1 страница. Дитячий світовий бестселер Заснована в 2005 році ББК 84.7СПО JT’76 Переклад з англійської Вероніки Гладкої та Катерини Корякіної Художнє оформлення серії

Дитячий світовий бестселер Заснована в 2005 році ББК 84.7СПО JT’76 Переклад з англійської Вероніки Гладкої та Катерини Корякіної Художнє оформлення серії Світлани Железняк Ілюстрації Вікторії Дунаєвої Друкується за виданням: Дж. Лондон. Біле Ікло: повість. — К.: Школа, 2009. — 256 с.: іл. Лондон Дж. Л76 Біле Ікло: повість: для серед, шк. віку / Джек Лондон; пер. з англ. В. Гладкої та К. Корякіної; іл. В. Дунаєвої. — Вид. 2-ге, без змін. — К.: Національний книжковий проект, 2011. — 256 с.: іл. — (Дитячий світовий бестселер). ISBN 978-617-592-176-0 Захоплива повість видатного англійського письменника Джека Лондона про долю вовченяти, яке потрапило до людей. ББК 84.7СПО © Видавництво «Школа», 2009 ©ПрАТ«НКП», 2011 ISBN 978-617-592-176-0 ЧАСТИНА ПЕРША ПУСТЕЛЯ

Розділ І уст за поживою

Темний ялиновий бір похмуро чорнів уподовж обох берегів замерзлої річки. Недавній вітер зірвав із дерев біле покривало інею, і тепер вони мовби тулилися одне до одного, чорні й зловісні в сутінках надвечір’я. Глибока незмірна мовчанка панувала над країною, а сама ця країна була така пустельна й непорушна, така самотня і холодна, що від неї навіть тугою не віяло. Тут чувся сміх, але страшніший за всяку тугу, — сміх невеселий, як сфінксів усміх, сміх, як мороз, холодний і пройнятий жахом перед неминучістю. То владна, затаєна в собі споконвічна мудрість глузувала з життя, з марних його поривань. То була Пустеля, жорстока, льодосерда північна Пустеля. Але життя, зухвале й відважне, прийшло й сюди. Замерзлою річкою пробирався запряг собак, схожих на вовків. Кудлата їхня шерсть узялася памороззю, а віддих, клубками вихоплюючись із пащ, замерзав у повітрі й осідав на шерсть крижаними кришталиками. На собаках була ремінна упряж з довгими й також ремінними посторонками, при-в’язаними до санок, що вони тягли за собою. Санки, зроблені з грубої березової кори, не мали полозків і сунулись по снігу всім днищем. Передок санок було загнуто вгору, як сувій паперу, щоб не вгрузати в сніг, що високою хвилею здіймався перед ними. На санках стояв вузький довгий ящик, міцно до них прив’язаний. Крім нього, були ще й інші речі: укривала, сокира, кавник, сковорода, але насамперед впадав у вічі цей вузький довгий ящик. Поперед собак, ледве волочачи свої широкі лижви, йшов чоловік. За санками плентався другий. На санках у ящику лежав третій, який уже завершив свою земну працю. Пустеля здолала його й звалила з ніг, і більше вже ніколи не буде він ані рухатись, ані боротись. Пустеля не терпить руху. Життя для неї — це зневага, бо життя є рух, а Пустеля завжди намагається знищити його. Вона заморожує воду й не пускає її пливти в море, вона витискає сік з дерев, аж поки вони промерзнуть до самого серця; але найлютіше, найжахливіше катує вона й гнобить людину, намагаючись її упокорити, бо людина — найневгамовніша в світі істота, що завше повстає проти законів Пустелі, за якими всякий рух кінець кінцем мусить спинитись. Та все-таки спереду і ззаду санок ступало двоє невгамовних і безстрашних людей, яких ще не здолала смерть. Вони були загорнені в хутра й м’які вичинені шкури. їхні вії, щоки й губи геть узялися інеем від замерзлого віддиху, і облич не видно було зовсім. Вони здавалися якимись привидами-мо-гильниками, що десь у царстві тіней ховають третього привида. Але то були живі люди, що прийшли сюди, в цей край самоти, глуму й мовчання, то були маленькі сміливці, що шукали великих пригод, що відважилися стати на герць із могутнім світом, далеким, чужим і мертвим, як безмежний простір космосу. Вони йшли мовчки, зберігаючи дихання для дороги. З усіх боків їх оточувала тиша, яку вони відчували, немов щось матеріальне. Вона тиснула на розум, як вода на великій глибині тисне на тіло водолазові. Вона гнітила їх безмежністю й непорушністю свого закону. Вона не поминула жодного найдальшого закутка в їхній свідомості, вичавила з неї, як вичавлюють сік із винограду, увесь фальшивий запал і екзальтацію і всю надмірну самовпевненість людської душі, аж доки вони відчули себе маленькими й мізерними цятками, порошинками з обмеженим розумом і куценьким хистом, іграшками потужних і сліпих стихійних сил. Минула година, за нею друга. Тьмяне світло короткого безсонячного дня почало вже мерхнути, коли серед німої тиші звідкись здалеку долинуло кволе виття. Воно відразу піднеслося вгору, на кілька секунд завмерло на верхній ноті, тремке й напружене, а потім поволі