Історіографія як складова частина історичної науки

Історіографія - спеціальна галузь наукових знань, що вивчає історію історичної науки. До другої пол. XIX ст. історіографією називали саму історичну науку, а історіографами істориків, але сьогодні під історіографією розуміють саме ту галузь знань, яка вивчає розвиток історичної думки, місце історичної науки в суспільному житті. В історіографії виокремлюють - теорію і практику. Теоретична історіографія - це сукупність упорядкованих знань про закономірності розвитку історичної науки, зміст, структуру й завдання історіографії. Історіографічна практика – це здійснення спеціальних історіографічних досліджень,а також - практичне використання історіографічних підходів і методів в історичних дослідженнях.

У системі історіографії розрізняється загальна, предметна і проблемна історіографія. Загальна історіографія досліджує виникнення історичних знань, перетворення їх на науку, розвиток науки у зв'язку із суспільними потребами й пізнавальними законами; в загальній історіографії можна виокремити напрям, який називається порівняльною історіографією і який дає можливість побачити, чим відрізняються погляди людей на своє минуле за різних культурно-історичних умов. Предметна історіографія - це історіографія історії окремих регіонів, країн або напрямів людської діяльності (історії культури, історії економічного життя, історії державності тощо).

Проблемна історіографія - це вивчення історії опрацювання певних проблем історичної науки, характеристика стану її розробленості. На проблемному рівні особливо постають науково-прикладні, практичні завдання історіографії - дати відповіді на три запитання: які проблеми розроблені з достатньою повнотою і якою мірою можна спиратися на результати праці своїх попередників? які проблеми порушувалися, але не знайшли повного розв'язання чи розв'язані неправильно й потребують нових відповідей? які проблеми не порушувалися в літературі й потребують опрацювання?

Історіографія передбачає з'ясування соціальної основи історичних досліджень - суспільно-економічних, соціальних, національних, політичних, духовних, тобто культурно-історичних умов, що формують історичний інтерес,тенденції розвитку історичної думки, актуалізацію того чи іншого аспекту історичного досвіду, стиль досліджень. Такий підхід дає змогу виявити зв'язок історичної науки з сучасністю (тобто з часом написання історичних праць). Саме сучасність справляє вирішальний вплив на формування проблематики досліджень, яка передусім характеризує стан науки на конкретному етапі її розвитку. Проблематика історичної науки, при тому, що деякі проблеми перестають існувати внаслідок втрати суспільно-історичного інтересу до них, має стійку тенденцію до розширення. Це сприяє диференціації історичного знання.До завдань історіографії належать аналіз дослідницьких методів, властивих певним етапам розвитку науки чи певним її напрямам, процесу поповнення джерельної бази історичних досліджень, удосконалення методів наукового використання джерел, розвитку джерелознавства, появи нових спеціальних історичних дисциплін.

До завдань історіографії слід віднести також вивчення організаційних форм існування науки, внеску в науку, творчого шляху й дослідницького досвіду окремих учених або наукових колективів.

2. «літописний період» української історіографії.

Літо́пис – історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи – визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політ., економ. та культ. взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.

Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

В XI ст. були складені Літописне зведення 1037 р., Києво-Печерське літописне зведення 1072 – 73 рр. (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 – 95 рр., складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном, стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

Повість врем'яних літ – літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

(Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них – Лаврентіївський, переписаний 1377 р., що охоплює події до 1110 р., та Іпатіївський, переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «ПВЛ»: 1-а – складена ченцем Києво-Печер. монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а – ігуменом Видубиц. монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава – сина Володимира Мономаха).

«ПВЛ» – перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. КИ́ЇВСЬКИЙ ЛІТО́ПИС – складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «ПВЛ» і попередником Гал.-Вол. літопису, охоплює події 1118-1200 рр.