Традиційно аналіз наслідків, до яких призводять виборчі системи за умов демократії, зосереджувався на двох центральних об’єктах політичної інженерії, а саме на впливі виборчої системи на кількість партій і її впливі на політичну стабільність держави. Досі політологи не можуть встановити чіткий причинно-наслідковий зв’язок між цими факторами. Виборча система також впливає на формування уряду. Погляд на наслідки дії виборчої системи, яка дозволяє виборцям обирати як між кандидатами, так і між партіями, дає великий простір для порівняльного аналізу. Ірландія, Італія та Японія становлять чудовий предмет для дослідження наслідків дії різних виборчих систем єдиною спільною рисою яких є те, що ці системи передбачають вибір кандидата. Виборча система також відіграє важливу роль у заохоченні або боротьбі проти блоків чи інших форм міжпартійної співпраці. Річ у тім, що успіх партії за системи з повторним голосуванням залежить не тільки від числа одержаних голосів та їх географічного розподілу, а й від спроможності партії підтримувати ефективний блок з іншими силами. Інші пропорційні системи надали виборцеві ще більші можливості надавати перевагу коаліціям. Виборчі системи можуть справляти вплив і на стратегію виборчих кампаній. Там, де виборча система припускає боротьбу між кандидатами всередині партії, а не тільки на міжпартійному рівні, роль централізованої виборчої кампанії зменшується адекватно накалу цієї боротьби. Навпаки ж, системи з жорсткими списками сприяють піднесенню ролі саме партійної кампанії. З іншого боку, система відносної більшості може спонукати партії до боротьби за виборця у політичному центрі. Проте це може трапитися лише там, де основні надходження мають більше соціально-економічний, ніж територіальний, характер. Виборчі системи можуть також значно вплинути на відносини між обранцями та їх виборцями. За систем з партійними списками, де голосування відбувається не за конкретного кандидата, ці відносини є найменш помітними. За таких систем, як зазначав М. Дюверже, ”парламентарі обираються внутрішніми колами; тут партія становить закритий виборчий округ”. Нарешті, мають бути розглянуті впливи виборчої системи на політичний кадровий добір. Так, за систем пропорційного представництва більш високим є рівень представництва жінок. За системи партійного списку частка жінок у законодавчому органі є помітно більшою, ніж за системи відносної більшості, водночас при використанні альтернативної системи багатомандатного округу ця частка є найбільшою. Тож якщо аналіз політичних наслідків застосування виборчих систем претендує на комплексність і повноту, у ньому має бути досліджений вплив розгляданих виборчих систем за ознаками: 1. Стабільність політичної системи, 2. Кількість партій, 3. Сутність партій: а) рівень партійної єдності та дисципліни, б) партійні альянси та інші методи співпраці партій, 4. Зв’язок між депутатами і виборцями, 5. Стратегію виборчих кампаній, 6. Політичний кадровий добір. Головний і очевидний результат такого аналізу полягає в осягненні міри впливу традицій політичного життя даної країни на функціонування діючої у ній виборчої системи. В умовах різних країн, ба навіть у різні періоди історії однієї країни, результати застосування конкретної виборчої системи можуть бути дуже різними. Так, застосування у Великобританії системи відносної більшості у міжвоєнний період та наступні після 1945 р. двадцять років пов’язувалося з прагненням одержати поміркований уряд, але ця система перетворилася на об’єкт критики як дестабілізуючий фактор і одна з причин економічного спаду у країні. Завдяки цій системі поляризація канадського представницького органу є значно більшою, ніж реальна поляризація у самій країні. Насправді двопартійна боротьба притаманна політичному життю не Великобританії чи Нової Зеландії, а Австралії – країні, яка застосовує систему альтернативного голосування. Проте, очевидно, що як система відносної більшості, так і мажоритарна система ніколи не діятимуть добре у неоднорідних у ідеологічному або етнічному плані суспільствах, де кожна сторона протистояння зі страхом дивиться на можливі наслідки одержання контролю над владою її опонентом. З огляду на це зрозуміло чому паростки пропорційного представництва з’явились в етнічно неоднорідних суспільствах. Спроможність пояснити сталість західноєвропейських політичних угруповань є чи не найбільшою перевагою того, що називається соціологічним підходом до аналізу виборчих систем. Однак шляхом розгляду самих лише соціальних факторів дуже важко пояснити успіх партій, у якому вирішальну роль відігравала прихильність людей до харизматичних лідерів. Соціологічні теорії партійних систем значно краще пояснюють сталість цих систем, ніж їх змінність. Отже, партійну систему не можна назвати простим відображенням існуючих у суспільстві соціальних суперечностей. Але в усякому разі соціальний аспект не можна недооцінювати, оскільки нічого у житті суспільства не відбувається у соціальному вакуумі. Як бачимо, зв’язок між виборчою і партійною системами та процесом соціальних змін є обопільним та комплексним. Його не можна визначити за допомогою законів науки, чи будуть вони математичні, інституційні чи соціологічні. Осягнення виборчих систем повинне грунтуватися на розумінні історичного розвитку суспільства, яке, у свою чергу, зазнає великого впливу політичного вибору. Сучасні дослідження виборчих та партійних систем зосереджуються більшою мірою на пошуку унікальних конкретних рис кожного суспільства, ніж на виробленні узагальнень, які урівнюють історичний досвід різних країн. Кожна виборча система сконструйована таким чином, щоб забезпечити: формування виборного органу, який відповідає настроям виборців; забезпечує формування уряду, який відповідає бажанням виборців, сформованих на основі відповідного розкладу голосів; стабільність та тривалість існування уряду; добір таких людей, особисті якості яких кваліфікуються як здатність до реалізації завдань, що ставляться перед виборним органом та урядом. Виборчі системи, їх типи, організація виборчих кампаній, проблеми фінансування і особливо політичні наслідки використання різних виборчих систем викликають зацікавлення широкого кола дослідників. Адже при розподілі місць у законодавчому органі країни на основі голосів, відданих на загальних зборах, обраний варіант виборчої системи може мати вирішальне значення для того, кого буде обрано і яка партія прийде до влади. Навіть при абсолютно однаковій кількості голосів, відданих за партії, одна виборча система вестиме до створення коаліційного уряду, а інша дасть одній партії змогу сформувати більшість і взяти владу в свої руки. Різні виборчі системи можуть дати абсолютно різні результати при однакових результатах голосування. У генеральному зіставленні двох типів систем їх оцінка може бути зведена до дихотомії у оцінці: максимально пропорційне представництво партій у парламенті, або сильний, стабільний, а відповідно і ефективний уряд. Двопартійна система сприяє стабільності уряду і здатності приймати рішення, а також періодичним змінам влади. Багатопартійність, з іншого боку, позитивно корелюється з минущими урядами, періодами, коли головна посада виконавчої влади залишається незайнятою, із періодичними виборами та тривалим перебуванням при владі визначеної групи ключових політичних діячів. Чим більше партій має країна, тим більшою є частота тих феноменів. Коли уряд спирається на гомогенну більшість, він залишається при владі протягом встановленого мандатом терміну (стабільність); може реалізовувати свою програму (ефективність); і, очевидно, за умови нерішучих дій, він втрачає владу на користь сильної та згуртованої опозиції (зміна влади). Навпаки ж, коаліційні уряди, такі поширені у системах пропорційного представництва, часто не можуть подолати випадки серйозної незгоди щодо тих чи інших конкретних заходів (нестабільність); потребують величезних обсягів часу для побудови нових коаліцій (відсутність виконавчої влади); і, коли занепадають, вони проводять нові вибори, які, в основному, повертають тих самих осіб (незмінність). Ґрунтовні дослідження показують, що виборча система також здатна впливати на партійну систему через свій вплив на внутрішньопартійну єдність і партійну дисципліну, оскільки окремі виборчі системи заохочують фракціоналізм, при якому одне крило партії веде постійні суперечки з іншими, а інші сприяють встановленню злагоди між різними політичними партіями і згладжують розбіжності. Виборчі системи також можуть впливати на поведінку політичних еліт, допомагаючи таким чином визначити загальний політичний клімат; вони можуть заохочувати чи загальмовувати утворення альянсів між партіями. Виборчі системи можуть стимулювати партії й блоки до залучення широкого загалу і узгодження протиріч чи навпаки – до представництва вузьких інтересів і збереження національних і родових зв’язків. Так виборчі системи, які дають виборцю більше одного голосу або дозволяють виборцеві віддавати свій голос за кандидатів у порядку переваг (преференційна система), дають виборцям змогу переступати через встановлені суспільні бар’єри. Наприклад, в умовах встановленої в Йорданії у 1989 р. виборчої системи виборець мусульманин міг віддати два з трьох своїх голосів за ісламських кандидатів, а останній голос – за незалежного християнського кандидата. У надзвичайно етнічно подрібненій Папуа-Новій Гвінеї у 60-70-их рр. ХХ ст., виборці могли вказувати кандидатів у бюлетені списком в порядку віддання переваги, що спонукало кандидатів і різні групи об’єднуватися й створювати виборчі альянси. Після відмови від такої системи голосування, окремі групи вже не мали стимулу діяти спільно і їхня поведінка відповідно стала більш закритою. Крім того, якщо виборча система не вважається справедливою і не дає опозиції відчуття, що у неї є шанси виграти вибори, то така система можу спонукати “аутсайдерів” до діяльності поза системою і використання недемократичних, конфронтаційних і навіть насильницьких методів. Так у 1992 р. у Монголії система представницького голосування, дала змогу правлячій Монгольській народно-революційній партії отримати 92 % місць, отримавши лише 57 % голосів. Багато хто вважав таку ситуацію не лише несправедливою, але й небезпечною для демократичної держави, і як наслідок виборчу систему було змінено до виборів 1996 р. Герменс стверджував, що система пропорційного представництва обов’язково призводить до урядової нестабільності та політичного екстремізму, тоді як забезпечити реалізацію демократичних принципів спроможна сама лише система відносної більшості. Відомий французький соціолог Дюверже розробив наукову концепцію взаємозв’язку партійних та виборчих систем. На його думку, зміст цієї залежності проявляється у трьох сформульованих ним законах, які отримали в політологічній науці назву соціологічних законів Дюверже. Згодом Лейпхарт уточнює, що залежність між партійною та виборчою системами є взаємною. Приміром, вибори, які здійснюються на основі принципу більшості сприяють виникненню двопартійної системи; однак й існування двопартійності сприяє збереженню мажоритарного принципу, який дає переваги двом найбільшим політичним партіям від яких вони ніколи не відмовляться. “Якщо при запровадженні демократичного політичного ладу,- пише вчений,- хочуть сприяти утвердженню в ньому рис, характерних для мажоритарного його типу (принцип більшості, двопартійна система та сильний, однопартійний кабінет) або ж, навпаки, для консенсусного його типу (пропорційне представництво, багатопартійність і більш сильний законодавчий орган), то найдоцільнішим способом досягнення цього є вибір відповідної виборчої системи.” Проте ані Дюверже ані Герменс не спромоглися врахувати всю комплексність та різнобарвність демократичних систем. Насправді, узагальнення і Герменса і Дюверже спираються на досвід окремо взятих країн. Герменс надав форму універсальної теорії процесам, що відбувалися у антинацистський веймарський період у Німеччині, а Дюверже, шукаючи вихід з перманентної нестабільності політичної системи Франції з її неорганізованими партіями та безпорадними урядовцями, вбачав у виборчій системі Великобританії необхідний інструмент вироблення у Франції двопартійної системи та правил політичної відповідальності. Однак не слід переоцінювати вплив виборчих систем на процес формування партійних систем. Нові теорії, зокрема розроблені Ліпсоном, Грумом та Рокканом, полягають в тому, що розвиток партійної системи залежить ні від виборчої системи, ні від якогось іншого інституційного фактора: він залежить від кількості та характеру суперечностей, притаманних індустріальному суспільству – соціологічні, соціально-економічні, мовні, релігійні, етнічні та територіальні – постали ще до приходу явища загальних виборів. Якщо суспільство містить у собі значну кількість соціальних протиріч, багатопартійна система розвинеться у ньому навіть за умов застосування мажоритарної виборчої системи чи системи відносної більшості. У країнах континентальної Європи впровадження пропорційного представництва відбувалось вже після утвердження багатопартійної системи. Тому існуючий зв’язок між системою пропорційного представництва та багатопартійною системою має пояснюватись не лише виборчою системою, але й соціально-політичними факторами. Отже, партійна система являє собою відображення основних соціальних суперечностей. Колись створені партії розвивають свою власну внутрішню структуру і добиваються тривалої лояльності своїх прихильників. Виборчі системи можуть прискорити або сповільнити створення партій, але раз вона вже виникла й вкоренилася в політичній системі, дуже складно змінити її спрямованість та характер шляхом змін умов електоральної агрегації. У дійсності немає сенсу розглядати виборчі системи як незалежні, а партійні системи як залежні величини. Жодна нова партія не знайде свого місця у політичній системі країни, якщо вона не відповідає реальним соціальним факторам, тобто фрагментації даного суспільства; тому-то існуючі суспільні суперечності найефективніше запобігають появі штучних партій. Партійні системи будуть здійснювати вирішальний вплив на виборче законодавство і обирати такі системи агрегації, які будуть сприяти зміцненню позицій партії, або шляхом збільшення свого представництва, або шляхом встановлення виборчого бар’єру. Проте соціологічний підхід не може бути сприйнятий як метод остаточного аналізу взаємозв’язку між партійною та виборчою системами. Наприклад, шляхом розгляду самих лише соціальних факторів дуже важко пояснити успіх партій, у якому вирішальну роль відігравала прихильність людей до харизматичних лідерів. Тому партійну систему не можна назвати простим відображенням існуючим у суспільстві соціальних суперечностей. Але в усякому разі соціальний аспект не можна недооцінювати, а тим більше відкидати, оскільки нічого у житті суспільства не відбувається у соціальному вакуумі. Зв’язок між виборчими і партійними системами та процесом соціальних змін є обопільним і комплексним. Осягнення виборчих систем мусить грунтуватись на розумінні історичного розвитку суспільства, яке у свою чергу, зазнає великого впливу політичного вибору. Зміна виборчих систем протягом всієї історії виборів спричинювалась ні чим іншим, як відповідними інтересами партій. Виборча система також впливає на формування уряду. Система відносної більшості є найсприятливішою для утворення однопартійної абсолютної більшості. Проте більшість країн Європи не мають змоги поєднувати простий біполярний вибір з існуючими у них політичними суперечностями. Адже будь-яке розмежування суспільства – на релігійній, територіальній, мовній чи класовій основі – створює родючий грунт для появи нових і, що найголовніше, конкурентних партій. Як правило, уряд у Великобританії контролюють почергово дві партії. Взагалі ж, з 1945 р. однопартійне домінування стало нормою для країн Заходу. Виборча система сама не може розв’язати проблему всебічного забезпечення прав меншості в умовах демократії, що базується на правлінні більшості. Природно, створення уряду більшості означає, що меншість повинна поступитись. Вона може сподіватись на певний доступ до важелів управління як потенційний партнер по урядовій коаліції лише в умовах сталої фрагментації суспільства, яку ми можемо спостерігати в США. Проте лише у випадку двопартійних чи двоблокових партійних систем результат голосування визначає те, хто здійснюватиме управління, а хто залишиться в опозиції. В умовах, коли в парламенті представлені більше ніж дві партії, а жодна з них не домінує, формування коаліції, а відтак і формування уряду є більшою мірою результатом міжпартійних домовленостей ніж безпосереднім результатом вибору електорату. Можна однак зазначити, що вибори, здійснюючи функцію залучення до управління, одночасно є і способом забезпечення політичної відповідальності. Однак тут слід зробити застереження, що самі виборці не здійснюють безпосереднього впливу на форму парламентської коаліції в багатопартійних системах; не впливають безпосередньо на форму партійного кабінету (уряд може, наприклад бути сформований партіями меншості чи його може сформувати коаліція, яка склалася поза баченням і візією виборців). Крім того вибори не забезпечують автоматичного співпадіння рішень, які приймаються на парламентській та урядовій арені з фактичними преференціями виборців. Підставовою функцією виборів є репрезентація на парламентарній арені політичних та особистих преференцій виборців, а також залучення до політичної діяльності тих політичних сил, які роблять це на думку виборців максимально ефективно. Ефективність політичної діяльності означає: здатність формування уряду, який володіє суттєвою парламентською підтримкою та чіткість в легіслаційному поступі. Встановлені одного разу правила, що регулюють виборчий процес, закріплюються за інерцією власної дії. Надалі вони застосовуються за таких обставин, які просто неможливо передбачити і врахувати на впровадження цих правил. Погляд на наслідки дії виборчої системи, яка дозволяє виборцям обирати як між кандидатами, так і між партіями, дає великий простір для порівняльного аналізу. Ірландія, Італія та Японія становлять чудовий предмет для дослідження наслідків дії різних виборчих систем, єдиною спільною рисою яких є те, що ці системи передбачають вибір кандидата. Виборча система також відіграє важливу роль у заохоченні або боротьбі проти блоків чи інших форм міжпартійної співпраці. Історія Франції з 1945 р. показує, що система з повторним голосуванням створила стабільних виборчих блоків більше, ніж це міг зробити партійний список пропорційного представництва. Річ у тім, що успіх партії за системи з повторним голосуванням залежить не тільки від числа одержаних голосів та їх географічного розподілу, а й від спроможності партії підтримувати ефективний блок з іншими силами. Інші пропорційні системи надали виборцеві ще більші, ніж у французькій Четвертій Республіці, можливості надавати перевагу коаліціям. У Німеччині виборці могли виявляти свою підтримку блоку Соціал-демократичної та Християнсько-демократичної партій, віддаючи голоси в окружному бюлетені за кандидата від СДП, а у партійному списку – за ХДП; у Ірландії ж єдине голосування з голосами, що передаються уможливило для виборців надання підтримки чи відмову у ній коаліції. Виборчі системи можуть справляти вплив і на стратегію виборчих кампаній. Там, де виборча система припускає боротьбу між кандидатами всередині партії, а не тільки на міжпартійному рівні, роль централізованої виборчої кампанії зменшуються адекватно накалу цієї боротьби. Системи з жорсткими списками, навпаки сприяють піднесенню ролі саме партійної кампанії. З іншого боку, система відносної більшості може спонукати партії до боротьби за виборця. Проте це може трапитися лише там, де основні розходження мають більше соціально-економічний, ніж територіальний, характер. У підсумку можна стверджувати, що засадничі та взаємно пов’язані між собою політичні наслідки, спільні для всіх виборчих систем, є наступними: ефект диспропорційності, який означає загальну надпрезентацію сильних партій і підпрезентацію слабих партій; зменшення ефективної кількості партій (редукцію), репрезентованих на парламентській арені відносно ефективної кількості партій, які приймають участь у виборах; формування, за незначними винятками, штучної більшості, тобто такої, яка не базується на беззастережній більшості отриманих голосів. Всі ці тенденції проявляються переважно у виборчих системах, які засновані на формулах звичайної та абсолютної більшості, ніж у пропорційних системах. Не змінює це факту, що жодна з цих комбінацій не формує ідеальної пропорційності чи однакового трактування всіх учасників виборів. Певна виборча система необов’язково діятиме однаково у різних країнах. Хоча для різних регіонів світу притаманні певні спільні риси, результати запровадження певної виборчої системи значною мірою залежать від конкретного суспільно-політичного контексту. Виборча система може мати різні наслідки залежно від таких факторів, як ідеологічний, релігійний, етнічний, расовий, регіональний, мовний та класовий поділ суспільства, а також від того, чи в країні існує розвинута, перехідна чи молода демократія, чи партійна система давно сформована, чи лише зароджується, або ж взагалі несформована, скільки в країні існує істотних партій, чи прихильники певної політичної партії зосереджені компактно, чи розсіяні по території всієї країни? Сучасні дослідження виборчих та партійних систем зосереджуються більшою мірою на пошуку унікальних конкретних рис кожного суспільства, ніж на виробленні узагальнень, які урівнюють історичний досвід різних країн. Виборча система визначає також, наскільки простим чи складним буде сам акт голосування. Це питання завжди гостро стоїть у країнах, де значна кількість виборців не вміє читати й писати і не має досвіду участі у виборах. І нарешті, вибір певного варіанту виборчої системи може мати вплив на легітимність державних інститутів. Наприклад, австралійський сенат у період з 1919 по 1946 р. обирався за надзвичайно диспропорційною виборчою системою (альтернативне голосування у багатомандатних округах), що призводило до однобоких результатів, далеких від адекватного представництва. Така ситуація підривала фактичну легітимність сенату в очах як виборців, так і політиків, і на думку деяких експертів, розхитувала народну підтримку інститутів федерального державного управління в цілому. Після заміни цієї системи пропорційною (голосування з правом передачі голосу іншому кандидату) у 1948 р. сенат почав сприйматися як такий, що заслуговує більшої довіри і є більш представницьким, а тому збільшилися повага до нього і його відносної ролі у процесі вироблення державних рішень. Прихильники пропорційної і мажоритарної системи не погоджуються не стільки щодо відповідних наслідків цих двох виборчих методів, скільки щодо ваги, яку слід надавати цим наслідкам. Обидві сторони погоджуються, що пропорційна система забезпечує більшу пропорційність і кращу репрезентацію меншин, а мажоритарна пропагує двопартійну систему і однопартійність виконавчої влади. Прихильники обох методів не погоджуються щодо того, яка з цих двох систем є більш бажаною, адже мажоритаристи стверджують, що лише за умови двопартійної системи можна досягнути прозорої відповідальності уряду за його політику. До того ж обидві сторони сперечаються щодо ефективності цих двох систем. Пропорціоналісти цінують представництво меншин не тільки за його демократичну якість, але також за його здатність підтримувати єдність і мир у розколених суспільствах. Подібним же чином захисники мажоритарної системи виступають за однопартійну систему кабінетів не тільки з-за їхньої демократичної підзвітності, але також через тверде керівництво і ефективно обраний курс політики, яким вони, як припускається, забезпечують. Але також є деяка відмінність в акцентах, які дві сторони роблять на якості й ефективності. Пропорцірналісти схильні приділяти більшого значення представництву уряду, в той час як більшість захищає точку зору щодо здатності управляти як більш життєво значиму. Як вважає Лейпхарт поширений погляд про те, що мажоритарні системи – такі, як у Сполученому Королівстві та Сполучених Штатах – є винятковими з врахуванням якості демократії і ефективного уряду – пояснюється тим фактом, що політологія завжди була дисципліною з англо-американською орієнтацією. На його думку саме парламентсько-пропорційні системи майже незмінно демонструють кращі результати, особливо у відношенні представництва, захисту інтересів меншості, виборчої активності й контролю над безробіттям. Тому для творців демократичних конституційних проектів у нових демократіях він радить звернути особливу увагу на парламентсько-пропорційну систему. “Емпіричні дані та громадська думка у демократичних суспільствах,- пише він,- є серйозним аргументом на користь того, що пропорційна система і парламентаризм створюють серйозну основу, аби пропонувати пропорційну систему і показати парламентаризм та пропорційне представництво найбільш розсудливим вибором для нових демократій”. Однак ця домінуюча точка зору,- на думку вченого,- заперечується емпіричними дослідженнями. Одночасно такі дослідники як Ладейре та Квейд поставили під сумнів висновки Лейпхарта про переваги пропорційної виборчої системи й наполягають на перевагах мажоритарної системи. Вони стверджують, що його докази побудовані на “легких прикладах і безпідставних спекуляціях”. Вони стверджують, що його аргументи на користь пропорційної виборчої системи грунтуються на прикладах однорідних держав, які існували в штучно створених і нетривких умовах, які вберегли їх від стресів, обумовлених зміною влади. Однак ці умови мало подібні на реальні умови, в яких борються за своє існування нові демократії. “Звичайно,- констатує Г. Ладейре,- навіть найкращі побудови не можуть гарантувати успіху у цьому недосконалому світі…Але найкращі системи вирішують дві проблеми: параліч уряду не буде головною проблемою народу, а обирати і відправляти у відставку уряди будуть власне виборці”. Ця дискусія однак нерозв’язала два основні питання. Перше – і це відзначали самі учасники дискусії- неможливість розділити вплив виборчих систем від впливу всіх інших сил, які постійно впливають на політику. Друге – виборчі системи не можна просто вийняти з шухляди, як ми це робимо з кулінарними рецептами. У кожній країні вони пов’язані з масою конкретних обставин і відображають як історію у всіх її проявах, так і наслідки конкретних форм політичної мобілізації. Як вірно зазначав Л. Раймонд у статті “Три парадокси демократії” “кожна країна повинна відшукати свій власний шлях до вирішення цієї загальної задачі”.