стихло. Можна було подумати, що це зойк якоїсь загиблої душі, коли б не бриніли в ньому нотки сумної люті й голодного заповзяття. Чоловік, котрий був попереду, озирнувся і вловив погляд чоловіка, що йшов за санками. Дивлячись один на одного поверх довгого ящика, вони кивнули головами. І знову гостре виття, неначе голкою, пронизало тишу. Обидва чоловіки прислухалися, звідки ці звуки. Воли линули зі снігових просторів, якими щойно проїздили подорожні. Почулось утретє виття, наче у відповідь, теж ззаду, цього разу трохи лівіше. — Це за нами, Білле, — сказав той, що йшов попереду. Голос його був хрипкий і якийсь неприродний, говорив він натужно. — З м’ясом скрута, — відказав його товариш. — Це вже відколи й кролячого сліду я не бачив. Вони замовкли, хоч і далі напружено прислухались до голодного виття, що весь час було чути позад них. Коли вже зовсім смеркло, вони повернули собак до ялин на березі річки й там отаборились. Труна, яку поставили коло вогню, правила й за стіл, і за ослін. Збившись докупи по той бік вогню, собаки гарчали й гризлися, проте ніяк не хотіли бігти в темряву. — Щось вони, Генрі, сьогодні занадто до вогню тиснуться, — промовив Білл. Генрі, сидячи навпочіпки перед вогнищем і прилаштовуючи кавника зі шматком льоду, мовчки кивнув головою. Озвався він тільки тоді, як сів на труну й почав їсти. — Вони знають* де їхній шкурі безпечніше, — сказав він. — Адже тут їх нагодують, а там їх самих зжеруть. Вони розумні собаки. Білл похитав головою. — Хто його зна. Товариш поглянув на нього запитливо:. — Вперше чую, щоб ти сумнівався в їхньому розумі. — Генрі, — сказав той, старанно пережовуючи боби, — ти часом не звернув уваги, як собаки гризлись, коли я їх годував? — Та гризлись більше, ніж звичайно, — визнав Генрі. — А скільки в нас собак? — Шестеро. — Ось що, Генрі... — Білл спинився на мить, щоб надати більшої баги своїм словам. — І я кажу, Генрі, то шестеро в нас собак. Я вийняв із торбини шість

Рибин і дав кожному собаці по рибині, Генрі, й однієї рибини не вистачило. — Ти не так полічив. — У нас шестеро собак, — незворушно повторив Білл. — Я вийняв шість рибин. Одновухому не вистачило. Довелося витягти з торби ще одну рибину. — У нас тільки шестеро собак, — наполягав Генрі. — Генрі, — вів своєї Білл, — я не хочу сказати, що всі були собаки, але по одній рибині з’їли семеро... Генрі перестав жувати, подивився через вогонь і полічив собак. — їх тільки шестеро зараз, — сказав він. — Я бачив, як один біг по снігу, — відповів Білл зі спокійною впевненістю. — Тоді було семеро. Генрі глянув на нього співчутливо. — Я буду страшенно радий, коли ця подорож скінчиться, — зауважив він. — Що ти цим хочеш сказати? — А те, що оцей наш вантаж впливає на твої нерви, і тобі ввижається невідь-що. — Отож і я подумав, — відповів Білл повагом, — Коли я побачив, що він побіг, то зразу глянув на сніг. На ньому були сліди. Я полічив собак — усі шестеро були на місці. Сліди ті й досі на снігу. Коли хочеш, можу показати. Генрі не відповів нічого й мовчки жував собі. Упоравшись із вечерею, він запив її кухлем кави й утер рота верхнім боком долоні. — Отже, ти гадаєш, це був... Його перебило протягле сумне виття звідкись із темряви. Генрі спинився, прислухався і, махнувши в той бік рукою, докінчив: —...один із тих? Білл кивнув головою. — Нехай мені очі повилазять, коли я думаю інакше! Ти сам бачив, як гризлися собаки. Виття дужчало й лунало тепер з усіх боків, тиша перетворилась на пекельний галас. Перелякані собаки, збившись докупи, тиснулися так близько до вогню, аж їм займалася шерсть. Білл підкинув у вогонь хмизу й запалив люльку. — Щось ти зовсім зажурився, Білле, — сказав його товариш. — Генрі... — Білл якусь хвилину в задумі пахкав люлькою. — Я оце думаю, Генрі, що він значно щасливіший, ніж ми з тобою. — Він показав на третього чоловіка, постукавши пальцем по труні, на якій вони сиділи. — Як ми з тобою, Генрі, помремо, то добре ще, коли нас закидають камінням, щоб собаки не розтягли. — Ну, ми не те, що він: у нас нема ні близьких людей, ні грошей, — промовив Генрі. — Хто б це нас поволік ховати в таку далечінь. — Ніяк не доберу, Генрі, чого такий чоловік, як оцей, що на батьківщині в себе був лордом абощо і ніколи не мусив дбати ні про їжу, ні про одяг, — чого він заперся сюди, на цей Богом забутий край світу? Цього я ніяк не збагну. — Еге, сидів би вдома, то дожив би до глибокої старості, — погодився Генрі. Білл розкрив рота щось сказати, але передумав і лише мовчки показав на стіну темряви, що обступила їх з усіх боків. Обриси годі було розгледіти в мороці ночі, — видно