Студопедия — АДМІНІСТРУВАННЯ 2 страница
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

АДМІНІСТРУВАННЯ 2 страница






країни).

Публічні організації мають специфічні взаємозв'язки з зовнішнім середовищем, оскільки сферу їхньої діяльності пов'язано з виробництвом суспільних благ і наданням населенню публічних послуг (рис. 1.6). Серед особливостей зовнішнього середовища, що є характерними для публічних організацій, виділяють: відсутність економічних ринків для результатів діяльності, державне фінансування, підвищений контроль з боку контрольно-наглядових органів, підсилений політичний вплив.

Опора на державні асигнування як джерело фінансових ресурсів спричиняє відсутність стимулів до зниження витрат та ефективної економічної діяльності, нераціональний розподіл ресурсів, слабку реакцію на потреби споживачів, меншу відповідність між попитом і пропозицією.

Підвищений контроль з боку контрольно-наглядових органів зумовлює наявність відносно складних формально-правових обмежень, спричиняє обмеження самостійності керівників при виборі альтернатив, посилення тенденції до поширення формального адміністративного контролю.


Особливості ЗОВНІШНЬОЮ

Підвищений контроль з боку контрольно-наглядових органів

середовища публічних

організацій

'Ряс. 1.6. Специфічні риси зовнішнього середовища публічних організацій

Публічні організації функціонують в умовах суттєвого зовнішнього політичного впливу, що спричиняє збільшення потреби в підтримці з боку груп клієнтів, виборців (для отримання асигнувань), а також негативні явища неформального політичного шіливу на рішення (політичний торг, лобіювання тощо).

Результативність та ефективність діяльності публічних організацій, на відміну від приватних, не вимірюється економічними показниками. Організації публічного сектора ішрізняються більшим ступенем монополізації, ніж приватні, їкня діяльність часто має примусовий характер, а наслідки діяльності потребують контролю. Це викликає пильний громадський інтерес до функціонування публічних організацій і персоналу, який у них працює, а також підвищені очікування з боку населення стосовно їхніх чесності, прозорості, справедливості, відкритості та гпдконтрольності діяльності.

Підґрунтям адміністрування є бюрократія, функціонування ЯКОЇ повязано з такими основними принципами:

— існування фіксованих офіційних юридичних сфер, що впорядковуються правилами;

— наявність жорсткої офісної ієрархії та ранжирування рівнів повноважень, що характеризуються чіткою системою субординації;

— базування управління в офісі на написаних документах («справах"), які надалі зберігаються;

— обов'язковість професійної підготовки працівників;

— формування загальних правил управління офісом, які є більш-менш стабільними, більш-менш вичерпними і такими, що можуть бути вивченими.

Ці принципи, що були сформульовані М. Вебером, панували в публічному адмийструванні протягом XX ст. Але спрямованість


цієї діяльності не була однорідною. Науковці виокремлюють такі

основні моделі:

перша— конфлікт інтересів фракцій (КІФ); базувалася І на положенні про те, що існування розмаїття інтересів, часто протилежних, буде тривалим, тому управління доцільно організовувати на основі розподілу влади;

друга — модель правління фракцій (МПФ); згідно з нею влада та законність ґрунтувалися на прямих виборах як на і способі формування органів влади (за умови успіху наставало право впроваджувати запропоновану програму);

третя — модель публічних інтересів (МГП); у ній наріжним каменем став розвиток науки. Прибічники її вважають, що використання досягнень науки може вирішити поточні державні проблеми та викоренить моральність, а ключовим елементом є менеджмент, який змушує керівництво держави бути раціональним.

Жодна модель не мала абсолютного впливу, у різні часи панувала то одна, то інша. Україна в цей час знаходилася в тоталітарній системі, а з руйнуванням останньої було запроваджено елементи перпїої та другої моделей. Це, безумовно, є прогресивним, але треба рухатися далі, до третьої, тобто детально вивчати за допомогою науки українські тенденції та будувати систему, яка, з одного боку, базуватиметься на нинішніх реаліях в економіці, демографії, соціології, психології суспільства тощо, а з іншого — забезпечить інтенсивний рух шляхом економічного розвитку та демократизації.

