ПОЛІТИЧНІ ВИБОРИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ.

4.1. Вибори в найдавніші часи. Вибори як механізм формування влади певної спільноти відомі людству здавна. Елементи народоправства з застосуванням виборних процедур мають місце ще у добу античної Греції, республіканського Риму та період раннього середньовіччя. Ще в VI ст. до н. е. афінський правитель Солон провів ряд суспільно-політичних реформ, внаслідок чого, зокрема з числа найзаможніших груп громадян, стали обирати колегіальний орган – раду чотирьохсот. Представництво встановлювалося від кожної так званої філи (племені), на які ще з часів родового устрою поділялося афінське суспільство. Надалі установи представницького характеру створювалися протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії. Інститутвиборів використовувався і в Спарті. Це ж стосується і державно-політичної історії Риму. Але всі ці установи були інститутами рабовласницької держави. Природно, що поняття “демос” (народ) розумілось у відповідному значенні. Механізмом виборів користувалися і при племінному укладі. Є свідчення, що в племенах саксів V-VIII ст. до н. е. обирали по округах від визначених трьох соціальних прошарків представників на збори, які називалися “Сенатом всього племені саксів”. У Скіфському царстві влада царів повинна була затверджуватись на народних зборах – своєріднівибори; в самій Київській Русі існувало віче з найголовнішою функцією “обрати і призвати князя”. Принципи виборності пронизували устрій козаччини. Вибори відбувалися в столиці козацької общини – в Січі. Козацька Генеральна рада обиралась і була верховною владою – законодавчою, судовою, адміністративною. Вона не тільки ухвалювала закон, а й обирала гетьмана і козацьку старшину. Однією з важливих рис козацьких виборів було їх широке і регулярне застосування. Проте інститут представництва отримав свій розвиток лише з часів середньовіччя як інститут монархічного та аристократичного правління. Як механізм формування державної влади виборинабувають свого розвитку лише з XVIII ст. Сам же термін “парламент” прийшов до нас із часів феодалізму. Ним спершу позначалося правосуддя. У Франції у XIII ст. королівська курія, до якої входили помічники й радники монарха, була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими справами і мала назву парламент. У період абсолютних монархій значення парламенту значно зменшується, а в період революції XVIII ст. взагалі сходить з історичної арени. Подібні установи, в рамках яких феодальні монархи обговорювали державні справи зі своїми наближеними, виникають в інших державах. Прикладом такої інституції може слугувати рейхстаг, який був створений на межі XII-XIII ст. у Священній Римській імперії германської нації. Він представляв собою установу, що складалася з феодалів-васалів імператора і діяла на більш-менш постійній основі. Подібні структури існували майже в усіх країнах тогочасної Європи. Проте дані інституції слід розглядати як державні інститути відповідного розвитку феодалізму, які не мали відношення до ідей представницького правління. Передісторія парламентаризму знайшла свій вияв в існуванні так званих станово-представницьких установ в період станово-представницької монархії. Особливістю таких установ було те, що їх організація і діяльність виходили з наявності в суспільстві різних станів. Обов’язковою рисою таких установ була участь в їхній роботі депутатів від “третього стану”, під яким спочатку розуміли тільки мешканців міст (городян), а у міру звільнення селянства і воно ввійшло до цієї групи. Першою європейською станово-представницькою установою слід вважати іспанські кортеси, які виникли ще у ХII ст. У Франції органом станового представництва виступали генеральні штати, які були вперше скликані королем на початку XIV ст. Першим станом тут вважалося духовенство, а вже потім йшло дворянство і “третій стан”. Спершу король сам призначав найтитулованіших дворян (сеньйорів) та духовенства (прелатів). А щодо “третього стану”, то саме тут звичайно проводилися вибори. Обрання представників від міст розглядалось як внутрішня справа міської громади – іноді вони призначалися міською владою, іноді обиралися всім населенням. З часом форма іменних запрошень до участі в генеральних штатах почала змінюватись на представницьку форму. Остаточно ж станова організація генеральних штатів Франції склалася до середини XVI ст. Було встановлено досить чіткий порядок формування їхнього складу. Засідання станів у генеральних штатах відбувались окремо. Спочатку штати скликались переважно для прийняття рішень про податки. Пізніше їм було передано функції контролю за управлінням і витрачанням державних фінансів, а також визнано їхнє виключне право видавати субсидії королівській владі. При цьому кожний стан мав один голос у вирішенні будь-яких справ. Наприкінці сесій генеральні штати формулювали свої побажання й передвали їх королю. Король розглядав ці побажання і відповідним чином реагував на них. У період абсолютної монархії в країнах континентальної Європи королі зосередили в своїх руках практично всю державну владу. У Англії станово-представницька установа виникла шляхом відповідної трансформації ради королівства, яка була утворена на основі положень Великої хартії вольностей.Проте вже наприкінці ХVI ст. на грунті різних економічних і суспільно-політичних інтересів виникають конфлікти між королівською владою і новими соціальними силами. Зрештою це призвело до англійської революції XVII ст. Визначну роль у ній відіграв парламент, який виступав як осередок революційних сил і як засіб реалізації відповідних соціальних інтересів. Сучасна історія британського парламентаризму почалася з часів так званої “славної революції” 1688 р. У ході цієї революції мав місце процес наповнення діяльності парламенту новим змістом. Представницькі органи періоду феодалізму не можна пов’язувати з народним представництвом в його традиційному значенні. І річ тут не лише в тім, що ці органи були засновані на засадах представництва, яке враховувало інтереси не тільки вузьких верств суспільства, а самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. Сам характер представництва, природа і зміст мандата в феодальні часи мали принципово інше обґрунтування, ніж представництво і мандат депутата парламенту. Цікаво, що переважна більшість феодальних станово-представницьких установ європейських країн, за винятком англійської, не діяли на постійній основі. Це можна сприймати як підтвердження справедливості тези про те, що британський парламент є “матір’ю” парламентів світу. Саме англійський державно-правовий досвід дав початок сучасному парламентаризму і явив світові багато зразків парламентської практики. Загалом слід підкреслити, що парламентаризм як історичне явище знаходить свої витоки у формуванні в надрах феодального ладу нових соціальних сил, які почали претендувати не тільки на економічну, а й на політичну владу. У період абсолютної монархії значною мірою послаблюється роль станово-представницьких установ, а в деяких країнах вони деградують або навіть зникають.

4.2. Політичні вибори в сучасну добу. У сучасних державах вибори є явищем найбільш поширеним, а одночасно з-поміж всіх інших політичних явищ є тим, очевидний зміст яких є найбільш невизначеним. З сучасними виборами пов’язане розуміння суті демократії. Цьому розумінню відповідає наступне поняття: вибори є демократичним методом висунення осіб до представницьких органів чи на керівні посади. Є вони чудовим методом у таких сферах суспільного життя, у яких безпосередня участь громадян в консультаціях і представленні своїх інтересів не є можливою і демократичні обов’язки передаються представникам чи лідерам. Так само відбувається і в державних інститутах чи організаціях, у яких вибори є демократичним методом sensu sctrico. Вибори є найефективнішим способом народного контролю за урядом у сучасних, індустріалізованих, масових суспільствах. Однак, якщо вибори є демократичним методом встановлення влади, то чому вони застосовуються у всіх державах, а навіть там, де демократії навіть не існує, де їх застосування не веде до жодних демократичних змін? Відповідь наступна: вибори є технікою формування складу певних органів або отримання керівних посад. Це означає, що вибори, позбавлені демократичного змісту можуть застосовуватися замість інших технік. Як відповідна техніка вибори не обмежуються лише демократією. У сучасних демократіях запроваджено вибори значно раніше, ніж було запроваджене загальне виборче право. У сучасному розумінні демократичного методу формування репрезентативних органів встановлюється, що вибори природно пов’язані з загальним правом голосування. Тільки тоді встановлюється остаточний зв’язок виборів та форми правління. Застосування виборів лише як техніки могло натомість далеко випередити появу сучасної демократії. Так було і є в тих сучасних політичних системах, які справді визнають загальне виборче право, попри те, що не є вони ще демократичними, оскільки справжня демократія вимагає й другого елементу поруч із загальним виборчим правом. Цим елементом є лібералізм, який спочатку стояв окремо від демократії, однак на зламі ХІХ і ХХ ст. обидва елементи поєдналися, доповнюючи один одного. Ліберальний елемент означає конституційні гарантії свободи думки, слова, зборів і об’єднань, політичні та інституційні гарантії плюралізму в боротьбі за політичні мандати і керівні посади, які призначені для політичних партій. Існування цих ліберальних прав є потребою для визнання демократичної легітимації політичної влади при застосуванні демократичного методу (з іншої сторони лише демократія здатна гарантувати згадані права і свободи). Такі вибори, без ліберальних елементів, відбувалися в країнах колишнього східного блоку, в яких влада однієї партії була записана як конституційна норма. З встановленою регулярністю формувались за допомогою виборів аж до 1989 р. представницькі органи в СРСР, в Угорщині, Румунії і т. д., без зв’язку із ліберально-демократичними нормами. Такі вибори, з нечисленними ліберальними елементами, відбувалися в авторитарних державах, у яких здійснення урядування пануючою групою не піддавалося сумніву. Прикладом тут є Португалія за Салазара, Парагвай за Стресснера, авторитарна система Мексики до 80-х рр. або Філіппіни за Маркоса, бразильські військові режими до середини 70-х рр., Ірак за диктатора Саддама Хусейна і т. д. Сьогодні вибори проводяться в абсолютній більшості існуючих у світі держав. “Воля народу повинна бути основою влади уряду,- говориться у Загальній декларації прав людини,- ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.” Загальними конституційними вимогами щодо виборів є наступні: кожен громадянин є виборцем; одна людина – один голос; кожен голос має однакову вартість. Успішне проведення виборів та визнання суспільством їх результатів є важливою ознакою спроможності цього суспільства вирішувати в мирний спосіб свої основні проблеми. Залежно від організації виборчої системи вона може сприяти конструктивному розвитку політичної системи, якщо забезпечуватиме відкритість політичних сил, їх конкуренцію та відповідальність. Разом з тим можлива й така організація виборів, коли вона обмежуватиме політичний плюралізм, сприятиме клановості політики, атомізації політичних сил та іншим негативним проявам.

Вибори як вирок диктатурі. Перша, довга хвиля демократизації розпочалася на початку XIX ст. і закінчилася у 1920 р. перемогою демократичних режимів у 30-ти країнах. Новий авторитаризм і виникнення фашизму у 20-30 рр. ХХ ст. привели до скорочення кількості демократичних держав до 10-ти. Друга, коротка хвиля демократизації піднялася після Другої світової війни і знову збільшила кількість демократичних держав до більш ніж 30-ти. Однак, у деяких з цих країн демократична форма правління знову зазнала поразки. Третя хвиля демократизації, що почалась з Португалії, виявилась значно потужнішою, стрімкішою і перевищила попередні дві. Якщо два десятиріччя перед тим менше 30 %, то сьогодні більше 60 % країн світу мають уряди, які прийшли до влади шляхом тієї чи іншої форми відкритих, справедливих і конкурентних виборів. Третя хвиля демократизації фактично відкрила епоху демократії. Вперше за всю історію людства більше половини країн світу мають ту чи іншу форму демократичного правління. Сьогодні сотні мільйонів людей, що знемагали під гнітом тиранії, живуть вільно. Цей різкий ріст демократичного сектору у світі у такий короткий проміжок часу, безумовно, є найбільш грандіозне і важливе політичне зрушення в історії людства. З часів Другої світової війни було заведено визначати демократію майже винятково у термінах виборів. Демократія в такому випадку розглядається як засіб утворення органів влади і уповноваження їх відповідальністю. Вибори є способом діяльності демократії. У третій хвилі демократизації були вони також способом послаблення та повалення авторитарних режимів. Були вони зародком демократизації і її метою. Політична система сучасних національних держав настільки демократична, наскільки їх ключові керівники обираються шляхом справедливих, чесних виборів, що регулярно проводяться, і у процесі яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, і в яких має право брати участь практично усе доросле населення країни. Вільні, справедливі й змагальні вибори можливі лише в умовах свободи слова, друку та зібрань, і при умові, що опозиційні кандидати і партії мають можливість критикувати владу, не остерігаючись репресій. Демократизація відбувалася або завдяки авторитарним керівникам, які в силу різних причин ризикнули піти на вибори або під тиском опозиційних політичних сил, які добивалися їх проведення. Висновок, який випливає з третьої хвилі демократизації є наступним – вибори є не лише життям демократії, але також і смертю диктатури. В умовах падіння ступеню легітимності авторитарні керівники зустрічаються