Малі епічні жанри.

Оповідання – малий епічний жанр, у більшості випадків зображує одну чи декілька подій з життя одного персонажа.

Відмінність від роману:

1. Характери показані не у розвитку, як у багатьох романах, а вже сформованими (немає минулого і майбутнього – показаний один момент із життя персонажа).

2. Описи стислі, лаконічні (оскільки оповідання – мала епічна форма, воно не дає можливості автору так широко, детально, як у романі, відобразити життя).

3. Одна подія з життя одного (рідше декількох) персонажів, а не багато подій з життя великої кількості персонажів, як у романі.

Новела (з італ. Novella – новина).

Джерела виникнення новели у західноєвропейській літератури – розповсюджені у середньовічній міській літературі французькі фабліо та німецькі шванки (невеличкі історії анекдотичного змісту), „приклади” (повчальні твори церковної літератури) тощо.

Оскільки у західноєвропейській літературі ми зустрічаємо переважно новелу, цей термін частіше використовується, коли мова їде про твори англійських, французьких, німецьких, іспанських та італійських авторів, „оповідання” – про твори українських та російських письменників.

За Б. Томашевським* новела тотожна оповіданню. Але в іншому аспекті – новела за структурою протиставлена оповіданню. Вже на поч. XIX ст. була осмислена форма новели: „Новела ніщо інше, як нечуваний випадок” (І.В. Гете).

Новела це ніби „маленький роман”.

Специфічні риси (відмінність від оповідання).

1. Зображується не повсякденне, а НЕЗВИЧАЙНА подія.

2. Дія більш динамічна (події розвиваються більш стрімко, ніж в оповіданні).

3. Пуант - несподіваний поворот подій.

4. Неочікуваний фінал.

5. Більш „ощадливо” „витрачаються” художні засоби.

6. Почуття і пристрасті сильніше, ніж в оповіданні.

Історія розвитку жанру новели: розважальна або дидактична антична новела (Геродот, Апулей), середньовічна новела (анонімна збірка „Новеліно”), збірки новел доби Відродження (“Декамерон” Дж. Боккаччо, „Гептамерон” Маргарити Наваррської), „психологічна” новела Х1Х – початку ХХ століття (П. Меріме, Гі де Мопассан).

Видатними майстрами новели у західноєвропейській літературі є також Е.Т.А. Гофман, Г. фон Клейст, В. Ірвінг, Н. Готорн, Е. По, А. Франс, О. Генрі, Т. Манн, Е. Колдуелл та ін.

Легенда, казка та притча є жанрами як фольклорними, так і літературними.

Казка літературна – „авторський, художній, прозаїчний або віршований твір, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовує неймовірні пригоди вигаданих або традиційно казкових героїв. В окремих випадках, орієнтований на дітей; твір, в якому неймовірне чудо відіграє роль сюжетотворного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів” [10, с. 283].

Видатними казкарями у західноєвропейській літературі є Г.Х. Андерсен, О. Вайлд, А. де Сент-Екзюпері тощо.

Фольклорна казка є джерелом виникнення не лише казки літературної, але й, скажімо, новели.

Є цілий ряд суттєвих відмінностей казки від новели, хоч часом їх дуже складно розрізнити (наприклад, у творчості Е.Т.А. Гофмана). „В казці відбуваються свідомо неймовірні події, казка не є правдою, чого оповідач і не намагається приховати. У новелі ж події мало вірогідні, але у принципі можливі („Маркіза д`О” Г. фон Клейста, „Ріп Ван Вінкль” В. Ірвінга). Виникнення чарівної казки відносять до часів архаїчних і пов'язують з вірою в тотем*. У казці чітко розмежовуються добро і зло, причому фінал неодмінно оптимістичний (не завжди! – О.Н.). Окрім цього, казка містить моральний урок, звідси вбачається ще одна відмінність від новели, де відверта дидактика необов'язкова.

