Центральні органи публічного адміністрування 5 страница
ринкових методів у своїй діяльності. Зрештою, по-шосте, у цих моделях однозначно простежується тенденція до зменшення ступеня й сфери впливу органів публічного адміністрування через приватизацію, широке використання зовнішніх підрядників і субпідрядників, проведення тендерів тощо. Стосовно однієї з цих моделей — нового публічного менеджменту можна зазначити, що вона має такі основні доктрини: фокусування на керуванні й ефективності, а не на політиці; дезагрегування публічних бюрократій в агентства, які б мали справу одне з одним на споживчій основі; використання квазіринків і контрактної системи для стимулювання конкуренції; скорочення витрат; стиль управління, що, крім іншого, наголошує на кінцевому результаті, обмежених за термінами контрактах, матеріальних стимулах і свободі управління. Усі згадані варіанти нової моделі публічного адміністрування наголошують на переході від традиційної бюрократії до форм, орієнтованих на споживача, ринок і власних співробітників, на переході від адміністрування до менеджменту. І тут варто торкнутися питання різниці між цими двома поняттями. Одна точка зору полягає в тому, що термін "менеджмент" стосується раціонального підходу щодо процесу ухвалення рішення в організаціях, який традиційно асоціюється з приватним сектором. Менеджери розглядаються як агенти для досягнення організаційних цілей і корпоративного зростання з найбільш ефективним використанням ресурсів. У публічному ж секторі, навпаки, традиційно використовується термін "публічне адміністрування". Менеджмент є більш широким поняттям, він містить у собі адміністрування, але також передбачає і досягнення організацією поставлених цілей з максимальною ефективністю, та відповідальність за кінцеві результати. Ці два елементи не обов'язково присутні в традиційній моделі публічного адміністрування, яка базується на адмініструванні, де основний акцент робиться на процесі, на виконанні правил та інструкцій, на дотриманні процедур, а не на результатах, що характерно для нової моделі публічного адміністрування, яка ґрунтується на менеджменті. Новий публічний менеджмент знаменує собою відмову від бюрократичних принципів організації діяльності органів
публічного адміністрування — одного зі стовпів традиційної моделі. Так само відмовляється він і від другої теоретичної основи традиційної моделі — принципу розподілу політичної Й адміністративної сфери. Оскільки однією з основних характеристик нового публічного менеджменту є те, що відповідальними за отримані результати є керівники органів публічного адміністрування, це означає необхідність зміни взаємин між керівниками і політиками. У традиційній моделі відносини керівників з політичним керівництвом є "технічними", відносинами хазяїна і слуги, того, хто віддає розпорядження, і того, хто їх виконує. У новому публічному менеджменті ці відносини стають більш гнучкими і близькими. Проте керівний вплив політичної влади на публічний сектор продовжує бути присутнім, хоча й у меншому ступені, що позначається на специфіці публічного менеджменту, роблячи його відмінним від інших видів менеджменту. Публічний менеджмент означає менеджмент під впливом політичної влади (цей вплив для організації може бути як позитивним, так і негативним), а політична влада залишає свою позначку на організаціях у вигляді однієї з таких форм: бюрократична тяганина, розділені повноваження і взаємозалежність, фрагментація, чутливість до політичних циклів. У результаті публічний менеджмент відрізняється від менеджменту, що не знаходиться під впливом політичної влади. Хоча публічний менеджмент і відрізняється від інших видів менеджменту, він все-таки є менеджментом, а не адмініструванням. У його рамках керівники органів публічного адміністрування вже не є простими провідниками обумовленої згори політики, а активно беруть участь у її формуванні. Відносини між публічними менеджерами і політиками можуть будуватися по-різному. Так, подеколи й на деяких рівнях менеджери діють практично незалежно від політичного втручання, в інших випадках — практично цілком під політичним керівництвом, а іноді політичний вплив і самостійність знаходяться приблизно в рівних пропорціях. Інакше кажучи, не існує єдиної формули взаємодії публічних менеджерів з політиками, тому від перших потрібний прояв "мистецтва взаємодії", для того щоб вона була вигідною обом сторонам. Добрий публічний менеджер повинен бути і добрим політичним гравцем. Традиційна модель намагалася деполітизувати те, що є політичним за суттю, у той час як новий публічний менеджмент визнає політичну сутність публічного адміністрування. І хоча "вирішальне слово" залишається за політичним керівництвом, у новому публічному менеджменті відбулася остаточна відмова від нереального відділення процесу формування політики від процесу управління. Отже, у результаті реформ публічного сектора багатьох країн у 1980-х і 1990-х рр., упровадження різних варіантів нової моделі публічного адміністрування всі вищевказані функції загального менеджменту почали реалізовуватися в органах публічного адміністрування, а керівники цих організацій стали в більшому ступені менеджерами, ніж адміністраторами, якими вони були раніше. Новий публічний менеджмент, порушуючи питання ефективності і результативності в задоволенні суспільних потреб, не тільки змінює сам публічний сектор, органи публічного адміністрування, але й їхню роль у державі і суспільстві. В Україні, в якій відбуваються глобальні трансформаційні процеси, у тому числі й у публічному секторі, тільки починає формуватися і впроваджуватися нова модель публічного адміністрування. Цьому має сприяти адміністративна реформа, основна мета якої полягає в переході органів публічного адміністрування від здійснення функцій контролю, нагляду і примусу до функції надання громадських (управлінських) послуг населенню, що передбачає перехід від адміністрування до менеджменту, перенесення основних акцентів у діяльності на результати. Тому, хоча кінцева модель, що буде реалізована, напевно і буде відмінною від моделей, успішно реалізованих в інших країнах, унаслідок особливої специфіки кожної країни, але, безсумнівно, щоб бути успішною, вона повинна мати загальні характерні риси, властиві новому публічному менеджменту, відзначені вище. 4.2. Трансформація системи влади в Україні У процесах реформування українського суспільства та його владної організації надзвичайно важливе місце належить реформі системи державного управління. Це основна стратегічна проблема, що постала перед Урядом після проголошення незалежності України. Наявна система державного управління України еклектично поєднала в собі інститути, які дісталися у спадок від радянської доби, та нові
'Інститути, що вже сформувались у період становлення незалежності України. Конфлікти між ними призвели до формування управлінської системи внутрішньо суперечливої, незавершеної, громіздкої та важкодоступної для населення, яка ставала перешкодою у проведенні соціально-економічних 1 політичних реформ. Україна зіткнулася з проблемами організації виконавчої влади нового типу, визначення шляхів функціональної та структурної оптимізації системи виконавчої влади, пошуку нових підходів до її кадрового забезпечення, удосконалення механізмів державного управління. Потреба в реформуванні стала вкрай актуальною після вступу України до Ради Європи (листопад 1995 р.), у зв'язку з чим Україна взяла на себе низку зобов'язань, у тому числі в сфері демократизації суспільних і державних інститутів. Інструментом створення якісно нової системи державного управління стала адміністративна реформа, зміст якої полягає, з одного боку, у комплексній перебудові наявної в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя, з іншого — у розбудові інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава. Необхідність реформування публічної адміністрації зумовлювалась невідповідністю чинної системи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування до принципів демократії, європейських стандартів та надмірною централізацією. Основні причини такого стану системи влади — незавершеність трансформації Кабінету Міністрів України в орган політичного керівництва; неефективна організація діяльності міністерств; нераціональна система органів виконавчої влади на центральному рівні; неефективна організація публічної влади на регіональному та місцевому рівнях; неефективне місцеве самоврядування; відсутність паритетних засад у відносинах особи з такими органами. Оновлення публічної адміністрації відбувається шляхом здійсненні політико-правових реформ. Сутність адміністративної реформи, як реформи виконавчої влади, втілюється в системі заходів, які повинно бути чітко узгоджено з проведенням адміністративно-правової реформи, зміною адміністративно-територіального устрою, державно-правовою реформи (включає в себе також парламентську, муніципальну і судову реформи) та конституційної реформою (визначає конституційно-правові засади організації та проведення
адміністративної реформи, встановлює нові баланси повноважень вищих органів державної влади, як у виконавчій системі влади, так і тих органів, які перебувають поза межами цієї системи, (Президента, законодавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування тощо). Державно-правова та адміністративна реформи співвідносяться між собою як загальне (родове) та часткове (видове) поняття. В адміністративній реформі, як різновиді правової реформи, діалектично поєдналися суб'єкти та об'єкти цієї реформи: виступаючи як суб'єкти реформаційних перетворень, самі органи виконавчої влади часто постають об'єктами цієї реформи. Основним об'єктом адміністративної реформи є не система самих органів влади, а система державного управління країни в цілому. Адміністративна реформа за своїм змістом це система засобів, за допомогою яких запроваджується якісно нове адміністрування, що включає в себе: а) управління; б) надання послуг; в) забезпечення правопорядку; г) законність у діях адміністрації. Адміністративна реформа здатна вирішити завдання реформування в разі оперативного і повного розв'язання першочергових завдань, спрямованих, насамперед, на трансформацію функцій і структури органів виконавчої влади з поступовим посиленням функціонального принципу управління, деконцентрацію, децентралізацію повноважень, реорганізацію державного контролю, побудову управлінської вертикалі, дерегуляцію та спрощення системи управлінських послуг на всіх рівнях державної влади, реформування інституту державної служби. В Україні необхідність адміністративної реформи набула актуальності разом із переходом країни до стану незалежності (Декларація "Про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 р.; постанова Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України" від 24 серпня 1991 р.) і трансформацією соціально-економічних відносин. Зміст трансформації полягав у перебудові патерналістичних відносин у відносини співпраці держави із суб'єктами громадянського суспільства. Важливими чинниками трансформаційних процесів стали такі документи, як Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки від 1 листопада 1990 р., Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду від 31 жовтня 1991 р., Концепція судово-правової реформи в Україні від 28 квітня 1992 р., а також низка нормативних актів І
1, насамперед, законів "Про економічну самостійність Української ЙСР" від 3 серпня 1990 р., "Про місцеві Ради народних депутатів т місцеве і регіональне самоврядування" від 8 грудня 1990 р., "Про власність" від 7 лютого 1991 р., "Про підприємництво" від •(Лютого 1991 р., "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. та ін. Вони передбачали введення адміністративного судочинства і створення адміністративних судів, регламентували приватну власність, встановлювали обмеження на втручання ' Держави в господарську діяльність. Унаслідок цього виник Конфлікт між старими (що дістались у спадщину від радянських часів) і новими (які сформувались у пострадянський період) організаційно-правовими інститутами, методами і формами адміністрування. Значною мірою конфлікт поглибився з прийняттям законів "Про формування місцевих органів влади і самоврядування" ВІД 3 лютого 1994 р. і "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" (схвалений Верховною Радою України 18 травня 1995 р. і введений у систему правових актів шляхом підписання 8 червня 1995 р. Конституційного договору Між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України). Соціально-правовими нововведеннями, генерованими суспільними потребами, були: а) відродження інституту приватної власності; б) виникнення й активний розвиток Місцевого самоврядування; в) формування інститутів публічної (державної і муніципальної) служби; г) легалізація підприємницької діяльності; д) послідовне виведення на рівень законодавчого регулювання зв'язків держави і суб'єктів громадянського суспільства, держави й особистості. Суперечності між ними перетворили публічну адміністрацію на незавершений, громіздкий і внутрішньо суперечливий механізм. Унаслідок цього вона стала неспроможною адекватно реагувати на політичні, економічні, соціальні й Ідеологічні зміни. її персонал виявився не підготовленим до ефективних рішень і втратив вплив на підвідомчі сфери. Ситуацію, що склалась, було кваліфіковано як кризу державного управління — найголовнішу перешкоду в поглибленні соціально-економічних і політичних перетворень. Невдалі спроби оперативно подолати негативні наслідки суперечностей показали, по-перше, що локальними заходами