із зростаючим тиском борців за відновлення легітимності влади за допомогою виборів. Політичні радники диктаторів погоджувалися на проведення виборів розраховуючи на те, що вони зможуть продовжити легітимне життя існуючому режиму. Однак завжди при цьому переживали глибоке розчарування. За незначними винятками партії чи кандидати пов’язані з авторитарними режимами програвали чи отримували дуже незначну підтримку на виборах організованих авторитарною владою. Результати виборів дуже часто були несподіваними як для влади так і для самих лідерів опозиції. Протягом перших п’ятнадцяти років третьої хвилі такий “несподіваний результат виборів” був загальним. Виступав він у всіх трьох типах процесу змін. Звернемо увагу на наступні факти: у листопаді 1974 р. у рамках політики послаблення суспільної напруги бразильський генерал Гейзел дозволив провести дозовано конкурентні парламентські вибори. Правляча партія – Національний Альянс сподівалася легко виграти в опозиційних сил. У жовтні більшість добре поінформованих спостерігачів погоджувалися з цим. Результати виборів однак здивували всіх, в тому числі й найоптимістичніших стратегів опозиції. Як наслідок, опозиційні сили подвоїли своє представництво в нижній палаті парламенту, потроїли в сенаті й збільшили контроль над законодавчими органами штатів в пропорції один до шести. У січні 1977 р. у Індії Індіра Ганді, яка керувала державою в умовах військового стану, раптово призначила на березень парламентські вибори. Очолювана нею партія Індійський Конгрес мала домінуючі позиції порівняно з опозиційною коаліцією. Однак опозиційна Джаната-партія отримала переконливу перемогу. Правляча партія втратила контрольовану нею владу, здобувши підтримку всього 34 % виборців. Був це перший випадок в історії Конгресу коли партія здобула на парламентських виборах менше 40 % голосів виборців. У травні 1980 р. військовий режим Перу під тиском опозиції прийняв такий виборчий закон, який створював умови для дальшого домінування правлячої партії. Вибори завершилися “несподіваним результатом”. Правляча партія зуміла зібрати на свою користь лише 27 % голосів виборців, а опозиційна партія отримала 45.5 % голосів виборців. У листопаді 1980 р. військовий уряд Уругваю провів референдум з приводу нової конституції, яка мала запровадити право постійного військового вето відносно урядової політики. “На здивування армії” 57 % виборців відхилили її. Два роки після цього військовий уряд дозволив провідним партіям прийняти участь у парламентських виборах. Противники військового режиму отримали вражаючу перемогу, а колишній президент держави Джорже Ареко здобув прихильність лише 27.8 % виборців. У жовтні 1993 р. парламентські вибори організував аргентинський військовий режим. Радикальна опозиція, яку очолював багатолітній борець із військовим режимом Рауль Альфонсін, отримала “несподівану” перемогу, завоювавши на свою користь 52 % голосів виборців. Інший кандидат, який користувався підтримкою військових, отримав всього 40 % голосів. Перший раз в історії Аргентини пероніти програли вибори. У листопаді 1983 р. військовий уряд Туреччини погодився провести вибори щоб перейти до цивільного правління. З цією метою військові організували й всіляко підтримували Народно-Демократичну партію очолювану колишнім генералом. Народні демократи в парламентських виборах вибороли для себе третє місце прихиливши на свою користь лише 23 % голосів. А опозиційна Партія Вітчизни здобула переконливу перемогу отримавши 45 % голосів. У лютому 1985 р. на парламентських виборах в Кореї “несподівано добрі результати” здобула новостворена опозиційна Демократична партія Нової Кореї, яка завоювала 102 із 276 місць у парламенті. Сталося це в умовах суворо контрольованої урядом виборчої кампанії, до того ж остаточні результати виборів, на думку опозиції, були сфабриковані. У 1985 р. військовий лідер Пакистану генерал Зія-уль-Хак організував вибори так, що в них не могли брати участі кандидати опозиційних партій. Ці партії бойкотували вибори. Однак всупереч цим умовам багато кандидатів, що обіймали високі військові посади чи були прихильниками генерала зазнали поразки. У жовтні 1988 р. в Чілі генерал Піночет виніс на референдум питання про своє дальше перебування на чолі держави. Сам генерал був переконаний у власній перемозі оскільки держава знаходилася на гребні економічного піднесення. У ході кампанії опозиції вдалося мобілізувати громадську думку проти Піночета. 