Однією з привабливих особливостей казки є її спорідненість з утопією*. У казці, по суті, всі рівні, а відносини будуються на основі карнавального панібратства. Будь ти чоботар або кравець, але ти запросто можеш поговорити з королем, а якщо поталанить, то селянський син після всіх випробувань може стати королівським зятем. Та утопічність казки ще й в іншому – в гармонії світу, у загальній єдності живого і сущого. А якщо когось чекають перешкоди і випробування, то вони лише тимчасові відступи від ідеальної норми. Втім, випробування як шлях до щастя - сюжетний хід безлічі творів епічного роду літератури.

Слід мати на увазі, що відкриття казкового багатства фольклору різних народів відбулося в епоху романтизму* (XIX ст. – О.Н.). Німецькі романтики, а услід за ними і романтики інших країн проголосили казку каноном поетичного мистецтва. Казковість впровадилася в контекст всіх епічних жанрів.

У казках і байках нерідко діють одні і ті ж персонажі: тварини, рослини, речі, а люди позначені не ім'ям, а якоюсь помітною рисою вдачі або професією. Події теж|також| можуть бути схожі своєю несхожістю на реальне життя. Але|та| байка від казки відрізняється очевиднішою двоплановістю, і що б не відбувалося з Бабкою і Мурашкою, Вороною і Лисицею, навіть найменший недосвідчений читач розуміє, що розмова йде про людей. Казка може бути або страшною, або смішною, байка – обов'язково комічна» [23, с. 4].

 

Легенда – від. лат. legenda – „те, що слід читати”. Фольклорна легенда – твір, у якому представлене фантастичне осмислення (на основі поширеннях у народі уявлень) явищ природи, минулого, видатних осіб, надприродних істот (Бог, янголи) тощо. Функції: пояснювальна та повчальна. На відміну від казки має настанову на достовірність. Літературна легенда – невеликий прозовий чи віршований твір, побудований на матеріалі народної легенди.

Легенди – в основі творів В. Гюго („Легенда про Юліана Милостивого”), Г. Флобера („Спокуса святого Антонія”) [17, с. 286-287].

Специфіка притчі: алегорична форма*, моралізаторство та дидактизм (повчальність). Оскільки, цілком можливо, що притча та байка мають спільне походження (від казки про тварин), їм притаманні спільні риси. Але, притча на відміну від байки, – серйозний (а не комічний) жанр. Притча також мало уваги приділяє висвітленню характерів персонажів, які часто є абстрактними фігурами, а байка зосереджена на викриванні людських недоліків.

З притчею ми зустрічаємось у Біблії, художній творчості Ф. Кафки, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Б. Брехта.

Есе – від франц. essai – спроба, начерк. Появу жанру пов’язують з ім’ям М. Монтеня, який у XVI ст. написав працю „Essai” („спроба”, „опыты” – рос.).

Це малий прозаїчний жанр вільної форми, у якому поєднано інформацію про одиничні факти дійсності з їх суб’єктивними оцінками та роздумами автора щодо них.

Риси:

- невеликий обсяг;

- суб’єктивне, дуже вільне тлумачення теми (за принципом: „я не претендую на знання істини, я просто висловлюю свою думку з цього приводу”);

- вільна побудова твору, обумовлена плином авторської думки („пишу те, що думаю”);

- публіцистичність (тема пов’язана з актуальними проблемами сучасності) + філософічність + художність.

Визначні есеїсти Ф. Бекон, Б. Шоу, Дж. Ґолсуорсі, А. Франц, Р. Роллан, А. Камю, А. Моруа.

Есеїстичне начало може бути присутнім в інших жанрах (романах Л. Стерна), поемах.

У західноєвропейській літературі (літературознавстві) з есе ототожнюють жанр нарису.

Фейлетон – від. франц. feuilleton, від feuille – лист, аркуш. Походження жанру пов’язують із французькою газетою „Journal des Debats”, в нижній частині газетного аркушу якої друкувались додаткові листі, які можна було відрізати. На них було надруковано перший фейлетон абата Жоффруа. Особливо популярним цей жанр став завдяки Жюлю Жанету.

