Архітектура.

Для розвитку архітектури другої половини XIX ст. характерні численні напрями: еклектика і стилізація, модерн (національно-романтична і раціоналістична течії, неокласицизм та ін.).

Еклектизм (від грец. eklektikos - вибирати) - штучне безсистемне поєднання різнорідних і часом протилежних стильових елементів. Витоки еклектизму як певного методу сягають естетики романтизму, особливо у сповідуванні "вільного переміщення в історичному часі". Еклектика характеризувалася значним розширенням географії архітектурних стилів: специфічні форми Сходу використовували в архітектурі Заходу і навпаки. Еклектичний підхід особливо застосовувався при оздобленні приватних особняків, з притаманною тому часу "філософією достатку" (або "показового багатства", "остраху порожнечі"), яка відбивала бажання власника виконати внутрішнє оздоблення із застосуванням елементів найрозкішніших стилів. Як правило, анфілади кімнат палаців Австрії, Франції і Німеччини оформлювалися в стилях "усіх Людовиків".

Завдяки прискореному розвитку промисловості й швидкому збагаченню представників буржуазії еклектичне мислення набувало домінантних рис у тогочасному суспільстві. Машинне виробництво дозволяло наповнити ринок дешевими підробками під старовину. Ілюзія розкоші, декорування, застосування сурогатних матеріалів, багате оздоблення споруд і враження розкоші стали ознаками вікторіанського стилю в Англії - умовна назва еклектичного мистецтва другої половини XIX ст., яке оформилося в часи правління королеви Вікторії (1830-1901). У Росії архітектор К. Тон (1794-1881) свідомо проектував церкви у "русько-візантійському стилі", поєднуючи елементи візантійської архітектури, російського зодчества XІV-XVI ст., класицизму. Поряд з цим респектабельні приміщення (банки, парламенти) продовжували будувати у формі класицизму.

Архітектори Наддніпрянщини частіше звертались до вітчизняних, давньоруських зразків та українського бароко (Бесарабський ринок, архітектор Г. Гай; Володимирський собор, забудова вулиць Великої Житомирської та Басейної в Києві). Зустрічаються і стиль "французького відродження", у якому споруджено будинок Купецького зібрання (1882, архітектор В. Ніколаєв; тепер філармонія), Український драматичний театр ім. І. Франка (1898, архітектори Г. Шлейфер та Е. Братман), оперний театр (1897- 1901, архітектор В.Шретер).

У Галичині здебільшого наслідували готичніта романські зразки (церква св. Ольги та Єлизавети і будинок на площі Галицькій у Львові). Популярним також було звернення до ренесансної та барокової архітектури, зокрема бароко-стиль отримав назву „віденський неоренесанс". Найвизначнішими спорудами цього стилю у Львові є Оперний театр (1900), збудований під керівництвом архітектора Ж. Горголевського, будинок Галицького сейму (1877- 1881, архітектор І. Гохбергер; тепер головний корпус ЛНУ ім. І. Франка).

Поступово етап еклектики замінює модерн. Був поширений у 1886-1914 pp. і охопив усі види пластичних мистецтв. Поява модерну пояснювалася намаганням знайти новий великий стиль, подолати еклектизм та історизм, падіння художнього смаку в індустріальну добу. Часом модерном називають більше історичний період ("поворот століття") в розвитку архітектури і мистецтва, маючи на увазі його особливе значення в продукуванні новий ідей. Головним критерієм краси була проголошена цілісність художнього образу, починаючи від проектування будинку до інтер´єру, меблів, посуду, прикрас.