55 % проти 43 % виборців відкинули його наміри управляти державою наступних 7 років. У березні 1989 р. вперше за 70 років, виборці в СРСР отримали можливість вибирати кандидатів в депутати. Результати виборів були “дуже несподіваними”. У ході виборчої кампанії крупні партійні керівники, члени Політбюро й перші секретарі обкомів Москви, Києва, Мінська, Львова ряд партійних керівників з регіонів та інших осіб комуністичного істеблішменту зазнали повної поразки. У червні 1989 р. польська “Солідарність” на парламентських виборах отримала “несподівану перемогу”, здобувши 99 із 100 місць у сенаті та 160 із 161 місця у сеймі. 33 із 35 кандидатів високого рангу не отримали підтримки 50 % виборців і зійшли з виборчих перегонів. Отримані результати коментувалися як “неочікувані”. У лютому 1990 р. Віолетта Чаморро й очолюваний нею Союз Національної Опозиції в Нікарагуа здобули блискучу та “несподівану” перемогу незважаючи на те, що сандіністи контролювали уряд і ресурси. Чаморро виграла у 7 із 9 адміністративних округах і отримала 55.2 % підтримки виборців проти 40.8 % у Даніеля Ортеги. У травні 1990 р. в Бірмі військова Рада вперше за 30 років дозволила вибори за участю кількох партій. Результати виборів були “несподіваними”. Опозиційна Народна Ліга за Демократію отримала 392 із 485 місць в парламенті, а провійськова Партія Національної Єдності отримала лише 10 мандатів. Під час виборчої кампанії лідер НЛД і ще близько 400 активістів партії перебували в ув’язненні, а партія вела свою виборчу кампанію фактично з підпілля. У червні 1990 р. вперше за 28 років незалежності Алжиру на багатопартійних виборах перемогу отримала опозиційна ісламська партія. Ісламський фронт отримав контроль над 32 провінціями і 853 місцевими радами. Правляча партія - Фронт Національного Визволення – перемогла у 14 провінціях і 487 місцевих радах.

4.3. Вибори у європейських країнах. Характерною особливістю сучасних політичних виборів в країнах Західної Європи є висока електоральна нестійкість. Так у період з 1948 по 1977 р. тут відбулося 103 виборчі кампанії. Середній рівень індексу електоральної нестійкості у Європі становив 8,1 %. У 64 виборах індекс електоральної нестійкості був нижчим відносно середнього показника, у той час як у 39 виборах він був вищим. Деякі вибори значно виділялись своїми показниками електоральної нестійкості. Це стосується виборів 1973 р. в Данії, в ході яких кількість партій збільшилась вдвічі; деяких виборів, які відбулися у Франції в 50-х рр., а також виборів 1953 р. в Німеччині, коли ХДС отримав серйозну перемогу. У таких країнах як Швейцарія, Швеція та Австрія у післявоєнний період не було виборів з високим рівнем електоральної нестійкості. Навпаки у таких країнах як Франції, Італії, Бельгії та Голландії жодного разу не було виборів з низьким рівнем електоральної нестійкості. Вибори з високим рівнем електоральної нестійкості були характерні для окремих країн в 50-х рр., а для інших – в 70-х рр. Загальноєвропейською тенденцією було збільшення кількості виборів з відносно високим рівнем електоральної нестійкості й зменшення числа виборів з відносно низьким рівнем електоральної нестійкості. При цьому 60-ті рр. були періодом, для якого характерним було обмеження числа виборів обох типів.

Європарламент. Представницький орган, який складається з представників народів держав, що об’єдналися у Європейське Співтовариство. Повноваження Європарламенту: право на осуд, право на консультації, співробітництво і спільне рішення, право відмовляти у прийнятті до ЄС, право приймати бюджет, право на запити. Кількість членів Європарламенту не перевищує 700. Кількість представників, що обираються від кожної держави-учасниці: Німеччина – 99, Франція – 87, Італія – 87, Великобританія – 87, Іспанія – 64, Голландія – 31, Бельгія – 25, Греція – 25, Португалія – 25, Швеція – 22, Австрія – 21, Фінляндія – 16, Данія – 16, Ірландія – 15, Люксембург – 6. З 1979 р. вибори до Європарламенту відбуваються шляхом прямого загального голосування за виборчими процедурами держав-учасниць. Термін повноважень Європарламенту – 5 років. У структурі Європарламенту виділяють президію (голова і 14 заступників, адміністрацію (генеральний секретар і 7 головних управлінь), 21 комісію (голова і 3 заступники), політичні групи. У ст. 191 Договору про заснування Європейського Союзу зазначено: ”Політичні партії на європейському рівні є важливим фактором інтеграції і рамках Співтовариства. Вони сприяють формуванню європейської ідентичності та вираженню політичної волі громадян Союзу”. Розподіл місць у керівних органах Європарламенту здійснюється пропорційно до чисельності фракції. Чим сильніша фракція, тим більше представників вона буде мати в Президії Європарламенту. Належність до певної держави при цьому до уваги не береться.

Дефіцит демократії. Нестачу суспільного втручання, яке могло б забезпечити висвітлення та задоволення центральних або місцевих інтересів різних соціальних груп та прошарків населення називають дефіцитом демократії. Цей термін найпоширеніший у контексті інституцій і творення політики Європейського Союзу (ЄС). Вживання цього терміна відображує загальне й багатоаспектне невдоволення тим, як функціонує демократія на рівні ЄС. Коли його вживають, він звичайно зумовлює таку конотацію, як процедурний погляд на демократичну легітимність. Отже, постанови вважають за легітимні тільки тоді, коли вони задовольняють певні процедурні вимоги, як-от пряма чи непряма участь громадян завдяки виборам, а також перевірка та підзвітність творців політики. Серед демократичних держав існує широка згода не тільки з приводу цих питань,- у межах ЄС існує ще й широка згода, що делегування та об’єднання суверенітету зменшує можливості національних парламентів і громадян вимагати підзвітності національних творців політики. Проте члени ЄС ніяк не можуть дійти згоди, як можна надолужити дефіцит демократії. Скажімо, дехто вважає, що надання повноважень прямо обраному Європарламенту - найкращий розв’язок проблеми дефіциту демократії. Інші стверджують, що національні творці політики можуть бути підзвітні тільки перед національними парламентами, й тому відкидають пропозицію надати такі повноваження Європарламенту. Таке розмаїття думок великою мірою відображає відмінності історії державних устроїв різних країн (наприклад аналогія федеративної держави в Німеччині і доктрина про суверенітет національного парламенту у Сполученому Королівстві).

4.4. Вибори в посткомуністичних державах. У посткомуністичних країнах вибори виникають не на порожньому місці. Принцип загального виборчого права існував у всіх посткомуністичних державах, більш того, участь у виборах розглядалась як обов’язок, а структурування суспільства за майновою ознакою цілеспрямовано придушувались. У той же час етнічність в багатьох комуністичних країнах була інституалізована. У наявності високий ступінь політичної мобілізації населення та низький рівень його довіри до політичних еліт тому у 18 з 27 держав виборчі системи віддали перевагу пропорційному, а не мажоритарному принципу. Виборчий бар’єр для партій або взагалі був відсутній, або ж був досить низьким – до 4 % в 11 країнах. У 13 державах парламент не міг бути розпущеним виконавчою владою за жодних обставин, в цілому переважало прагнення послабити виконавчу владу відносно парламенту. Загальним є бажання досягти максимально широкого представництва за рахунок ефективності виконавчої влади. Сама ідея сильної влади була скомпрометованою та асоціювалась з комуністичним минулим. Багатофакторна економічна та соціальна криза у більшості посткомуністичних держав, яка зумовила необхідність для свого вирішення сильного уряду, послабила підтримку пропорційного представництва. Виключення стосувалося лише Угорщини та Чехії. У той же час еліти, які завоювали більшість в парламентах, намагалися провести такі політичні реформи, які б посилювали їх владу. Насамперед у 8 країнах були збільшені виборчі бар’єри з метою зменшення числа партій, представлених у парламенті, послаблення впливу радикалів та посилення центристських об’єднань. Між першими та другими виборами виборчий бар’єр для політичних партій в середньому зріс з 3,9 % до 4,6 %, а для виборчих блоків це зростання було ще вагомішим – в Угорщині він становив 15 %. Запровадження вищого виборчого бар’єру й зменшило кількість парламентських партій та збільшило представництво партій-переможців. Однак розрахунки на те, що це приведе до “маргіналізації” крайніх партій не виправдалися. Прихід до влади у Польщі в 1993 р. посткомуністів змусив переглянути попередні політичні прогнози. Передбачалось, що навіть якщо виборці й “полівіють” то вони віддадуть свої голоси за соціал-демократичні партії без комуністичного минулого. Проте реальний виграш отримали посткомуністи з їх сильною партійною організацією в центрі та на місцях. Як підсумок посткомуністичні партії дещо еволюціонували до центру, однак в цілому це привело до їх стабілізації та інституалізації, витіснення ними соціал-демократів. Збереження посткомуністичними партіями своїх позицій утруднює подальший розвиток демократичної системи, оскільки вносить елемент глибокої недовіри в політичне життя, оскільки опоненти посткомуністів не можуть бути певними, що вони будуть дотримуватися прийнятих правил гри при приході до влади. До того ж, всупереч очікуванням кількість партій у посткомуністичних країнах не лише не зменшилась, але в деяких випадках навіть зросла. Так кількість партій, що приймали участь в других виборах у Чехії зросла з 17 до 20, в Грузії – з 47 до 54, у Литві – з 17 до 24, а в Угорщині залишилось без змін. Далі реформована виборча система забезпечувала партіям-переможцям більш високий відсоток парламентських місць, ніж відсоток голосів, отриманих ними на виборах. Ця практика є поширеною в розвинених демократіях і спрямована на те, щоб у боротьбі за виграш на виборах рухатись до центру, де зосереджується більшість виборців. Якщо на перших виборах з 17 дежав, які використовували пропорційну виборчу систему, лише 8 застосовували формули, які надавали перевагу партіям-переможцям, то в ході других виборів таких країн вже було 12. Третім аспектом політичних реформ стало запровадження змішаних виборчих систем. Оскільки, як стверджує російський дослідник Г. Голосов посилаючись на досвід окремих країн-колишнього СРСР, збереження мажоритарної системи “блокує розвиток партійної системи.” Запровадження мажоритарно-пропорційної системи також було вигідним сильним партіям, які мали розвинені партійні структури на місцях. Проведені дослідження показують, що не дивлячись на значні національні відмінності, можна все ж виділити загальні риси характерні виборцям посткомуністичних країн Східної Європи та колишнього СРСР. Однією з них є високий рівень нестабільності партійних симпатій виборців. Цей показник значно перевищує подібний показник в період нестабільності та соціально-політичної трансформації в країнах Західної Європи (Німеччина після Другої світової війни, Іспанія, Португалія та Греція у 70- 80-ті рр.). Так, показник нестабільності партійних преференцій складав 28,3 % в Угорщині в період між виборами 1990-1994 рр., 34 % - у Польщі (1991-1993), 54 % - в Естонії (1992-1995), більше 40 % - в Литві (1992-1996), 31,4 % - в Чехії (1992-1996). Загальною рисою є й т. зв. протестне голосування чи негативної партійної ідентифікації, коли у виборців відсутнє почуття близькості хоча б з однією партією. Як свідчать соціологічні дослідження, у 1995 р. в Угорщині, Польщі, Румунії та Словенії серед виборців 77 % мали негативну ідентифікацію і лише 30 % - позитивну. Ця ситуація пояснюється не лише несформованістю системи інститутів політичного представництва, але й особливостями формування тут партійних симпатій виборців. Політична поведінка “атомізованих індивідів”, якими й є виборці посткомуністичних країн, загалом є пасивною, для них більш характерною є “культура неучасті”, полярні політичні установки та висока відчуженість від політики. Цю групу виборців відрізняє також висока схильність позитивно реагувати на риторику популістських та націоналістичних партій. На відміну від країн з розвиненою демократією, де зміни в економічному становищі безпосередньо впливають на формування політичних симпатій, у посткомуністичних країнах зміни в економіці здійснюють опосередкований вплив на політичні преференції виборців. Своєрідним фільтром при цьому слугують установки виборців відносно інституційних проблем (“демократії” та “капіталізму”). І, нарешті, важливим фактором, який визначає структуру електоральних симпатій у посткомуністичних суспільствах, є різноманітність соціо-політичних поділів, які здійснюють вагомий вплив на структуру багатомірного електорального простору. Навіть в західних країнах вибори не стали єдиним механізмом врегулювання конфліктів між католиками та протестантами в Північній Ірландії, проблеми баскського сепаратизму та антиурядової орієнтації міліції в Монтані. Такі проблеми доводиться вирішувати з допомогою цілого набору засобів і протягом тривалого часу. Це тим більше стосується посткомуністичних країн – вибори можуть сприяти побудові демократичної системи, але не в силах замінити складний процес його будівництва. Розпад