Риси:

-невеликий за обсягом;

- розкриває актуальну тему, публіцистичний;

- комічний (гумористичний чи сатиричний) за змістом.

Памфлет ( анг. Pamphlet, від назв. популярної комедії 12 ст. „Рamphilius seu de amore”) більшість теоретиків літератури вважають різновидом фейлетону. Специфіка: для розкриття обрана більш серйозна тема (великий соціальний об’єкт), ідеологічна різкість (твір викривальний, критичний, часто - пропагандний) [10, с. 278].

Памфлети писали Еразм Ротердамський, У. фон Гуттен, Д. Дефо, Дж. Свіфт, Д. Аддісон, Р. Стіл, Д. Дідро, В. Гюго, Марк Твен та інші.

Наводимо уривок з памфлету Марка Твена „Стосовно патріотизму”.

„Патріотизм – це всього-на-всього різновид релігії: любов до країни, обожнювання країни, відданість прапорові кра­їни, її честі й добробутові.

В абсолютних монархіях його постачає підданому трон, в нудному трафаретному вигляді; в Англії та Америці його постачає громадянинові, в нудному й трафаретному бигляді, політик і газета.

Наш політико-газетяний патріот часто наодинці з собою давиться своєю дозою; але глитає і якомога силкується за­тримати її в своєму шлунку. Блажен, хто духом лагідний. Часом на початку якоїсь підлої скаженої політичної кампанії він поривається збунтуватися, але не робить цьо­го, бо має досить обачності. Він знає, що його творець довідається про це – творець його патріотизму, непутящий базікало, шестидоларовий помічник редактора містечкової газети – і розляпає все друком, ще й обізве його зрадником. А то жахлива перспектива. Це змушує його підібгати хвоста межи ноги й тремтіти. Ми всі знаємо – читач де знає дуже добре, – що два роки тому дев'ять десятих люд­ських хвостів Англії й Америки перебували саме в такому стані, тобто дев'ять десятих всіх патріотів Англії й Амери­ки поробилися зрадниками, аби лиш їх не обізвали зрадниками. Чи ж не правда? Я знаю, що це правда. Чи ж не дивна це річ?

Але дуже всерйоз того соромитись не варто. Рідко кому вдається – дуже-дуже рідко – виграти битву зі своїм ви­хованням; надто вже сили нерівні. Багато років, – може, й завжди – виховання обох націй було злісним ворогом не­залежної політичної думки, вперто неприязним супроти патріотизму, виробленого людиною самостійно, патріотиз­му, зродженого у власній голові людини, випробуваного вогнем, надійно провіреного її власним сумлінням. В ре­зультаті патріотизм був одягом на вихід, купленим з дру­гих рук. Патріот не знав, як, коли чи звідки брались його поняття, та й не дбав про те, аби лиш виглядало так, ніби він з більшістю, – а це було головне, в цьому була безпе­ка і вигода. Чи знає читач бодай трьох людей, що мають справжні підстави для свого патріотизму, і можуть їх вка­зати? Хай краще не досліджує докладніш, як не хоче роз­чаруватися. Скорше за все він виявить, що ті люди набра­лися свого патріотизму з громадського корита і ні трохи не доклали власних рук до його виготування”.

(Марк Твен, переклад Е. Хоменка)

 

„Виходячи з того, що змістовні і формальні критерії поділу|поділу| прози на окремі види або жанри досить умовні, в західній видавничій практиці використовується об'єктивний показник – обсяг тексту. Наприклад, якщо в творі більше 40000 слів, то це роман (novel). Якщо від 17550 до 40000, то це велика повість (novella). Якщо від 7500 до 17550, то це коротка повість (novellette). І якщо менше 7500, то це оповідання (short story).

Такий підхід може здатися надто формальним, проте редактори повсякчас переконуються в тому, що кількість знаків позначається на змісті і структурі твору, і навпаки, існує зворотний зв'язок між проблематикою, сюжетом, системою образів і обсягом тексту” [23, с. 5].