МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА.

1.1. Мажоритаризм (принцип більшості). Погляд, що легітимна політична влада виражає волю більшості тих, хто підпорядкований цій владі. Деякі автори вважають, що даний принцип є доречним способом визначення закону чи політичного курсу там, де громадяни не можуть дійти згоди. На думку Джона Локка, “там, де якесь число людей утворюють за згодою кожного індивіда громаду, вони таким чином роблять цю громаду єдиним тілом, що має повноваження діяти як єдине утворення, а це може бути наслідком тільки волі та рішучості більшості. Адже дії кожної громади визначені лише згодою індивідів, що складають її, бо якщо є одне тіло, необхідно, щоб воно рухалось в одному напрямі, отож треба, щоб тіло рухалось туди, куди його скеровує найбільша сила, що є згодою більшості: адже інакше воно не зможе й далі бути одним тілом і діяти як одне тіло…” Інші, скажімо, Ж-Ж. Руссо, стверджували, що воля більшості з більшою ймовірністю правильно визначить, що є загальним добром, ніж воля меншості, й цей погляд має певну підтримку з боку теореми Кондорсе. Але такий результат залежить від того, чи справді більшість націлена на загальне добро, а не на свої фракційні інтереси. Критики зазначають, що, оскільки громадяни не конче мають дбати про загальне добро, просто більшість не завжди буде у згоді з тим, що є об’єктивно справедливим, і це спонукатиме до необхідності певних конституційних обмежень влади більшості. А розвиток сучасної теорії соціального вибору порушив незручне запитання про “волю більшості”. Адже теорія соціального вибору припускає: там, де група людей вибирає між більш ніж двома альтернативами, обрана альтернатива, що стала переможцем, може змінюватись залежно від того, які демократичні інституції використовують, щоб із сукупності вподобань окремих індивідів сформувати “соціальний вибір”. Воля більшості – це не те, що існує до процесу такого формування, яке відображує її, а радше те, що постає тільки після процесу того формування, і тому інші, начебто розважливі процеси формування можуть витворити іншу волю більшості. Та якщо існує потенційний плюралізм воль більшості для будь-якої групи індивідів, яким властива певна сукупність уподобань, тоді менш ясно, чому котрась конкретна більшість матиме якусь особливу легітимність, що її добачають прихильники мажоритаризму. Елементарні форми мажоритарного представництва з’явились ще до появи демократії та політичних партій у сучасному їх розумінні. Член парламенту розглядався, головним чином, як представник своєї місцевості, маєтку чи громади. У країнах, що застосовують мажоритарну систему, концепція представництва місцевості досі залишається провідною.

1.2. Мажоритарна виборча система (виборча система більшості). Назва цієї системи походить від французького слова magorite, що означає більшість. Це вказує, що за даної системи депутатський мандат отримує кандидат у депутати, який здобув більшість (відносну чи абсолютну) голосів від інших кандидатів, як правило, в одномандатному виборчому окрузі. За цієї системи “переможець отримує все”. Інколи дану систему називають “cистемою першого, хто прийшов до фінішу” (“first past the post”). Мажоритарна система є найдавнішою і протягом тривалого часу була єдиною виборчою системою. Голосування може відбуватись в одномандатних округах, у межах яких обирається по одному представнику, чи багатомандатних, де обирається по кілька представників; округи визначаються таким чином, щоб на кожен округ припадала приблизно однакова кількість виборців; межі виборчих округів найчастіше збігаються з межами адміністративно-територіальних округів; голосування відбувається за конкретні персоналії – одного чи кількох кандидатів відповідно в одномандатних чи багатомандатних округах, внаслідок чого виникають і зміцнюються безпосередні зв’язки між кандидатами і виборцями; виборці можуть голосувати як за незалежних кандидатів, так і за інших; визначення результатів голосування може відбуватися кількома способами. Якщо мажоритарна система використовується у багатомандатних округах, вона називається системою представницького голосування. При такій системі кожен виборець має стільки голосів, скільки місць має бути заповнено, і кандидати з більшою кількістю зібраних голосів отримують місця, незалежно від того, який відсоток голосів вони фактично набрали. До різновидів мажоритарних систем відносять також і систему альтернативного голосування (Австралія) або система голосування у два тури (Франція, Малі), які покликані забезпечити ситуацію, при якій кандидат-переможець має отримати абсолютну більшість голосів (тобто більше 50 %). Кожна з цих систем дає виборцеві, кандидат якого не вийшов у другий тур голосування, можливість проголосувати за іншого кандидата в порядку віддання другорядної переваги, в результаті виграє той, хто отримує більшість голосів у другому турі. Сьогодні мажоритарна виборча система застосовується у трохи більше половини (114 або 54 % від загальної кількості) незалежних держав та напівавтономних територій у світі, де проводяться прямі вибори парламенту. Загалом за мажоритарною системою обираються парламенти, що представляють інтереси 2, 44 млрд. людей (59 % від загальної кількості). Мажоритарна виборча система застосовується у 83 країнах світу. Деякі країни розвинутої демократії досить вдало користуються цією системою, зокрема Великобританія, Нова Зеландія, Франція, США, Канада, Австралія, Іспанія, Португалія, Японія. У ряді посткомуністичних країн (Білорусь, Узбекистан та Туркменістан) теж використовують мажоритарну виборчу систему. Чехія та Словенія також на певному етапі вводили цю систему, але невдовзі відмовились від неї. Мажоритарна система буває однотуровою та двотуровою, абсолютної, кваліфікованої та відносної більшості. Різновидом даної системи є також система “подвійного одночасного голосу”. Іноді ці різновиди використовуються одночасно. Наприклад, у Франції при виборах депутатів парламенту в першому турі голосування застосовується система абсолютної більшості, а в другому – відносної. Такі системи об’єктивно відповідають інтересам великих партій, які тільки й мають реальні можливості забезпечити своїм кандидатам необхідну більшість голосів і провести їх у парламент. Мажоритарна система сприяє виникненню та зміцненню тенденції до формування в країнах, де вона застосовується, двопартійної системи. У Австрії, Ірландії, Португалії, Росії, Україні, Фінляндії, Франції дана система використовується під час президентських виборів.

Переваги та недоліки мажоритарної виборчої системи. Порівняно з іншими типами виборчих систем мажоритарна виборча система має наступні переваги: кандидати у депутати добре знають стан справ у своєму виборчому окрузі, інтереси виборців; виборці, у свою чергу, мають уявлення про те, кому передають свої владні повноваження; на виборах перемагають представники більш впливової політичної сили в державі, що сприяє витісненню з органів влади представників малих партій; мажоритарна система сприяє виникненню і закріпленню тенденції до становлення двопартійності; в умовах стабільної двопартійної системи створюються можливості для формування ефективного і стабільного уряду; дозволяє впливовим, добре організованим партіям перемагати на виборах і створювати однопартійні уряди. Одночасно мажоритарна виборча система не позбавлена й певних недоліків, а саме: невисока результативність, причому тим нижча, чим вища конкуренція кандидатів; значна частина виборців залишається без представництва в органах влади, оскільки при розподілі парламентських мандатів має значення тільки одержання кандидатом більшості голосів, а голоси, віддані іншим кандидатам, не беруться до уваги; дві партії, що набрали приблизно однакову кількість голосів, проводять в органи владу різну кількість кандидатів. Партія, що отримала менше голосів, ніж її суперники, навіть може бути представлена в парламенті більшою кількістю депутатських мандатів. Так, наприклад, сталося в 1958 р. на виборах до Національних зборів Франції. Французька комуністична партія, зібравши в першому турі найбільшу кількість голосів (18,9 %), провела до парламенту лише десятьох депутатів, у той час як Союз за Нову Республіку, набравши у першому турі всього 17, 6 % голосів, отримав 188 місць тобто у 19 разів більше! У Великій Британії на парламентських виборах 1951 р. консерватори, здобувши 48 % підтримки на виборах отримали в палаті громад 312 місць (51,35 %), а лейбористи, здобувши 48,8 % – 295 місць (47,2 %). А на виборах 1974 р. склалась зворотна ситуація: консерватори, набравши 38,8 % голосів отримали 296 мандатів у палаті громад (46, 6 %), а лейбористи, зібравши 37,5 %, забезпечили собі 301 місце (47,4 %). У 1983 р. в ході парламентських виборів в Англії 25 % (7,8 млн.) голосів в масштабі країни отримала третя партія – “Альянс” (яка об’єднала Ліберальну та Соціал-демократичну партії). При цьому “Альянс” отримав всього лише 23 парламентських мандати, а Лейбористська партія Сполученого Королівства отримавши підтримку 8,5 млн. виборців здобула 209 парламентських місць (в 9 разів більше ніж “Альянс”!). З появою політичних партій та усвідомленням суспільством їх виключного значення в процесі виборів та діяльності вищих органів виникла необхідність посилення стабільності законодавчої і виконавчої гілок влади, внаслідок чого перевага у механізмі виборчого процесу все більше надається ефективності, навіть якщо порушується принцип справедливості.