АДМІНІСТРУВАННЯ 4 страницаірмдПАЧОННЯ того, що прийняття адміністративних рішень М#і бути анонімним і нейтральним. Однак хоча теорія поділу політики й адміністрування стала АМН ні з теоретичних основ традиційної моделі, її можна МРАЯдлти, радше, як міф, особливо корисний для уникнення Цінтідальності. У дійсності ж часто можна було спостерігати ♦«Мї'удцію, коли політики виконують адміністративні функції, а дмімігтратори беруть на себе політичні. Проте, хоча подібний ЦІ л І С міфом, бюрократичні структури організовувалися в і «мій спосіб, начебто цей міф є реальністю. Остаточним штрихом, що завершив формування Фііндиційної моделі публічного адміністрування, послужила дянтація багатьох положень і підходів наукового менеджменту. Можна легко бачити, чому науковий менеджмент був адаптований бюрократією, — він пропонував спосіб иіір раціоналізації бюрократичної форми організації всередині Публічних управлінських структур. Саме Тейлор і його послідовники були основними носіями бюрократичної моделі. ІдиК "одного найкращого шляху" і систематичного контролю дпоро сполучалися з суворою ієрархією, процесом прийняття І'їимчіь і поняттям прецеденту. Те ж саме стосується і стандартизації завдань і добору до них працівників. Науковий менеджмент значно вплинув на практику публічного адміністрування й урядові дослідження, оскільки домінував у публічному адмініструванні, починаючи з 1910 р., і допоміг викристалізуватися йому як академічній сфері. Традиційна модель передбачає, що існує лише "один найкращий шлях" управління і що він може бути забезпечений ічюрією бюрократії, розподілом політичної й адміністративної сфер та застосуванням підходів наукового менеджменту. А оскільки адміністратори не відповідали за результати політики, зумовленої іншими, а тільки за власні дії в межах своїх повноважень, їм стало притаманним і "односпрямоване" мислення. У 1920-х — 1950-х рр. усе виразніше виявлялася тенденція до розширення дискусій про роль публічного адміністрування. Низка фундаментальних праць із цієї проблематики з'явилася в 1930-х рр. Це, перш за все, праці Дж. Муні і А. Рейлі, Л. Галіка і Л. Урвіїш, що були пов'язані з бурхливим зростанням державних установ у період реформ Нового курсу Ф. Рузвельта. За ними з'явилися роботи У. Бенніса і П. Слейтера, Р. Сейдмана. Розглядаючи теорії публічного адміністрування цього періоду, слід також торкнутися ідей відомого англійського - 43
система. Головним недоліком ринкової економіки Кейнс вважав її схильність до періодичних економічних криз і безробіття. Його; заслуга полягала в тому, що він запропонував програму антикризової політики та політики повної зайнятості працездатного населення. Розвиваючи ідеї Кейнса, його, послідовники в 1940-х — 1960-х рр. створили більш-менна струнку концепцію економічної системи, регульованої які ринком, так і державою. Ключова роль надавалася державі,; покликаній здійснювати комплекс заходів із регулюванняіі економіки для подолання негативних наслідків дії ринку. Середі цих заходів важливе місце посідає перерозподіл доходів на! користь незаможних верств населення шляхом прогресивного) оподаткування, розвитку безкоштовних систем освіти й охорони! здоров'я для запобігання соціальним потрясінням. На основі цих і подібних постулатів кейнсіанці розробили конкретні форми і методи державного регулювання у сфері економіки,! економічної політики, серед яких визначальне значення мають] теорії антициклічного регулювання й економічного зростання. І Дуже важливим у даний період є виникнення й активний розвиток школи людських відносин, представники якої намагались подолати один з основних недоліків школи] наукового менеджменту — неврахування в управлінні повною! мірою людського чинника. Проте, як відомо, хоча владні прерогативи і повноваження визначаються правовими' нормами і законодавчими актами, все ж таки вони здійснюються людьми. Від волі, настрою, знань, досвіду людей багато в чому залежить те, як здійснюються ролі та функції вбудовані як у державно-політичну систему в цілому, так і в систему публічного адміністрування. Найвдаліші розробки й концепції цієї школи подано у про цих М. Фоллета, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі та ін. Усіх Іи об'єднувало визнання того, що важливим чинником іінтммізації системи публічного адміністрування, підвищення продуктивності праці та задоволення працівників цієї системи і міігю роботою є поліпшення психологічного клімату в