Цивілізований світ не зупинився на названих моделях. Зміни, що відбулися наприкінці минулого сторіччя в економіці, політиці, екології, технологіях, діяльності приватного сектора, ставленні населення до влади, змусили звернутися до досягнень менеджменту в бізнесових структурах і пошуку можливостей упровадження їх у публічному адмініструванні. Було розроблено декілька нових підходів («публічний менеджеризм", "новий публічний менеджмент", "ринкове державне управління", "постбюрократична парадигма", "підприємницький уряд" та ін.). З часом вони отримали узагальнювальну назву "новий публічний менеджмент". Його основними рисами є:

— орієнтація на споживача, ринок і власних співробітники*;

— зосередження головної уваги на досягненні результатів і персональній відповідальності керівників;

— створення гнучких організацій;

— відмова від принципу чіткого розподілу політичної та
адміністративної діяльності;


 

- використання певних ринкових методів;

- зменшення ступеня і звужування сфери впливу органів влади)

— чітке визначення організаційних і персональних цілей.
Подальший розвиток громадянського суспільства в країнах

Західної Європи порушує монополію уряду на керівництво суспільними перетвореннями, у цьому процесі активну участь Перуть представники бізнесу і громадських організацій. Такий підхід отримав назву якісного управління (Соуегпапсе). Його зміст трактується фахівцями як "процес, у межах якого... суспільні інститути, бізнес-організації та групи громадян пртикулюють свої інтереси, здійснюють свої права та обов'язки і розв'язують суперечності". Л. Лінн, С. Хайнріх і С. Хілл вважають, що ця концепція поєднала цінності та інтереси громадян, діяльність законодавчих, виконавчих і юридичних установ у такий спосіб, який припускає взаємодію між ними, що, у свою чергу, може мати значні наслідки для державної політики. На думку науковців, основні ідеї такого підходу "в разі їхньої успішної імплементації в транзитивному українському середовищі можуть значно прискорити просування нашого суспільства шляхом зміцнення демократії, становлення громадянського суспільства і розвитку ринкової економіки".

Окремі фахівці назву цієї концепції перекладають українською як "урядування" і вважають, що доцільно виокремлювати три його складові:

— політичне врядування — різні процеси, завдяки яким суспільство досягає консенсусу та реалізовує норми, закони та політики, забезпечує права людини;

— економічне врядування — архітектура національної та міжнародної активності, включаючи процеси управління виробництвом благ і наданням послуг, формуванням та захистом природних, фінансових і людських ресурсш;

— соціальне врядування — набір норм, цінностей та поглядів і переконань, які скеровують рішення та поведінку.

Це підкреслює комплексність такого підходу до вдосконалення публічного адміністрування й усієї системи суспільних відносин.

Науковці та, щобільше, практики, часто вживають поняття "державна влада" стосовно органіїз влади, маючи на увазі лише виконавчу гілку. Тобто дане поняття використовується у вузькому розумінні, як влада, що здійснює основні функції управління в межах наданих їй державою повноважень. Але більш містким

 

 

поняттям у світовій та українській теорії та практиці є "публічна влада". Формування централізованих держав спонукало до поділу публічної влади між двома системами організації суспільного життя: державною — централізованою — і муніципальною (місцевою) — децентралізованою. Основним способом безпосередньої участі народу чи громадськості в реалізації публічної влади та окремих її видів є формування представницьких органів здійснення публічної влади через вільні вибори на основі загального, рівного і прямого виборчого права І шляхом таємного голосування. Публічна влада в умовах ] демократії стає родовим поняттям стосовно державної. Один із і найзагальніших принципів конституційного (державного) ладу ]

— це принцип народного суверенітету, за яким народ формально І
починає визнаватися суб'єктом і носієм суверенної влади на ]
всій території країни. Від верховної влади народу походять
повноваження держави, від народного, національного
суверенітету —державний суверенітет. Демократія (грец. Летоз

народ і кгаіоз — влада) — влада народу. Республіка (латин.
тез — справа і риЬІісиз — суспільна, всенародна, публічна) —
публічна справа. Рівною мірою це стосується не тільки
республіканської форми правління. Публічна влада проявляється
у двох її основних формах, а саме як суспільна державна влада,
легітимація владних повноважень і рішення представників якої
безпосередньо або опосередковано залежать від народного
волевиявлення. Демократія вирізняється тим, що дає можливість
громадянам брати участь в ухваленні політичних рішень і обирати
своїх представників до органів державної влади й органів
місцевого самоврядування, тобто реалізовувати принцип
народовладдя. В умовах реальної демократії створюються правові
гарантії розвитку місцевого самоврядування. У цьому також
проявляється публічний характер державної влади, виконавча
"гілка" якої децентралізується на рівень територіальних громад
та органів місцевого самоврядування, котрі перебирають на себе
виконання значної частини державних функцій. Місцеве
самоврядування здійснює функції публічної за своїм характером
виконавчої влади, виконуючи завдання правової, демократичної
держави. Як елемент громадянського суспільства місцеве
самоврядування відкриває простір для прояву громадянської
активності людей, як виконання завдань держави — виступає
формою залучення громадян до управління державними
справами. Ці особливості вимагають правової врегульованості
місцевого самоврядування на основі законодавчого перерозподілу


нонноважень між органами виконавчої влади и органами місцевого самоврядування, забезпечення його правової, організаційної та фінансової автономії.

'З'ясування змісту публічного адміністрування (як особливого виду діяльності в суспільстві) та публічної влади є підґрунтям для визначення інших, пов'язаних із зазначеними категорій:

■ публічні адміністрації — це органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та інші суб'єкти, які підкопі дно до закону чи адміністративного договору мають ноиноваження забезпечувати виконання законів, діяти в публічних інтересах;

■ публічні функції — це види діяльності публічних» адміністрацій, які пов'язані з виконанням суспільних законів

та наданням адміністративних і публічних послуг;

- адміністративна послуга — це прийняття на підставі іакону за зверненням фізичної або юридичної особи нормативно-правового акта, спрямованого на реалізацію її прав і.чаконних інтересів або на виконання особою визначених чаконом обов'язків (отримання дозволу, ліцензії, сертифіката, посвідчення, реєстрації тощо);

публічна послуга — послуга, що надається працівниками адміністрацій юридичним або фізичним особам,:»а якість якої відповідає держава або адміністрація.

1.2. Публічне адміністрування: історія та сучасність

Точкою відліку для виникнення публічного адміністрування В нинішньому його вигляді багато авторів вважають XI ст. У цей час з'являється самостійне поняття "публічний службовець" як представник однієї з трьох категорій, що служили монарху: суд, армія і власне публічні службовці (чи клерикали). При цьому перші дві категорії мали значно більші права і можливості, порівняно з третьою. Публічні службовці в цей час забезпечували задоволення особистих потреб, виконуючи канцелярські функції. У феодальному суспільстві адміністративні функції були цілком пов'язані зі змістом і обслуговуванням власності сюзерена. Управління базувалося на усних інструкціях і угодах.

У результаті боротьби між імператорами Священної Римської імперії та Папою Римським в XI і XII ст. відбулося те, що назвали "папською революцією" і що привело до розвитку нових


принципів публічного адміністрування. На той час у розвиток адміністрування римська церква зробила більший внесок, ніж світська влада. По-перше, це стосується принципу суворої ієрархічності, який був характерним для церковних інститутів. По-друге — принципу поділу публічного і приватного. По-третє ] — використання римського права у світській сфері та церковного І права — у церковній.

У період 1050 — 1150 рр. вплив папства значно поширився. І Для успішного господарювання папство розвивало досить ефективну бюрократію фахівців у різних галузях. У цей час було створено папську канцелярію, папське казначейство (чи Апостольську палату) і папський суд (консисторію). На основі їхніх функцій дані утворення можна трактувати як перші "урядові" департаменти в сучасному розумінні.

