і в усього слов’янського народу». Ця система, що пізніше була доповнена античними і християнськими вченнями, визначала способи пояснення людиною навколишнього світу і власного єства, створюючи тим самим основу сенсу і значень для повномірного буття психічної цілісності людини.

Які ж складові входили до уявлень про повноту життя, становлячи зміст психічних переживань?

Це прихильність володарів світу (Сварог, Перун), сонячної сили як осно­ви життя (Даждьбог, Хорс), багатства і достатку (Велес), війни і милуван­ня, щадіння (Стрибог), покровительства у пологах при народженні дитини (Мокоша), вірного подружжя, любові і веселощів (Лада і Ладо), любові взагалі (Лель, Полель), любові і пристрасті, сили та хоробрості (Ярило) тощо.

Особливості педагогічного впливу цієї дохристиянської системи ідеалів людини полягали в індивідуалізації вибору значень відповідно до потреб психічного стану: стан фрустрації через невдачу, викликану «неприхильністю» одного з богів, компенсувався станом надії на іншого, близького за значенням. Цим пояснюється багатозначність, відсутність чітких меж у тлумаченні значень більшої частини давньослов’янських образів богів.

Генералізація значень, що відбулась із насадженням християнської доктрини, з одного боку сприяла уніфікації соціально-психічного змісту переживань, яка упорядковувала психогенність середовища, робила його монозначущим, позбавленим нез’ясованого, рівною мірою доступним для всіх, а з іншого – концентрувала психогенність, адже поза Богом був лише диявол і вибір існував лише між спасінням і загибеллю, райською благодаттю і пекельними муками.

Душевна сила, необхідна для індивідуального вибору сенсу, цим самим концентрувалась на ідеї досконалості за образом єдиного Бога та подоланні його противаг – «ворогів душ наших». В цьому полягало і «зцілення душевне», остаточний і крайній вимір якого відповідав повному завершенню земного життя людини: «полученіе здравія будеть знаменіемъ наступленія смерти».

Досконалість душі як цілісний і повний вияв психічного життя людини таким чином переносилась за межі її фізичного існування – у потойбічний світ, а психофізична гармонія буття набувала спеціалізованих рис самостримування, довготерпіння, смиренності.

Протиставлення душевного і тілесного, багатоваріантності сенсу життя і його генералізації викликало потребу теолого-педагогічного їх вирішення.

Філософ, педагог і психолог Інокентій Гізель у творі «Мир с Богом человеку» (1669 р.) з одного боку наставляє звернутися до Бога, щоб встановити мир у душі кожної людини, а з іншого – розширює допустимі межі її діяльності, спрямованої на фізичне самозбереження. Ця межа, визначається можливістю людини зберегти власне фізичне існування.

Крім розкриття морально-педагогічних парадигм діяльності людини щодо збереження власного фізичного, а відтак і психічного єства, в цей період у лекційних курсах, що читались у Києво-Могилянській колегії, викладається розділ, присвячений описові виражених психічних порушень. Цим самим встановлюється розрізнення стану психічного здоров’я і його розладу. Так, у курсі «Психологія, або трактат про душу», який, викладав Стефан Яворський, розглядаються симптоми (symptomata) і робляться спроби пояснити психофізіологічні механізми летаргії, епілепсії, апоплексії, паралічу, маячіння, запаморочень та інших розладів. Таким чином, у 1691-1693 роках Стефан Яворський вводить до активного наукового вжитку слово «психологія» (psychiologia, буквально: психіологія), утворюючи його, ймовірно, за аналогією до слова «фізіологія» (physiologia), що зумовило подальше уточнення предмету психологічного знання.

Професор Києво-Могилянської колегії Сильвестр Кулябка у складеному ним курсі доводив, що функції душі матеріалізуються в органах людини і не існують поза їх діяльністю. Отже, душа може бути пізнана шляхом вивчення діяльності органів людини. Спостереження С. Кулябки за розвитком функцій органів, які утворюють душу, привели дослідника до думки про те, що розумна душа з’являється в зародку людини, але не відразу після зачаття, а на певній стадії розвитку цього зародку Діяльність, властива зародкові, призводить до виникнення спочатку найпростіших психічних функцій і, дедалі ускладнюючись за рахунок досвіду виконаних дій, визначає появу розумної душі. Цим самим С .Кулябка розкрив одну з важливих концептуальних засад психології вікового розвитку здорової дитини.

У 1706-1710 роках Феофан Прокопович створює теорію емоцій, що була викладена у книзі «Про трактування афектів душі». На думку Ф.Прокоповича, чуттєва душа людини є здатністю єдиної людської душі пізнавати благо і зло, зворушуючись при цьому відповідним афектом. Афект або емоція є зворушенням чуттєвої душі від думки про добро і зло. Основним почуттям, що є джерелом афектів (емоцій), мислитель визначає любов. Любов – це схильність розумної волі людини до предмета добра (доброго предмета). Призначення любові подвійне: бажати добра і не бажати зла. Отже, всі емоції поділяються на два типи: емоції, пов’язані з бажанням добра, і емоції, пов’язані із небажанням зла. До емоцій, пов’язаних з бажанням добра, належать такі:

– любов як основна схильність до блага;

– радість від досягнення цього блага;

– бажання це благо досягти;

– турбота про досягнення блага;

– надія на те, що благо буде досягнуте.

Емоції, пов’язані із небажанням зла, включають в себе:

– ненависть, яка відвертає волю людини від зла;

– біль, що виникає, коли людина відчуває зло;

– страх, який з’являється, коли зло загрожує людині;

– відчай, що охоплює людину, коли та не знає, як відвернути зло;

– гнів, обурення, соромливість, співчуття як види ставлень до зла.

Чому ж люди коять зло? І тут намічена Ф.Прокоповичем психолого-педагогічна закономірність не порушується: люди люблять зло, стверджує він, коли думають, що це благо, хоч би предмет любові був для них за своєю суттю лихом. Отже, воля людини і в злі може вбачати для себе добро.

Дружба є одним із видів любові, що полягає у зиченні блага іншій людині. Генеза дружби полягає у ввічливості, схожості звичок і занять, красі та інших чеснотах. Дружба як різновид любові у своїй основі має однакову закономірність: щоб нас любили, ми спершу самі повинні любити.

Корисність любові криється у її «вогняній» природі, що збуджує сміливість, відвагу людини, яка любить, під час небезпеки. А проте є шкідлива любов: батьки вберігають сина, коли вітчизна в небезпеці, або син сидить біля ліжка хворих батька чи матері, нехтуючи обов’язком перед батьківщиною.

Вчений виділяє внутрішні взаємозв’язки між емоціями, що дає змогу з’ясувати його погляд на структуру повної і цілісної діяльності механізмів душі здорової людини. Зокрема, емоція надії пов’язується з емоцією страху на тій підставі, що надія – це стан людини, яка більше очікує майбутнього добра, ніж боїться майбутнього лиха, а страх, навпаки, – це стан людини, яка більше боїться майбутнього лиха, ніж очікує майбутнього добра. Страх є хворобливим зворушенням людини, викликаним думкою про зло, яке вона не в силах відвернути. Але в цьому хворобливому зворушенні є ко­ристь, бо страх змушує людину позбуватись лінощів, бездіяльності. Звідси – цілющі властивості страху.

Ф.Прокоповичу належить першість у розгляді емоції змагання, яку він відносить до типу позитивних.

На відміну від змагальної емоції, емоція заздрості – це біль, викликаний з приводу того, що хтось володіє благом, або радість, яку викликає чиєсь нещастя. Якщо змагальна емоція напружує душевні сили людини, змушуючи її чесно виконувати працю і долати небезпеку, то емоція заздрості не викликає потребу в докладанні власних зусиль для одержання такого ж блага, яке є в інших, але збуджує хотіння того, щоб відповідного блага інший не мав.

Крім теоретичних положень, Ф.Прокопович розкриває методику їх застосування у педагогічній діяльності, зокрема при виголошуванні промови. Для того, щоб викликати потрібні афекти, на думку Ф.Прокоповича, треба виконувати два найголовніші правила:

– перше: якщо хочеш вразити слухачів, розповідаючи про якийсь предмет, опиши його так, немов він є перед очима; викликаний афект буде тим більший, чим більше те благо або лихо, що його викликає; і крім цього, наочне благо або лихо зворушує більше, ніж ненаочне;

– друге: перш ніж викликати афект у слухачів, треба викликати його в собі самому.

Так, щоб викликати надію, треба показати, що добро ближче, а зло – далі. Для цього слід описати, яка велика допомога є напоготові, те, що ми сильніші й хоробріші за ворога, навести приклади з історії, обіцяти нагороди за відвагу, викликати радість, збудити гнів, бо в розгніваної людини надія переважає над страхом, і тому вона менше зважає на небезпеку. Для появи змагальної емоції важливо згадати про чесноти предків, поставити їх за приклад, а для знищення заздрощів потрібне застосування фігури іронії. Для того, щоб викликати любов, стиль промовця має бути полум’яний, жвавий, неспокійний, а мовлення – сповнене метафор, алегорій, повторень, а де потрібно, пауз, вигуків, закликів.

Теорія афектів душі, розроблена Ф.Прокоповичем, дала змогу виявити як спільну основу, так і систему взаємозв’язків у вираженні емоцій – діад, протилежних за своїм психологічним змістом і впливом на цілісний стан особистості. Водночас цією теорією були встановлені межі можливих коливань кожної з емоцій під впливом факторів зовнішнього, зокрема педагогічного впливу. Здатність до цих коливань, відновлюваність, гнучкість вияву є характерною властивістю емоційної сфери людини без виражених психічних розладів, а отже, психічно здорової. Педагогічний вплив саме на цю категорію людей мав на увазі Ф.Прокопович, оскільки відомі на той час стійкі психічні розлади у книзі ним не згадуються.

Вікові особливості засвоєння моральних навичок розглянув Стефан Калиновський у праці «Філософський курс, викладений в Києво-Могилянській академії благородним любителям мудрості в 1729-1730 роках високоповажним отцем Стефаном Калиновським». Він зіставляє вікові здібності юнаків і людей зрілого та літнього віку, що дає змогу йому зробити висновок про більшу придатність юнацького віку для засвоєння етики як «вождя і вчительки життя»,якщо тільки їм вже вдома мета майбутнього життя. Слід відзначити важливе психогігієнічне значення вибору і освоєння як дитиною, підлітком, юнаком, так і дорослою людиною системи цінностей, ідеалів і мети, що виражають сенс їхніх життя та діяльності.

Підкреслюючи це, С.Калиновський відзначив: «Насамкінець, моральна філософія є лікувальниця хвороб душі, тобто пороків, і приборкувачка пристрастей. Отже, чим більше хто-небудь схиляється до пороків, тим більше він потребує моральної підтримки». Він визначив місце морального виховання у забезпеченні душевного здоров’я особистості і роль педагога у запобіганні «хвороб душі» засобами упорядкування («приборкання») пристрастей юнацького віку відповідно до мети майбутнього життя.

Яким чином відбувається становлення цієї мети? Відповіді на це питання були розроблені філософом і педагогом Георгієм Кониським, учителем Григорія Сковороди у Києво-Могилянській академії, у створеній ним теорії щастя.

Г.Кониський учив: щастя полягає у можливості людини здобути саме те, чого вона бажає. Але як не помилитись у своєму хотінні? Помилка людини у власному хотінні призводить до гіркого розчарування. Її приваблює те, що здається найвищим благом, але насправді це благо виявляється невідповідним для неї. Причина помилки полягає у незнанні власної природи і, відповідно, невмінні людини обрати саме те, що її якнайбільше удосконалює. Щастя буває об’єктивним і формальним. Об’єктивне щастя є предметом, володіння яким робить людину щасливою. Формальне щастя є спогляданням жаданого предмета або процес його здобування. Г.Кониський уточнює визначення об’єктивного і формального щастя, які розрізнялися в розроблених його попередниками курсах філософії і психології, зокрема, такі: об’єктивне щастя – це об’єкт щастя, матерія, а не саме щастя; формальне щастя – це справжнє щастя.

Кожна людина в своїй уяві створює кінцеву мету (finis ultimus) всіх своїх дій. Якщо, скажімо, спитати селянина:

– Навіщо лагодити плуг?

– Щоб зорати землю, – відповість він.

Ця відповідь матиме значення мети дії, але не кінцевої. Якщо селянина запитати знову:

– Для чого ж орати землю?

– Щоб посіяти хліб, – буде відповідь.

У цих словах також міститиметься значення мети, але кінцевого значен­ня для селянина воно не матиме. Якщо продовжити з’ясування кінцевої мети новим запитанням:

– А для чого сіяти хліб?

– Щоб мати чим підтримати своє життя! – скаже селянин.

Остання відповідь і буде кінцевою метою, що несе в собі найбільше добро, найвище щастя.

Суттєвою прикметою, що відрізняє людину від тварини є пізнання мети, на яку слід спрямовувати свою діяльність, й, відповідно, засобів, які реально приведуть людину до досягнення усвідомленої мети.

Розробляючи психологічні закономірності доцільної діяльності людини в її русі до щастя, Г.Кониський окреслює винятки, які стосуються дій дітей, сп’янілих і божевільних людей. Їхні дії не є справжніми людськими діями. Розум людини має здатність пізнати і тому заздалегідь визначити мету, в той час, як тварину рухає до мети сила інстинкту. Мета як мета і засіб для її досягнення як засіб залишаються для тварини непізнаними, а тому непередбачуваними. Так само непередбачуваними є й результати інстинктивної дії.

Суб’єктами діяльності у вченні Г.Кониського є: розумні люди; чутливі (тварини); позбавлені пізнання (інші предмети).

Для людини ж метою є те, заради чого вона діє: будь-яка мета має сенс блага і будь-яке благо може бути метою.

Матеріальною причиною діяльності є самі фізичні рухи волі, а виконавчою – рушійні сили людських дій. їх вивчає психологія, а формальні причини, що визначають якість дії, належність її до певної мети, вивчають спільно і психологія, і етика. Мета і цільова причина розрізняються тим, що мета належить суб’єктові (діячеві), а цільова причина – самій дії. Наприклад, при спорудженні будинку метою архітектора є плата, а ідея існування будинку є цільовою причиною самої споруди, бо зумовлює її буття.

Будь-яка мета, стверджує Г.Кониський, має сенс добра і тому стає об’єктом хотіння. Людина бажає тільки того, що має значення добра. Добром (благом) є все, що надає людині і тварині більшої досконалості. Мислитель виділяє різні види благ: справжнє благо – це благо, що з досягненням мети удосконалює людину; зовнішнє відносне благо – це багатство, оскільки воно робить людину досконалішою не зсередини, а ззовні й у відношенні до суспільства; уявне благо – благо, що є таким тільки на перший погляд, а насправді не вдосконалює людину, наприклад, «недозволені розкоші» тощо; почесне благо – благо, яке людина хоче заради нього самого; це те, що відповідає правильному розумові; приємне благо – благо, що ним людина володіє і втішається; це те, що задовольняє хотіння, але не всяке приємне благо є чесне: корисне благо – благо, яке є тільки засобом для досягнення іншого блага – чесного або приємного; це те, що приводить до приємного і почесного.

Свобода волі, відзначає Г.Кониський, виявляється в тому, що людина може діяти або залишатись бездіяльною, ненавидіти або бути байдужою до зла, проте не може його любити. Тому воля людини спрямована тільки до добра.

Бажання людини зумовлені її пізнанням, – така основна ідея філософсько-психологічних курсів Києво-Могилянської колегії (з 1701 року – академії), що була утверджена її викладачами в українській психологічній думці ХУІІ-ХУІІІ століть. Інтелектуальне пізнання людини створює можливості для досягання мети, а отже – здійснення сенсу власного життя, у діяльності задля якого й полягає справжнє щастя. Здоров’я, зокрема й здоров’я душі, є водночас метою і засобом для досягнення щастя.

Сучасник Г.Кониського – Григорій Щербацький вживає поняття «різновиди душевного ладу», основою якого він також вважав пізнання або осягнення (cognitio, perspicientia). Таким чином, за визначенням мислителів цього періоду, пізнання становить собою основу душевного ладу, прагнення і досягання мети, що у своїй сукупності складає щастя людини.

Проблема душевного здоров’я людини у спадщині учня Григорія Кониського періоду навчання у Києво-Могилянській академії – українського філософа Г.С.Сковороди – докладно розглядалась Д.І.Багалієм, Г.С.Костюком та іншими дослідниками.

За Г.С.Сковородою, щастя полягає у «здоров’ї духа, душевному мирі і веселості серця» за умови, якщо людина «живе у згоді з природою». Це означає «сродное деланье» у «згоді зі своєю природою» – відповідність справи власного життя здібностям і таланту. На це має спрямовуватися пізнання власної природи і використання можливостей, які вона дає. Самоудосконалення як мета пізнання людиною самої себе утворює тріаду, котра розкриває: людські риси, які відрізняють людину від тварини; індивідуальні особливості; національні особливості.

Сутність людини виявляється в її діяльності. Єдність думок, почуттів і прагнень людини, за визначенням Г.С.Костюка, Г.С.Сковорода вбачає у людському «серці». У цьому полягає необхідна умова досконалого розу­міння людини: той «совершенно человека видит и сердце его любит, кто любит мысли его».

Отже, для «досконалого бачення» людини також необхідна «сродность». Розвиток цієї думки дає змогу Г.С.Сковороді серед низки професій і посад – хлібороба, пастуха, воїна, купця, художника, ученого, гончара, шевця, статського радника – логічно вирізнити покликання безпосе­реднього служіння, досконалого розуміння і любові до людини. Саме на цьому справедливо наголошує Г.С.Костюк, наводячи виділену філософом загальну природну закономірність: «Яблуню не вчи родити яблука: вже сама натура її навчила. Обгороди тільки її від свиней, відріж будяки, очисти гусінь, відверни урину, що рине на коріння, тощо. Учитель і лікар – не є лікар і учитель, а тільки служитель природи, єдиної і істинної лікувальниці та вчительки... Природа благая є всьому начало і без неї нічому же бути, єже бисть благо».

Думка Г.С.Сковороди, крім визначення необхідності самоудосконалення людини та покликання служити, досконало розуміти і любити людину, дає можливість встановити внутрішню спорідненість учительської і лікарської праці, на якій тричі в одному реченні наголошує мислитель: «учитель і лікар», «лікар і учитель», а в цілому – «служитель природи».

Справді, в контексті інших посад і професій учитель і лікар ніде більше не об’єднуються і спільно не протиставляються, оскільки, на думку Г.С.Сковороди, основою їх унікальної «сродності» є служіння природі, що є початком всього. Інші ж професії, види професійного призначення людей не мають вираженого такого наближення до першооснови – природи людини.

Слід відзначити, що ролі вчителя і лікаря «в театрі світу» покликані, за Г.С.Сковородою, допомогти у пізнанні себе людині, яка народжується на світ без премудрості, але для неї. Роль допомоги, сприяння, служіння виділяється Г.С.Костюком у процесі розкриття психологічних поглядів мандрівного мислителя на душевне здоров’я людини. Критерієм «сродності», тобто відповідності власній природі обраної діяльності, є «веселість душевна». Якщо «веселості душевної» немає, це означає, що людина нещаслива й, відповідно, свідчить про неповноту вияву інших складових людського щастя – «здоров’я духу» і «душевного миру».

Д ушевне здоров’я і душевний спокій пов’язуються не з розслабленням психічного стану людини, а з його напруженням. Це напруження створюється емоціями і почуттями, спрямованими у необхідному – природовідповідному напрямку. В іншому випадку емоції і почуття, не знаходячи собі доцільного застосування, руйнуватимуть душу і, як її відображення, навколишній світ людини: «Тоді ніщо її не задовольняє.

Людина у поглядах Г.С.Сковороди на душевне здоров’я сама виступає творцем «пекла і раю» у власній душі, бо в ній діалектично розвивається боротьба «архистратига з сатаною»: плотські думки – це злі духи, а янголи – чисте серце і думки».

Головна думка Сковороди полягає в тому, що в дитячому серці є щось чудове та дивне, що може охоронити потім дитину від суєтного світу. «...Сковорода захищає ту внутрішню основу, яка важливіша за все, панує в світі та повинна панувати в людині. Тільки таке виховання дасть душений спокій, тобто єдине постійне щастя. Дитина повинна народитися в здоровій моральній атмосфері, говорить він».

Науковий доробок філософа, психолога і педагога Якова Козельського був останнім наприкінці XVIII століття потужним виявом цілісності в охопленні уявлень про людське пізнання, роль науки в житті людини, суспільства, держави, що його явила світові українська філософська, психологічна й педагогічна думка. Генезу цього вияву живили скіфські і давньогрецькі джерела, що увібрали в себе інтелектуальні надбання асирійської, перської, індійської, єгипетської, гальської культур. Я.П.Козельський помічає європейську невситиму жадобу наживи, що дедалі більше знаходила своє світоглядне обґрунтування і виправдання в літературі і мистецтві. Природа і суспільство для його вчення є основами світобудови.

Інтелектуальна традиція, з одного боку, й аргументований скепсис – з іншого, визначають наукову позицію Я.Козельського як оригінального, самостійно мислячого дослідника. Він засуджує ідею натурального життя, розглядаючи її у площині нерівності розвитку різних культур і переваг, що їх надає знання освіченим народам перед «натуральними». Цим самим мислитель підносить свій голос на оборону знищуваних європейськими мігрантами американських народів, застерігаючи власну націю.

Західноєвропейська філософська думка того часу не протидіяла євроцентристській ідеологічній, силовій, збройній експансії проти корінних народів американського континенту. Десятки століть, що минули з часу поневолення Європи римськими загарбниками, зумовили зникнення з історичної пам’яті європейських народів гіркоти втрат незчисленної кількості життів своїх далеких пращурів, що вбивали один одного у боях гладіаторів на забаву чужинцям, пригнічувалися ними. Їхні далекі нащадки були позбавлені співчуття у своїй невситимій, нічим тепер не стримуваній, жадобі до власної заможності та примарного багатства хоча б і ціною меншовартих, з їхньої точки зору, життів наївних американських аборигенів.

Звертаючись до проблеми морального і фізичного самозбереження найбільших людських спільнот, якими є народи світу, Я.П.Козельський розкриває важливі соціально-психологічні закономірності їхнього належного руху до мети – щастя, котрі полягають у виправленні народного характеру і звичаїв, вгамуванні примхливих прагнень до надмірності.

Важливе значення для розуміння людинознавчих уявлень Я.П.Козельського, які розкривали передумови постановки і вирішення проблеми душевного здоров’я, має твір «Філософічні пропозиції...» (1768), і, зокрема, його друга глава – «Про психологію». Особливістю психологічних поглядів вченого, що сприяли виявленню взаємозв’язків душевної діяльності і її рівноваги, є діалектичний погляд на психічні властивості. Він відрізняє дотепність від глибокодумності: дотепність є якістю, що дає змогу швидко і багато обставин запримітити в певній речі, а глибокодумність – якість, котра допомагає розібрати багато обставин речі виразно і тонко, проте не так швидко. Тому ці два обдаровання рідко поєднуються в одній людині.

Соціально-психологічна детермінованість такого почуття, як сором, визначається мірою славолюбства, честолюбності. За визначенням Я.П.Козельського, сором є печаллю про те, що людина вважає шкідливим для своєї слави. Звідси випливає, що той славолюбніший, хто більш соромливий. Мислитель обґрунтував обов’язки людини щодо самої себе, які складають основу для подальшої розробки основ психогігієни особистості. Обов’язки людини до душі, зазначає він, полягають у необхідності можливим чином вести своє пізнання у досконалість.

Таким чином, українська людинознавча культура від найдавніших часів до кінця XVIII століття відзначається спадкоємною розробкою і вирішенням на кожному з етапів свого розвитку проблеми душевного здоров’я людини, зокрема моральних його аспектів, визначенням природовідповідної діяльності у русі людини до власного щастя. Значне місце у цьому процесі належить розгляду суспільних складових упорядкування і регуляції індивідуальних психічних станів, зокрема змісту колективного психічного життя, який на різних етапах розвитку визначався двома релігійними світоглядами – язичництвом та християнством.

Становленню психолого-педагогічних основ збереження душевного здоров’я сприяла наукова діяльність вчених Києво-Могилянської академії щодо розробки теорії пізнання, емоцій (афектів душі), людського щастя.

Найважливіша особливість теорії виховання, створеної українськими педагогами цього періоду, – визначення природної основи дитини, збереження якої є головним завданням батьків і учителів, виховання здатності до розпізнавання відповідного власній природі щастя, до самостійних дій щодо зрівноважування емоцій (афектів) і пристрастей, їх спрямовування для досягнення життєвої мети.