Наддніпрянщина.

Перша партія Наддніпрянської України створена 1900 р- Революційна українська партія РУП, (засновн. Д.Антонович, Б.Камінський, М.Русов) Укладення М. Міхновським програми партії «Самостійна Україна», де були обґрунтовані історичні права України на самостійне існування.

- 1990- Українська соціалістична партія (засновн.Б.Ярошевський. М Меленевський) Мета - демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва. Укладення «братерського союзу» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійність України.

-1902 р- Українська народна партія УНР (засновн.М.Міхновський, О. Макаренко).Партія виступала з позицій повної державної сам ост України. Орієнтувалася на національну інтелігенцію

-1904р.- Українська соціал-демократична спілка (засновн. М. Меленевський). Виступала з марксистських позицій, прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національності. У 1905 р злилася з меншовицькою фракцією РСДРП.

- 1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія (засновн. В. Винниченко, С. Петлюра) Орієнтувалася на селян і робітників, прагнула поєднати марксизм і соціалізм. Вимагала автономії для України.

- 1905 р. – Українська –демократична-радикальна партія (засновн. А. Лотоцький, Б.Грінченко) Виникла в результаті злиття Української демократ партії та Укр радикальної партії. Віджстоювала ліберально-демократичні позиції, ідеї встановлення в Рос імпер. Конституц монархії, яка б надала Україні автономії у складі Росії.

Спільною рисою партійно-політичних систем в австрійській та російській Україні є те, що процес їх виникнення та становлення мав історично закономірний характер і був викликаний глибокими прогресивними зрушеннями в соціально-економічній, національно-культурній та суспільно-політичній сферах в модерністську добу, спирався на історико-політичний досвід і традиції національно-визвольного руху.

Незважаючи на певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси в австрійській та російській Україні, громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б охопила всі сторони життя людини, висловила всі потреби економічні, політичні та культурні.

 

39. «Українське питання» в політиці австрійської влади. Вплив зовнішніх чинників на формування політики Відня щодо українців.

Після 1887 р., коли внаслідок “болгарської кризи” значно погіршилися російсько-австрійські стосунки, а загроза військового зіткнення стала реальною, на Галичину звернув увагу Відень. Особливо ж зацікавився можливістю використання “українського питання” у відносинах з Росією міністр закордонних справ Австро-Угорщини Ґ .Кальнокі. Бісмарк, який вважав русинів найпевнішою опорою Австрії на Сході. Він добре орієнтувався в укр питанні, оскільки в 1859–1862 рр. був послом Пруссії у Росії. З сер 1880-х Ґ.Кальнокі отримує численні меморіали й записки про симпатії українців до Австро-Угорщини і можливість використання їх у закордонній політиці. Про це мало не в кожному номері писало нардовецьке “Діло”.

Спробу налагодити контакт з українським рухом робили також австрійські військові кола та польські демократи, але в обох випадках усе закінчилося безрезультатно. Таким чином, можна безперечно стверджувати про значне зацікавлення українцями віденського уряду.

Інтерес Відня зосереджувався, головним чином, у сфері міжнародних, а поляків – крайових відносин. За допомогою сильної лояльної проукраїнської партії австрійський уряд міг успішно боротися з ворожою щодо нього русофільською агітацією, водночас сприяючи австрофільським настроям на українських землях Російської імперії. 25 березня 1890 р. у “Народному Домі” відбулася нарада провідних руських діячів зі Львова й провінції, скликаних сеймовим клубом для укладення єдиної політичної програми. Однак зібрані так і не змогли порозумітись,вирішили скликати в травні ширший з’їзд. При цьому вони висунули вимогу поділу Галичини на польську та українську частини, наголосили на необхідності консолідації старорусинів та народовців на парламентських виборах.

На других загальних зборах “Народної Ради” 26 грудня 1890 р. народовці,яких зібралося бл 1000, підтримали “нову еру”, хоч дехто й критикував провід за те, що він не уклав офіційного договору з намісником.

Програму, проголошену Ю.Романчуком, підтримав у своєму “Окружнику до духовенства” 29 січня 1891 р. і митрополит С.Сембратович. Це означало остаточний відхід греко-католицької ієрархії від старорусинів та її перехід на українські національні позиції.

У атмосфері взаємної боротьби й з’явилися листи віденського чиновника міністерства внутрішніх справ барона Ерба до Т.Павликова. Контакти Ерба з галицькими діячами налагоджуються на початку 1860-х років, коли за підтримки уряду значна група руських діячів стала депутатами австрійського парламенту. Вони встановили дружні відносини з багатьма віденськими урядовцями, які тривали й у наступні десятиліття. У своїх листах барон Ерб висловлює значною мірою погляди уряду на українське питання, ставлення до старорусинів та народовців та їх еволюцію наприкінці 1880-х років.