У той же самий час (близько 1140 р.) чернець Граціан [ закінчив написання свого збірника "Відповідності суперечних І канонів", відомого також як "Оесгеїит Сгаиапі". Деякі з частин! цього збірника було присвячено питанням адміністративної діяльності. У них говорилося про необхідність територіальної організації церкви — створення окремих територіальних одиниць, керованих клерками, що підкоряються центральній владі. У такий спосіб було визначено принципи вертикальної та горизонтальної ієрархій та єдності команди. Крім того, Граціан прописав норму, за якою клерк може робити кар'єру тільки на підставі особистих заслуг (Ьеізіипдвргіїшр), а не старшинства, і що на посаду він може бути призначений тільки після перевірки його "заможності". Граціаном зверталася увага на неприпустимість "запроданства" клерків, а також на те, що вони не повинні виконувати обов'язки і доручення, не передбачені створеними для них письмовими інструкціями.

Якщо до папських новацій і збірника Граціана додати рішення Єпископського синоду від 1236 р. про необхідність правового навчання для клерків, то можна стверджувати, що формальна адміністративна структура була започаткована католицькою церквою. Варто визнати, що і деякі світські правителі почали переймати церковний досвід, — для забезпечення своєї монархічної влади вони створюють спеціалізовані департаменти. Так, король Англії Генріх II (1154 — 1189) засновує канцелярію, казначейство і суд. Подібні департаменти значно зміцнювали основу монархічної влади. Причому якщо спочатку для роботи у своїх департаментах монархи залучали, в основному, священнослужителів, то з появою


и розвитком університетів представники церкви поступово вимінюються мирськими людьми. У 1231 р. король Сицилії Фредерик II видає свій зразок "Бесгегит Сгахіапив" — "Конституцію Мелфі" (також відому як "ІіЬег Аидшіаііз"), яку дехто називає "свідоцтвом про народження сучасної бюрократії".

Зрозуміло, що створення та розвиток публічного адміністрування пов'язані з наявністю правової бази, перш \п все публічного права. На території сучасної України даний иид права був відомим ще з періоду Київської Русі та тфіксований у такому документі XII ст., як "Руська правда". Але в період вотчинного правління руськими князівствами иідоуиалося змішування публічного права з приватним, як і в Інших європейських країнах того часу.

Хоча роль і статус публічного службовця (точніше, його% прообразу) у розглянутий період ще не було ясно визначено, можна зробити деякі загальні зауваження з цього приводу. Насамперед, публічний службовець був "домашнім Службовцем", діючи від імені монарха. Тому не було істотних розбіжностей між публічними і приватними інтересами, а функції службовців визначалися емпіричним шляхом, причому ці функції були цілком виконавськими.

Трохи змінюється ситуація в XIV та XV ст. із появою "колегіальних адміністрацій", що контролюють і координують реалізацію політики в певних сферах, виконуючи при цьому як ПОЛІТИЧНІ, так і адміністративні завдання. Призначаючися монархом і будучи йому підзвітними, керівники цих адміністрацій, однак, мали право на прийняття власних рішень у межах своїх повноважень. Крім того, у цей час розпочався активний розвиток міст І університетської науки, що, певна річ, впливало на публічну службу.

Протягом XV і XVI ст. збільшується влада світських правителів, які встановлюють монополію на використання сили Тв стягування податків. Для підтримки монополії вони здійснюють подальшу диференціацію й формалізацію публічної служби, хоча багато в чому вона і залишається персональною, "домашньою". Для службовців видаються формальні інструкції й постанови, в яких приділяється увага їхнім завданням, компетенції, заробітній платі, ієрархії тощо. Яскравим прикладом цьому послуговує Чорна Книга короля Англії Эдварда IV, випущена в 1471 р. У ній ■изначаються функції окремо для двох категорії* "домашніх" службовцш: "нижчих" (Ботиз Ргоуісіепсіе), до яких належить обслуговуючий персонал, і "вищих" (Ооітіз Кедіе Мадтпсепсіе) — адміністративні посади.


У XVI ст. відповідну літературу вже більше не присвячено лише політичним питанням. Примітною в цьому відношенні є книга Клода де Сейселля "Французька монархія" (1519), написана для короля Франсуа І. Де Сейселль не тільки дає опис свого уявлення про структуру урядових закладів, але і переконливо стверджує, що монарх є лише державним функціонером.

Подібні погляди привели до того, що в цей час відбуваються зміни в політичній ідеології, — монархія все більше і більше розцінюється як інструмент забезпечення суспільного добробуту. Це багато в чому пов'язане з відродженням класичної грецької концепції поліса, що базується на невіддільності, політики й етики (поняття "загального блага").