було тільки пару очей, що горіли мов жарини. Генрі показав головою на другу пару, на третю. їх уже багато, і вони кільцем оточили табір, пересувалися з місця на місце, гасли і тут-таки знову спалахували. Неспокій собак дедалі більшав, і раптом, охоплені сліпим жахом, вони щільно присунулись до вогню, полохливо тиснучись і припадаючи людям до ніг. Продираючись уперед, один собака потрапив у вогонь і заскавучав з болю та ляку, а в повітрі запахло смаленою шерстю. Кільце миготливих очей ворухнулося на мить і трохи відступило далі, але коли собаки заспокоїлись, знову опинилося на тому самому місці. — Оце біда, Генрі, що набоїв у нас мало. Білл, докуривши люльку, допоміг товаришеві розстелити хутра та укривало на ялиновім гіллі, що він розклав поверх снігу ще перед вечерею. Генрі щось пробурчав і став розв’язувати мокасини. — Скільки, кажеш, набоїв у тебе лишилось? — Три, — була відповідь. — А зараз би згодилося й триста. Тоді б я показав їм, клятим! Він сердито посварив кулаком туди, де світились очі, і дбайливо поставив свої мокасини біля вогню. — Та хоч би вже цей мороз пересівся! — заговорив він знову. — Ось уже два тижні все п’ятдесят градусів. І чого це я подався в цю подорож? Не до душі вона мені, Генрі. Щось воно не зовсім гаразд. Коли б уже швидше приїхати, і хай йому грець. Оце б сиділи тепер коло вогню у форті Мак-Геррі й грали б собі в крибедж. Добре було б! Генрі тільки пробурчав щось і заліз у свою постіль. Він уже засинав, коли товариш збудив його. — Слухай, Генрі, коли той чужий приходить їсти рибу, то чого ж собаки не кидаються на нього? Ніяк не можу цього втямити. — Ти щось занадто нетямкий став, Білле, — почув він напівсонну відповідь. — Раніш я не помічав цього в тебе. Краще мовчи й укладайся, а завтра встанеш здоровісінький. У тебе печія, тож ти й не маєш спокою. Вони спали поряд, під одним укривалом, і важко дихали обоє. Вогнище вже догорало, І кільце вогненних очей, яке оточувало табір, змикалось дедалі тісніше. Коли якась пара очей присувалася занадто близько, собаки, що полохливо трималися купи, починали сердито гарчати. Один раз вони навіть Білла розбурхали. Обережно, щоб не збудити товариша, він виліз з-під укривала й підкинув ще хмизу в огонь. Коли полум’я розгорілось, кільце очей відсунулось далі. Погляд Біллів спинився випадково на собаках. Він протер очі й хвилину пильно дивився на них, а потім знову заліз під укривало. — Генрі! — гукнув він. — Генрі! Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав: — Що там? — Нічого, — була відповідь, — тільки собак знову семеро. Я оце допіру перелічив. Генрі буркітливо сприйняв цю новину, а тоді захріп і знов уже спав. Вранці він підвівся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. Поки Білл згортав постіль і вкладав речі на санки, Генрі заходився поночі готувати сніданок. — Слухай, Генрі, — раптом озвався Білл. — Скільки, ти кажеш, у нас собак? — Шестеро. — А отже ні! — заявив переможно Білл. — Знову семеро? — спитав Генрі. — Ні, п’ятеро. Один десь дівся. — Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі й, покинувши сніданок, пішов лічити собак. — Твоя правда, Білле, — сказав він. — Феті зник. — І не помітили як. Шукай тепер вітра в полі. — Оце не щастить, — зауважив Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Я певен, що він скавучав у них клятих у горлянці! — Феті завше був дурний, — мовив Білл. — Але й найдурніший собака не такий дурний, щоб іти на певну смерть. Генрі критично оглянув решту собак, швидко оцінюючи, чого кожен із них вартий. — Жоден з цих собак не зробив би такої дурниці, їй-бо, — додав він. — Та їх і дрючком від вогнища не відженеш, — погодився Білл. — Я завше був такої думки, що у Феті не всі дома. Таким надгробним словом було вшановано собаку, що загинув на Далекій Півночі, — і воно аж ніяк не було скупішим за епітафії іншим собакам, ба навіть і людям. Розділ II ВОВЧИЦЯ

Поснідавши й склавши на санки свої убогі пожитки, люди залишили привітне вогнище й рушили в темряву. І одразу ж почулося дике й тужливе виття — крізь морок і холод воно долинало до них звідусіль. Було не до розмов. Розвиднілось о дев’ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло в тому місці, де опуклість землі стає стіною між південним сонцем та світом Півночі. Але цей рожевий відтінок незабаром збляк. Сіре денне світло трималося до третьої години, а тоді й воно згасло, і полярна ніч огорнула своїм покровом пустельну й мовчазну землю. Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Воно линуло з лівого боку, з правого, ззаду, і часом так близько, що собак жах проймав, і вони починали панічно шарпатися в запрягу. Після одного такого нападу страху, розплутавши разом із Генрі посторонки, Білл промовив: — Коли б уже вони натрапили на яку дичину і дали нам спокій. — Атож, слухати їх, аж за спиною бере, — погодився Генрі. Більше вони не розмовляли, доки знов не зупинились на спочинок. Генрі стояв, нахилившись над казанком з бобами, і підкладав у нього льоду, коли нараз почув удар, крик Білла й пронизливе скавучання собак. Він випростався й побачив якусь невиразну темну тінь, що майнула по снігу й зникла в темряві. А потім він побачив, що Білл стоїть серед собак, чи то врадуваний, чи то похнюплений, і в одній руці тримає замашного дрючка, а в другій — хвоста в’яленого лосося. — Таки потяг половину, — сказав він, — але я його добре вгрів. Чув, як заверещав? — А що він за один? — спитав Генрі. — Не розгледів. Знаю тільки, що й ноги, й паща, й шерсть, як у кожного собаки. — Мабуть, приручений вовк. — Авжеж, приручений, чорти б його взяли, коли з’являється саме тоді, як годують, і хапає їхню пайку риби. Цього вечора, коли вони сиділи після вечері на довгому ящику, смалячи люльки, кільце вогненних очей ще більше повужчало. — Коли б хоч яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій, — сказав Білл. Генрі пробурмотів щось не дуже люб’язне, і з чверть години вони сиділи мовчки. Генрі дивився на вогонь, а Білл — на кільце очей, що палали в темряві тепер уже зовсім близько від вогнища. — Коли б уже ми під’їжджали до Мак-Геррі, — знову почав він. — Та замовкни ти зі своїм «коли б» та «коли б»! Розскиглився! — сердито вихопилось у Генрі. — У тебе просто печія, й того ти скімлиш. Проковтни ложку соди — і як рукою зніме, та й мені з тобою веселіш буде. Вранці Генрі прокинувся від страшних прокльонів, що сипалися Біллові з уст. Він сперся на лікоть і побачив, як його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища — руки обурено піднесені вгору, лице скривлене від гніву. — Гей! Що там таке? — крикнув Генрі. — Фрог зник, — була відповідь. — Невже? — Та кажу ж тобі — зник. Генрі враз вихопився з-під укривала й кинувся до собак. Перелічивши їх уважно, він укупі з Білл ом став так само люто проклинати Пустелю, що забрала в них і другого собаку. — Фрог був найдужчий з цілого запрягу, — нарешті сказав Білл. — Та й не дурний, — додав Генрі. Така була друга епітафія за ці два дні. Поснідавши похмуро, вони запрягли решту собак у санки. День був такий самісінький, як і попередні. Обоє мовчки тяжко посувались уперед по замерзлій землі. Мовчанку порушувало тільки виття їхніх переслідувачів, що йшли невидимі за ними назирці. Коли після полудня посутеніло, переслідувачі знов підступили ближче, й виття їхнє чути було трохи не поруч. Собаки лякалися, шарпались неспокійно, Генрі з Біллом не раз мусили розплутувати посторонки, і це ще більше гнітило їх. — Ну, це вже припне вас, дурні тварюки, — задоволено сказав Білл увечері, упоравшись зі своєю роботою. Генрі облишив вечерю і підійшов подивитись. Його товариш прив’язав собак до палиці, як то індіанці роблять. На шию кожному собаці він надів ремінну петлю і до неї коло самої шиї, щоб собака не дістав зубами, прив’язав довгу грубу жердину. Кінець жердини він прикрутив ременем до кілка, забитого в землю. Отож собаки не могли перегризти ременя коло шиї, а жердина заважала їм перегризти його біля кілка. Генрі схвально кивнув головою. — Лишень так і втримаєш Одновухого, — сказав він. — Цей перекусить ремінь, все одно як ножем черкне, хіба що не так швидко. Вранці тепер усі будуть цілі. — Ще б пак! — ствердив Білл. — Коли ще хоч один собака пропаде, я завтра не питиму кави. — Знають кляті, що в нас нема чим стріляти, — зауважив Генрі, лягаючи спати, і показав на мерехтливе кільце навкруг. — Коли б їм послати хоч зо два постріли, вони б стали поштивіші. Що не ніч, підходять ближче. Відведи-но очі від огню та подивись туди уважніш... Бачиш он того? Часину вони допитливо стежили за невиразними силуетами, що пересувалися поза відсвітом багаття. Пильно вдивляючись туди, де світилася пара очей, можна було розгледіти в темряві обриси звіра. Час від часу навіть видно було, як вони переходять з місця на місце. Увагу Білла й Генрі привернув гамір серед собак. Одновухий то страшенно скавучав, пориваючись у темряву, то, відступаючи назад, люто гриз жердину. — Дивись-но, Білле, — шепнув Генрі. У коло, освітлене вогнищем, прослизнув якось боком звір, схожий на собаку. В рухах його відчувались і острах, і зухвалість. Обережно позираючи на людей, він усю свою пильність зосередив на собаках. Одновухий метнувся