Колпктиві та посилення мотивації до максимізації трудових іугиль. При цьому Мейо, наприклад, розглядав працівників не ІН Ізольованих, егоїстично мотивованих індивідів, а як групу Н своїми нормами, цінностями, механізмами функціонування і специфічними зв'язками з навколишнім середовищем. І за ■сіх можливих застережень, беззаперечною перевагою розробок представників даної школи є те, що вони розглядали і'йми людський чинник як один з основних серед тих, що кнлиіиііоть на ефективність організацій, у тому числі й органів публічного адміністрування. Черговим етапом у розвитку теорій публічного адміністрування слід вважати 1950-ті — 1980-ті рр. Даний етап іярлкторизується впровадженням у соціальних і гуманітарних Мяукох, зокрема і в теорії публічного адміністрування, системного І сірук'іурно-функціонального аналізу. Найбільший внесок у розроблення цих підходів зробили американські соціологи і Політологи Т. Парсонс, П. Лазарсфельд, В. Томпсон, Д. Істон, Г. Алмоіід та ін. Вивчаючи механізми публічного адміністрування н му ж (їх усього суспільства, що розглядається як цілісна система, Нони концентрували увагу на чинниках, що сприяють або іімрешкоджають інтеграції та стабільності системи публічного Адміністрування. На думку прихильників структурно-функціонального і і нетямного підходів, у суспільстві однаковою мірою діють принципи универсалізму і партикуляризму, приватного і ♦віяльного, конфлікту й консенсусу тощо. Якщо, наприклад, конфлікти відбуваються з приводу розподілу ресурсів, які має К розпорядженні дане суспільство, таких, як матеріальні блага, ірпші, влада тощо, то консенсус підтримується волею і ігмлі.ііими інтересами більшості членів суспільства жити иумісиим життям. Сутність структурно-функціонального аналізу полягає у іінділічіні структурних і функціональних елементів соціальної наншодії, що підлягають дослідженню, їхніх статусу та ролі в і мі"№мі публічного адміністрування. Наприклад, для визначення рояльного внеску окремо взятого представника статево-вікової групи або професії в розв'язання тих чи інших проблем у| системі публічного адміністрування важливого значення набуває виявлення того, як вони впливають на здійснення управлінським функцій. Що стосується прихильників системного підходу, тої розглядаючи публічне адміністрування як цілісну та єдину! систему, вони бачать своє головне завдання в тому, щоб виявити весь комплекс окремо взятих взаємозв'язків і взаємозалежностея елементів, а також усієї державноуправлінської системи із зовнішнім середовищем, тобто з суспільством у цілому. Це, на їхню думку, дозволить розглядати взаємозв'язки в системі публічного адміністрування та між системою і суспільством які єдине ціле, для чого вони широко використовують данії культурології, політичної антропології, соціології, соціальної психології тощо. У цьому плані їхні дослідження мають] міждисциплінарний характер. Серед відомих авторів цього періоду згадаймо представники психологічного підходу до проблем публічного адміністрування та політики в цілому Р. Лассвелла, який був переконаний у тому, що наука може надати неоціненну допомогу в розв'язанні виниклих суспільних проблем. Цікаво, що слідом за Ч. Мерріамомі він поставив у центр процесу ухвалення рішень дослідника! приділяючи основну увагу окремій особі. До речі, саме Лассвеллі ще в 1940-х рр. запустив в обіг вираз "управлінські науки", а з часу виходу в 1951 р. його книги "Управлінські науки", написаної в співавторстві з Д. Лернером, цей вираз став невід'ємними елементом сучасної науки. Стосовно публічного адмініструванняг| на думку цих дослідників, найбільшу користь управлінські науки можуть принести при розв'язанні проблем середнього рІВНЯІ таких як прогнозування наслідків конкретних парламентський проектів або оцінка економічної дії певних пропозицій з оподаткування. Основні положення концепції Лассвелла висловлено в його! книзі "Введення в управлінські науки", виданої в 1971 р. Вія обґрунтовував думку про те, що всі суперечливі питання в суспільстві повинні розв'язуватися демократичним шляхом у ході обговорення їх переважно добре інформованими людьми, які мають право на ухвалення рішень. Слід відзначити, що в даний період значна частина] дослідників пропагує ідею оптимізації політичних і управлінський рішень за допомогою спеціальних технічних прийомів, прагнучи поліпшити політику за допомогою управлінської практики. Самеі такого підходу дотримуються, наприклад, економісти Е. Стоукі •№ І*. Зекхаузер у своїй книзі "Основи управлінського аналізу", ШуПлІкованій у 1978 р., і автори книги "Світ управлінського ІМвлІ.