колишнього СРСР та перехід влади від комуністів до демократів також не був результатом електорального змагання. Використовуючи визначення Ф. Шміттера та І. Карла, російський перехід слід віднести до “нав’язаних переходів”. “Установчі вибори” 1993 р. проводились під контролем правлячої верхівки і в цьому сенсі, як зазначає М. Урбан швидше повторювали радянську електоральну практику ніж поставторитарні вибори у східноєвропейських країнах. І хоча “установчі вибори” виникли в Росії як результат вирішення внутрішньоелітного конфлікту, процес консолідації політичного режиму після президентських виборів 1996 р. був запущений як результат угоди між командою Б. Єльцина та лівою коаліцією про розподіл сфер впливу. Ця угода означала, що комуністична опозиція була інтегрована в структуру режиму у формі “напівопозиції” в результаті чого електоральна конкуренція відігравала фасадну роль в реальному процесі прийняття рішень. Таким чином “угода еліт” як спосіб розв’язання внутрішньоелітних конфліктів у посткомуністичній Росії не підтримує практику існування вільних та справедливих виборів, хоча формально електоральні інститути є демократичними. Навпаки, антагоністичні внутріелітні конфлікти можуть сприяти формуванню демократичних рамок і формуванню конкурентного електорального середовища та конкурентної багатопартійної системи. І хоча елітарна теорія та транзитологія підкреслюють вирішальну роль внутрішньоелітних угод для успішної демократичної трансформації та консолідації, однак можна стверджувати, й те, що демократія є не єдиним можливим наслідком таких угод. Збереження позицій правлячими угрупуваннями та їх конкурентами також може бути метою подібної угоди. Відповідно, “угода еліт” може в результаті дати “напівдемократичні” режимні моделі з обмеженою електоральною конкуренцією. З цієї точки зору, нинішній стан обмеженої електоральної конкуренції може сприйматись за аналогією з ранньою стадією політичного розвитку деяких успішних демократій. Однак основне питання про те чи рухається даний режим у демократичному напрямку залишається відкритим. Це й дало підстави британському політологу Р. Роузу у своїй статті “Життя в антимодерному суспільстві” (1999) зробити висновок, що в Росії та інших посткомуністичних державах “суспільства досягли межі того, що можна досягти завдяки застосуванню інституту вільних виборів.”

4.5. Вибори в Україні. Починаючи з 1654 р., українці жили в двох різних політичних системах. Із земель від владою Російської імперії витіснено самоврядування та муніципальні вибори. У 1767 р. Спеціальна комісія, створена указом Катерини II (яка до речі обиралася по станах) винесла пропозицію про відновлення гетьманських виборів, що й стало причиною припинення її роботи. Пізніше, після скасування кріпацтва, зросла необхідність у місцевій адміністрації. Тому було введено вибори на повітовому та губернському рівнях для обрання представників для нагляду за освітою, охороною здоров’я та ін. Практика проведення регулярних парламентських виборів була запроваджена тут після першої російської революції 1905 р. Закон 6 серпня 1906 р. про Державну Думу запровадив представницький інститут, а Маніфест 17 жовтня проголошував, що до участі в державному житті залучається російський народ. Вибори до Державної Думи були куріальними. До І та ІІ Дум було обрано від України 102 депутати та створено українську парламентську громаду з 45 депутатів. Однак із змінами квот в виборчому законі змінилось і представництво українців, а в IV Думі вже навіть було неможливо створити фракцію. Інша політична доля спіткала західні землі. Тут українці пройшли вишкіл на парламентських виборах 1848 р. і навіть у Австрійському парламенті мали свою депутацію з 39 чоловік. Нова конституція Австрії 1861 р. встановила для галичан право автономії зі створенням верховного органу – Галицького Сейму. Ідея народного представництва глибоко пронизала громадсько-політичну думку України. Так, за УНР особливе місце відводилось Установчим зборам, які організовувались через вибори. Конституція УНР встановлювала, що верховний орган – Всенародні Збори – є виборними. У період Гетьманату, хоч і були відмінені попередні напрацювання в питанні виборів, відз