до чужинця, наскільки дозволяла йому жердина, і відчайдушно заскавучав. — Цей одновухий дурень щось не дуже й боїться, — зауважив упівголоса Білл. — Вовчиця, — пошепки відповів Генрі. — Тепер ясно, що воно з Феті й Фрогом. Її випустила зграя як принаду: вона заманює собак, а тоді все кодло кидається й загризає їх. Багаття затріщало, й одна головешка засичала й відкотилась убік. Звір умить відскочив і щез у темряві. — Знаєш, що я думаю, Генрі? — сказав Білл. -Що? — Я думаю, що це її почастував я тоді дрючком. — Не маю жодного сумніву, — відповів Генрі. — І ось що я хочу сказати, — мовив далі Білл. — Вона не боїться багаття, а це річ підозріла й неподобна. — І знає вона напевне більше, ніж годиться знати порядному вовкові, — погодився Генрі. — Вовк, що приходить саме тоді, як годують собак, либонь, таки досвідчений. — У старого Вілена був колись собака, і от він утік з вовками, — думав уголос Білл. — Це вже я знаю. Я сам його підстрелив у вовчій зграї на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, що три роки не бачив свого собаки. Увесь цей час він ганяв з вовками. — Мені здається, ти вгадав, Білле. Цей вовк таки собака, і він не раз їв рибу з людських рук. — Якщо я матиму нагоду, то хоч він вовк, хоч ні, буде з нього комусь м’ясо, — заявив Білл. — Нам не можна більше втрачати собак. — Але ж у нас тільки три набої, — заперечив Генрі. — Я вижду, щоб стріляти напевно, — була відповідь. Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Біллове хропіння. — Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати, — сказав він, будячи його снідати. Білл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі. — Слухай, Генрі, — лагідно дорікнув він, — ти нічого не забув? Генрі уважно розглянувся й похитав головою. Білл показав йому порожній кухоль. — Сьогодні ти не питимеш кави, — сказав Генрі. — Невже вся збігла? — стурбовано запитав Білл. — Ні, не збігла. — Гадаєш, вона мені завадить? — Ні, чого там. Білл аж почервонів, заходячись гнівом. — То, може, ти мені поясниш, у чому річ? — сказав він. — Спенкер зник,— відказав Генрі. Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Білл обернув голову і з місця полічив собак. — Як це трапилось? — байдуже спитав він. Генрі знизав плечима. — Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг зробити, це певно. — Холерний собацюра, — повільно й спокійно промовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. — Не міг дістати свого ременя, так допався до Спенкерового. — Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків. — Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці. — Бери каву, Білле. Але той похитав головою. — Та пий, — пропонував Генрі, взявши кавника. Білл відсунув кухля. — Я не хочу бути патякалом. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, — і не питиму. — А кава ж смачна, — спокушав Генрі. Однак Білл був непохитний, їв свій сухий сніданок і присмачував його прокльонами на адресу Одновухого, що втнув такий вибрик. — Сьогодні на ніч припну їх так, що не дістануть один одного, — сказав він, коли вони рушили в дорогу. Пройшли вони ярдів сто, як раптом Генрі, бувши попереду, нагнувся й підняв якусь річ, що потрапила йому під плетену лижву. Було поночі, й він не міг її розгледіти, але навпомацки впізнав, що це таке, і жбурнув її назад. Вона вдарилась об санки, відскочила від них і впала просто Біллові на лижви. — Може, це тобі придасться! — гукнув Генрі. Білл аж ахнув. Оце все, що лишилося від Спенке- ра, — оцупок, до якого він був прив’язаний. — Вони злигали його з усіма бебехами, — сказав він. — Ломака гола, як бубон. Навіть ременя з’їли з обох кінців. Я кажу тобі, Генрі, вони з біса голодні, і поки ми доїдемо, й до нас доберуться. Генрі зневажливо всміхнувся. — Правда, за мною вовки то ще не ганялись, але бувало й гірше, і нічого — бачиш, живий. Щоб порішити такого, як я, синашу мій, якогось там десятка настирливих тварюк замало. — Не знаю, не знаю, — пробурмотів зловісним тоном Білл. — Ну, то потім дізнаєшся, як під’їжджатимемо до Мак-Геррі. — Щось не дуже в це віриться, — затинався на своєму Білл. — Просто ти підохляв, та й усе, — авторитетно заявив Генрі. — Хіни тобі треба. Ось тільки-но доберемось до Мак-Геррі, я тобі добренну порцію вгачу. Білл пробурчав свою незгоду з таким діагнозом і змовк. День був, як і попередні. Розвиднілось о дев’ятій. О дванадцятій обрій на півдні порожевів од невидимого сонця, і почався холодний похмурий підвечірок, потім знов насунув смерк, а через три години його мала заступити ніч. Коли сонце марно спробувало виглянути з-за обрію, Білл витяг із санок свою рушницю і сказав: — Ти йди вперед, Генрі, а я піду гляну, що там твориться. — Краще ти тримайся санок, — запротестував Генрі. — У тебе тільки три набої. А то хтозна, що може трапитись... — А тепер хто скімлить? — спитав, тріумфуючи, Білл. Генрі не відповів нічого й поплентався сам далі, тільки весь час оглядався тривожно в сіру пустку, де зник його товариш. Через годину, йдучи навпростець, Білл наздогнав санки. — Вони порозбігались і никають на всі боки, — сказав він. — Дичини шукають, але й від нас не відступа-ються. Вони, бач, певні, що ми їхніх зубів не уникнемо, і знають, що треба лиш трохи почекати. А тим часом нишпорять поблизу, щоб чим поживитись. — Ти хочеш сказати, їм так здається, що ми від них не втечемо? — поправив Генрі з притиском. Та Білл не слухав його. — Я деяких бачив, — страшенно худющі. Гадаю, що їм уже кілька тижнів нічого не перепадало, крім Феті, Фрога й Спенкера, а їх така сила, що де там цього б вистачило! Схудли, що далі вже нікуди. Ребра — наче пральна дошка, а животи попідтягало до самого хребта. Кажу тобі, вони у відчаї. От-от почнуть казитися з голоду, і тоді лиш начувайся! За кілька хвилин Генрі, що йшов тепер позад санок, тихенько свиснув застережливо. Білл оглянувся й спокійно зупинив собак. Зовсім на видноті, на самій дорозі, за поворотом, що його санки щойно проїхали, вихопилась кудлата звірина. Носом до сліду, вона бігла за ними легко й спритно. Коли санки спинились, вона й собі стала, витягла морду й пильно подивилась на них, тремтячими ніздрями внюхуючись у людський запах. — Вовчиця, — сказав Білл. Собаки полягали на сніг. Він обійшов їх і став біля санок поруч із товаришем. Обоє стежили за чудною твариною, що ось уже кілька днів женеться за ними і встигла погубити половину їхнього запрягу. Виждавши трохи, звір підбіг на кілька футів уперед. Потім ще раз так само, і ще, аж опинився за яких сотню ярдів від санок. Коло ялин він знову пристав і, піднявши морду, носом і очима вивчав людей, що стежили за ним. Він дивився на них якимсь чудним сумним поглядом, мов той собака, тільки що й сліду собачої відданості не було в цьому погляді. Це був сум, породжений голодом, жорстоким, як вовчі ікла, і немилосердним, як самий мороз. Звір був великий, як на вовка, і, хоч дуже худий, виразно показував на одного з найбільших представників своєї породи. — Футів два з половиною зростом, — визначив Генрі, — й, либонь, не менше як п’ять футів до хвоста. — Але яка дивна масть, — зауважив Білл. — Я зроду не бачив рудих вовків. Аж брунаста ніби. Звісно, шерсть вовчиці не була брунаста. Справжня вовча шерсть. Власне, сіра навіть, але з легким рудуватим відтінком, який то з’являвся, то зникав, вводячи тим в оману. Звичайнісінька сіра шерсть нараз мінилася якимось дивним рудуватим кольором, якому важко й назву добрати. — Як собі хочеш, але це чистий тобі ескімоський собака, і то здоровий, — сказав Білл. — Я б не здивувався, коли б він раптом замахав хвостом. — Гей ти, псюра! — гукнув він. — Ану ходи сюди, як тебе там! — Ані крихти тебе не боїться, — засміявся Генрі. Білл замахав погрозливо руками і голосно закричав, але звір не виявляв жодного страху і тільки ще більше нашорошився. Він усе дивився на них з немилосердним голодним сумом. Перед ним було м’ясо, а він був голодний. Якби в нього вистачило духу, він би кинувся на них і зжер. — Слухай, Генрі, — сказав Білл, несвідомо притишивши голос аж до шепоту, бо ж річ була поважна. — У вас три набої. З такої відстані постріл певний. Не вцілити не можна. Він забрав у нас трьох собак, і треба покласти цьому край. Що ти скажеш? Генрі притакнув головою, Білл обережно витяг із санок рушницю, але не встиг навіть націлитись, як вовчиця кинулася вбік і щезла між ялинами. Товариші глянули один на одного. Генрі промовисто присвиснув. — Як це не спало мені на думку раніше! — голосно бурчав Білл, кладучи рушницю назад у санки. — Коли вовк приходить саме тоді, як годують собак, то він мусить знати й за рушницю. Кажу тобі, Генрі, що оця тварюка — це вона все нам накоїла. Коли б не вона, в нас було б шестеро собак, а не троє. їй-бо, Генрі, я таки доберуся до неї. На видноті її не вб’єш, занадто вже розумна вона. Але не я Білл, коли я не вистежу її із засідки. — Тільки далеко не відходь, — порадив Генрі. — Як накинеться на тебе ціла зграя, то три твої набої поможуть, як мертвому кадило. Звірі з біса голодні, тож гляди, Білле, пильнуйся. Цього вечора отаборились рано. Троє собак не могли везти санки так швидко й такий тривалий час, як це робили шестеро, і вони вже помітно знесиліли. Чоловіки теж рано повкладалися спати, а Білл, перш ніж залізти під укривало, поприв’язував собак так, що вони не могли дістати один до одного. Але вовки ставали чимдалі сміливіші й навіть серед ночі будили вже людей. Вони підходили так близько, що собаки починали казитися з ляку, і, щоб утримати знахабнілих драпуг на безпечній відстані, доводилось раз у раз підсичувати вогнище. — Я чув, як матроси розповідають про акул, що пливуть за кораблями, — зауважив Білл, залізаючи під укривало, раз ото так підкинувши хмизу до вогню. — А вовки — це суходільні акули. Вони своє знають краще за нас і зовсім не на прохідку за нами вдаряють. Схламають вони нас, Генрі. А певно, що схламають. — Тебе то вже наполовину схламали, коли ти таке плетеш, — відрубав Генрі. — Хто боїться різок, той все одно, що вже відшмаганий. Так і ти — все одно, що вже на зубах у вовків. — Вони стріскали людей і не таких, як ми з тобою, — відповів Білл. — Чи ти коли перестанеш скімлити? Вже слухати набридло! Генрі сердито повернувся на другий бік, дуже здивувавшись, що Білл змовчав йому. Це зовсім на нього не схоже, його завше так легко роздратувати гострим словом. Генрі довго про це думав, аж доки заснув. Його остання думка, коли йому вже злипались повіки, була про Білла: «А й справді Білл засумував. Треба буде завтра його трохи розважити». Розділ III тоаоані виття

Ранок почався щасливо. За ніч не пропав жодний собака. Людям трохи відлягло від серця, і вони рушили далі серед мовчання, мороку та холоду. Білл, здавалося, забув свої сумні передчуття, що мучили його напередодні, й став навіть жартувати з собаками, коли близько полудня на повороті раптом перекинулися санки. Все переплуталось. Запряг зав’яз між стовбуром та величезним валуном, і, щоб привести все до ладу, довелося розпрягти собак. Нахилившись над санками, чоловіки силкувалися підняти їх, коли це Генрі ненароком побачив, що Одновухий біжить убік. — Назад, Одновухий! — крикнув він, випростуючись і обертаючись за собакою. Та Одновухий ще більше наддав бігу, волочачи за собою свої посторонки. А там, на щойно пройденій дорозі, чекала на нього вовчиця. Наближаючись до неї, він нашорошив вуха й уже не біг, а йшов легкою дрібною ходою, а тоді й зовсім став. Він дивився на неї ласо, але з недовірою і острахом. Вовчиця, ніби всміхаючись, вискалила зуби, так наче загравала з ним. Потім грайливо ступила до нього декілька кроків і спинилась. Одновухий підійшов ближче до неї, все ще насторожений, нашорошивши вуха й високо піднявши голову та хвоста. Він витягнув носа обнюхатися а нею, але вона, грайливо кокетуючи, відступила. Щоразу, як він підступав на крок ближче, вона відступала назад. Так вона заманювала його далі й далі від людей, коло яких він мав надійний захист. Раз у нього ніби промайнула підозра — він повернув голову назад і глянув на перекинуті санки, на своїх товаришів по запрягу і на двох людей, що його кликали. Але коли й сяйнула йому якась думка, то вовчиця відразу ж її розвіяла: вона підійшла до нього, обнюхалася з ним і знову стала, кокетуючи, відступати назад. Тут Білл згадав про рушницю. Тільки ж вона була під перекинутими санками, і поки Генрі допоміг йому їх підважити й дістати її, Одновухий і вовчиця так близько підійшли одне до одного, що стріляти з такої відстані стало вже небезпечно. Занадто пізно Одновухий зрозумів свою помилку. Ще не втямивши в чому річ, Білл і Генрі побачили, як він обернувся й помчав до них. А потім вони побачили, як навперейми йому, під прямим кутом до дороги, через сніг, величезними стрибками гналося з десятеро худих сірих вовків. Умить де й ділися грайливість і кокетство вовчиці, — загарчавши, вона кинулась на Одновухого. Той відштовхнув її плечем і, побачивши, що відступ йому відрізано, але не втрачаючи надії таки добігти до санок, рвонувся до них по колу. Щохвилі наспівали ще вовки й приставали до погоні. Вовчиця все гнала за Одновухим, сама на відстані стрибка від нього. — Куди ти йдеш? — раптом спитав Генрі, поклавши руку товаришеві на плече. Білл скинув руку. — Не можу я терпіти, — сказав він. — Більше не візьмуть у нас жодного собаки. Я їм покажу. З рушницею в руках він кинувся в кущі, що росли обік стежки. Замір його був ясний: вважаючи санки за центр кола, яким пробігав Одновухий, Білл розраховував перерізати його в тій точці, куди погоня ще не добігла. Серед білого дня, з рушницею в руках було цілком можливо налякати вовків і врятувати собаку. — Будь обережний, Білле! — гукнув йому навздогін Генрі. — Не важ марно життям. Він сів на санки й став чекати, що буде далі. Нічого іншого йому не лишалось. Білл незабаром зник з очей, але час від часу поміж кущів та ялин, що росли окремими купками, з’являвся і знову щезав Одновухий. Генрі зрозумів, що становище його безнадійне. Собака відчував усю небезпеку, але він мусив бігти по зовнішньому колу, а вовча зграя бігла по внутрішньому, коротшому. Годі було сподіватись, що Одновухий настільки випередив своїх переслідувачів, аби раніше за них перетяти їхнє коло й добігти до санок. Різні лінії хутко зближувалися. Генрі знав, що десь отам на снігу, заслонені від нього деревами й кущами, от-от зійдуться зграя вовків, Одновухий і Білл. Трапилось це навіть раніше, ніж він сподівався. Пролунав постріл, за ним ще два, раз по раз, і Генрі зрозумів, що Білл уже вистріляв усі свої набої. Слідом за пострілами почулося страшенне скавуління та гарчання. Генрі розпізнав перелякане виття Одновухого і квиління чи не пораненого вовка. І все. Гарчання стихло. Квиління завмерло. Тиша знов огорнула безлюдний край. Генрі довго сидів на санках. Йому не треба було йти побачити, що сталося. Він знав це так добре, неначе воно трапилось перед його очима. Тільки один раз він скочив на ноги й хутко витяг сокиру з санок, але потім знову сів і задумався, а останніх двоє собак, зовсім перелякані, тулилися до ніг його. Нарешті він підвівся, немов побитий, і став запрягати собак. Потім перекинув мотуза собі через плече і разом з собаками потяг санки. Та пройшов він небагато. Тільки-но стало смеркати, він спинився на ніч і припас собі чимало хмизу; тоді нагодував собак, зварив вечеряти, поїв і постелився коло самого вогню. Однак виспатись йому не судилося. Не встиг він і очей стулити, як вовки підійшли майже до самого вогнища. Тепер не треба було напружувати зору, щоб розгледіти їх. Вони оточили його й багаття тісним кільцем, і при світлі вогню він добре бачив, як вони лежали, сиділи, підповзали на животах, снувалися навколо. Деякі навіть спали. По-собачому згорнувшись на снігу клубками, вони втішалися сном, а він не смів тепер і очей стулити. Увесь час Генрі підтримував яскравий вогонь, знаючи, що тільки цим він може врятувати своє тіло від іклів голодних вовків. Обидва собаки лежали біля нього. Вони жалібно скавучали й тулились до його тіла, шукаючи захисту, а коли якийсь вовк підходив дуже близько, починали розпачливо гарчати. Кільце тоді одразу зворушувалось, вовки схоплювались з місць, пориваючись нетерпляче вперед, і над усім підносилося їхнє завзяте виття й гарчання. Потім вони вляглися, і декотрі з них навіть засинали знову. Але кільце стискалося щодалі тісніше. Потроху дюйм за дюймом, то там, то сям вовк підповзав дедалі ближче, доки вся зграя опинилася, може, на відстані одного стрибка від Генрі. Тоді він почав вихоплювати головешки з вогнища й кидати ними у звірів. Це викликало поспішний відступ, який супроводило люте виття і перелякане гарчання, коли добре кинута головешка влучала й обпікала занадто зухвалого хижака. На ранок Генрі був знесилений і змарнілий, очі його позападали від безсоння. Ще потемки він зварив собі снідати, а о дев’ятій годині, коли розвиднілося й вовча зграя відійшла, взявся до роботи, яку обміркував за цю довгу ніч. Він зрубав кілька молодих ялин і, прив’язавши їх навхрест до стовбурів великих дерев, зробив щось наче поміст. Потому, перекинувши через нього мотузки від санок, за допомогою собак підняв і поставив там зверху труну. — Вони з’їли Білла, може, з’їдять і мене, але вас, добродію, вони не дістануть, — сказав він, звертаючись до мерця, похованого на деревах. Упоравшись із цим, Генрі рушив у дорогу. Порожні санки легко мчали за собаками, що гнали чимдуж, як і людина, добре розуміючи, що порятунок їхній — якнайшвидше дістатися форту Мак-Геррі. Вовки вже зовсім осміліли і бігли спокійною риссю за санками й поруч, повисолоплювавши червоні язики та поводячи худющими боками. Вони були страшенно худі — самі кістки й шкура, та м’язи повипинались мотуззям, аж Генрі дивувавсь, як вони ще тримаються на ногах і в сніг не падають. Він не зважувався йти до смерку. Опівдні сонце не тільки зігріло південну частину неба, але показало з-за обрію свій блідий, золотистий окраєць. Генрі видалося це доброю прикметою. Дні вже довшали, сонце поверталося. Не встигли ще згаснути його радісні промені, як Генрі вже отаборився. Лишилося ше кілька годин сірого денного світла й похмурих сутінків, і він використав цей час, щоб припасти якнайбільше хмизу та гілля. Разом з ніччю прийшов жах. Одне, що голодні вовки позухвалішали, а друге, що Генрі цілу ніч не спав. Попри всі зусилля волі, долав його сон, і він так і дрімав, присівши біля вогнища з сокирою між