Філософські погляди Сократа

Сократ (470-399 рр. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним опонентом софістів Заслугою софістів було те, що вони висунули на перший план суб'єктивний момент у відношенні людини до світу, що відобразилось у вимозі: все, що є цінним для особистості, повинно бути виправдане перед її свідомістю. Але це виправдання у софістиці було поставлено в залежність від випадкового бажання і думки окремого індивіда. Сократ виступив проти релятивізму софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво).

За переказами, мати Сократа була повитухою (акушеркою), звідки і походження назви його методу. Сократ - перший афінський філософ. Чесно виконував свої громадські обов'язки, брав участь у війні проти Спарти, намагався у всьому бути справедливим Вів життя філософа: жив скромно, весь свій час присвячував філософським розмовам і суперечкам У нього було багато учнів, але грошей за навчання (на відміну від софістів) він не брав.

У чому полягає сутність маєвтики і на які філософські основи вона спирається} Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іронічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумніви в загальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», — заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо обґрунтованою.

Цієї мети Сократ досягав завдяки точній постановці запитань. Зустрічає, наприклад, він софіста Гіппія, котрий похвалявся, що є наймудрішим із еллінів, оскільки заробляє більше, ніж будь-хто інший. Сократ просить розібратися в питанні, яке він, через простоту свою, не може осилити: що є прекрасне? Гіппій, задоволений, що сам Сократ звертається до нього з

запитанням, пихато відповідає, що прекрасне - це прекрасна дівчина. Але Сократ, здавалося б, задоволений відповіддю, знову запитує: «А хіба прекрасна кобилиця не є прекрасною? А що таке прекрасна ліра? А що таке прекрасний горщик?.»

«Людина є міра всіх речей: існуючих, якщо вони існують, і неіснуючих, якщо вони не існують».

Протагор

Гіппій розгубився, а Сократ знову задає каскад запитань. Прекрасний горщик - потворний, якщо порівнювати його з прекрасною дівчиною, а вона, в свою чергу, потворна порівняно з родом богів. Гіппій змушений згодитись, визнаючи тим самим цілком протилежне тому, що він спочатку стверджував. Спантеличений, він заявляє, що найпрекрасніше за все - бути здоровим, багатим, користуватися почестями і, поховавши своїх батьків, бути пишно похованим дітьми. Сократ іронічно пояснює, що якби він дав подібну відповідь, то його з повним правом побили б палицею. Адже мова йде про прекрасне саме по собі, про те, що таке краса взагалі.

Так само Сократ легко заперечує твердження, що прекрасне - це золото або могутність, те, що приємне слуху та зору. Здається, що прекрасне от-от буде спіймано, але Сократ завжди знаходить непомітні виходи в тенетах визначень, крізь які прекрасне «витікає». Гіппій давно втратив свій гонор, він уже не дискутує, а тільки підтакує, чекаючи готову істину від Сократа. Але Сократ закінчує розмову: «Отже, мені здається, Гіппію, що я одержав користь від твоєї бесіди... Я дізнався, що означає прислів'я: «Прекрасне - складне». На відміну від своїх попередників, Сократ хоче зрозуміти світ у принципово іншому аспекті: потрібно рухатись не від подій до подій, а від подій до їх сенсу. Сократ говорить, що йому відомо багато прекрасних речей: меч, спис, дівчина, горщик, кобила. Проте кожна річ прекрасна по-своєму, тому не можна прекрасне пов'язати з кожною із речей, адже інша річ у такому випадку вже не була б прекрасною. Але всі прекрасні речі мають щось спільне - прекрасне як таке; це їх загальна ідея, ейдос або смисл.

Загальне не може бути виявлене почуттями, а тільки розумом, тому Сократ відніс загальне до світу розуму і тим самим заклав основи ідеалізму в його суб'єктивному варіанті. Він упевнений, що загальне існує і при поясненні світу подій, тому світ окремого потрібно починати із загального. Сучасна освічена людина притримується саме таких поглядів, хоча в часи Сократа це було інновацією.

Для Сократа важливо не тільки констатувати значення ідей, - він прагне пізнати їх субординацію. Звідси переконання, що найголовніша

«Філософ займає проміжне становище між мудрецем і невігласом. Я мудріший за цю людину, тому що ми з ним, очевидно, обидва нічого посутнього не знаємо, але він, не знаючи, уявляє, начебто щось знає, а я якщо вже не знаю, то й не уявляю».

Сократ

ідея - це ідея блага, нею обумовлюється корисність усього іншого, в тому числі і справедливості.