Спочатку характерною особливістю модерну в архітектурі і мистецтві стала так звана "вигнута лінія" (вигнуті стебла рослин, зображення морської хвилі, лебединої шиї тощо), започаткована в творчості бельгійського архітектора В. Орта (1861-1947). Поряд з цим митці модерну захоплювалися національно-романтичними мотивами, використанням декоративних елементів, демонстрацією нових можливостей металу та скла в архітектурі, створенням нового інтер´єру приміщень. Поступово тема "вигнутої лінії" поступилася прямому куту, квадрату і колу. Новий стиль "Modern style" розпочався з поєднання ремесла і мистецтва. Представник нового стилю у Франції "ар нуво" Е. Галле був художником-декоратором, який створив флоріальний стиль. Його вази з намальованими квітами виглядали надзвичайно натурально. У Німеччині стиль модерн відомий як "югенд-стиль" (молодий стиль), в Австрії - "сецесіон" (від лат. secessio - відокремлення).

Особливу роль у розвитку архітектури доби модерну, її раціоналістичних тенденцій відіграли промислові та інженерні споруди (мости, портові споруди), під час будівництва яких використовувалися нові конструкції, нові системи, форми, матеріали: металевий каркас, підвісні системи, залізобетон тощо. Інженерні споруди, зокрема Ейфелева башта, приміщення біржі в Амстердамі (1897-1907) демонстрували надзвичайні можливості металевих конструкцій, сприяли посиленню раціональних підходів до функціонально-конструктивної основи будинків. Модерн був останнім великим художнім стилем. Відмова від його принципів на початку XX ст. була водночас і відмовою від ідей художності взагалі.

Український різновид модерну в архітектурі вдало поєднував українські народні традиції, характерні особливості народного будівництва та сакральної архітектури з сучасним розумінням архітектурних форм, зокрема з функціональністю. У декорі широко використовувались мотиви української народної кераміки, вишивки, дерев'яного різьблення. Відхід від історизму поєднувався з пошуками простоти та стилізацією декоративних форм, функціональність — з широким використанням новітніх опоряджувальних будівельних матеріалів.

Одним із творців нового українського стилю був мистецтвознавець та архітектор В. Кричевський. Особливу увагу, серед його робіт заслуговує будинок Полтавського земства, зведений у 1903-1908 рр. з участю художників С. Васильківського та М. Самокиша (будівля знищена в часи ІІ-ої Світової війни, реставрована у 1964 р.) В. Кричевському належить низка проектів державних і приватних споруд у Києві та Чернігові. У Києві за проектами В. Кричевського збудовані садиба І. Шітківського (1907 р.), міське училище на Куренівці (1910-1012), народний дім у Лохвиці, меморіальний музей біля могили Т. Шевченка в Каневі (у співавторстві з П. Костиркою). Національний стиль на основі традицій народного мистецтва та українського бароко розвивали архітектори К. Жуков (1873-1940). Д. Дяченко (1887-1942), С. Тимошенко (1881-1950), П. Костирко (1897-1982) та ін.

Архітектор К. Жуков відомий як теоретик і практик неоукраїнського стилю (українського модерну). За його проектами у 20-і роки в Харкові зведено будинок учителя (у стилі конструктивізму) та інші будівлі. У національному стилі працював і Д. Дяченко. За його проектами були споруджені лікарня в м. Лубнах (1913-1915), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925-1927), інститут агрохімії, корпус землеробського факультету (1926-1928), корпуси інститутів ветеринарного (1928-1930) і тваринництва та ін. Талановитий митець був незаслужено репресований.

Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко (1888-1978), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920-1930) тощо.

У створенні національного стилю в Галичині велика заслуга належить архітекторам Іванові Левинському (1851-1918) та Василеві Нагірному (1847-1921). Сміливі пошуки українського національного стилю, нових обрисів, у яких новаторські риси поєднувались із традиційними художніми прийомами, в кінці XIX — на початку XX ст. відбуваються й в архітектурі. Такі пошуки на Східній Україні і в Галичині йшли двома шляхами: звернення до історичної архітектурної спадщини та вивчення і творчого використання мотивів дерев'яного будівництва, зокрема гуцульського і бойківського. Так виникає український архітектурний модерн. Застосування залізних, пізніше залізобетонних конструкцій, нових будівельних матеріалів стимулювали творчий пошук архітекторів.