чу" політологи Р. Хайнеман, У. Блум, С Пітерсон і Е. Кірні. їй кож у даний період формуються два сучасних Методологічних підходи до публічного адміністрування — моціалько-інженерний і гуманітарний. У межах першого Підходу, що з певними модифікаціями продовжує традиції нлуконого менеджменту, співіснує безліч відмінних один від іднпго напрями*. Але за всіх відмінностей у подробицях і п пік рім-пих питаннях їх об'єднує загальна орієнтація на пошук оптимальних моделей публічного адміністрування й (іаціоюілістичного розв'язання виниклих перед суспільством щмОлі'м за допомогою вдосконалення, модернізації механізмів, іцп Існують. Одним із провідних представників соціально-інженерного М§Міщу вважається американський дослідник Аж. Кейден. Для МЬош С характерним органічне поєднання врахування як суто уіфлиліііських, так і культурно-історичних чинникш і настанов, ІСКІльки адміністративна субкультура, на його думку, є Продуктом не лише економічних, але й етичних та інших ЇВЦІокультурних чинників. До її сфери входять не лише питання іуго організаційних змін, але також і чинники, що визначають мітим ний, економічний та соціальний розвиток. Дж. Кейден иинж.іс, що якість управління вимірюється як кількісними, так і Якісними характеристиками, які визначаються вимогами адміністративної системи, її ресурсами, ступенем задоволеності ліиїтури досягнутими результатами та кількістю витрат і Лін функцій, породжених її діяльністю. Як відзначає Дж. Кейден, порідко погане управління зводило нанівець прогрес, досягнутий І сфері політики, технології, соціальних ідей і культури. А підмощений рівня та якості управління, на його думку, передбачає ,'умоиии перешкод для діяльності управлінського апарату з боку дародоиища, здійснення структурних змш, зміни в індивідуальних ибо групових настановах. На відміну від представникш соціально-іїїженерного підходу, Прихильники гуманітарного підходу, джерелом якого є теорія людських відносин, дотримуються думки, що в сучасному •нмидконмінному світі бюрократизація владних структур, яка ОіН'яті фазово підсилює негнучкість та інертність механізмів смалення й реалізації політичних рішень, має наслідком іннжеіши ефективності та дієспроможності цих структур. Вони мимилніоться нездатними достатньо оперативно реагувати на нині проблеми та потреби й ухвалювати відповідні рішення. Прихильники гуманітарного підходу одностайні в критиці форм і методів публічного адміністрування, що існують. Як негативні чинники вони відзначають тенденції сучасних бюрократичних організацій до гігантизму, боротьби за сфери впливу, за велику централізацію системи публічного адміністрування. За такого стану речей, згідно з їхньою точкою і зору, особливо важливим є надання самостійного значення людським чинникам в управлінні, його гуманізації. Що стосується колективів працівників, зайнятих у системі і державно-адміністративної системи, то в опрацювання цієї проблематики значний внесок зробив Р. Саймон. У своїй книзі "Адміністративна поведінка", яка видавалась неодноразово, він І обґрунтовує тезу про близьку залежність ефективності державноуправлінської системи від поведінки як окремих осіб, так і колективу кожного щдрозділу в цілому. На його думку, головний інтерес для управлінської теорії становить межа між раціональними та ірраціональними аспектами поведінки людей. Слід зазначити, що прихильники гуманітарного підходу, критикуючи наявну систему публічного адміністрування, виступали зовсім не за те, щоб "пустити під прес" усі напрацьовані протягом тривалого часу організаційні механізми. Так, на думку Д. Уальдо, адаптаційні можливості бюрократичної організації поки не цілком вичерпано, а сама сучасна бюрократія — це сила, що діє на користь не лише стабільності, але також і змін. Проте ці автори наполягають на необхідності радикальних змін у сучасних організаційних структурах (наприклад, на заміні постійних організацій тимчасовими, на послабленні формальних ієрархічних чинників у відносинах між фахівцями та посиленні професійно-етичних основ цих взаємин). Особливо великою популярністю позиції цього напряму користуються в Європі. Надаючи вирішальне значення людському чиннику, європейські автори розробляють найширший спектр проблем і аспектів реформування публічного адміністрування. Так, англійські дослідники Дж. Гарретт і Р. Шелдон для вдосконалення британського публічного апарату пропонували разом із децентралізацією всіляко розширити гласність і відкритість ухвалення політичних рішень, у законодавчому порядку встановити принципи Інформування громадськості про дії всіх владних органів, а також передбачити конкретні санкції за порушення цих принципів. Важливого значення вони наламали також розширенню контактів між дійсними і "тіньовими" міністерствами та добору службовців тільки за кваліфікаційними критеріями. 