ВИБОРЧА СИСТЕМА І ГРУПОВЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО.

1.1. Виборча система. Прийнятий в суспільстві, юридично закріплений (в конституції чи окремих нормативних актах) порядок формування вищих органів державної влади. Виборча система – це сукупність установлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів визначення результатів голосування. У вузькому розумінні під виборчою системою розуміють спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування виборців та інших уповноважених на це осіб. Виборча система компонент політичної системи, що організовує і обслуговує інститут виборів. Вона розглядається як певний порядок організації виборчого процесу з боку держави. Виборча система створює умови для агрегації та акумуляції інтересів виборців, а також формує механізми переведення виборчих преференцій у депутатські мандати. У західних демократіях існує багато варіантів виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки як для виборців, так і для політичних партій. Охоплюють вони ті організаційні моменти, які впливають на результати виборів, особливо на ступінь диспропорції між співвідношенням голосів, отриманих політичними партіями, та розподілом мандатів поміж ними. До основних елементів, які визначають суть виборчої системи, належать: виборча формула, величина виборчого округу (магнітуда), форма та характеристика виборчого округу, характер голосування, структура виборчого бюлетеня. Кожна виборча система сконструйована таким чином, щоб забезпечити: формування виборного органу, який відповідає настроям виборців; забезпечує формування уряду, який відповідає бажанням виборців, сформованих на основі відповідного розкладу голосів; стабільність та тривалість існування уряду; добір таких людей, особисті якості яких кваліфікуються здатністю до реалізації завдань, що ставляться перед виборним органом та урядом. На сьогодні існує широкий спектр виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки для виборців, політичних партій та виборчих блоків, а також для цілої політичної системи певної країни. К. де Сільва зазначає: що “самі по собі виборчі системи не є адекватними своїм цілям, якщо вони не прив’язані до демократичного етносу і політичної системи, заснованої на постійній, послідовній політиці мирної конкуренції…” Сучасні виборчі системи поділяються на мажоритарні, пропорційні, змішані. Головною ознакою, що відрізняє одну виборчу систему від іншої, є порядок визначення результатів виборів. Установлення тієї чи іншої виборчої системи є наслідком попереднього суспільно-політичного розвитку країни, традицій, політичної культури, розстановки політичних сил. Різновиди виборчих систем можуть і повинні оцінюватись на основі їх політичної ефективності та “виборчої справедливості”. Відтак парламентські виборчі системи мають оцінюватися за чотирма показниками: 1. Чи сприяє виборча система формуванню працездатного уряду? 2. Чи забезпечує вона справедливе представництво? 3. Чи поважають належним чином права меншин? 4. Чи несуть обрані депутати відповідальність перед своїми виборцями? Відповідно до цих показників голландстка та ізраїльська моделі виборчої системи дають очевидно негативну відповідь на перше запитання: “працездатний” уряд у цих країнах можна спостерігати дуже рідко. “Завалюються” вони і на четвертому показникові: тут депутати зовсім не підзвітні виборцям. Скандинавів, як і італійців, цілком задовільняє вибір на чисто партійній, не індивідуальній, основі. Але однією з найбільш невдалих видається британська система відносної більшості, яка працює за принципом “переможець отримує все”. Впадає в очі її невідповідність другій і третій вимогам: ця система не забезпечує ані справедливого представництва, ані поваги до прав меншості. Як можливий засіб покращення ситуації можна було б обрати виборчу систему Австралії, французьку двотурову систему, німецький симбіоз принципів пропорційності та відносної більшості або альтернативну систему багатомандатного округу, що діє в Ірландії. Визначальна роль у виборі типу виборчої системи і їх правовій регламентації належить парламентським партіям. Таким чином вони визначають свої шанси й шанси своїх конкурентів на майбутніх парламентських