Д.М. Бантиш - Каменський та його « Історія Малої Росії».

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) народився в Москві. Заслугою його є те, що він визначив періодизацію самої історії України. Д.Бантиш-Каменський підготував і в 1822 р. опублікував у Москві чотиритомну "Історію Малої Росії". У 1829 р. доопрацьований рукопис автор передав у видавництво і в 1830 р. в трьох частинах вийшло друге видання книги в Москві і в 1843 р. - третє видання. У 1903 р. побачило 9. світ четверте видання цієї пращ, і лише через 90 років, уже в незалежній Українській державі, з'явилося її репринтне видання.

Що ж конкретно змінилося у другому і третьому виданні? Насамперед відбулися структурні зміни. Замість чотирьох частин першого варіанту стало три самостійні частини. Перша частина "Історії Малої Росії" другого і наступних видань охоплює період з найдавніших часів до входження України до складу російської держави в середині XVII ст. Друга частина містить історичний матеріал від Переяславської ради 1654 р. до обрання на гетьманство І.Мазепи і третя - від гетьманства Мазепи до скасування царизмом цього інституту в 1764 р. Пишучи свою працю, історик ввів у науковий вжиток велику кількість нових джерел, зробив до них примітки, які в багатьох випадках не втратили свого значення до нашого часу. Бантиш-Каменський виробив власний підхід до висвітлення давньої історії слов'ян і Київської Русі. Він дотримується так званої норманської теорії походження держави у східних слов'ян, хоча й вірно твердить про їх автохтонність, а назву "Русь" вважає місцевою. Київських князів Аскольда і Діра історик називає варяго-русами, підкреслює їхню роль у припиненні міжусобиць серед слов'ян середнього Придніпров'я і творців самодержавства в Південній Русі. Причиною роздробленості Київської Русі Бантиш-Каменський вважав хибну політику київських князів, що призвела до поділу держави та до князівських міжусобиць.

8. «Історія Малоросії» М. А. Маркевича.

Микола Маркевич (1804-1860) народився в селі Дунайцях Глухівського повіту на Чернігівщині. Протягом 1842-43 рр. Маркевич публікує у Москві велику історичну працю під назвою "История Малороссии". Вона складається з п'яти томів (два томи - тексти, а три наступні -примітки, описи джерел тощо).

"Історія Малоросії" побачила світ в період миколаївського деспотичного правління з його теорією офіційної народності, проповіддю вірнопідданства і смиренності. Зрозуміло, що через сувору цензуру Маркевич не міг відверто висловлювати свої думки, але й те, що він сказав, ставить його в шеренги прогресивних діячів українського народу.

В "Історії Малоросії" М.Маркевича чітко виступає власна концепція в поглядах на українську історію, яку можна з позицій сьогодення назвати національно-патріотичною. Маркевич перший в українській історіографії ще в кінці 30-х рр. XIX ст. поставив за мету створити і опублікувати цілісну історію України з найдавніших, часів до кінця ХУШст.

Найдавнішу історію України Маркевич подає як самостійний процес. У викладі давньої історії України Маркевич лише між іншим згадує про єдиноплемішність південних і північних русів. До того ж, останніх він називає "молодшими братами". Свій погляд на великоросів як на молодших братів українців Маркевич розвинув у досить струнку концепцію. Поділ єдиноплемінної Русі, на погляд Маркевича, відбувався з часів, коли після смерті Володимира Святославовича почалися міжусобиці й половецькі спустошення.

Подальший історичний процес Маркевич розглядає всупереч тодішній російській історіографії, для якої історія України була лише частинкою загальноросійської. У Маркевича вся історія України - від давніх часів, потім у складі Литви і Польщі, а пізніше, з середини XVII ст., у межах Російської держави - становить самостійний безперервний історичний розвиток українського народу.

Другий період в історії України (1500-1592) Маркевич пов'язує з початками гетьманства та з виникненням і діяльністю українського козацтва. Історію козацтва Маркевич розглядає в органічному зв'язку з історією українського народу. Думки Маркевича про козацтво засвідчують його прогресивну суспільно-політичну позицію, яка дозволила йому висловити цілу низку новаторських і демократичних положень. Водночас це один з перших в українській історіографії прикладів становлення науково-критичного методу.

Період від початків церковної унії до Богдана Хмельницького (1592-1646) спеціально виділений Маркевичем у самостійний розділ. Тут детально і з великим патріотизмом висвітлені героїчні битви й кровопролитні бої під керівництвом С.Наливайка, Д.Трясила, П.Павлюка, Я.Острянина та інших козацьких ватажків.

Національно - визвольній боротьбі українського народу на чолі з Б.Хмельницьким Маркевич відвів центральне місце в "Історії Малоросії", назвавши цей розділ "Малоросія від поголовного повстання до смерті Хмельницького (1648-1657). Важливою проблемою, що привернула увагу історика, була державна, дипломатична і національна політика, яку здійснював Хмельницький на території України. Маркевич підкреслює, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу проти Польщі не з образ.

Останній розділ "Історії Малоросії" присвячено повстанню 1768 р. на Правобережній Україні під проводом М.Залізняка та Ґонти. Слід підкреслити, що Маркевич був першим істориком Коліївщини, саме він опублікував про цю подію документальні матеріали, виявив справжню мужність, включивши їх в "Історію Малоросії" вже після того, як книга пройшла цензуру.

Гайдамацький рух він характеризує як боротьбу народних мас не тільки проти релігійного, а й проти соціального гніту. Основну причину повстання Маркевич вбачав у гнобленні народу польською шляхтою і вважав гайдамаків "визволителями народу від магнатів". При цьому він підкреслив велику популярність керівників повстання і його масовість." // Виклад "Історії Малоросії" Маркевич закінчив 1793 р., тобто другим поділом Польщі. Твір Маркевича насичений суперечливими оцінками, але з іншого боку перед нами постає історик - справжній патріот. Маркевич прагне якомога повніше відтворити масові народні рухи, використовуючи при цьому цілі пласти документальних джерел. "Історія Малоросії" Маркевича викликала інтерес широкого кола українських істориків та читачів. Чимало елементів історичної схеми Маркевича, розвинуті в подальшій українській історіографії, сприяли розробці її важливих проблем.

9.«Історія Русів» (концепція твору, українська історіографія про твір).- важлива пам'ятка історичної думки в Україні кінця XVIII - початку XIX ст. Спершу досить широко відома в рукописах, а 1846 р. видана в Москві О.Бодянським. У 1991 р. І.Драч здійснив український переклад книги. Автором "Історії Русів" певний час вважали білоруського архієпископа Г. Кониського, але згодом дослідники спростували це твердження. Ім'я справжнього автора лишилося нез'ясованим до наших днів. "Історія Русів" подає картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст., власне, до 1769 р. Автор писав у традиціях козацьких літописів, ними ж він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди – документами. Основна засада твору – природне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення - головний зміст книги. Автор оглядає історію України з найдавніших часів. Загалом книга поділена на дві частини: до нашестя монголо-татар виклад короткий, стислий, а після нього - дещо докладніший.

У книзі заперечується думка, що Україна постала тільки у XIV - XVI ст. (доти це нібито були незаселені простори, а козацтво заведене польськими королями). В цій полеміці автор заперечує навіть назву Україна, хоча вважає, що Київська Русь - це державне утворення саме українського народу, що Русь -Україна, а не Росія, бо з російських земель до Русі входила тільки Новгородщина. Цілком резонно стверджуючи, що Русь - питома назва саме України, а руси - споконвічні жителі української землі, і що це ім'я було штучно, через політичні й династичні посягання, перейнято в Московії, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів. Отже, він бажав закріпити за українцями їхнє давнє історичне ім'я - руси, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе росіяни, викликає в нього законний протест. Свій виклад про давні часи автор бере з історії "преподобного Нестора Печерського" і його попередників та наступників, котрі ту історію писали. Аналіз поглядів автора "Історії Русів" на найдавніші епохи вітчизняної історії дає підстави говорити про застарілість і навіть певну архаїчність висловлених ним положень щодо українського етногенезу, походження назви козацтва,минулого Київської Русі. Обґрунтовуючи і полемічно загострюючи свої погляди, невідомий дослідник не зупинявся перед довільною етимологізацією, замовчуванням одних і перекрученням інших фактів, відомих історикам України.

Починаючи з XVI ст., головною історичною діючою силою в автора "Історії Русів" стає козацтво з його героями-гетьманами та іншими провідниками національно-визвольної боротьби з Туреччиною, Кримським ханством та Польщею. Автор як істинний патріот показує героїчні подвиги історичних (у багатьох випадках і вигаданих) полководців, які відважно ведуть козацтво на смертельні битви за вітчизну. Козацтво для автора книги - головна рушійна сила в історії України. Вся ця епоха й героїчні подвиги в боротьбі проти турків, татар, польської шляхти описані в дусі українських історичних пісень і дум. Одне з центральних місць в "Історії Русів" займають події визвольної боротьби українського народу з Річчю Посполитою, від Люблінської унії до 1657 р. Виклад цих подій не виділено в окремий розділ, але своїм обсягом, насиченістю достовірними фактами й домислами, емоційною патріотичною наснагою і художнім викладом ця частина посідає в книзі одне з найважливіших місць. "Історія Русів" нагадує скоріше історичну повість, де автор зберігає лише правдивість і реалістичність показу доби, не дотримуючись точності й достовірності історичного факту.

Автор "Історії Русів" вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 р. розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі. Автор "Історії Русів" критично ставиться до шляхетства. Виходячи з цієї засади, він виступає проти І.Виговського Загалом можна сказати, що автор "Історії Русів" дивиться на історію України XVII ст. очима політично грамотної людини XVIII ст., людини мислячої прогресивно. Історичне бачення автора "Історії Русів" не у всьому відповідає пізнішій українській історіографії, багато в його поглядах суб'єктивного, часто бракує знань, але є й бажання докладно зорієнтуватися в історичних перипетіях свого народу.

Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в "Історії Русів" ознак національного історичного міфу, який задовольняв патріотичні почуття суспільства і став основою для формування української національної ідеї. Невідомого автора "Історії Русів" можна вважати предтечею романтичного напряму в українській історіографії. Досліджували - М. Максимович, М. Драгоманов, П.Куліш.

10.Початок науково – критичного підходу до вивчення Історії України М. О. Максимовича.

Жив у 1804-1873рр. Свої дослідження української етнографії та історії Михайло Максимович розпочав у 30-х рр. XIX ст. як прихильник романтизму. Згодом, у 50-60-х рр., у його творчості дедалі помітнішими стають риси науково-критичного ставлення до джерел.

У Максимовича не було великих узагальнюючих праць з історії. Проте Максимович зарекомендував себе в українській історіографії як аналітик і критик. Він плідно займався опрацюванням проблем, що стосуються давнього періоду історії східних слов'ян і Київської Русі. Його цікавили, зокрема, такі питання, як початки Русі, походження назв "варяг", "Русь", русько-візантійські і русько-скандинавські відносини, історія християнства, матеріальна і духовна культура Київської держави, роздробленість і як наслідок – міжусобиці, монголо-татарське нашестя. Аналізуючи давні літописи, Максимович окреслив первісну територію Русі переважно межами землі полян. Проте русами він вважав, услід за літописцем, найперше дружинно-князівський елемент. При цьому він стверджував, що це був елемент не варязький, а руський, східнослов'янський. Отже, Максимович був переконаний, що назва Русь носить місцевий, східнослов'янський, а не норманський характер.

Заслугою Максимовича було те, що він намагався систематизувати всі доступні йому факти, проаналізувати джерела і висловити свою думку про генезис давньокиївської держави. На відміну від інших тогочасних істориків, він зробив висновок, що Київська держава виникла як історично зумовлене явище, внаслідок прагнення "руського світу" до "стрункості" і "повної єдності". Тобто, вчений обґрунтовував концепцію про утворення східнослов'янської держави як наслідок самобутнього процесу розвитку. Важливе значення для науки мали міркування Максимовича про етнічний склад давньоруської держави. Він підтримував учених, які виступили з критикою концепції про переважаючий вплив варязьких елементів на все суспільне - життя слов'ян. Максимович ще в 30-40-х рр. XIX ст. вказав на високий рівень економічного й культурного розвитку слов'ян, обґрунтував передові ідеї про їх етногенез, про їхні мовно-діалектичні особливості у територіальних зонах.

Російські історики (В.Татіщев, М.Карамзін) розглядали роздрібленість лише як регресивне явище, яке не мало позитивних рис і було породжене "нерозумними діями" київських князів. Максимович рішуче відкидав такі судження. Удільні князі, на думку вченого, прагнули піднести свою велич, закладали міста, зводили церковні й монастирські будівлі, школи, поширили освіту. Як прихильник ідеї про поступовий розвиток, Максимович підкреслює, що і в цей період Київська Русь продовжувала зростати, міцніли її економічні і торговельні зв'язки, розвивалась культура. Максимович досить детально, як на той час,, дослідив процес формування, розвитку й занепаду князівств, дав характеристику діяльності князів, склав їхню генеалогічну таблицю, уточнив дати найважливіших подій т.ін.

З-поміж інших значних подій минулого особливу увагу ученого привернула історія нашестя монголо-татар. Максимович вважав це явище для Русі лише негативним і руйнівним. В історичній науці XIX ст. довго тривала суперечка про так зване запустіння Київської Русі під час монголо-татарської навали. Це твердження Максимович відкинув як ненаукове. Вчений писав, що Київська Русь була жива і в попелищі пожарищ і ніколи не ставала диким степом. Міста, на його думку, дійсно були варварськи зруйновані, але незабаром відбудовані. Населення поверталося і продовжувало працювати в нових умовах.

У "Філологічних листах", адресованих Погодіну, відповідаючи на його теорію великоруського заселення Подніпров'я в Київській добі, Максимович обгрунтовано доводив, що організаційним центром Русі було київське Подніпров'я, його культурне і соціально-політичне середовище. З часів литовського панування на Україні Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: "Дещо про землю Київську", "Замітки про землю Волинську", "Пам'ять про київського воєводу Григорія Хоткевича", "Листи про князів Острозьких" та ін.

Максимович, зокрема, вважав, що українські землі потрапили у XIV ст. під владу литовських князів Гедиміновичів внаслідок завоювань, а не добровільного об'єднання.

Дослідження Максимовича стали вагомою часткою української історіографії XIX ст., чимало його відкриттів та міркувань залишаються цінними до наших днів.