48 Певний інтерес з даної точки зору становлять рекомендації ' Італійського дослідника Б. Мафіолетті, який обґрунтовував тезу про необхідність делегування якомога більшого кола повноважень центральних адміністративних органів неурядовим і приватним організаціям, а також делегування регіональним властям усіх функцій із реалізації соціальних програм, незалежно від того, на якому рівні вони розробляються. Він стверджував, що це приведе до формування структур "четвертої влади", яка доповнить законодавчу, виконавчу і судову владу. До того ж, на думку Мафіолетті, для підвищення ефективності публічного адміністрування особливо важливе значення мають спрощення адміністративних процедур, подолання конфліктів між різними органами, рівнями та гілками влади за розширення своїх повноважень, що, у свою чергу, передбачає обмеження можливостей для втручання держави в місцеві справи. Згадаймо також спроби європейських дослідників аналізувати проблематику сучасного публічного адміністрування під філософсько-світоглядним кутом зору. Особливо характерні в цьому відношенні позиції німецьких авторів X. Куна, Е. Форстхоффа, Е. Хіппеля та ін. Вони схильні розглядати систему публічного адміністрування як "трансцендентальний розум" і "вічні цінності". Обґрунтовуючи цей підхід, X. Кун стверджував, що будь-яка теорія публічного адміністрування будується з урахуванням людської природи і тому повинна мати філософський характер. "Держава, — писав він, — живе людиною: людина засновує, формує її, керує нею і, водночас, живе в ній, осягаючи її як свою долю". Важливий внесок у розроблення подібного трактування вніс відомий філософ і політолог А. Гелен. Він, зокрема, стверджував, що система публічного адміністрування є "фундаментальним антропологічним інститутом". Гелен вважав, що структури й інститути публічного адміністрування постають як ідеологічно та соціально нейтральні і використовуються політичними силами як "керівний штаб нової системи для примусу своїх супротивників". Він вважав, що прагнення до стабільності внутрішнього і зовнипнього світу, що лежить в основі людського буття, є основою будь-якої системи публічного адміністрування. Як зазначав Гелен, "адміністративно-державні установи суспільства, закони, а також форми їхньої взаємодії, що наявні як соціально-політичні структури, є зовнішніми опорами людини". Вони "звільняют^людину від болісного пошуку гідної поведінки, оскільки постають перед нею вже такими, що сформувалися, і наперед визначеними".
Сймп МІДЯНИ ПрІДШШІЦКвМ Г'уМйНІТаріЮГО підходу в ІГуЛлІЧНПМу ПДМІНІ. ф-.м.ішіі и ПЯІИИ.ОК країнах п 1880 - 1990 рр. |)()'іііп»інішігмгі иідмііНЛ ПІД 'фЙАИЦІЙНЙЇ МОДІЛІ Й упровадження попик М0Д1ЛвЙ ігугілічітт ВДМІНИ іруинппн, Хоча не лише праці науКОВЦІЙ слугу ішли цім у причиною < Іб'йКТШШІ передумови переходу дп иипин моделей -та їмпш < угнИть розглянуто далі. /..'/. Суспільні я Ціннішії п ічнчч>ліі публічного адмШІбтруввНШ відносини Ці "філій ін)м і.ип категорія, що відбиває характер розміщення іЛИМвнТІИ інчніч'і системи та їхній взаємозв'язок; амОЦІЙИО польова нп< іанопа осппистості на будь-що... Відносини мають оп'ттнкинй і уиінирвалвний характер. У СВІТІ ІСНУЮТЬ ТІЛЬКИ реЧІ, ІНІІІ ІІЛШТШИНТІ й відносини, які знаходяться и мескінчеНННІ! ім'я так І стосунках:і іншими речами І властивостями", Особлниий ТІШ відносин становлять різноманітні суспільні ів'йІШі що виникають між соціальними групами, класами, націмми, и також усередині їх у процесі їхніх економічного, соціального, ПОЛІТНЧІШГві культурною життя й діяльності. Розрізняються Й ІНШІ НИДІІ гуі'ІІІЛІ.ІПІХ відносин, що пов'язані:и специфічними сферами, п саме; упранлінські, наукові, технічні, спортивні, просвітницькі тощо, Соціальні зв'язки ■ це взаемпдін ііідішідііі (суп'сктів, діячів, акторів) у формі обміну соціальними дійми, що к первинним елементом соціального капіталу, який зберігав иластивості суспільства, бо орієнтація власний думок, планів І пттупних дій щодо іншого є містком до сполученим коткого • нас зі знайомими і незнайомими людьми, групами І, врешті реї і іт, суспільством, яке і складається з воличеиюї кількості ВіійМОДІЙі тобто зв'язків. Це стосується всіх соціальних відносин, Управлінські С ОДНИМ з їхніх видів, тому логічним с твердження про те, ЩО управління можна розглядати як єдність діяльності й мідні ієни. Соціальні зв'язки мають складну і грунтуру, їхніми елементами виступають суб'єкти (Індивіди, соціальні спільноті людей, ін.), предмети зв'язку (тобто з приводу ЧОГО ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ зв'язок), механізм свідомого регулювання відносин між суб'єктами — індивідами, соціальними спільнотами (правила гри). Усі елементи соціального зв'яжу тісно скоординовані один з одним. Для управлінських відносин суб'єктами с об'єкт і суб'єкт управління, тобто в загальному и игл» їді • керівник і підлеглий, предмети зв'язку і правила гри розрізняються за ситуацією. У табл. 1.2 подано порівняння предметів зв'язку та
Це пов'язане з масштабами керівних і керованих підсистем. Предмет вертикальних відносин в управлінні підприємством майже повторює те, що притаманне для управлінської діяльності взагалі. У державному управлінні особливості пов'язано зі специфікою об'єкта — суспільства, крім того, додаються політичні відносини. У публічному адмініструванні предмет зв'язків аналогічний до державного управління, але більшої уваги приділяється відкритості процесів прийняття рішень. Предмет горизонтальних відносин практично збігається з таким для зв'язків вертикальних, додається лише технологія діяльності, яка є важливою в раціоналізації зв'язків із кооперації праці. Засоби регулювання зв'язків є однаковими — це моральні цінності та нормативно-правові документи. Для підприємства важливішими є установчі документи, які формуються відповідно до законів і регулюють майже всі відносини в колективі. На рівні держави головну роль відіграють закони і різні підзаконні акти. На процес формування всіх нормативно-правових документів дуже впливають моральні цінності суспільства, тому їх позначено в рядочках стосовно всіх наведених у табл 1.2 типів управлінської діяльності. Результати проведеного аналізу свідчать про те, що за предметом відносин і засобами їхнього регулювання публічне адміністрування майже не відрізняється від державного управління. Основні відмінності між ними, скоріш за все, пов'язано з методами впливу суб'єкта на об'єкт. У системі державного управління вертикальні й горизонтальні відносини є складними, що зумовлено особливостями об'єкта, перш за все його здатністю до цілеспрямованої самоактивності й самокерованості, а також його роллю джерела влади. Інтереси об'єкта у відносинах стосовно функцій у такому разі не обмежуються тільки технологічною доцільністю, або її слід розглядати дуже широко, з точки зору всіх сфер життєдіяльності суспільства, специфіка яких зумовлює необхідність чи безпосереднього керівного впливу, чи тільки правового регулювання. Більш серйозні вимоги формуються в об'єкті державного управління і стосовно структури: забезпечення поділу і кооперування праці з урахуванням розвитку місцевого самоврядування і громадянського суспільства, гнучкість у вирішенні міжнародних і внутрішніх проблем тощо. Аналогічною є ситуація і з технологією здійснення держа пноуправлінських процесів — представники об'єкта зацікавлені у формуванні простих і зрозумілих процедур 1 операцій на всіх ієрархічних рівнях та в отриманні достатньої інформації щодо їхнього здійснення. Серед методів особливого значення набувають правові у зв'язку з тим, що саме держава має виключне право на формування законодавчої бази, і інтерес об'єкта полягає в тому, щоб у суспільстві існували чіткі норми взаємодії, щоб вони сприяли його прогресивному розвитку і мали всеохопну дію, тобто були однакові для всіх. Але, поряд із цим, і підвищення рівня матеріального забезпечення, і позитивний соціально-психологічний клімат теж дуже важливі для кожної людини. Існує багато підходів до класифікації управлінських відносин. Узагальнення їх свідчить про можливість виокремлення кількох груп: 1) внутріїпні, зовнішні; 2) за характером і чисельністю носіїв — міжсистемні, міжособистісні, змипані, колективні, іїедивідуальні, прямі, групові, перехресні; 3) за кількістю оргашзащйних зв'язків — прості та складні; 4) за часом існування — постійні й тимчасові;