виборах. Очевидно, що тут має місце важкорозв’язана дилема. Якщо розуміти правову регламентацію виборів як установлення порядку, що визначає умови конкурентної боротьби, - а це так і є, то фактично правила змагання визначають найбільш сильні конкуренти. Ні в економіці, ні в політиці це не може вважатися раціональним підходом. У процесі еволюції елективної демократії цю дилему намагалися розв’язати шляхом правового закріплення певних стандартів – принципів демократичних виборів. Вона, на думку М. Харропа, повинна відповідати трьом вимогам: 1) робити управління можливим для “верхів” і прийнятним для “низів”; 2) сприяти зменшенню політичної фрустрації і толерантності в суспільстві; 3) не створювати нових проблем на додаток до вже існуючих. Загалом, слід зазначити, що не існує загальновизнаної, позбавленої будь-яких вад, виборчої системи. Тож найкращою для кожного суспільства є та виборча система, що якомога повніше відповідає вимогам цього суспільства. При цьому визначення головних вимог і характерних для даного суспільства стандартів також становить проблему. Воно може бути пов’язане з політичною культурою, певними політичними звичаями чи традиціями, регіональними чи етнічними характеристиками суспільства тощо. Історія конфліктів (класових, релігійних, регіональних) та політична культура даного суспільства справляють величезний вплив на дію у ньому тієї чи іншої виборчої системи. Іншим і не менш важливим фактором впливу є історія участі громадськості у політичному процесі, а відтак і партійна система даної країни. При застосуванні будь-якої виборчої системи просто неможливо уникнути певних небажаних, навіть потенційно руйнівних ефектів, тому досконалої виборчої системи не існує як такої. Проте кожна виборча система може бути удосконалена. У кожній країні виборча система визначена відповідним виборчим законодавством, яке деталізує основні положення, зафіксовані в конституції. У законодавстві відображені положення про порядок висунення кандидатів, вимоги до них, процедура голосування й підрахунку голосів, джерела фінансування. На відміну від багатьох країн світу, структура виборчої системи в Україні не виписана в конституції. У ній зазначені тільки загальні умови виборчого процесу. Зокрема, ст. 77 визначає, що “порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом.”

1.2. Виборча система та багатопартійність. Виборча система є фактором, що здійснює визначальний вплив на формування багатопартійності. Закономірності взаємодії між партійною та виборчою системами, сформував французький соціолог М. Дюверже у вигляді трьох законів, які набули характеру наукової парадигми в соціології виборчих та партійних систем. Перший закон. Мажоритарна виборча система з голосуванням в один тур приводить до формування двопартійної системи. У основі цієї закономірності лежать дві причини. Перша полягає на тому, що в даній ситуації третя та всі інші партії виявляються слабо представленими в парламенті. Створюється ефект “недопредставництва”. Друга причина має психологічний характер: виборець, зазвичай, намагається голосувати за того кандидата у депутати чи політичну партію, які мають вищі шанси перемогти на виборах. До цього їх штовхає страх втратити свої голоси. Другий закон. Становлення в тій чи іншій державі мажоритарної виборчої системи з голосуванням у два тури свідчить про те, що в ній утвердилась багатопартійна система. При цьому дані партії займають достатньо гнучкі позиції й схильні до компромісу та порозуміння між собою. У основі дії цього закону лежить той факт, що дана виборча система створює можливості участі в першому турі виборів всім партіям. Це й веде до формування багатопартійності. Третій закон. Пропорційна виборча система сприяє формуванню багатопартійної системи. При цьому партії відрізняються жорсткою внутрішньою структурою і незалежною один від одного позицією. Дана система сприяє широко розвинутій багатопартійності. Кожна партія за такої системи отримує реальну можливість мати своїх членів у парламенті, не вступаючи в коаліції з іншими партіями і не змушена вдаватись до тактики компромісів. Використовуючи дані узагальнення варто припустити, що системи простої більшості сприяють виникненню двопартійної системи в культурно однорідних суспільствах і породжують більше партій там, де існують територіальні розмежування, однак єдиним підтвердженням цьому є країни з тривалою історією існування простої більшості з самого початку демократичної масової політики. Проста мажоритарна система другого бюлетеня використовувалась у Франції до 1945 р. Більшість інших країн відмовилася від неї. Система другого бюлетеня дає змогу розвиватися багатопартійності. Вона діє дуже просто: різноманітні партії, які мають багато спільного, не впливають негативно на загальну кількість місць, які вони здобули, тому що в цій системі вони завжди можуть перегрупуватись для другого туру. Явища поляризації і підпрезентації тут не діють, оскільки кожна партія з самого початку буде зберігати й відстоювати свої шанси. Фактично спостереження підтверджують висновки, що майже всі партії із системою другого бюлетеня є одночасно країнами з багатопартійними системами. Багатопартійна система ніби набирає вигляду двох, трохи відмінних зразків. У Швейцарії та Голландії багатопартійна система обмежена і організована; в Італії вона анархічна і безладна; у Німеччині та Франції ситуація середня між двома попередніми. Спроби пояснити ці відмінності різницею у методиці проведення виборів є марними. Відмінності у кількості та стабільності партій при простій мажоритарній системі другого бюлетеня з’являються швидше за все через індивідуальну національну специфіку, ніж через технічні деталі виборчої системи. При цьому окремо слід підкреслити, шо і організація партій, в свою чергу, впливає на характер системи. Саме сильна внутрішня структура партій Бельгії запобігла партійному розколу навіть після введення тут системи другого бюлетеня. Тенденція пропорційного представництва до збільшення кількості партій була об’єктом багатьох дискусій. На сьогодні ця тенденція приймається беззастережно всіма дослідниками. Зараз точно відомо, що пропорційна виборча система зумовлює переважно багатопартійну систему: в жодній країні світу пропорційне представництво не привело до утворення двопартійної системи, хіба що ця система існувала раніше. Тому перший вплив пропорційного представництва – це зупинення будь-якої тенденції до двопартійної системи. Підтверджують це порівняльні дослідження виборчих і партійних систем країн ліберальної демократії. Так, із 30 країн з мажоритарною виборчою системою 21 країна має двопартійну систему, 2 – систему домінуючої партії, в одній кандидати в парламент номінуються без участі партій і лише в 6 державах існує багатопартійна система. Одночасно в 20 державах, які використовують пропорційну виборчу систему 15 держав мають багатопартійну систему, 3 – двопартійну, 2 – систему домінуючої партії. Не існує тенденції до злиття партій з подібними поглядами, тому що їхній поділ їм не шкодить. Немає нічого, що б запобігало розколам у межах партії. Єдине послаблення основної тенденції до збереження багатопартійності виходить з колективної природи пропорційного представництва: партія повинна мати організацію, дисципліну та структуру. Тому вона протиставляється індивідуалістським анархічним тенденціям, які часом розвиваються при системі двох бюлетенів. Пропорційна система впливає на психологію виборців: найважливіше для них те, що вони знають, що їхні голоси за кандидатів, які можуть зайняти третє чи четверте місця, не будуть втрачені, як у мажоритарній системі одного бюлетеня, тому що додатковий розподіл має на меті відновити їх. Як наслідок, поляризація знижується або вона зовсім не спостерігається. Отже, якщо мажоритарна система одного бюлетеня викликає ефект концентрації, то система пропорційного представництва – збільшення кількості партій. Більшість країн, де екфективно використовують пропорційне представництво, застосовувала заходи безпеки, щоб уникнути зростання кількості малих партій, встановлюючи відповідний виборчий бар’єр. Через те, що багатопартійна система є дуже чутливою до емоцій народу, до того великого ентузіазму, що інколи підносить людей, як хвилю, вона сприяє їх концентрації у партії, які можуть запровадити оригінальні ідеї. У такий спосіб пропорційне представництво посприяло і розвитку фашизму. Цікаво, що країни, у яких фашистській тенденції знайти загальне вираження у партіях, представлених у парламенті, - це країни з пропорційним представництвом. Через вплив на партійну систему виборча система також сприяє демократичній консолідації.Під демократичною консолідацією розуміютьзахищеність демократичного режиму від внутрішньої дестабілізації політичного устрою.Дослідження вказують, на те, що демократична консолідація вимагає підтримки сильних і ефективних партій, а тому виборча система повинна сприяти утвердженню такої тенденції, а не призводити і заохочувати до фрагментації партій. Так само загальновизнано, що виборча система повинна сприяти розвитку партій, які спираються на загальновизнані політичні цінності, ідеологію і конкретні політичні програми, а не на вузькі національні, расові чи релігійні інтереси. Крім зменшення загрози виникнення внутрішнього суспільного конфлікту партії, які спираються на широкі маси, мають більше шансів виражати справді народну думку, ніж партії, які відстоюють вузькі або регіональні інтереси.Виборча система також визначає ефективність державного управління.Ефективне управління залежить не тільки від тих, хто перебуває при владі, але майже так само й від тих, хто є у парламенті, але не входить до уряду (лрлзиції). Виборча система має допомогти забезпечити існування життєздатної парламентської опозиції, яка може критично оцінювати законодавство, стояти на захисті прав меншин і ефективно представляти своїх виборців. Щоб бути ефективними, опозиційні сили повинні мати достатню кількість парламентарів, за умови, що вони набрали достатню кількість голосів на виборах, і повинні мати змогу скласти реальну альтернативу діючій владі. Очевидно, що крім виборчої системи, сила парламентської опозиції залежить ще від багатьох інших факторів, але якщо сама система робить опозицію безсилою, то тим самим вона послаблює демократичні засади управління державою. При цьому виборча система не повинна допускати ситуацій, в яких переможці отримують все (бо такий підхід робить тих, хто при владі, глухими щодо поглядів, потреб і бажань виборців, які проголосували за опозиційні сили), а вибори та й формування самого уряду розглядається як безглузда гра.

1.3. Виборча система та представництво громад. Тип виборчої системи впливає на представництво окремих громад.У деяких державах виборча система дозволяє кожній громаді мати свої списки кандидатів і обирати до парламенту виключно своїх представників. Хоча в деяких випадках, наприклад, на Фіджі у 1970-1987 рр., виборці могли голосувати не тільки за кандидатів від своєї громади, а й за “національних” кандидатів. У більшості випадків практика обрання представників окремих громад перестала застосовуватися, коли стало зрозуміло, що таке формуванння парламенту хоча й гарантує представництво різних суспільних груп, але не сприяє злагоді між ними, бо не заохочує їх до політичного діалогу. Вирішити проблему визначення представників конкретних суспільних груп і забезпечення суспільногоо розподілу електорату між ними також не просто.У Індії, наприклад, спеціальне виділення окремих груп виборців при колоніальному режимі – мусульман, християн, сикхів тощо – було скасоване після проголошення незалежності, хоча залишилося резервування місць для забепечення представництва племен і каст недоторканих. Подібні системи окремих виборів для представників певних громад використовувалися в різний час у Пакистані, на Кіпрі та Зімбабве, але зрештою від них відмовилися. Незважаючи на суперечливий досвід, на Фіджі парламент й далі обирається за окремими списками виборців корінного населення Фіджі, індіанців та “звичайних” виборців.Яскравом прикладом використання системи окремих списків серед сучасних демократичних країн є система факультативних окремих списків для маорі у Новій Зеландії. Слід зазначити, що як показали результати виборів на пропорційній основі у Новій Зеландії в 1996 р., значення системи окремого голосування втратило свою актуальність, оскільки за загальними списками виборців було обрано вдвічі більше представників маорі, ніж за окремими списками. Фіджі також поступово відмовляється від застосування окремих списків на користь більш відкритих виборчих змагань з метою стимулювання розвитку багатоетнічної політичної системи.

1.4. Виборча система та представництво меншин. Тип виборчої системи впливає на шанси меншин (етнічних, релігійних) бути представленими в органах влади. За мажоритарної системи, навіть за умови високого ступеня демократії, меншини зазвичай до реальної влади не допускаються. Так, у Північній Ірландії, де католики становлять 35 % населення, в результаті цілком вільних і чесних виборів до місцевого парламенту, який діяв протягом 1922-1972 рр., більшість мандатів завжди отримували протестанти, оскільки вони кількісно переважали; за півстоліття було прийнято лише один законопроект, запропонований католицькими депутатами – Акт про диких птахів 1971 р., а в Ольстері до 1968 р. за мажоритарної системи місцевих виборів протестанти отримували контроль над місцевими радами навіть там, де католики становили більшість. Шанси етнічних меншин хоча б бути представленими в органах влади, особливо в центральних, різко зменшуються, якщо вони малочисельні чи географічно розпорошені. Саме з цих причин жодна словенська організація не має реальної можливості отримати місце в національному парламенті Австрії. Водночас певні типи мажоритарної системи стали на заваді перемозі екстремістських партій. Так, у Франції, після приголомшуючого успіху ультраправої партії М. Ле Пена в 1986 р., було прийнято рішення перейти до мажоритарної системи абсолютної більшості в два тури. У результаті цього вдалося маргіналізувати партію М. Ле Пена, яка за новою схемою не отримувала більше 15 % голосів. Мажоритарна система, стимулюючи формування коаліцій на низовому рівні у довиборчий період, може сприяти створенню ідеального варіанта партійної системи, яка утворюється з кількох великих, з поліетнічною основою, політичних партій. Проте в умовах, коли проста більшість голосів на виборах дає партії стабільну більшість у законодавчому органі існує реальна загроза того, що меншини будуть повністю усунені від процесу прийняття рішень. Запобігають цьому за допомогою закріплення за представниками конкретних етнічних груп певних квот в парламентах і посад в органах виконавчої влади. На думку Б. Кроуфорда і А. Лійпхарта, пропорційна виборча система сприяє появі “відчуття приналежності” у представників меншин і допомагає їм відчувати себе інтегрованими в суспільство. “…виборча система,- зазначає Дж. Ішіяма,- яка наголошує на “групуванні” (як у випадку з пропорційними системами), має тенденцію асоціюватися із збільшенням політичних вимог незалежності, тоді як системи, в яких виборці голосують за конкретних людей на противагу партійному списку, схильні асоціюватися з менш екcтремальними політичними вимогами”. Аналогічно К. Янг вважає, що пропорційна система сприяє “збалансованому представництву в національних інститутах”. Ф. Коен, на підставі кількісного аналізу 100 країн та 233 етнічних груп у період між 1945-1989 рр., стверджує, що пропорційні інститути (федералізм, пропорційна виборча система, багатопартійність) породжує етнічні конфлікти низької інтенсивності, які, проте, виникають частіше, тоді як за мажоритарних інститутів результати протилежні. К. де Сільва зазначає: “У будь-якому випадку існує стільки ж прикладів того, що пропорційна система допомагає зменшити вплив етнічних відмінностей, як і тих, що доводять неспроможність пропорційної системи з цим упоратися”. Якщо суспільство глибоко розділене, якщо етнічні спільноти відмовляються співіснувати в рамках одного суспільства, якщо еліти не хочуть чи не можуть співпрацювати, то жоден з типів виборчої системи не дасть на виході стабільний і представницький поствиборчий політичний процес. “Виборчі заколоти потребують виборів”,- зазначав Д. Горовіц. Іншими словами, слабкі політичні інститути в поляризованому суспільстві не можна поліпшити проведенням виборів, а стабільність і репрезентативність можуть виграти від відкладання виборів у демократичній системі або заборони ідеї дострокових виборів в умовах демократизації чи значного ризику виникнення війни. Очевидно, що система відносної більшості так і мажоритарна виборча система ніколи не діятимуть добре в неоднорідних у ідеологічному або етнічному плані суспільствах, де кожна сторона протистояння зі страхом дивиться на можливі наслідки отримання контролю над владою її опонентами. З огляду на це зрозумілим стає той факт, що перші паростки пропорційного представництва з’явились в етнічно неоднорідних суспільствах, зокрема у Данії, де у 1855 р. пропорційне представництво було впроваджене у процес формування верхньої палати парламенту; спричинило це намагання (хоч і марне) вирішити проблеми, окреслені німецькою меншиною у Шлезвігу. У 1899 р. пропорційне представництво почали застосовувати швейцарські кантони, а у 1906 р. цей процес докотився до Фінляндії, де не останню роль відігравала шведська меншина. Зрештою, цілком прийнятною є думка, що етнічно й ідеологічно монолітне національно-культурне середовище є важливою передумовою успіху моделі територіального представництва, яку несуть у собі система відносної більшості та мажоритарна система. Резервування місць також служить способом забезпечення представництва етнічних меншин у парламенті. Місця закріплюються за конкретними національними чи релігійними меншинами у таких різних країнах, як Йорданія (християни і черкеси), Індія (племена і касти недоторканих), Пакистан (немусульманські меншини), Нова Зеландія (маорі), Колумбії (“чорне населення”), Хорватія (угорська, італійська, чеська, словацька, русинська, українська, німецька, австрійська меншини), Словенія (угорці й італійці), Тайвань (корінне населення), Західне Самоа (некорінне населення), Нігер (таураг), Палестинська Автономія (християни та самаритяни). На ці зарезервовані місця представники обираються практично так само, як і інші депутати, але часом їх обирають тільки відповідні меншини, визначені у законодавстві. Хоча законодавче забезпечення представництва невеликих груп інтересів переважно вважається позитивним явищем, існує думка, що краще створити механізми “природного” формування справді представницького парламенту, ніж встановлювати штучні правові вимоги. Квоти можуть викликати обурення у більшості й посіяти недовіру між різними культурними групами. Замість офіційного резервування місць у парламенті, можна розширити представництво регіонів в цілому, і це сприятиме повнішому представництву меншин. Фактично таким шляхом пішли у Великобританії, де Шотландія та Уельс мають більше депутатів у Палаті общин парламенту Великобританії, ніж вони могли б мати, виходячи з їхньої кількості населелення. Це саме стосується і гірських регіонів Непалу. Інший варіант існує в Маврикії і передбачає обрання деяких кандидатів від конкретних етнічних груп, яким не вдалося перемогти на виборах, але які отримали високі результати. Таким чином збалансовується загальне представництво різних національностей. З цією ж метою можна змінювати межі виборчих округів. Закон про виборчі права у США в минулому дозволяв уряду створювати умовні округи з єдиною метою забезпечення в них більшості афроамериканців, латиноамериканців чи американців азіатського походження. Такі дії можна назвати “позитивною дискримінацією”. Разом з тим, маніпулювання виборчою системою з метою захисту меншин рідко бувають несуперечливими. У деяких державах з метою усунення міжетнічного протистояння встановлюються специфічні норми для участі у представницькому органі представників національних меншин. Так у Польщі об’єднання національних меншин нарівні з партіями (об’єднаннями партій) є суб’єктами виборчого процесу. Виборчі списки комітетів організацій національних меншин (до списків включають членів зареєстрованих організацій) звільняються від потреби долати виборчий бар'єр. Кількість таких депутатів незначна, але важливо те, що польська держава законодавчо відкрила можливість представництва громадам національних меншин. Віддавши 32 462 голоси, що становило 0, 2 % від дійсних бюлетенів, німецька громада через виборчий комітет ”Німецька меншина” забезпечила собі представництво у Сеймі. Для України з її багатою етнічною картою та далеким від задовільного станом реалізації прав національних меншин питання забезпечення їх представництва є не менш важливим, аніж для інших країн Європи. Попри те, що закон не містить заборони на створення партій за етнічною ознакою, і такі в різний час створено (Слов'янська партія, Партія мусульман України, КМКС Партія угорців України, Демократична партія угорців України, Соціал-демократична асамблея слов’ян) жодній з них не вдалося провести своїх представників до парламенту, хоча такий прецендент зафіксовано на місцевому рівні. У 2006 р. обидві українські ”угорські” партії провели своїх представників до Закарпатської обласної ради.

1.5. Виборча система та представництво жінок. Залученість жінок до участі у виборчому процесі є одним з показників демократичності виборчої системи.Існує кілька різних способів забезпечення представництва жінок у парламенті. По-перше, у деяких країнах законодавчо встановлюються квоти, що передбачають, який мінімум місць в парламенті має бути заповнений жінками. Такі квоти існують у кількох країнах: Італії, де кандидатури жінок повинні становити до 50 % усіх кандидатур у виборчому бюлетені за пропорційною системою, Аргентині (30 %), Бразилії (20 %), і їх планується запровадити в Індії на виборах до нижньої палати парламенту (Лок Сабхе). Такі квоти, як правило, застосовуються як перехідний механізм з метою підготовки громадської думки до усвідомлення необхідності ширшого представництва жінок. По-друге, виборче законодавство може вимагати від партій висувати кандидатами певну кількість жінок. Так робиться в системах пропорційного представництва у Бельгії й Намібії. А от у Аргентині існує додаткове положення, згідно з яким жінок повинні висувати на “прохідні” місця у списках. У Непалі 5 % кандидатів у одномандатних виборчих округах повинні бути жінками. По-третє, політичні партії можуть встановлювати власні неофіційні квоти для жінок – кандидатів на парламентських виборах. Це найбільш поширений механізм забезпечення активної участі жінок у політичному житті країни, який з різним успіхом використовується політичними партіями в багатьох країнах світу. Так, Лейбористська партія на виборах у Великобританії в 1997 р. сформувала спеціальні виключно жіночі списки відібраних кандидатів, завдяки чому кількість жінок у парламенті збільшилася майже вдвічі з 60 до 119. На Тайвані та в інших країнах також резервуються місця в парламенті для жінок. Такі зарезервовані місця допомагають гарантувати обрання жінок на відповідні посади, хоч деякі жінки стверджують, що зрештою такі квоти “розслабляють” жінок і обмежують їх участь в політичній боротьбі. Обрання до законодавчого органу не обов’язково означає допуск до вирішення важливих державних справ, і в деяких країнах депутати-жінки, особливо ті, що були обрані за спеціальними квотами, не отримують реальної відповідальності за прийняття важливих рішень. В Україні ці моменти не враховано у виборчому законодавстві, хоча цілком можливо забезпечити квотування місць для жінок або на рівні вимог до партій, або до їх виборчих списків, або в парламенті. Можливим способом забезпечення представництва жінок є створення специфічних виборчих умов для організацій, що працюють в інтересах жінок. Така мета є важливою з огляду на взяті Україною в рамках програми ООН ”Цілі розвитку тисячоліття” зобов’язання досягти до 2015 р. співвідношення жінок і чоловіків в органах влади (в т.ч. представницької) на рівні не менш як 30 на 70. Вивчення питання та підготовка у разі потреби пропозицій щодо внесення змін до виборчого законодавства стосовно впровадження гендерних квот як тимчасових спеціальних заходів з утвердження рівності прав жінок і чоловіків передбачено також Державною програмою з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві до 2010 р. У лютому 2008 р. Верховна Рада України прийняла за основу законопроект “Про внесення змін до деяких законів України” (щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі), покликаний усунути дисбаланс між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати виборчі права. Новації полягають у пропозиції представляти у кожній п'ятірці виборчого списку як чоловіків, так і жінок. Разом із тим нормами проекту не передбачено механізму реалізації запропонованих законодавчих новацій. Тому можна стверджувати, що зазначений законопроект має певною мірою декларативний характер. Тим не менше, завдання забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків у виборчому процесі не втрачає актуальності. Про це свідчать наступні дані про представництво жінок у Верховній Раді України:

Можливим на даному етапі механізмом розв’язання цієї проблеми є запровадження позитивної дискримінації та покладання відповідальності за недотримання вимог законодавства на орган реєстрації кандидатів – Центральну виборчу комісію (ЦВК).

2. ЕЛЕМЕНТИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ.

Особливість кожного різновиду виборчої системи визначається характеристикою тих елементів, які її формують. До останніх відносять: виборчий округ; виборчий бюлетень; виборчий (партійний) список; способи голосування; виборчу формулу та виборчий бар’єр.