Історія філософії та філософія історії 33 страница

Історичні концепції Віко зрощені на благодатному італійському ґрунті. Його парадигма циклічного кругообігу історії людства запозичена як з текстів античних мислителів, так і з праць Н. Макіавеллі, Т. Кампаналли, в яких вони набули особливостей, характерних для XVI-ХVII ст. Використавши їх, Віко надав історичній концепції оригінальної самобутності, здатності завдяки науковому аналізу повертатися до забутих істин. Критикуючи вузькість і абстрактність панівної в його часи філософської доктрини, він вимагав ширшої основи для теорії пізнання, особливо історичної сфери. Віко, на думку багатьох дослідників, значно випередив свій час, тому не всі його ідеї були сприйняті сучасниками. Однак згодом вони стали теоретичною основою цивілізаційного напряму у світовій філософії історії російського мислителя Миколи Данилевського (1822—1895), Освальда Шпенглера та А. Тойнбі, для яких історія людства постає у формі реальних, окремих, самодостатніх соціокультурних світів.

Першим наповнив концепцію локальних цивілізацій необхідним філософсько-історичним змістом Данилевський, який розглядав історію людства як поліцентричне утворення, низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів. Він назвав їх «культурно-історичними типами», а на стадії зрілості, піку розвитку — «цивілізаціями». Таких «культурно-історичних типів» (цивілізацій) він виокремлює десять:

— єгипетський;

— китайський;

— ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний;

— індійський;

— іранський;

— єврейський;

— грецький;

— римський;

— новосемітичний, або аравійський;

— германо-романський, або європейський.

Крім них, Данилевський звернув увагу ще на три культурно-історичні типи — мексиканський і перуанський, які через дії зовнішніх факторів не змогли реалізувати свої потенційні можливості, і словґянський тип, що лише набув початкових рис свого розвитку. Критерієм ідентичності цивілізації він вважав етномовну спорідненість певних народів, їхніх груп, наприклад, індійців, словґян та ін. Щоправда, цей критерій не повністю збігався із запропонованою Данилевським періодизацією цивілізацій. До речі, він був одним із перших, хто відмовився від принципу європоцентризму, згідно з яким існує лише західноєвропейська цивілізація, а навколо проживають доцивілізаційні народи. Учений був переконаний в існуванні множинності самодостатніх цивілізацій, доля яких уподібнюється до життя живих організмів — народження, ріст і розвиток, старіння і смерть.

У цих поглядах Данилевський зближувався зі Шпенглером, який також дотримувався думки, що історія є послідовністю самодостатніх, рівноцінних і одномасштабних індивідуальних одиниць, назвавши їх «культурами». «Античність і Захід, поряд з Індією, Вавилоном, Китаєм, Єгиптом, арабською та мексиканською культурою, — це окремі світи становлення, що мають однакове значення в загальній картині історії», — зазначав Шпенглер. Однак, на відміну від Данилевського, він виокремив усього вісім розвинутих культур, що пройшли всі стадії розвитку: античну, арабську, вавилонську, єгипетську, західноєвропейську, індійську, китайську й культуру майя. Найдокладніше Шпенглер проаналізував життєвий цикл лише античної, арабської, західноєвропейської та індійської культур.

Кожний з виділених ним культурних світів має ідентичний життєвий цикл, що нагадує життєвий цикл організму: зародження, зростання, розвиток, занепад і загибель. Тому у кожній культурі виділяють — дитинство (варварство первісного суспільства), юність (початок розвитку політичної організації, мистецтва й науки), зрілість (розквіт усіх важливих сфер суспільного життя) і старість з її неодмінним супутником — смертю. Натуралістичний погляд на історію позначається навіть на Шпенглеровій концепції внутрішньої деталі окремо взятої культури, адже послідовність фаз у межах кожної культури має в собі не більше історичності, ніж наступність у декількох фазах життя комахи: яєчко, лялечка, личинка, імаго (дорослий індивід). Кожна фаза в будь-якій культурі Шпенглера автоматично переходить у наступну, як тільки настає її час. Фіксованим є не лише цикл фаз, а й час, призначений для нього.

Внутрішню цілісність кожної культури забезпечує її природний набуток, трансцендентний «прафеномен», що розвиває свої творчі можливості на стадіях зростання — розвитку, а вичерпує їх на стадіях старіння і смерті, зумовлюючи перехід її до нетворчої фази, на рівні буття якої не виникає вже нічого нового. Шпенглер називає фазу творчого занепаду культури «цивілізацією», на противагу розумінню цивілізації як найвищого розвитку культури у Данилевського. Цивілізація в його розумінні — це період творчого безпліддя конкретної культури, що уподібнюється до сухого дерева. Характерними її особливостями є дегуманізація, мілітаризація та бюрократизація, домінують відверті скептицизм і нігілізм. Для західної європейської культури, за прогнозом Шпенглера, настане така пора через два-три століття.

