Історія філософії та філософія історії 6 страница

Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтувалася на переконанні, що наука і технічний прогрес створять рай на землі. Його представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а «земний рай» весь час буде маритися на горизонті й відступатиме в міру наближення до нього. Просвітники багато в чому схожі на софістів Давньої Греції. І ті й інші є ідеологами демократії, які в боротьбі з аристократією піддали критиці традиційні вірування, виходячи з розуму як єдиної опори. Обидва напрями більше досягли в руйнуванні традицій, ніж у творенні нового. Проте між ними існує й суттєва відмінність. Софісти за відсутності науки як взірця істинності, релятивізували і субґєктивізували розум, а просвітники вбачали в ньому запоруку абсолютної істини. Просвітництво, за всієї поліфонічності ідей, які воно обґєднує, не підривало віри в розум, а створювало культ розуму.

З погляду історичного розвитку, Просвітництво є актом самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як самобутнього духовного утворення. В період Середньовіччя Європа жила в іудейсько-християнських ідейних координатах. В епоху Відродження вона наслідувала античність. В обох випадках вона жила за ідеалами, зразками, заданими іншими народами та культурами. Справжня Європа, яка дала людству такі побудовані на засадах розуму цінності, як сучасна наука і демократична держава, починається з епохи Просвітництва.

Теоретичною передумовою Просвітництва можна вважати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настановою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму напередодні буржуазної революції ідеї просвітників охопили широкі кола освічених людей. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітники, спочатку Жан Даламбер (1717—1783), а відтак Дені Дідро (1713—1784). Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах, дискутувалися в салонах.

Найвідоміші французькі просвітники — філософи-деїсти Франсуа Вольтер (1694—1778), Етьєн Кондільяк (1714—1780), Шарль-Луї Монтескґє (1689—1755), Жан-Жак Руссо (1712—1778) і представники матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Ламетрі (1709—1751), Клод Гельвецій (1715— 1771), Поль Гольбах (1723—1789) та ін. В Англії ідеї Просвітництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері (1671 — 1713), Джон Коллінз (1676—1729), Бернард Мандевіль (1670—1733) та ін. У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679—1759), Александр Баумгартен (1714—1762), Готгольд Лессінг (1729— 1781) та ін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. Щодо цього вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Декарта і Лейбніца. Однак вони тлумачать розум дещо інакше, ніж їх попередники. Якщо для Декарта і його послідовників розум — це пасивне вмістилище вічних ідей (спільних для людини і Бога), то в просвітників розум набуває рис активності, постає як прагнення до істини, знаряддя перетворення буття. З цього приводу яскраво висловився німецький мислитель Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729— 1781): «Якщо би Бог тримав у правій руці всі істини, а в лівій — єдине і завжди живе прагнення до істини (навіть якщо до того ж я завжди і у всьому мав би помилятись) і сказав би мені: «Вибирай», я б смиренно впав на коліна перед його лівою рукою і сказав: «Отче, дай мені це! Право на чисту істину належить тільки тобі!»

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники мислили як знаряддя перетворення буття. У просвітників розум сприймає буття в перспективі його перетворення. Звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ. Цей дух проник навіть в палаци монархів, породив моду на монархів-просвітників.

Існує ще одна відмінність у підході до розуму між просвітниками і їхніми попередниками. Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, просвітники інтерпретують розум швидше в дусі Локка. Опора на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму. Так, Даламбер стверджував, що філософія повинна опиратись на факти, інакше вона перетворюється на химеру. На цьому локківському підході до розуму ґрунтувалася боротьба просвітників з попереднім раціоналізмом як метафізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під собою фактів. Взірцем науки вони вважали фізику Ньютона, теорію, що ґрунтувалась на фактах. Кондільяк, наприклад, вважав абстрактні принципи, на яких будувались метафізичні системи, шкідливими і небезпечними. Він виступав проти вживання понять «буття», «субстанція», «сутність», «атрибут», «причина», «свобода», вважаючи їх змістовно пустими.

Критика просвітниками метафізики почасти зумовлена відсутністю у них чіткого розмежування філософії та науки. До філософії ставились вимоги, правомірні швидше до наукового пізнання. Щодо цього просвітники є попередниками позитивістів — течії XIX ст., що намагалась побудувати філософію за зразком науки. До речі, засновник позитивізму О. Конт (1798—1857) вважав себе продовжувачем ідей енциклопедистів.

Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунтували його теоретично. Цей аспект, а також популяризаторство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітників і визнавала ідею Бога, але тлумачила її в дусі деїзму. Бог мислився ними творцем світу, суддею за моральні вчинки, але заперечувалося його безпосереднє втручання в хід подій. Таку релігію просвітники називають

раціональною

, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Монтескґє, Вольтер. Водночас просвітники заперечували існуючу так звану позитивну релігію — релігію Одкровення, яку вважали сукупністю марновірства та невігластва. Це породжувало нехтування обрядами, заперечення церковних історій. Гольбах як найвідоміший атеїст, який написав кілька праць, спрямованих проти релігії, вважав, що вона є плодом невігластва та обману. Більшість просвітників наївно вірила, що світло розуму розвіє сутінки релігії. При цьому вони не бачили принципової відмінності між релігією, міфологією та марновірством. Все це критикувалося як незасноване на розумі. Разом з релігією вони підривали авторитет традиції і культуру. Вважаючи людину природною істотою, вони і мораль розуміли як природне явище, не бачили необхідності в релігії для обґрунтування моралі.

У поглядах просвітників на світ панував механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, лідер французьких матеріалістів Дідро заявляв, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ — це матерія, що рухається в просторі та часі й має причинні звґязки. При цьому причинність у межах механіцизму набуває рис фаталізму, заперечення будь-яких випадковостей. Просвітники заперечували телеологію, але не брали до уваги і якісну різноманітність світу. Ламетрі навіть людину зводив до машини. Оскільки всі здатності душі, на його думку, залежать тільки від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина і є нічим іншим, як високоінтелектуальною машиною (механізмом).

Гольбах, автор одного з найвидатніпіих творів матеріалізму «Системи природи», заявляв, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись навіть подумки. Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною. Вчинки людей, на його думку, не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на «природних законах» людей.

Усе це свідчить, що просвітникам притаманний механістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторював Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту. Ці думки, висловлені Локком, набули значного поширення серед французьких мислителів.

Вслід за англійськими філософами французькі просвітники (Руссо) захищали концепцію

суспільного договору

як джерела держави. На їх думку, в природному (додержавному) стані люди постійно воювали між собою. Зіткнення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське існування. Для того щоб подолати це і краще захистити себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно з яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалася думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обовґязки перед державою, то і держава має певні обовґязки перед громадянином, адже контракт є двостороннім.

Один з найвідоміших тогочасних соціальних філософів Монтескґє стверджував про обґєктивність соціальних законів, які породжуються географічними факторами, способом життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релігією тощо. Він надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Вчення про «природні права» людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності, статі), народ проголошувався джерелом влади. Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.

Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочатку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію. Нею став романтизм.

Романтизм (франц. romantisme) — філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Найбільшого поширення романтизм набув у Німеччині на початку XIX ст. Роздрібнена Німеччина запізнювалась із буржуазними перетвореннями, тому ідеї Просвітництва знайшли в ній не тільки прихильників, але й не менш палких супротивників. Романтики — Фрідріх Шлегель (1772—1829), Новаліс (1772—1801), пізній Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775—1854), усвідомлюючи суперечності капіталізму, протиставили йому ідеалізоване минуле. Романтизм постав як антипросвітництво. Просвітники виходили з розуму і науки, романтики — з віри та релігії. Просвітники відправною точкою вважали окрему людину (права людини), рухалися до соціального цілого, а романтики — від цілого (душі народу) до людини. Просвітники апелювали до природи, романтики — до історії, культури. Вони першими піддали критиці наївний раціоналізм і антиісторизм Просвітництва. Просвітники були носіями прогресивних ідей, романтики — консервативних.

У протистоянні Просвітництва і романтизму намітились два типи світоглядів, політичних ідей, які було покладено в основу ліберально-прогресивних і консервативних буржуазних політичних течій і партій. У філософській літературі XX ст. не вщухають дискусії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеженість практично у всіх вимірах. Наука і техніка не тільки не розвґязують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які за драматизмом перевершують колишні. Стала очевидною обмеженість розуму в боротьбі з релігією й традиціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціальні цінності, він швидше перетворюється на механічного робота — потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну максимально ефективно виконувати будь-яку програму.

Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови суспільства на засадах розуму. Буржуазна демократія, яка сформувалась на ідеалах Просвітництва, є далеко не земним раєм. А спроба досягти його через соціалістичну революцію і планове господарство (воно повинно було знаменувати торжество розуму над ірраціональністю стихії ринку), не кажучи про ціну, яку довелось заплатити за цей експеримент, завершилась крахом. Планове раціональне господарство виявилося неефективним порівняно зі стихійним.

Може здатися, що є всі підстави проголосити розум фальшивим ідеалом. Але це теж було б неправильно, оскільки постала проблема, що возвести на опустілий пґєдестал. Релігійні цінності? Вони різні у різних народів, і за ними також тягнеться шлейф кривавих війн. Очевидно, ідеал Просвітництва, але з усвідомленням його обмеженості, залишиться основною цінністю сучаної цивілізації. За висловом В. Черчілля (1874—1965), буржуазна демократія недосконала, але кращої людство поки що не придумало.

Критична філософія І. Канта

 

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (обґєкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розвиток філософської думки. Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації. Після Канта культуру розглядали за межами природи, не привґязуючи її до природних закономірностей. Природа і культура постають для філософії як дві рівнозначні та незводимі одна до одної сфери.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філософії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи, демонструючи це створеною космогонічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але ознайомлення з філософією Юма збудило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розвґязання цієї проблеми, назвавши його конструктивним критицизмом.

Кант, за його словами, здійснив коперниканський переворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в обґєкті, а в субґєкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм). Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через субґєктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) субґєктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні форми Канта — це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу.

Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність емпіриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не «вроджені ідеї», а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання. Світ ноуменів і феноменів Канта можна уявити, прийнявши аналогію пізнання і виробництва. Припустимою що людина все життя прожила на заводі й не бачила світу, який існує зовні. Вона має справу лише з матеріалом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (формами), які обробляють цей матеріал. Для неї світ — це створені й упорядковані її працею на території заводу предмети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за межами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкований? Достатніх підстав для цього людина не має. Так, за Кантом, відбувається і з пізнанням. Людина має справу лише з уконституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий.

Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, даний у науковому досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання — не в обґєкті, а в субґєкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії. Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного субґєкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбічним до емпіричного обґєкта).

Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримуються всезагальні наукові істини математики, природознавства і метафізики — в трьох визнаних на той час сферах знання. Шукаючи відповідь, Кант поділяв наукові судження (мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналітичні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст субґєкта судження («тіла») і предиката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність» (непротяжні тіла не існують і немає нетілесної протяжності). Такі судження не потребують підтвердження досвідом. Вони є тавтологічними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом поняття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на досвіді типу «вода кипить при 100 °С»). Їх зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша». Ці судження не виводяться з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони як аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй праці «Критика чистого розуму» Кант ставить запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, природознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а субґєктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. За висловом англійського філософа Бертрана Рассела (1872—1970), простір у Канта — це щось на зразок окулярів, крізь які все набуває просторового вигляду. І, на думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання. Зокрема, геометрія можлива лише завдяки здатності людини уявити чистий простір і в цьому просторі оперувати ідеальними фігурами. Якби геометрія оперувала в реальному просторі з реальними фігурами, сума кутів трикутника ніколи б не дорівнювала 180°. Отже, математичне знання, за Кантом, виводиться не на основі споглядання явищ, а на основі апріорних форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого упорядкування (конструювання) цих явищ.

Природознавство можливе завдяки діяльності розсудку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприймання. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можливість, необхідність, випадковість. Кожна з цих категорій породжує менш загальні поняття. Всі вони без сприймання є пустими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві сприймання є індивідуальними і субґєктивними, а щоб перетворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєднатися з апріорними формами розсудку. Це упорядкування чуттєвих сприймань формами розсудку й утворює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення науки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Це слід розуміти так: розсудок накинув певну категоріальну схему на чуттєві сприймання, упорядкував їх за цією схемою зробив його всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за правилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення науки. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин природознавства ґрунтується на тому, що вони конституйовані одними й тими ж формами.

Отже, і математика, і природознавство як науки можливі завдяки субґєктивним апріорним формам споглядання і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єдиноможливі для людини), то істини математики і природознавства вічні. Іншими словами, Кант вважав, що геометрія Евкліда і фізика Ньютона є вічним і незмінним знанням, адже в основі їх лежать притаманні людині апріорні правила впорядкування чуттєвого матеріалу, а інших правил вона уявити не може. Тому наука може тільки поширювати причинні звґязки чи урізноманітнювати фігури в просторі, а виходу на інше розуміння причинності й просторовості (можливість науки іншого типу, наприклад неевклідової геометрії та неньютонівської фізики) Кант не допускав. У цьому він є спадкоємцем Просвітництва з його вірою у вічні істини розуму.

Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму — третьої пізнавальної здатності людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його істини обмежені наявним чи можливим чуттєвим досвідом. Але людина не хоче змиритись з цією обмеженістю. Вона намагається застосувати розсудок за межами чуттєвого досвіду, вивести його за конечне. Наприклад, у досвіді людині дана тільки обмежена частина світу, про яку вона може судити строго науково. Але ж людина прагне висловлюватися про світ загалом, тобто про те, що виходить за межі досвіду. Такою здатністю — виходити за горизонти можливого досвіду — володіє розум.

Подібно до того як споглядання має чисті форми (простір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, причинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це — ідеї душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує метафізика.

Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, Кант доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого досвіду) є проблематичними. Наприклад, спроба перейти від ідеї Бога до його реального існування ґрунтується на логічних помилках. Кант, зокрема, спростовує онтологічне доведення буття Бога. Необґрунтований також, на його думку, перехід від ідеї душі до душі як субстанції. Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спроба метафізики мислити світ в цілому призводить до логічних суперечностей. Так, можна без логічних помилок довести, що світ конечний в просторі й часі, і що він безкінечний; що він ділиться до безкінечності й що є неподільні частки; що світ строго детермінований і що в ньому є свобода. Ці необхідні суперечності (Кант називає їх антиноміями) є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вченням про необхідні, але безплідні суперечності. Згодом Гегель по-своєму переосмислить ці думки Канта.

Ідеям розуму Кант відводить тільки регулятивну функцію. Вони не можуть конструювати обґєкт, бо такий обґєкт виходить за сферу феноменів, досвіду, але можуть синтезувати наявне знання в систему. Скажімо, ідея душі синтезує, зводить у єдність все знання про психіку. Тому метафізика як наука, яка б по-своєму сконструювала обґєкт і вивчала його на взірець математики чи природознавства, неможлива. Філософія не є наукою. З чого, до речі, не випливає, що Кант заперечував метафізику. Ні, метафізика можлива і необхідна як вища мудрість, але вона не вибудовується на засадах вічних істин за прикладом математики чи природознавства. Отже, Кант відмежував філософію і наукове знання за принципами їх побудови.

Крім теоретичного, Кант визнавав у людині й практичний розум, дослідженню якого присвячена «Критика практичного розуму». Практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретичний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі). Заслуга Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності — благу людини. Само по собі воно не є благом. У цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибудував свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. «Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, — автономія моральності. Попередні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зовнішніх стосовно неї принципів». Філософи до Канта намагались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі.Воля у своїй діяльності керується певними імперативами — закликами, веліннями, настановами на зразок «дій так...». В основі корисної практичної дії (дії, яка переслідує мету) лежить гіпотетичний імператив, його правило — «якщо хочеш досягти певної мети, дій таким чином...» В основі ж морального вчинку, який у принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства». Іншими словами, співмірюй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.

Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав ставлення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету. Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сфері моралі. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтуються на категоричному імперативі, на обовґязку. Якщо людина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними.

Кант усвідомлював, що служіння обовґязку не обовґязково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття проблематичне, для практичного — необхідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяння» (відплата) в потойбічному світі необхідні, щоб людина була моральною істотою.

В одному з розділів «Критики чистого розуму» Кант ставить три знамениті запитання:

1. Що я можу знати? На це запитання дає відповідь його дослідження «чистого розуму».

2. Що я повинен робити? Відповідь на нього філософ зґясував у «Критиці практичного розуму».

3. На що я можу сподіватися? Відповідь на це запитання містить дослідження релігії в межах розуму.

Кант відповів на всі порушені ним запитання, створивши цільну філософську систему, своєрідний духовний памґятник епохи і людського розуму.

Субґєктивний ідеалізм І. Фіхте

 

Дальший розвиток ідея активності субґєкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана-Готліба Фіхте, який проголосив себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення. У Канта обґєкт пізнання (світ явищ) конституюється субґєктом, за винятком чуттєвого матеріалу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припущенням, і всю систему філософського знання можна вибудувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте — це субґєктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте — це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» — це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше можна вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою субстанцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття».