Козацька доба, серед інших, багата й на твори епістолярного жанру. Що це за твори? Хто їхні автори? Чим можуть бути цікаві ці твори нам сьогодні?

Описуючи чимало цікавих історичних подробиць, дума містить декілька художніх зразків епістолярного жанру: лист Богдана Хмельницького до Василя Молдавського, відповідь останнього Хмельницькому, лист Василя до Івана Потоцького та його відповідь Василеві Молдавському. Лист Хмельницького витриманий у народнопоетичному дусі. Василь Молдавський у своєму панічному листі до Потоцького використовує давні героїко-епічні образи (слід зазначити, що Василь Лупул справді писав листа Потоцькому з проханням про допомогу). Тільки лист Потоцького в думі містить конкретно-історичну інформацію про його власні лихі пригоди: зустріч із Хмельницьким під Жовтими Водами, коли гетьман Потоцького "три дні на прикові край пушки держав"... Літописи Самовидця і Грабянки також передають зміст листа Потоцького до Василя Лупула, що є досить близьким до тексту думи. Таким чином, дума "Похід у Молдавію" є визначним твором і за своїм художнім рівнем, і з погляду дотримання історизму. Вона відтворює історичні реалії, що зберігалися в народній пам´яті протягом майже трьох століть.

Окрім дум, що мають героїко-епічний, історичний характер, існують значні групи творів цього жанру, які за змістом можна віднести до побутових, моралізаторських, сатиричних, пародійних тощо. Вельми оригінальним джерелом з історії козацького побуту є дума "Козацьке життя", що виникла, найімовірніше, у другій половині XVII — на початку XVIII ст., хоча деякі дослідники датують її більш раннім часом. Дума відома у п´яти варіантах, записаних на Лівобережжі у XIX ст. Крім того, існує пісенний варіант думи — "Як був собі козак Голота".

"Козацьке життя" правдиво змальовує не відображене в жодній іншій думі домашнє життя козака, який мусив часто й надовго залишати сім´ю, що призводило до занепаду господарства і руйнації родинних стосунків. Один із дослідників думи, Б. Кирдан, наводить два архівні документи 1729 р., в яких кілька козаків просять дозволити їм залишити своїх жінок, бо ті, поки чоловіки були в поході, пиячили, гультяювали, перелюб чинили. Деякі дослідники вважають, що розриви шлюбу були в ту добу звичайним явищем серед козацтва на Лівобережжі. Зміст даної думи цілком підтверджує існування таких фактів. Але джерельне значення думи полягає також у тому, що тут ми простежуємо народну точку зору на описане в думі явище. Народна мораль, безперечно, засуджує легковажну поведінку козачки-господині за відсутності чоловіка, який виїхав у важливій справі. Водночас деякі варіанти думи певною мірою виправдовують жінку тим, що часта відсутність удома господаря призводила до занепаду господарства. Загалом, у думі відбились реальні, й, мабуть, досить поширені випадки в родинному житті зубожілих козаків.

Родинні стосунки знайшли також своє відображення в таких думах, як "Азовські брати", "Вдова і три сини", "Прощання козака з родиною", "Сестра та брат". Вони містять цінну інформацію про сімейно-родинні, соціально-економічні стосунки між членами сім´ї — братами, батьками і дітьми, вітчимом і пасинком і т. ін. Безперечну цінність мають думи цієї групи також для вивчення української народної етики, системи моральних цінностей нашого народу.

З кінця XVII ст. продукування дум починає зменшуватись.

Серед творів цього виду, що відобразили події початку XVIII ст., можна назвати єдину думу, до того ж відому в одному варіанті, записаному в 30-х роках XIX ст. І. Срезневським на Дніпропетровщині. Це дума "Семен Палій і Мазепа". Деякі дослідники вважали її фальсифікатом, проте, на думку М. Плісецького, багато що у тексті думи підтверджує її автентичність. Зокрема мова твору в цілому не викликає підозри, на відміну від мови багатьох відомих фальсифікацій ЗО—40-х років XIX ст., що рясніли гапаксами (гапакси — словотвори або форми слів, що вживаються тільки в даній пам´ятці, яких немає в жодному іншому тексті, які взагалі невідомі в мові) та словами-монстрами (скаліченими до краю), які з´являлись у фальсифікатах тому, що їхні автори погано знали і народну мову, і народну поетику. Наприклад, згадуючи фальсифікат "Дума-оповість про морський похід старшого князя-поганина у християнську землю", М. Плісецький наводить такі приклади гапаксів і слів-монстрів: "військо насажувать", "волосяна даха", "бог Посвистач", "чайми", "крийма укривали" тощо.