Система історико-філософських поглядів Шпенглера справила вагомий вплив на історичну свідомість західного суспільства загалом і на формування історіософії наивідомішого історика XX ст. А. Тойнбі зокрема, який у своєму дванадцятитомному «Дослідженні історії» вразив докладністю розгляду, широкою ерудицією. В засадничій основі цієї знаменитої праці — актуалізація проблеми єдності історичного процесу. Тойнбі виходив з того, що матеріалом історії є життя (як у зовнішній, так і внутрішній формах вияву) певних унітарних людських підрозділів, які він називає суспільствами. Кожне суспільство є або первісним (примітивним), або цивілізованим. Первісних суспільств значно більше (етнологи налічують їх до 650), але вони недовговічні, менш індивідуалізовані утворення порівняно з цивілізаціями. Для них характерна невелика кількість населення, незначні географічні масштаби і, як правило, рання загибель під дією зовнішніх чинників. Малочисельніші цивілізації, але із значно більшими просторово-часовими вимірами, є більш індивідуалізованими. Вони самодостатні локальні утворення, що виявили свої всебічні творчі потенції, за винятком лише кількох недорозвинутих цивілізацій, яким це не вдалося здійснити. До них Тойнбі відніс першу сирійську (часів гіксосів, затьмарена єгипетською цивілізацією); несторіансько-християнську (далекосхідна християнська, затьмарена ісламською); монофізитсько-християнську (затьмарена ісламською); далекозахідну християнську (кельтська, затьмарена західною); скандинавську (затьмарена західною).

З метою охоплення величезного різноманіття найсуттєвіших історичних реалій людства Тойнбі не лише подав багатовимірну характеристику цивілізацій, а й висвітлив складний шлях їх генези. Первинним етапом, на його думку, був процес формування («життєвий порив творчої меншості») у різних куточках Землі перших самодостатніх цивілізацій (єгипетської, шумерської, мінойської, андської, хараппської, шанньської тощо). Величезна внутрішня потенційна сила актуалізувала появу на периферії цивілізацій сателітів (міссісіпська, північноандська, еламська, хеттська, урарту, іранська, японська, руська, тибетська тощо), які завершують перший цивілізаційний крок людського поступу.

Наступним етапом було набуття частиною перших цивілізацій рис аперентації (батьківства), що уможливило появу афіліаційних (афіліація — усиновлення, удочеріння) цивілізацій, як, наприклад, сирійської, еллінської (античної), індійської, творчі сили яких дали світові буддизм, християнство й іслам. На цій основі в добу середньовіччя виникають дочірні цивілізації другої генерації: західнохристиянська, східнохристиянська (православна), ісламська, китайська, індійська тощо.

У сьогоденні існують здебільшого окремішні цивілізації: західнохристиянське суспільство, православне християнське суспільство, ісламське суспільство, індуїстське суспільство і далекосхідне суспільство. Але, як зазначає Тойнбі, за уважнішого аналізу сучасного людства можна виявити також реліктові спільності, рештки давно згаслих суспільних утворень, які він поділяє на дві групи. Перше угруповання складається з християн-монофізитів Вірменії, Месопотамії, Єгипту та Абіссинії, несторіан Сходу, євреїв і персів. Друге — з кількох гілок послідовників буддизму (махаяни Тибету, Монголії, хінаяни Цейлону, Бірми, Камбоджі тощо), а також джайни в Індії.

Стисла ілюстрація генези цивілізацій, за Тойнбі, засвідчує фактор взаємодії, взаємовпливу цивілізацій, їхню своєрідну відкритість, а відтак і відносну єдність історичного процесу. Поділивши світову історію на кілька різних у часі й просторі локальних цивілізацій (спочатку — 19, згодом — 21, а під кінець — понад ЗО), що виокремлювалися насамперед за принципом належності їх до певної релігійної традиції, Тойнбі розглядає історію людства як круговерть цивілізацій, що змінюють одна одну, долаючи схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загибелі. Локальні цивілізації є рівноцінними, самодостатніми в усій своїй самобутності. Схема А. Тойнбі передбачає місце у всесвітньому історичному процесі й «неісторичному» Сходу, що так незатишно почувався у стадійно-формаційній схемі Маркса.

На основі аналізу переходу від еллінського суспільства до західнохристиянського Тойнбі виокремив такі чинники, що знаменують перехід від старого до нового суспільства — цивілізацій:

— світова держава на прикінцевій стадії вже приреченого суспільства;

— наявність церкви, яка виникла в надрах старого суспільства і стає осередком нового;

— хаотичне вторгнення варварів, які переживають свою «героїчну добу».

На його думку, найвагомішим є другий фактор, а найменш вагомим — третій. Рушійною силою цивілізаційних трансформацій Тойнбі вважає людей, які вільно реалізовують свої творчі сили. Не надлюдська вітальна (життєва) сила (як у Шпенглера) керує діями людей, а їх свобода вибору визначає хід історії. «Особиста свобода — це доконечна передумова будь-яких людських досліджень, добрих і лихих», — зазначав мислитель. Тому розвиток цивілізаційної культури визначається не завоюваннями та зовнішнім блиском, а «витонченістю і досконалістю», «життєвим поривом», свіжістю сил «творчої меншості». Щоправда, у людській творчості Тойнбі вбачає і небезпеку, оскільки вона згодом перетворюється на «панівну меншість». «Нетворча більшість» лишається на узбіччі суспільства, не беручи активної участі в його житті. Вона згодом набуває ознак класу, який Тойнбі називає «внутрішнім пролетаріатом». Крім того, на межі такої цивілізації постає «зовнішній пролетаріат». Суспільство надломлюється, і починається період руїни — сумґяття, розколи. Таких періодів, за Тойнбі, чотири:

— розкол суспільного організму (мілітаризм);

— розкол душі (брак основи для стимулу);

— розкол горизонтальний (боротьба класів);

— розкол вертикальний (міждержавні війни).

Ці розколи спричиняють ритмічні коливання (занепад — відродження), в яких панівна тенденція до розпаду бореться з рухом опору. Перший занепад штовхає надломлене суспільство в добу лихоліть, які вщухають за першого відродження, після якого настає другий, потужніший занепад. За ним відбувається триваліше друге відродження у формі заснування світової держави. Ця держава зазнає рецидиву хвороби й одужання, і за цим останнім відродженням настає остаточний розпад, драма якого має виразніший і послідовніший сюжет, ніж драма рівноваги сил.

У драмі історії простежується не лише діяльна людина з її правом вибору, а й кінцева духовна першореальність — Бог, усюдисущість якого передбачає його іманентність цьому світові й кожній живій душі. У християнській концепції Божества його трансцендентний аспект виражено в Богові-Отцеві, а іманентний — у Богові — Святому Духові. Однак характерною і визначальною ознакою християнської віри є те, що Бог не двоїстий, а Триєдиний і що в Богові-Синові два інші його аспекти обґєднані в Особистість, яка завдяки цьому таїнству є близькою людському серцю, збагненна людським розумом. Тому світова основа (Бог) не є чимось суто зовнішнім стосовно людини. Вона безпосередньо осягає та реалізує себе в самій людині, що як духовна і жива істота постає щоразу лише як «частковий центр духу і поривань через себе сутнього» (М. Шелер). Відповідно історію людства Тойнбі розглядає як тернистий шлях кінцевого єднання людської спільноти з Першореальністю, Абсолютом, шлях гармонії зовнішнього Універсуму з його нескінченною розмаїтістю конкретних виявів і внутрішнього Універсуму, що утворює індивідуальність кожної людини. Цьому єднанню має передувати поступове згуртування людства в єдину соціокультурну макросистему.

Цивілізаційну природу історичного процесу поділяли французький мислитель Пґєр Тейяр де Шарден, П. Сорокін, К. Ясперс та багато інших всесвітньо відомих філософів й істориків, що визнавали спроможність соціальних організмів до самоорганізації в окремі самодостатні системи вищого рівня — цивілізації. Такі цивілізації прямо чи опосередковано взаємодіяли між собою, а на сучасному етапі планетарного буття, зіткнувшись з різноманітними складними глобальними проблемами, поступово інтегруються в загальнолюдську макроцивілізаційну систему.

Завдяки внутрішній багатоаспектності поняття «цивілізація» найповніше відповідає завданням філософії історії, оскільки воно досить абстрактне для того, щоб усвідомлюватися як окрема дискретна одиниця (цілісність) у вимірі всесвітньо-історичного процесу. Водночас воно достатньо конкретне, щоб співвідноситися з такими емпіричними реаліями історії, як держава, народ тощо. Однак не слід ідеалізувати цивілізацію як важливу (чи, можливо, найважливішу) категорію філософії історії, хоча вона найповніше відповідає поліваріантності історичного процесу. Найповніше, але не повністю, оскільки історія людства є архіскладною, багатофакторною, її нездатне охопити повністю жодне поняття. До того ж історія значною мірою підпорядкована ймовірнісній логіці, вона містить безліч варіантів майбутнього у сьогоденні, осягнути які практично неможливо.

Спрямованість культурно-історичного процесу завжди має альтернативні можливості, і яка з них стане дійсністю, до яких наслідків вона приведе, залежить від багатьох випадковостей і дій конкретних людей, які завжди мають власні цілі, хоча й можуть діяти неусвідомлено або навіть несвідомо. Вибір напряму руху суспільної системи нерідко залежить від малопомітних на перший погляд чинників і ними зумовлених обставин. Випадковість, що реалізується, актуалізуючи одну із потенційних можливостей, яка розкривається як дійсність, відкриває перед системою нові можливості й робить увесь процес її розвитку в певному напрямі незворотним. Такий загальнометодологічний підхід у дусі теорії дисипативних структур (синергетики) сьогодні більш прийнятний, ніж традиційний детермінізм, оскільки він враховує свободу волі та вільний вибір окремих індивідів, соціальних груп, дискретних (відокремлених) співтовариств (цивілізацій, держав) як важливий чинник руху людства. Тобто враховує свободу людини як її сутнісну визначеність, істотну рису людського буття. Свободу не в усталеному розумінні як «усвідомлену необхідність», а як вияв здатності до самоорганізації, певного механізму саморегуляції культурно-історичного руху. За словами Тойнбі, «людська свобода — це закон Господній», а отже, є внутрішнім змістом самовпорядкування людських соціумів і людства загалом.

Можна цілком погодитися з думкою Р. Колінгвуда, що «припускати, нібито світ і далі ставатиме все кращим відповідно до наших власних особливих ідей добра, означає бути далеким від розуму. В одному ми можемо бути певні: наші нащадки житимуть у світі, що відповідатиме їхнім власним ідеалам, достоту як цей, в якому ми живемо, відповідає нашим».

Філософія права: поняття і предмет

 

На всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. В цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства. Цими проблемами переймається і філософія права з її постійним пошуком істини про право.

Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону. Щоправда, тривалий час питання права, праворозуміння розглядалися фрагментарно як окремі аспекти більш загальних тем. І лише згодом вони стали самостійними обґєктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право. Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго зґявилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природноправових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Філософське праворозуміння справило відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і на юридичну науку загалом. З іншого боку, юриспруденція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом і взаємодією філософії та юриспруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до права незалежно від системи, до якої вони належать, — юридичної науки чи філософії. Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.

Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природого права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.

Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на зґясування звґязку природного права з позитивним.

У філософсько-правовій концепції німецького мислителя К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу — від Макіавеллі до сучасних авторів.

У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, в його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній сутності, як знеособлена обґєктивована форма вияву «недійсного існування».

У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.

З точки зору представників неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Месснер) філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.

Отже, предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, його специфіка та особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо. Буття права передбачає й охоплює правову визначеність й упорядкованість світу людського буття, праворозуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і установ у суспільному житті людей. Тому предметна сфера філософії права традиційно охоплює й проблеми філософії держави. Держава, як відомо, встановлює, підтримує і втілює в життя норми права, забезпечує їх загальнообовґязковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Щоправда, сфера філософського правоаналізу не обмежується лише законодавчою, правозахисною діяльністю держави. До філософсько-правового інтересу належать такі проблеми, як право і держава, людина — суспільство — держава, правові форми реалізації функцій держави, держава як правовий інститут, нація — право — держава, правова держава як реалізація ідей домінування права тощо.

Основний сенс предметного калейдоскопа філософії права формулюють як проблему розрізнення і співвідношення права та закону. Вона репрезентує предметну сферу і теоретичний простір, у межах якого вся проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і розгорнута у філософське вчення.

Проблема розрізнення і співвідношення права і закону має визначальне значення для будь-якого теоретично послідовного праворозуміння. В онтологічному аспекті розрізнення права і закону (у різних його варіантах), дає змогу розкрити обґєктивні сутнісні особливості права, наявність яких у законі дає змогу охарактеризувати його як правове явище — як явище, що відповідає сутності права, як зовнішній вияв і реалізація правової сутності. У теоретико - пізнавальному аспекті ця концепція постає необхідною гносеологічною моделлю теоретичного осягнення знань та істини про закон у формі певного поняття права. В аксілогічному аспекті вона розкриває обґєктивну природу і специфіку цінностей права, що як особлива форма належного, мета і ціннісне начало визначає ціннісно-правове значення конкретного закону і держави.