неможливо вирішити проблему адаптації старого управлінського механізму до нових умов і демократичних стандартів адміністрування, по-друге, що кардинальні зміни повинні здійснюватися на основі методологічних, концептуальних положень, які повинні формулюватися у програмних документах.Необхідно вжити невідкладних заходів із широкомасштабної адміністративної реформи в Україні. Реформування публічного управління має бути спрямовано на вирішення ключових завдань: визначення ролі, завдань, функцій, структури органів державного управління; розподілу повноважень між виконавчою владою та органами місцевого самоврядування; розвиток системи державної служби; розроблення соціальних і гуманітарних аспектів управління; створення відповідної законодавчої та нормативно-правової бази; формування механізмів піднесення економіки, добробуту населення, оздоровлення відносин між органами влади та населенням, інститутами громадянського суспільства. Першого жовтня 1997 р. Указом Президента України Л. Кучми затверджене Положення про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи, яке визначило повноваження Державної комісії, її голови, регламент роботи, організаційно-технічне, фінансове забезпечення діяльності. До складу Державної комісії з проведення адміністративної реформи в Україні увійшли провідні вчені в галузі адміністративного права і державного управління: ректор Української академії державного управління при Президентові України, доктор педагогічних наук, професор В. Луговий, завідувач відділу державно-правових проблем управління Інституту держави і права: ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор В. Авер'янов і завідувач кафедри державного управління і менеджменту Української академії державного управління при Президентові України, доктор юридичних наук, професор Н. Нижник, які залучили до роботи в апараті Державної комісії провідних вчених з інших наукових центрів і вищих закладів освіти, котрі почали працювати над науковим аналізом проблем здійснення адміністративної реформи. У результаті їхньої праці було розроблено проект Концепції адміністративної реформи в Україні та низку інших документів, серед яких проекти указів Президента України з питань забезпечення здійснення адміністративної
реформи. Очолив Державну комісію з проведення в Україні [ідміністративної реформи народний депутат України, колишній Президент України Л. Кравчук. У процесі цієї роботи Українську академію державного управління при Президентові України було визнано провідним науковим закладом із забезпечення організації та проведення адміністративної реформи. На її базі 27-28 травня 1999 р. було проведено науково-практичну конференцію "Проблеми наукового забезпечення адміністративної реформи в Україні". Першим важливим підсумком роботи Державної комісії були підготовка і прийняття в березні 1998 р. проекту Концепції широкомасштабної адміністративної реформи в Україні. Важливим чинником її втілення можна назвати Указ Президента України "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" від 22 липня 1998 р. № 810, згідно з яким в основу здійснення реформування системи державного управління покладено основні положення Концепції, розробленої Державною комісією, та затверджений указом глави держави План першочергових заходів із проведення в Україні адміністративної реформи. За період підготовки адміністративної реформи в Україні напрацьовано правову базу, прийнято значну кількість нормативно-правових актів, серед яких більшість становлять укази Президента України, зокрема: — "Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи" від 7 липня 1997 р. № 620/97; — "Про склад Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи" від 9 січня 1999 р. № 5/99; — "Про заходи щодо впровадження Концепції — "Про положення про робочу групу з проведення реформи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та державної служби" від 10 вересня 1998 р. № 1000/98; — "Про положення про робочу групу з проведення реформи центральних органів виконавчої влади" від 6 жовтня 1998 р. №1114/98; — "Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи" від 20 листопада 1998 р. № 1284/98;
— "Про стратегію реформування системи державної служби в Україні" від 14 квітня 2000 р. № 599/2000. Правова база адміністративної реформи, включає в себе понад півтора десятки указів Президента України, що регулюють різні питання. Але серед вказаних актів нема жодного закону чи постанови Верховної Ради України, що було результатом протистояння влади Президента України і Верховної Ради України, яке проявлялось у несприйнятті ] пропозицій Президента щодо проведення адміністративної реформи. Верховна Рада України відсторонилася від цього процесу за час, що минув від прийняття Конституції України, з цього напрямку не прийнято практично жодного закону. Лише в серпні 2001 року Кабінет Міністрів України затвердив програму, що передбачає розробку протягом 2002 — 2004 рр. наукової методики здійснення функціонального аналізу та моніторингу ефективності діяльності органів виконавчої влади. її реалізація дозволяла сформувати критерії оцінки діяльності органів влади. При цьому зазначалося, що цілісна наукова програма має стати основою для визначення напрямів реформування системи державного управління, а отримані в ході досліджень результати вплинуть на структуру та функціонування всієї адміністративної системи. Указами Президента України відповідальними за проведення адміністративної реформи, на різних її етапах, визначалися: віце-прем'єр-міністр С Тігіпко, перший віце-прем'єр Ю. Єхануров (відповідав за питання реформування центральних органів виконавчої влади), глава адміністрації Президента Є. Кушнарьов, М. Білоблоцький (відповідав за питання реформування місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування), знову Ю. Єхануров та В. Литвин. Мета адміністративної реформи — поетапне створення такої системи публічного адміністрування, яка б забезпечила перетворення України на високорозвинену, правову, цивілізовану державу з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури і демократії; дозволила їй стати впливовим фактором у світі та Європі. Концепція зазначила, що таке адміністрування має бути підконтрольним суспільству, прозорим і науково обґрунтованим. У ній міститься сподівання, що при такому підході витрати на утримання публічної адміністрації будуть адекватними фінансово-економічному становищу держави, а результати її діяльності — прагненням суспільства. Концепцію адміністративної реформи розраховано на досить тривалий період, вона має здійснюватись у п'яти напрямках трьома етапами. Ці напрямки мають включати: стнорення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні; формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління; кадрове забезпечення нової системи державного управління; зміцнення та формування нових фінансово-окономічних основ функціонування державного управління; наукове та інформаційне забезпечення системи, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування. Передбачалась поетапна реалізація таких завдань: розроблення й офіційне схвалення Концепції адміністративної реформи та Програми її здійснення. На цьому етапі мали розв'язуватись першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням елементів наявної системи державного управління; запровадження організаційно-правових засад реформування ключових елементів системи; поглиблення Трансформаційних процесів, формування нових інститутів, організаційної структури та інструментів державного управління. Концепція адміністративної реформи в Україні стала першим програмним документом, в якому формулюються узагальнені вимоги щодо ідеологічного та правового змісту Публічного адміністрування і визначаються шляхи його реформування. Пріоритетними завданнями адміністративної реформи визначались: формування ефективної організації виконавчої влади; формування сучасної системи місцевого Самоврядування; запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування ЯК діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг. Враховуючи той факт, що до публічної адміністрації, передусім, залежать органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, можна дійти висновку, що одним із першочергових завдань адміністративної реформи постає реформування публічної адміністрації в Україні. Організаційно-правові основи адміністративної реформи — це змістовна складова комплексної перебудови публічного адміністрування. До таких основ у зазначеній Концепції віднесено: 1) пріоритетність законодавчої регламентації функцій,
повноважень і порядку діяльності органів виконавчої влади; ' 2) удосконалювання судового захисту прав і свобод громадян 3) удосконалювання позасудового захисту прав і свобод ] і законами України; 10) удосконалювання процедур публічного адміїйстрування; 11) формування нових фінансово-економічних основ функціонування публічного адміністрування; 12) наукове забезпечення адміністративної реформи. Концепція адміністративної реформи в Україні визначила основні параметри перебудови публічного адміністрування. Запрограмовані нею масштаби перетворень потребували розроблення цілої низки доктринальних документів відповідно до всього спектра адміністративно-правових відносин. Окремими позиціями Концепція передбачила реформування: Кабінету Міністрів України; ЦОВВ; місцевих органів виконавчої влади; державної служби; територіального устрою, місцевого самоврядування. Реформування ЦОВВ спрямовувалось на оптимізацію їхнього кількісного складу, забезпечення провідної ролі міністерств як головних суб'єктів розроблення й реалізації урядової політики в тій чи іншій сфері. До початку адміністративної реформи у країні налічувалося 19 міністерств, 20 державних комітетів, а також 50 інших ЦОВВ (згідно з Указом Президента України Л. Кравчука "Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України" від 13 листопада 1992 р. було встановлено, що система центральних органів державної виконавчої влади України має складатися з 24 міністерств). У грудні 1999 р. розпочався наступний етап адміністративної реформи. Указами Президента України було впорядковано систему центральних органів виконавчої влади і затверджена схему їхньої побудови та взаємодії. Для