Таким чином, Сократ — не володар істини, не її жрець, він шукає правильний шлях до істинних тверджень і вважає своїм обов'язком виправляти пихаті помилки тих, хто претендує на абсолютну істину. Він виходить з настанови, що людина володіє повнотою знання і всебічне розуміння істини бере з глибини своєї свідомості; і лише звідти вона черпає це розуміння. Завдання філософа - допомогти людині народитися до нового життя, до придбання дійсних та істинних моральних норм. «Я поставив своєю життєвою метою надавати кожному в його індивідуальному духовному житті посильну допомогу, намагаючись накреслити шляхи, ступаючи по яких кожний з вас міг би стати кращим і розумнішим», - говорив у «Апології» Сократ,

Іронія Сократа — це форма, властива філософії в її суб'єктивному відношенні до буденної свідомості. Відомо, що Сократ був не дуже добрим сім'янином, в історію ввійшло ім'я його дружини - Ксантіппи. На втіху собі він говорив, що коли чоловікові випала погана жінка, це робить його філософом. «Люди, - говорив Сократ, - які бажають стати добрими вершниками, беруть собі коней гарячих, думаючи, що якщо приборкають таких, то легко упораються з усіма. От і я... взяв жінку собі в тому переконанні, що якщо витримуватиму її, то мені легко буде мати справу зі всіма людьми».

Основну частину сократівських роздумів присвячено проблемам моралі: що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Філософія, -вважає Сократ, — є засобом пізнання добра і зла. Це пізнання Сократ здійснює за допомогою бесід, в яких виходить з фактів приватного життя, конкретних явищ навколишньої дійсності. Він порівнює окремі моральні вчинки, виділяє в них спільні елементи, аналізує їх, щоб знайти попередньо суперечливі моменти, і, нарешті, зводить їх до вищої єдності на основі виділення певних суттєвих ознак. Таким чином він досягає загального поняття про добро, зло, справедливість, красу тощо.

Сократ вчив, що філософія — любов до мудрості, любов до знання — може розглядатися як моральна діяльність у тому разі, якщо знання саме по собі є добро. І це рушійна пружина всієї його діяльності. Сократ вірив, що коли людина знає, що є добре, а що погане, то вона ніколи не

«Бути нижче самого себе -це не що інше як невігластво, а бути вище за самого себе - не що інше як мудрість».

Сократ

вчинить зле. Моральне зло йде від незнання. Отже, знання - це джерело морального удосконалення. Тому істина і моральність — тотожні поняття. Звідси твердження, що існує істинна моральність. Вона - знання того, що таке добре, а разом з тим що є корисне людині, допомагає її блаженству, життєвому щастю. Сократ виділяє такі основні моральні якості людини: міра (знання, які стримують пристрасті); хоробрість (знання, як перемагати небезпеку); справедливість (знання, як дотримуватися законів божественних і людських).

Виступивши з тезою: «Хто розумний, той добрий», Сократ намагався знайти у свідомості, мисленні людини таку міцну і тверду опору, на якій могли б триматись моральність, суспільне життя, держава Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його співгромадяни - занадто багатьом не до вподоби були його іронія і сарказм. Його було звинувачено в розбещенні молоді та в неповазі до богів і священних звичаїв. Засуджений до страти, Сократ відмовляється від утечі, тому що вважає, що хоча суд і несправедливий, але слід підкоритися установленим законам В останній день свого життя, ведучи бесіду зі своїми учнями, говорив, що не боїться смерті, оскільки підготовлений до неї всією своєю філософією і способом життя. Крім того, саме філософствування є не що інше, як умирання для земного життя і підготовка до звільнення безсмертної душі від її тілесної оболонки.

За розповідями, Дельфійський оракул заявив, що немає нікого мудрішого, ніж Сократ. Бажаючи заперечити це твердження, Сократ почав спілкуватися з тими, кого вважав розумнішими за себе, але із здивуванням побачив, що мудрість цих людей показна. Але й тоді Сократ не запишався, а вирішив, що Аполлон через оракула хотів сказати, що він мудріший за інших не тому, що справді мудрий, а тому, що знає, що його мудрість нічого не варта перед мудрістю бога Інші не мудрі, тому що думають, що вони щось знають. Звідси формула Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю» і переконаність, що його поставлено богами до афінського народу (як ґедзя до коня), щоб він не давав своїм співгромадянам впадати в духовний сон і

«Хто знає себе, той знає, що для нього корисне, і ясно розуміє, що він може і чого він не може. Займаючись тим, що знає, він задовольняє свої потреби і живе щасливо, а не беручись за те, чого не знає, не робить помилок і уникає лиха. Завдяки цьому він може визначити цінність також інших людей і, користуючись ними, одержує користь і оберігає себе від лиха».