У XVII ст. публічне адміністрування стає об'єктом академічного інтересу. Хоча суспільну та приватну сфери у той ] час ще не відділено чітко одна від одної, саме в той час починають ] з'являтися теоретичні обґрунтування з приводу необхідності І такого поділу. Виникають і розвиваються ідеї щодо "ідеального" 1 вищого функціонера, причому як такий вже не розглядається ] лише монарх, як це було раніше. Відзначається, що основними'! якостями вищого функціонера повинні бути лояльність і нейтральність. Алтузіус у своїй книзі "Роїіііса Меіпосіісе Оідезіа" (1603) навів цілий список характеристик, які повинен мати вищий функціонер. На думку Алтузіуса, він має бути мудрим, досвідченим, обізнаним, точним, швидким, лояльним, скромним, гнучким і правдивим. Він повинен під час прийняття рішень та видання декретів враховувати побажання громадян. Він не повинен бути необачним, але, що найголовніше, ніякий особистий інтерес не повинен перешкоджати адекватному виконанню його офіційних обов'язків.

У 1656 р. виходить праця фон Зекендорфа "Теиізспег Ригвіепвіаі", яку деякі дослідники вважають першою книгою з публічного адміністрування. Фон Зекендорф заперечує цінність політичної літератури того часу для людей, які займаються адміністративною діяльністю, і зосереджується на практичних аспектах їхньої роботи, у тому числі докладно описуючи види адміністративної роботи та функціональні обов'язки різних службовців.

Іншою важливою тенденцією XVII ст. стає подальша централізація влади. Це викликало необхідність розвитку більш ефективних систем оподаткування та створення постійної армії, що організовувалася на основі територіального та ієрархічного принципів і була прикладом, у цьому сенсі, для організації


цинілі.мих адміністрацій. Узагалі, централізацію можна рояглмдати як ключове адміністративне поняття тих часів. Клряктериим прикладом може послуговувати правління Людоиика XIV, у часи якого було створено множину цей гральних урядових бюро з чіткою спеціалізацією функцій і IIIтягам спінробітників, що постійно зростає. Водночас, у кожний регіон призначалися спеціальні представники центральної влади Інтенданти (пізніше — префекти), які формували власний штат службовців, котрі практикували стандартизовані дії.

Гоиорячи про абсолютизм, важливо розуміти, що він мав Наслідком втрату монархом монополії на управління державою. Монополія перейшла від однієї людини до групи осіб; суверен мам потребу в своїх службовцях не менше, ніж вони малрі потребу в ньому. Прикладом може послуговувати Пруссія, де монархічний абсолютизм був змінений бюрократичним абсолютизмом, за яким знову почала домінувати влада аристократії, представники якої (утім, як і в інших країнах), за рідкісним винятком, обіймали всі значущі адміністративні посади.

Подібні зміни, безсумнівно, позначилися на вимогах, які нисуіііілися до публічних службовців. Якщо в попередні сторіччя публічному службовцеві найчастіше було достатньо омолодіти діловодством і мати поверхневі юридичні знання, то тепер від нього вимагалося нових знань і навичок, особливо 1 Галузях політичної економіки та бухгалтерської справи. Крім того, загальною європейською практикою в той час було призначення на високі адміністративні посади людей, які глибоко обізнані в юриспруденції. Наприклад, у Норвегії вищі функціонери повинні були мати університетський ступінь із права, у Пруссії — здати спеціальний іспит. Поряд із цим розвивалася практика спеціального навчання службовців до того, як вони почнуть виконувати свої обов'язки, причому це відбувалося як на центральному, так і на місцевому ршнях.

Потреба в нових знаннях відбилася в науковій літературі з адміністрування. Розвивається нова галузь науки — камералістика, у багатьох європейських університетах створюються кафедри камералістики, що дають фахову освіту для майбутніх вищих функціонерів.

