Виборчий бар’єр.

Виборчий бар’єр: легальний та реальний. Один з елементів пропорційної виборчої системи, який полягає у тому, що політична партія (виборчий блок) для проходження в парламент повинні набрати на виборах фіксований відсоток голосів виборців. Усі виборчі системи мають так званий виборчий бар’єр, який встановлюється законодавчо або визначається де-факто. Висота порогу зафіксованого у виборчому законодавстві називається легальним виборчим порогом. У інших випадках такий бар’єр є побічним продуктом деяких аспектів виборчої системи, таких як кількість місць, що розподіляється, чи кількість політичних партій і кандидатів у депутати, які беруть участь у виборчих перегонах, і в цьому випадку він по суті є фактичним бар’єром. Виборчий бар’єр може мати характер прихованого бар’єру. У країнах, де вибори та розподіл мандатів відбуваються на рівні регіональних чи місцевих округів, тіньовий бар’єр з’являється завдяки розміру цих округів. У результаті, фактичний рівень підтримки (реальний виборчий поріг), що необхідний партії для проходження до парламенту, може різко зростати й сильно перевищувати легально встановлений. Наприклад, у тримандатному окрузі при наявності трьох конкуруючих партій та при використанні формули д’Ондта дійсний електоральний поріг буде дорівнювати 20-25 % незалежно від того, на якій позначці залишається легальний обмежувач партійно-електорального представництва. Має значення також і те, в якій фазі процедури розподілу мандатів застосовується виборчий бар’єр: у першій, другій чи в обох. Від цього властиво залежить результати застосування виборчого бар’єру. Крім того важливо бачити різницю поміж законодавчими бар’єрами, які стосуються всієї виборчої території (партія повинна отримати відповідну кількість голосів у цілій державі), та такими, що є на рівні виборчого округу. Сконцентровані локальні малі партії у випадку загальнодержавного порогу мають незначні шанси на отримання депутатського мандату, натомість у випадку існування регіональних бар’єрів можуть отримати мандати пропорційно до своїх виборчих впливів. Хорошим прикладом тут є Іспанія: 3 % блокуючий поріг на рівні виборчого округу не перешкоджає регіональним партіям ввійти до парламенту. Навіть вищий виборчий бар’єр буде легко подоланий малими партіями, виборці яких сконцентровані на регіональному рівні.

Значення виборчого бар’єру. Вперше виборчий бар’єр запровадили у Німеччині в 1963 р. для того, щоб обмежити прихід у парламент екстремістських груп. Він становив 5 %. Однак як у Німеччині, так і в Новій Зеландії партії можуть скористатися “запасними” можливостями і все ж отримати місця в парламенті за списками. Щоб обійти вимоги прохідного бар’єру, у Новій Зеландії партія повинна виграти хоча б один мандат в округах, а у Німеччині – три мандати. У Росії таких запасних можливостей не передбачено і тому майже половина реально відданих голосів за партійними списками залишилися фактично невикористаними. У різних державах застосовують різні виборчі бар’єри: у Австрії, Норвегії – 4 % на загальнонаціональному рівні, або один депутатський мандат у будь-якому виборчому окрузі; у Швеції – теж 4 % на загальнонаціональному рівні або 12 % у межах одного виборчого округу; Данії – 2 %, або один мандат, Греції, Іспанії – 3 %, а у Нідерландах він становить всього 0,67 % у той час як в Ліхтенштейні – 8 %, а Туреччині та на Сейшельських Островах – 10 %. У Нідерландах національний бар’єр базується на кількості місць у нижній палаті парламенту, яких налічується 150. Тобто партія, яка набирає менше 1/150 (0,67 %) усіх голосів, не одержує представництва у законодавчому органі. Ізраїль є країною з найнижчим офіційно діючим бар’єром представництва: він визначений законодавством країни у розмірі 1 % голосів. У 1994 р. в Південноафриканській Республіці не існувало законодавчо встановленого виборчого бар’єру, і Африканська християнсько-демократична партія виборола 2 місця з 400, отримавши лише 0, 45 % голосів на загальнонаціональних виборах. Виборчі бар’єри застосовуються для кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність в ньому значної кількості дрібних політичних партій, які були б представлені одним або кількома депутатами. Бар’єр у 4-5 % змушує невеликі партії шукати об’єднання з більш вагомими організаціями чи блокуватись одна з одною, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті та формуванню більш працездатного уряду. З іншої ж сторони застосування високого виборчого бар’єру може суттєво викривити результати виборів. Той, хто віддає перевагу партії, яка не має жодних шансів потрапити до парламенту, може змінити своє рішення й вибрати іншу партію з більшими шансами на перемогу. Для дрібних партій така поведінка виборців часто має відчутні негативні наслідки, аж до того, що деякі з них взагалі зникають з політичної сцени. Більші партії, навпаки, дістають додаткову підтримку. Все це може привести до замороження структури партій і зниження інтересу населення до політики. Прикладом тут може слугувати досвід Греції. У цій країні з 1971 до 1985 рр. застосовували 17 % виборчий бар’єр. На виборах 1985 р. найбільша партія Греції – ПАСОК – отримала 50,7 % місць у парламенті, здобувши на виборах 45,8 % голосів виборців; відповідно менші партії, які отримали 13,4 % голосів, перевели їх лише у 4,3 % депутатських мандатів. Це змушувало Грецію декілька разів приймати поправки, спрямовані на зниження виборчого порогу, а з 1990 р. його визначили на рівні лише 1 %, однак критика досвіду застосування низького виборчого порогу стимулювала підвищення його рівня до 3 %. Виборчий бар’єр не застосовують країни, які використовують систему єдиного перехідного голосу – Ірландія та Мальта та панашаж – Люксембург та Швейцарія. У Португалії він також відсутній. ”У розподілі мандатів депутатів,- сказано в ст. 1. Закону України “Про вибори народних депутатів України”, беруть участь партії (блоки) виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні” Величина і спосіб застосування виборчого порогу має певне значення для класифікації виборчих систем в рамках пропорційних систем. Політичні наслідки застосування виборчих порогів відрізняються в залежності від формальної структури, але також від конкретних умов міжпартійної боротьби. У ФРН виборчий поріг мав відповідне значення, оскільки поза сприянням приверненню уваги виборців до великих партій зменшував він також шанси для репрезентації малих та новостворених партій на подолання виборчого бар’єру. Це спричинило зміцнення існуючої партійної системи. Подібне явище стосується також виборчих бар’єрів у молодих демократіях Польщі та Словаччини. У Іспанії ж навпаки фактичне обмеження пропорційної репрезентації через поділ на виборчі округи має далеко ширше значення ніж виборчий поріг, результати котрого можна помітити лише у великих виборчих округах. У Голландії та в Ізраїлі виборчі пороги є дуже низькими, а результати їх застосування – мінімальними. Належить ще також зазначити, що хоча португальська конституція забороняє застосування виборчого бар’єру, однак тут однаково мав місце процес концентрації партійної системи.

Виборчий бар’єр та принцип рівності. Очевидно, що будь-який загороджувальний бар’єр є серйозним порушенням принципу рівноправності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів та тих, хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій. У Німеччині виборчий бар’єр використовувався як на виборах до бундестагу, так і на виборах до ландтагів, а інколи навіть на всіх комунальних виборах. Однак протягом останніх десяти років у федеральних землях це застереження було законодавчо скасоване в частині, що стосується місцевих виборів. З одного боку, це було обумовлено тим, що допустимість виборчого бар’єру усе більше ставилась під сумнів. З іншого боку, причина цього була пов’язана й з політичним співвідношенням сил. У багатьох федеральних землях коаліції складаються з однієї сильної й однієї слабкої партії, що на рівні земель може набрати від 5 до 13 % голосів. Але в багатьох комунах ця партія набирає менше 5 %. Тому її метою логічно є скасування виборчого бар’єру на виборах місцевого рівня, щоб у такий спосіб запобігти “пересиханню” свого джерела. Виправдати виборчий бар’єр взагалі та його процентний рівень зокрема досить важко. Цілком очевидно лише те, що він діє в інтересах суспільно визнаних партій, які захищають себе від конкуренції з боку новостворених партій. Всі молоді виборчі системи ставлять високий бар’єр для партій, що набирають сили. Системи простої більшості англо-американського типу також практикують застосування досить високого виборчого бар’єру для ускладнення входження на політичну арену нових політичних партій; однак початковий рівень не зводиться тут до 50 % голосів від кожного виборчого округу, а залежить від стратегій, прийнятих істотними партіями. Якщо вони об’єднуються з метою захисту спільних інтересів – виборчий бар’єр буде високим, якщо кожна партія бореться лише власними силами – даний бар’єр буде низьким. На ранніх стадіях мобілізації робітничого класу це сприяло створенню об’єднань ліберальних та лейбористських партій, а згодом і соціалістичних партій. Там, де існує виборчий бар’єр, частина виборців неминуче голосує за партії, які його не подолали. Їх голоси, таким чином, втрачаються. У Західній Європі середній відсоток таких загублених голосів для всіх виборів, які відбувалися у післявоєнний період, складав 6, тобто лише один з 20 виборців голосує за партії, які не проходять у парламент. У посткомуністичних країнах цей відсоток складає в середньому 17, тобто майже кожен п’ятий голосує за партії, які не потрапляють у парламент. У Польщі в 1993 р. навіть з відносно невисоким прохідним бар’єром – 5 %, більш як 34 % голосів було віддано за партії, які так і не змогли його подолати. Рекордними в цьому плані можна вважати вибори 1995 р. у Росії, коли було “втрачено” 49 % голосів, оскільки з 43 зареєстрованих партій лише 4 подолали 5-% виборчий бар’єр. При цьому слід зазначити, що цей відсоток “втрачених” голосів стосується лише пропорційних виборів. У мажоритарних виборчих системах його величина є ще більшою. Якщо ж ця теденція буде стійкою, то значна частина виборців швидше втратять віру в сам процес виборів, ніж змінять свої виборчі симпатії. Це обмеження принципу пропорційного представництва пояснюється потребами державно-політичного життя, зокрема необхідністю не розпорошувати парламентські сили і, таким чином, забезпечити стабільність уряду. Однак за цих умов привілеї на виборах одержують найбільші політичні партії, що об’єктивно сприяє зміцненню їх позицій і звуженню сфери дії інших політичних сил. Разом з тим, у більшості випадків прохідний бар’єр має досить обмежений вплив на загальні результати виборів, і тому деякі фахівці з виборчої проблематики вважають його зайвою умовністю, яка лише ускладнює правила проведення виборів, і радять його уникати.