5) за напрямом і ступенем впливу на об'єкт — безпосередні (наказ, розпорядження) і побічні (поради, консультації, інформація); 6) стосовно регіону та галузі — територіальні, міжрегіональні, галузеві, міжгалузеві, територіально-галузеві Але внутрішній зміст їх більшою мірою розкриває поділ на вертикальні (субординації та реординації) та горизонтальні (координації, суперництва). Відносини, що належать до першої з позначених груп, можна назвати безпосередньо управлінськими, вони відбивають стосунки між суб'єктом і об'єктом, а саме: формування вимог до обсягу, часу, якості робіт, передання їх на рівень виконання й отримання інформації щодо результатів праці, оцінка її, корегування (вимог та ін.) за циклом. Горизонтальні відносини складаються між органами влади, структурними підрозділами, працівниками, які знаходяться на одному ієрархічному рівні, не підпорядковані один одному, але за технологією процесу мусять координувати виконання певних процедур та операцій. Ці стосунки можуть також мати характер суперництва щодо виконання окремих функцій або оцінки діяльності органом влади вищого ієрархічного рівня. В організації відносин координації або кооперування праці бере участь і суб'єкт управліїшя, який має визначити, хто з ким повинен кооперуватися, на яких етапах роботи, характер взаємодії (узгодження документів, передання інформації, організація спільних дій тощо), а крім того, контролювати результати. І вертикальні, і горизонтальні відносини можуть бути внутріїпніми і зовнішніми, міжсистемними, міжособистісними, простими, складними, постійними, тимчасовими, безпосередніми, побічними, територіальними, галузевими, територіально-галузевими тощо. Характер вертикальних відносин залежить від рівня децентралізації та стилю керівництва. Висока централізація влади зумовлює пріоритет стосунків підпорядкування і слабкий зворотний зв'язок, і навпаки відбувається за розвинутої децентралізації. Аналогічний вплив мають і авторитарний та демократичний стилі керівництва. Горизонтальні відносини визначаються доцільністю їхньої організації, якістю роботи кожного з учасників. Проведення робіт з удосконалення дійових систем управління висуває вимоги до оцінки ступеня розвитку управлінських відносин. Дослідження дозволяють запропонувати такий підхід: 1) підпорядкування: — повне; — з елементами самостійності об'єкта; — зі значною самостійністю; 2) відносини реординації: — зворотні зв'язки відсутні; — зворотні зв'язки випадкові; — реординація розвинута (систематична); 3) координація: — мінімальна; — така, що забезпечує поточне функціонування системи; — що забезпечує розвиток. Такі оцінки не дають можливості кількісно визначити характер відносин, але за допомогою їх можна сформувати певне уявлення про їхній стан, порівняти ситуацію, що склалася в різних системах або підсистемах. Отримувати їх доцільно за допомогою експертів, якими мають виступати представники як суб'єкта, так і об'єкта управління. Порівнювати оцінки вертикальних відносин можна лише в межах окремої галузі, тому що рівень централізації відносин є різним (наприклад, у сферах середньої освіти та роздрібної торгівлі). Горизонтальні зв'язки є більш універсальними, координація визначається особливостями технології, але присутня в усіх галузях життєдіяльності людини. Формою реалізації відносин є обмін інформацією, який відбувається під час підготовки і здійснення взаємодії, це передбачає таку послідовність процедур: — визначення мети співпраці; — представлення інтересів усіх сторін, які бажають або мусять бути учасниками; — порівняння інтересів (висвітлення спільного, а також суперечностей), пошук шляхів реалізації; - узгодження напрямів діяльності, планування конкретних заходів;
|
економіста Дж. М. Кейнса, висловлених ним у книзі "Загальної теорія зайнятості, відсотка і грошей", опублікованій у 1936 рі Ці ідеї не лише відіграли важливу роль у вдосконаленні! державного регулювання економіки, але і вплинули наі публічне адміністрування в цілому. На відміну від неокласиків^ які використовували, в основному, мікроекономічний підхідл Кейнс і його прихильники взяли на озброєння* макроекономічний підхід, поставивши собі за мету виявлення* й аналіз різних змінних величин, що впливають нш економічний розвиток країни. За такого підходу, на відмінуч від мікроекономічного, що вивчає окремі частини економіки — фірми, господарства, а також ринкові процеси на окремих^ ринках, — Кейнса цікавила, перш за все, економіка як цілісна;