У Львівський архітектурі з 1900 р. розвивається стиль "віденської сецесії". Розвиток цього стилю у Львові має свої особливості, зв'язані з одного боку, із сильно вкоріненим історизмом, а з другого — з вдалими спробами застосування нових матеріалів і конструкцій. Композиційна структура фасадів в основному спирається ще на канонічні закони ритмічного розкладання осьових акцентів, а хвилясті лінії і площини застосовуються тільки в завершальній частині споруд. Зате значно сміливіше і своєрідно трактується декоративний орнамент: в його характері переважають стилізовані рослинні мотиви над абстрактними. Важливу роль у декорі відіграють цікаві поєднання різних фактурних ефектів штукатурки, кольорові вітражі, оригінальні рисунки залізних решіток. До найбільш типових зразків стилю "віденської сецесії" у Львові належить чотириповерховий житловий будинок (проспект Шевченка, 6; архітектор Т. Обмінський, 1905 р.). Він репрезентує фантазійний викрій віконних розрізів, ефектне закінчення наріжника скляним куполом, характерне трактування кованих залізних ґрат балконів та орнаментальний пластичний декор.

Характерні риси українського модерну на львівському терені були розроблені І. Левинським (1851-1919) — вихованцем, а згодом професором і керівником кафедри ужиткової архітектури Львівської політехнічної школи. За його участю як архітектора або керівника будівельних робіт (очолював будівельне бюро) споруджено багато визначних споруд, які визначили архітектурне обличчя міста. І. Левинський застосовував прийоми народного будівництва, елементи українського народного орнаменту, особливо керамічні вставки з народними орнаментальними мотивами. Йому належать проекти таких споруд у Львові, як Торгово-промислова палата, готель "Жорж", Музичний інститут ім. Лисенка (вул. Шашкевича, 5; тепер музичне училище). Для цих споруд характерне використання настінного живопису в оформленні інтер'єру.

Мотиви гуцульського дерев'яного будівництва використані архітектором О. Лушпинським при спорудженні в 1909 р. у м. Львові санаторію (вул. Личаківська, 107). Відголоски модерністичної трактовки народних мотивів простежуються у споруді готелю "Народний" (ріг вулиць Дорошенка і Костюшка; архітектор Т. Обмінський). Для цих будівель характерна м'яка пластичність декоративність та функціональність, що були важливими стильовими ознаками українського модерну, почерпнутими з народної архітектури.

Пожвавлення архітектурного будівництва сприяло й становленню в Україні нової скульптури. Одним з провідних львівських скульпторів у галузі монументально-декоративної пластики був П. Війтович (1862-1936). Він виконав алегоричні скульптури "Торгівля" і "Праця" для фасаду Головного залізничного вокзалу у Львові, композиції "Слава" на фасаді Львівського оперного театру та скульптури для його інтер'єру ("Любов цілує Амура", "Заздрість, відкинута від любові", "Пиха").

Основоположником побутової скульптури в Україні вважають Л. Позена. У його мистецькому доробку побутові сцени "Оранка", "Переселенці", постаті селян, кобзарів, козаків, персонажів українського фольклору.

На переломі XIX - XX ст. у творчості окремих українських скульпторів (П. Війтович, Г. Кузневич, М. Бринський) виявляються тенденції віденського неокласицизму. Завдяки творчості Ф. Балавенського (1864-1943) поширюється скульптурний портрет. Він створив мармурове погруддя Шевченка (1899), а також численні портрети Т. Шевченка, гіпсові копії яких до нашого часу знаходяться в багатьох українських родинах. Ф. Балавенський є автором пам'ятника — погруддя М. Кропивницького на могилі в Харкові (1914); роботи цього скульптора, зокрема монументально-декоративне пластичне оздоблення, широко використовувалися в архітектурі модерну.