реорганізації вказаних органів Кабінет Міністрів України Створив 50 ліквідаційних комісій в органах центральної ииконавчої влади. Було визначено терміни їхньої роботи, але, жодна комісія не дотрималася встановлених термінів, що дезорганізувало роботу органів виконавчої влади і призвело ДО невиправданих витрат бюджетних коштів. Практично Кабмін на кілька місяців перетворився на штаб ліквідаційних ХОМісш. Але надалі система ЦОВВ та схема їхньої взаємодії ще неодноразово змінювалась. У цей період робляться перші реальні кроки до здійснення реформи. Президент України підписує три укази — "Про Систему центральних органів виконавчої влади", "Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади", "Про склад Кабінету Міністрів України України". Указом Президента України Л. Кучми від 15 грудня 1999 р. "Про систему Центральних органів виконавчої влади" запроваджувалося ■порядкування системи Кабінету міністрів. Згідно з цим документом, до Кабміну входять 20 осіб — прем'єр-міністр, Його заступники та міністри. Кількість заступники* міністрів не повинна перевищувати чотирьох (на той час у структурах окремих міністерств налічувалося до 15 заступників міністрів). Загалом Указ про реструктурування Кабміну скоротив Кількість міністерств з 19 до 15. Після цього відбулося скорочення чисельності працівників апарату самого Кабінету Міністрів України і всіх міністерств на 20-30 %. Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 26 лютого 2000 р., апарати Міністерств, інших ЦОВВ та їхніх територіальних структур скорочено на 19 571 працівника. Вивільнено держслужбовців, які вже подолали пенсійний рубіж, службові обов'язки яких дублювалися, і тих, хто через закостенілість мислення не Здатний розв'язувати сьогоднішні проблеми. Вивільнено 489 службових легкових автомобілів. Очікувалося понад 70 млн грн економії, які державний бюджет спрямує на розв'язання актуальних проблем країни. Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. "Про змши у структурі центральних органш виконавчої влади", у результаті реорганізації кількість ЦОВВ скоротилася до 35. У лютому 2000 р., тобто через два місяці після виходу зазначених указів, було скорочено майже 19 тис. державних службовців. Але вже у 2000 р. після здійсненого скорочення почався процес відновлення кількості службовців ЦОВВ. Упродовж 2000 р. чисельність чиновників збільшувалась в середньому на 32 людини в день. До того ж виявилось, що серед політичної еліти немає більш-менш чіткого консенсусу щодо змісту та напряму адміністративної реформи. У ^лютому 2001 р. Прем'єр-міністр України В. Ющенко направляє Президентові України пропозиції щодо ліквідації вже згадуваної з Державної комісії з проведення адміністративної реформи, котра, як з'ясувалось, останній раз збиралася на засідання в травні 1999 р. А. Кінах, тоді президент УСПП, стверджував, що реформа розпочалася без виваженої концепції, обмежившись скороченням чисельності чиновників і непродуманою реструктуризацією. За його словами, не було досягнуто головної мети реформи — "вийти на рівень, коли ] влада обслуговує економіку і створюються рівноправні відносини між державою і платниками податків, бізнесменами, промисловцями". Згідно з третім указом Президента України "Про склад Кабінету Міністрів України" від 15 грудня 1999 р., апарат Кабміну перетворювався на секретаріат, що було визначене як досить принциповий чинник у стосунках, насамперед, між Урядом та Верховною Радою України. Організаційні зміни роботи Кабінету Міністрів України, що були проведені у процесі адміністративної реформи, зумовили необхідність реорганізації його апарату, який після прийняття Указу Президента України "Про склад Кабінету Міністрів України" від 15 грудня 1999 р. зветься Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Основним його завданням є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Уряду. Секретаріат забезпечує створення умов для колективної роботи Уряду в цілому та урядових комітетів, а також міністрів як членів Кабінету Міністрів України. Очолює Секретаріат Урядовий Секретар, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів за поданням Прем'єр-міністра України.
|