Отже, концепція розрізнення права і закону забезпечує процес переходу від простого, буденного розуміння права як субґєктивної владної данності у формі закону до істинного знання про право, його обґєктивні особливості, природу й сутність та адекватні й неадекватні форми його вияву, і на цій підставі окреслює предметну сферу філософії права.

Як самостійна теоретична загальнонаукова дисципліна (подібно до теорії держави і права, соціології права, історії правових і політичних вчень тощо) філософія права виконує певні загальнонаукові функції методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. У взаємозвґязку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найвищою духовною формою пізнання права, осягнення й утвердження його сенсу, цінності та знання в життєдіяльності людини і людства загалом.

 

Сутність права

 

Основним поняттям філософії права є «право» (лат. jus), а відповідь на запитання «що таке право?» має для неї фундаментальне значення. Єдиної вичерпної відповіді на нього немає, її пошуки є актуальними дотепер. На підставі узагальнень різних визначень права, які репрезентують різні напрями вияву його природи, заслуговують на увагу такі дефініції:

— право — це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах;

— право — це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей;

— право — це загальна справедливість.

Наведеним визначенням властива внутрішня смислова рівноцінність, оскільки формальна рівність такою ж мірою передбачає свободу і справедливість, як справедливість — свободу і рівність. Отже, смисловими компонентами права, його обґєктивними сутнісними особливостями, принципами є формальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості, які загалом виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.

Поняття «рівність» репрезентує певну абстракцію, тобто є наслідком свідомого абстрагування від відмінностей, властивих обґєктам, що зрівнюються. Зрівнювання передбачає зосередження на відмінностях як зрівнювальних обґєктах.

Критерієм правового зрівнювання людей є свобода індивіда у суспільних відносинах, що визнається й утверджується у формі його правоздатності та правосубґєктності. У цьому полягає специфіка правової рівності та права загалом.

Правова рівність — рівність вільних і незалежних субґєктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Там, де існує поділ людей на вільних і невільних, невільні є не субґєктами, а обґєктами права і на них принцип правової рівності не поширюється. Отже, правова рівність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промовляє мовою і засобами саме такої рівності, завдяки цьому виступає загальною і необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності людей. Правова рівність, як і будь-яка інша рівність, абстрагована від реальних, фактичних відмінностей тих, кого вона зрівнює, а тому вона має формальний характер.

Право як форма відносин за принципом рівності не усуває (і не може усунути) початкових відмінностей між людьми, а лише їх формалізує, упорядковує за єдиним критерієм, трансформує невизначені фактичні відмінності у формально-визначені права вільних, незалежних, рівних індивідів. У цьому полягають специфіка, сенс, межі та цінності правової форми опосередкування, регуляції й упорядкування суспільних відносин. Формально право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути (у згоді із загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції) своє, індивідуально-визначене право на даний обґєкт. За формальної рівності й рівної правоздатності різних людей їх реально набуті права неодмінно (у звґязку з відмінностями між людьми, їх реальними можливостями, умовами та обставинами життя тощо) будуть нерівними: життєві (фактичні) відмінності, піддані виміру й оцінці права з його загальним масштабом і рівною мірою, дають в результаті відмінності щодо набутих, особисто належних конкретному субґєкту прав. Відмінності осіб щодо набутих прав — необхідний результат дотримання, а не порушення принципу їх формальної правової рівності, рівної правоздатності.

Право — це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Незважаючи на те, що на різних етапах історичного розвитку права змінюються обсяг і зміст, місце і роль принципу правової рівності у суспільному житті, все ж він має універсальне значення для всіх історичних типів і форм права й виражає специфіку та прикметну особливість правового способу регулювання суспільних відносин вільних людей. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало і правовий спосіб регуляції. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Тобто існує внутрішній взаємозвґязок правової рівності та всезагальності правової форми, яка, отже, не є випадковістю, чимось зовнішнім стосовно права. Така формальність внутрішньо необхідна, закономірна для будь-якого права. Вона єдино можливий спосіб вираження суті відносин, що охоплюються й регулюються правом, міри свободи індивідів за єдиним масштабом і рівною мірою.