Помітні зміїта стосовно розвитку публічного адміністрування відбуваються й у Росії. Саме в цей період (кінець XVI — початок ХК ст.) відбувається відмова від місництва, основу якого складав розподіл державних посад не за здібностями, а за знатністю роду, як тоді казали, за породою. В. Ключевський відзначав,


що місництво "обмежувало верховну владу в найтоншій її І прерогативі — у праві добирання відповідних провідників і | виконавців своєї волі: вона шукала здатних і слухняних слуг, а І місництво підставляло їй породистих і часто нетямущих неслухів". Місництво проіснувало майже три століття і було відмінене Петром І. 24 січня 1722 р. цар затвердив "Табель про ранги", відповідно до якого всі посади розподілялись на три ' паралельні ряди: військовий, статський, придворний, із і розподілом кожного на 14 рангів. В одній зі статей, приєднаних! до "Табелі", роз'яснювалося, що знатність роду сама по собі, без служби, нічого не значить, не надає людині ніякого статусу. Такий підхід відкривав можливість приходу на публічну службу людей з менш знатних верств суспільства та висунення на державні посади не тільки "за породою", але і за здібностями. Реформи Петра І були покликані також перебудувати світогляд і психологію тих, хто обіймав державні посади. Ці люди* повинні були усвідомити, що служать, за великим рахунком, не цареві, не своєму найближчому начальникові, а державі, рідному краю, народові. Сам Петро І ставив інтереси держави понад усе' і цього ж вимагав від людей, які знаходилися на службі Російської] держави. Петро І хоча і запрошував на публічну службу іноземців,* також піклувався про підготовку публічних службовців у Росії Уі петровську епоху діти дворян одержували загальну початкову підготовку, а потім служили в гвардійських полках для отримання офіцерського чину. Офіцери флоту навчалися в Морській академії,] цивільні урядовці проходили "коротку підготовку" навчаючись "громадянству та економії". Створена система підготовки кадрів дозволяла забезпечити нормальне функціонування публічної | служби. Вона виявилася важливим знаряддям здійснення реформі Петра, захисту інтересів держави.

Отже, протягом XVIII ст. діяльність вищих функціонерів стає професійною, удосконалюється система добору і навчання. Вищі функціонери стають службовцями з більш-] менш самостійним впливом на процеси, що відбуваються в державі, тому можна стверджувати, що саме у XVIII ст.| народилася бюрократія, котра стала самостійною владою. Усе] це — на тлі посилення ролі держави, у зв'язку з чим правителі мали все більшу потребу у професійній бюрократії та приділяли все більше уваги структурі та функціонуванню своїх адміністративних апаратів.

При цьому багато питань вимагали вдосконалення державного апарату. Так, не існувало відкритого доступу до "коридорів влади" для громадськості; нечітко було визначено


імпотенцію різних державних відомств; широко практикувалося хабарництво; не було чітко визначеного розміру заробітної плати і була відсутня формальна пенсія; переважало колегіальне прийняття рішень.

Період з 1780 по 1880 рр. мав вирішальне значення щодо народження та формування сучасних систем органів публічного адміністрування, публічної служби. Саме в цей період публічний елужОонець стає не "кишеньковим" службовцем окремих осіб, А служить державним інтересам, є відповідальним не персоналию правителеві, а тій владі, яку він уособлює.

Дана позиція знайшла відображення не тільки на практиці, яле й у працях науковців. Так, камераліст фон Юсті більше не Т|>пктуи«» монархію як основу влади і центр адміністративної етрук'іури, розглядаючи при цьому адміністративну структуру ик Інструмент служіння інтересам держави в цілому. Ііенсумнівно, слід зазначити і принцип розподілу влади, що одержан у той час поширення завдяки ідеям Локка і Монтеск'є. Спочатку вони хотіли зменшити силу абсолютизму, але їхні Ід*ї стали основою для структурування громадянського суспільства (Кеспіззіааі). Тоді ж французькими і німецькими науковцями вперше було введене поняття "адміністрування" в його сучасному сенсі, а в університетах відбувся розподіл політичних, адміністративних і юридичних дисциплін.

Необхідно відзначити, що в тих чи інших формах і проявах окремі елементи теорії публічного адміністрування були присутні у працях майже всіх значних мислителів Нового часу. У цьому значенні слід зважати і на представників меркантилізму, попередників класичного лібералізму і його представників.

Так,у "Двох трактатах про державне правління" Дж. Локк, по суті, визнає за державою лише той обсяг повноважень, який санкціонований суспільним договором між громадянами, які инас.модіють між собою за власним розумним вибором. У принципі, подібні переконання були типовими для мислителів і'ііохи Просвітництва, які цікавилися даним питанням, таких як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, А. Ферпосон, А. Сміт.

По-різному інтерпретуючи громадянське суспільство, вони, проте, визнавали його верховенство над державою. Це, у свою черіу, означало настанову на істотне скорочення повноважень держави у сфері управління справами суспільства. Така настанова стримала свій закінчений вираз у класичному лібералізмі, що розглядає державу як "нічного вартівника", тобто як таку, що «аймається вельми вузьким колом проблем із забезпечення


громадського порядку та стабільності в суспільстві. За цією настановою багато хто з видатних економістів XIX ст., наприклад, І Дж. Мілль, Н. Сеніор та ін., стверджували, що держава не повинна] втручатись у приватний сектор, намагатися регулювати абся контролювати приватне тдприємництво.

А вже на початку XIX ст. було сформульовано концепціюЛ згідно з якою держава є організацією, покликаною надавати! населенню послуги, тобто такою, що переслідує складнішую мету, ніж проста покора монарху. Цей факт, зокрема, відбився у виданому в 1808 р. Ч. Бонніном "Адміністративному кодексі",! який містив 708 розділів і в основі якого лежали 68 принципів публічної адміністрації. Особливість цієї роботи полягала також у тому, що в ній у тій або іншій формі проводилося] розмежування між політикою та адмініструванням.

Зміни в системах органів публічного адміністрування відбувалися як із суб'єктивних, так і з об'єктивних причин. До перших належить прагнення вищих функціонерів до збільшення свого контролю над адміністративним апаратом, до других — значні соціально-економічні зміни в зовнішньому середовищі. Можна виділити три основні типи змін, що відбулися в цей період у системах органів публічного адміністрування різних країн: зміни в структурі та процесах, зміни умов зайнятості публічних службовців (включаючи заробітну плату та пенсійне забезпечення) і зміни їхнього юридичного статусу. Розгляньмо дані зміни докладніше.

Через реорганізацію структур і збільшення кількості різних департаментів у зв'язку з посиленням їхньої спеціалізації, що відбувається в розглянутий час, уряди прагнули певного впорядкування завдань, що стоять перед службовцями. Водночас змінюються і робочі процеси. Насамперед, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. різко збільшується кількість документації, що було пов'язано з ретельнішою, ніж раніше, підготовкою рішень і посиленням формального спілкування на різних адміністративних рівнях.







Дата добавления: 2015-09-06; просмотров: 668. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Гидравлический расчёт трубопроводов Пример 3.4. Вентиляционная труба d=0,1м (100 мм) имеет длину l=100 м. Определить давление, которое должен развивать вентилятор, если расход воздуха, подаваемый по трубе, . Давление на выходе . Местных сопротивлений по пути не имеется. Температура...

Огоньки» в основной период В основной период смены могут проводиться три вида «огоньков»: «огонек-анализ», тематический «огонек» и «конфликтный» огонек...

Упражнение Джеффа. Это список вопросов или утверждений, отвечая на которые участник может раскрыть свой внутренний мир перед другими участниками и узнать о других участниках больше...

Дизартрии у детей Выделение клинических форм дизартрии у детей является в большой степени условным, так как у них крайне редко бывают локальные поражения мозга, с которыми связаны четко определенные синдромы двигательных нарушений...

Педагогическая структура процесса социализации Характеризуя социализацию как педагогический процессе, следует рассмотреть ее основные компоненты: цель, содержание, средства, функции субъекта и объекта...

Типовые ситуационные задачи. Задача 1. Больной К., 38 лет, шахтер по профессии, во время планового медицинского осмотра предъявил жалобы на появление одышки при значительной физической   Задача 1. Больной К., 38 лет, шахтер по профессии, во время планового медицинского осмотра предъявил жалобы на появление одышки при значительной физической нагрузке. Из медицинской книжки установлено, что он страдает врожденным пороком сердца....

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия