Антиінфляційна політика держави. Інфляція - процес знецінення грошей, котрий проявляється як стійке підвищення загального рівня цін у результаті перевантаження сфери обігу грошовою масою

Інфляція - процес знецінення грошей, котрий проявляється як стійке підвищення загального рівня цін у результаті перевантаження сфери обігу грошовою масою, незабезпеченою матеріальними цінностями.

Основні протиінфляційні заходи:

4стабілізація інфляційних очікувань;

4грошові обмеження;

4розв'язання проблем бюджетного дефіциту;

4реформи оподаткування; структурна перебудова і конверсія військового виробництва;

4регулювання валютного курсу; підвищення ступеня товарності економіки;

4приватизація; засоби збільшення норми заощаджень та зменшення їхньої ліквідності.

Взагалі усі методи боротьби з інфляцією умовно можна поділити на дві групи. Застосування методів першої групи дає змогу знизити рівень інфляції упродовж короткого відтинку часу, наприклад року. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.

Основним знаряддям першої групи є стримувальна макроекономічна політика, яку називають дезінфляцією. Але її впровадження супроводжується зниженням реального обсягу національного виробництва і зростанням безробіття. Коефіцієнт дезінфляційних витрат показує відсоток річного реального ВВП, який потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%.

Для недопущення інфляції уряд країни розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є:

1) ефективна монетарна політика (щорічний приріст грошової маси темпом, який ненадто перевищує темп зростання національного продукту);

2) впорядкування державних фінансів (поступове скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації) і скорочення дефіциту державного бюджету;

3) раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.

У 1993 р. в Україні було здійснено кілька спроб стримати інфляцію через припинення грошової емісії. Проте для проведення послідовної макроекономічної політики уря дові бракувало політичної волі. Застосування у першій половині 1994 р. адміністративних заходів із приборкання інфляції дещо уповільнило темпи зростання цін, але спричинило катастрофічне падіння обсягу національного виробництва в уже лібералізованій економіці. Ефективна політика у цьому напрямі почала здійснюватися лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. Стрижнем програми стабілізації цін було приборкання інфляційних очікувань. Продумана стабілізаційна політика уряду і НБУ дала змогу успішно здійснювати грошову реформу і забезпечити в останні роки прийнятні темпи інфляції.

35. Попит на гроші та фактори, що його визначають.

Попит на гроші - кількість товару (послуги), яку готові купити споживачі за кожного рівня цін та за інших однакових умов упродовж певного проміжку часу Попит на гроші у національній економіці охоплює:

1) попит на гроші для операцій;

2) 2) попит на гроші як активи.

Попит на гроші для операцій, або операційний попит на гроші, пов'язаний з обслуговуванням усіх ділових угод в економіці. Економічні суб'єкти потребують грошей для купівлі товарів, послуг та ресурсів.

Рівняння попиту на гроші: Md=P*Y/V, де Мd - попит на гроші. Отже, попит на гроші для операцій залежить від рівня цін (Р), величини доходу (У) та швидкості обігу грошей (V). Зростання рівня цін і реального обсягу виробництва збільшує попит на гроші. І навпаки, зростання швидкості обігу грошей зменшує попит на гроші для операцій. Загальний попит на гроші для операцій відображає ту кількість грошей, яку економічні суб'єкти хотіли б мати для здійснення ділових операцій. Для поглиблення нашого аналізу запровадимо таке поняття, як функція попиту на гроші, що характеризує величину грошових залишків, якими люди хочуть володіти. Просту функцію попиту на гроші записують у вигляді рівняння: (M/P)d=k*Y, де (М/Р)d - реальні грошові залишки; k = І/У - величина, що обернена до швидкості обігу грошей.

Коефіцієнт k показує кількість грошей, якою люди хочуть володіти на кожну одиницю доходу. Отже, реальні грошові залишки, тобто реальний попит на гроші, перебувають у прямій залежності від ВВП (доходу). Якщо реальний ВВП зростає, то реальний попит на гроші також збільшується. Друга причина, через яку економічні суб'єкти хочуть володіти грішми, випливає з функції грошей як засобу нагромадження. Гроші є одним з активів, за допомогою яких люди намагаються зберегти, примножити і, головне, перемістити своє багатство з поточного періоду в майбутній. Проблема зберігання й переміщення в часі багатства полягає в тому, щоб вибрати правильне співвідношення між активами. Нагромаджуючи гроші, економічні суб'єкти стикаються з альтернативною вартістю, тобто втрачають дохід у вигляді процента. Номінальна процентна ставка є альтернативною вартістю нагромадження грошей. Тому попит на гроші як активи обернено пропорційний до процентної ставки. За низької процентної ставки населення надаватиме перевагу зберіганню великої кількості грошей як активів. Зі зростанням процентної ставки нагромаджувати значні суми грошей стає невигідно. Що вища процентна ставка, то більше потенційного доходу втрачає домогосподарство або фірма, які нагромаджують гроші. Тому зі зміною процентних ставок економічні суб'єкти перерозподіляють портфель активів, змінюють його структуру. Зокрема, з підвищенням процентних ставок зменшуються залишки грошей і збільшуються запаси придбаних облігацій.