До набагато пізніших джерел даного жанру належить уривок думи "Гайдамака Гнат Вітрогон і пан Боровський", в якій ідеться про ватажка одного з гайдамацьких загонів XVI11 ст.

Уривок цікавий тим, що містить певні історичні відомості про реальну історичну особу — гайдамака Вітрогона — мешканця села Мотовилівки, неподалік від Василькова. У його селі ніхто не знав, що він очолює загін гайдамаків, оскільки односельців у загоні не було. Добуті гроші Вітрогон роздавав бідним селянам. Урешті-решт гайдамака спіймали й четвертували у Білій Церкві. Пан Боровський — польський державний урядовець на Мотовилівщині, намагався обманути Вітрогона, обіцяючи йому волю, якщо той викаже своїх товаришів, але гайдамака не піддався на підступ і гідно пішов на смерть.

Дума засвідчує, що у другій половині XVIII ст. даний жанр ще був досить продуктивним. Вона перегукується з цінними відомостями документальних джерел XVIII ст. про співців-кобзарів у гайдамацьких загонах, з якими влада розправлялася так само жорстоко, як і з усіма гайдамаками.

Протягом XIX ст. співці-кобзарі в основному виконували та "удосконалювали" думи, що були створені у попередні віки. Найвідомішими з них були Остап Вересай, Архип Никоненко, Андрій Шут та ін. Проте на початку XX ст. відновилися спроби створення нових творів цього жанру. Зокрема, дума "На славній Україні", на думку дослідників, була створена спеціально до XII археологічного з´їзду, що відбувся у Харкові в 1902 p., з метою привернути увагу громадськості до фактів переслідувань кобзарства царською владою та поліцією. На відміну від дум попередніх часів, автором яких виступав власне народ, автором цієї думи був один із кращих тогочасних кобзарів Михайло Кравченко. Можливо, якусь участь у її створенні брали кобзарі Т. Пархоменко та П. Древченко. Михайло Кравченко був також автором двох історичних дум — "Чорна неділя в Сорочинцях" та "Сорочинська трагедія 1905 року", — в яких розповідалося про трагічні події грудня 1905 р. в селі Сорочинці на Полтавщині, де проживав кобзар. У думах описано розправу, яку вчинили над повсталими селянами каральні загони підпроводом повітового справника Барабаша та члена Полтавської земської управи Філонова. Вони складені в дусі давньої традиційної поетики цього жанру, вирізняються точністю зображення історичних реалій, яскравістю образів.

У 1940 р., до 100-річчя виходу у світ першого видання Шевченкового "Кобзаря", група кобзарів створила велику думу-поему "Слава Кобзареві". Серед авторів цього твору були 1. Іванченко, П. Носач, Ф. Кушнерик, Є. Мов-чан та інші відомі кобзарі. У ньому використані поетичні засоби не лише думового жанру, а й народних пісень, а також певною мірою й билин.

Особливості форми думового твору зумовлені тим, що думи не співаються, а виконуються речитативом у супроводі музичного інструмента — бандури, кобзи або ліри. Дума не знає певної строфічної будови, вона розпадається на нерівні періоди, відповідно до ходу розповіді; кожен такий період становить закінчене синтаксичне ціле, дає завершену думку; вірш складається з нерівної довжини рядків ("Дума про трьох братів із Азова" має, наприклад, рядки від п´яти складів до двадцяти трьох); на відміну від подібної форми штучних віршів, вірш у думах добре римізований і рима відіграє в них велику роль (переважно дієслівна, якою об´єднується кілька рядків); музична мелодія різноманітна, відповідно до змісту. Кожен кобзар мав свій окремий варіант мелодії, під який виконував усі думи свого репертуару. Поетика дум у дечому нагадує сербський епос. Як і пісня, дума вживає паралелізми й антитематики; з рис, властивих стилістиці дум, слід виділитичасте вживання подвійних синонімічних виразів (долом-долиною, плаче-ридає, біжить-підбігає). Думи широко використовують постійні епітети (бідна вдова, буйний вітер, сизий орел, сива зозуля, свята церква), причому герої утримують епітети при кожній згадці ("дівка-бранка, Маруся попівна Богуславка").

Вживання церковнослов´янських і складних слів наводило на думку про "книжне" походження дум, проте, з погляду Д. Чижевського, церковнослов´янський елемент був загальною ознакою мови XVI—XVII ст.; Ф. Колесса вважав це наслідком зближення кобзарського і лірницького репертуарів, унаслідок чого козацькі думи набули моралізаторських тенденцій та церковних ознак у мові. В думах зберігся великий пласт цінної історичної інформації, героїчна поезія українського народу, поезія суворого козацького життя. Козацькі думи мають вагу історичних документів, дуже важливих для висвітлення козацької доби української історії.

Поняття «мандрівні дяки» пов’язане, насамперед, із Г.Сковородою. А які витоки цього явища? Звідки воно поширилось на Україну? Що Вам відомо про творчість (напрям) представників цього руху (течії)?

Мандрівні дяки - представники української сміхової культури XVII–XVIII ст., творці бурлескно-гумористичної літератури, що ознаменували появу низового бароко. До цієї категорії належали вихідці з бідних родин, які не мали ніяких засобів для прожиття та навчання і змушені були в період канікул йти в народ заробляти шматок хліба. Мандрівні дяки переходили з місця на місце, шукаючи собі не лише заробітку, але й нових вражень, знайомств, а то й пригод. Інколи такі ходіння тривали роками. Хоча вони, за словами відомого вченого П. Г. Житецького, "не винесли зі школи закінчених знань й пішли по світу промишляти уривками науки". А в тім, знали трохи латину, вміли співати, укласти різдвяний діалог з інтермедією. Вершиною бажань багатьох з них було стати священиком й таким чином забезпечити собі майбутнє. Проте більшість так і залишилася дячками.

Причинами їх появи були обстоювання українцями права на освіту, відсутність на хуторах церков, а, як наслідок, шкіл. Мандрівними дяками були переважно студенти-бурсаки, вихованці українських духовних шкіл, які під час канікул розходилися по містах і селах у пошуках засобів існування. Прекрасні гумористи, дотепні оповідачі, вправні співаки, віршувальники вчили дітей читати, писати, співати, лагідно ставилися до них, у навчанні широко використовували народну педагогіку. Вони не мали свого постійного осідку (тому й називали їх “мандрівними”). Небажання бути закріпаченим місцевим паном, прагнення уникнути переслідувань за вільнодумство, а також обмеженість кількості дітей шкільного віку на хуторах змушували вчителя часто змінювати місце своєї роботи.

 

“Мандрівні” вчителі виконували велику культурну місію, беручи на себе організацію “пересувної ” школи. Вони залишили благородний слід у розвитку та становленні українського шкільництва.

Є.Плетенецький і його культурно-освітній гурток добре відомі в Україні та за її межами. Де діяв цей гурток? Хто входив до його складу? Чим вони здобули собі славу? Коли це відбувалося?

Будучи архімандритом, Плетенецький створив ряд шкіл та зокрема сприяв організації школи Київського братства. В 1615 році за наказом Єлисея Плетенецького в Києво-Печерській лаврі була побудована друкарня, яка почала друкувати не лише церковні, але й полемічні, філософськи твори, що виходили староруською книжною мовою, польською і латиною.

Першою книгою, яка вийшла в лаврській друкарні, стала церковно-служебна книга «Часослов» (1616), котру також використовували для викладання в школах. Так з моменту заснування друкарні й до смерті Архімандрита лаврська друкарня видала 11 книжок. Навколо друкарні Плетенецький згуртував провідних культурних та церковних діячів України того часу. До цього гуртка ввійшли З. Копистенський, П. Беринда, Л. Зизаній, Т. Земка, Г. Дорофієвич та інші.