Наука адміністративного права

Адміністративне право України як галузь права

Метод адміністративного права

Система адміністративного права

Адміністративне право та інші галузі права

Наука адміністративного права

 

§ 1. Адміністративне право України як галузь права

Адміністративне право — це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень.

Адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини у сфері державного управління, розвиває та зміцнює його демократичні основи. Адміністративному праву належить особлива роль у механізмі правового впливу — воно виступає необхідним і важливим інструментом управління соціальними процесами у суспільстві. Інакше кажучи, адміністративне право — це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права специфікою предмета, методу регулювання та структурними особливостями (системою розміщення нормативного матеріалу).

Предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин, які виникають у зв'язку з реалізацією функцій державного управління, з приводу здійснення широкої і різноманітної виконавчої та розпорядчої діяльності.

Адміністративному праву притаманні певні межі правового регулювання — це сфера діяльності виконавчих та розпорядчих органів і суспільні відносини управлінського характеру, що складаються у цій сфері. Вони виникають, розвиваються та припиняються між: вищими і нижчими органами виконавчої влади (між Кабінетом Міністрів України і обласною державною адміністрацією); органами виконавчої влади і підпорядкованими їм підприємствами, установами, організаціями (між Міністерством освіти і науки України і ректором вищого навчального закладу); органами виконавчої влади, які не пов'язані безпосередньо підпорядкованістю (між Міністерством охорони здоров'я України і Міністерством освіти і науки України); органами управління і органами громадських організацій (між обласною державною адміністрацією і президією обласної ради профспілок); органами виконавчої влади і громадянами (між районним відділом внутрішніх справ і громадянином, який притягається до адміністративної відповідальності за адміністративний проступок).

Для зазначених суспільних відносин характерним є органічний зв'язок із здійсненням мсти державного управління і тому в них обов'язково, як правило, бере участь орган державного управління або посадова особа, яка представляє цей орган, наділена певними повноваженнями щодо здіснення виконавчої та розпорядчої діяльності.

Управлінські відносини можуть складатися у процесі внутрішньоорганізаційної діяльності управлінського характеру інших державних органів, їх посадових осіб. Наприклад, прокурор області керує роботою міських і районних прокурорів, здійснює підбір і розміщення кадрів, контроль за виконанням покладених на них повноважень і т. ін. Однак ця діяльність прокурора є допоміжною щодо основної, оскільки вона спрямована на забезпечення умов для нормального здійснення Генеральним прокурором України і підлеглими йому прокурорами нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, урядом Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими та розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, організаціями, установами незалежно від форм власності, підвідомчості та належності, посадовими особами і громадянами (ст. 1 Закону України від 5 листопада 1991 p. «Про прокуратуру»). Те ж саме можна сказати і про управлінську діяльність судових органів як допоміжну відносно правосуддя.

Специфічні управлінські відносини виникають і розвиваються також у системі громадських організацій, наприклад, між їх органами, керівними органами профспілок та об'єктами виробничого, соціально-культурного чи побутового призначення, якими вони керують. Члени інспекції робітничого контролю профспілок мають право наприклад, складати протоколи про адміністративні правопорушення, що стосуються правил торгівлі і надання послуг працівниками торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, громадянами, що займаються підприємницькою діяльністю (ст. 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Очевидно, що повноваження такого роду реалізуються за межами внутрішнього життя профспілкових організацій, носять зовнішній характер.

Отже, ми розрізняємо два типи управлінської діяльності: виконавчо-розпорядчу, здійснювану органами виконавчої влади, [управлінську. здійснювану іншими державними органами та громадськими організаціями. Загальне між ними полягає у збігу формальних моментів (підбір кадрів, контроль і перевірка виконання і т. под.), а відмінність між ними пов'язана з характером і призначенням діяльності, її значенням у механізмі здійснення функцій держави. Видається, що ця відмінність є визначальною (наприклад, до управлінської діяльності органів прокуратури не входить здійснення функції управління, а отже, вона не має зовнішніх проявів, оскільки відбувається усередині апарату цих органів). 1.1. Адміністративне право як галузь права
Державне управління - вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої впади. В той же час державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій.

Завдяки цьому поняття "державне управління" за змістом є ширшим, ніж поняття "виконавча влада". Для визначення змістовно поєднаних сфер або галузей суспільного життя, що потребують державного управління, використовується термін "сектор державного управління".

Система державного управління - складне поняття, зміст якого охоплює такі складові елементи:

а) суб'єкти управління, тобто органи виконавчої влади;

б) об'єкти управління, тобто сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави;

в) управлінська діяльність (процес), тобто певного роду суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління.

Адміністративне право – це публічне право.

Адміністративне право – це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління.

Предмет адміністративного права:

- відносини державного управління у сфері економіки, фінансів, соціального захисту і т.д.;

- управлінські відносини у системі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

- управлінські відносини, що складаються у процесі внутрішньої організації діяльності інших органів (прокуратура, суд, апарат ВРУ), діяльності підприємств, установ, організацій;

- управлінські відносини, пов’язані з реалізацією повноважень і функцій виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування;

- відносини, що виникають у зв’язку із забезпеченням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування прав і свобод громадян, надання їм різних управлінських послуг;

- відносини у сфері адміністративної юстиції;

- відносини, що виникають у зв’язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності.

Відносини, що становлять предмет адміністративного права, характеризуються такими ознаками:

1. це управлінські відносини;

2. виникають в результаті здійснення управлінської діяльності;

3. один із суб’єктів наділений владними повноваженнями;

4. це відносини влади і підпорядкування;

5. забезпечуються силою державного примусу.

Метод адміністративного права – це сукупність приймів, способів, засобів, за допомогою яких адміністративно-правові норми врегульовують відносини, що входять до предмету адміністративного права.

Метод адміністративного права - імперативний.

Прийоми, які містяться у адміністративно-правових нормах:

- приписи;

- дозволи;

- заборони.

Особливості методу адміністративного права:

- найпоширенішими є приписи;

- односторонність волевиявлення одного з учасників адміністративних правовідносин;

- приписи підлягають застосуванню незалежно від того, з чиєї ініціативи виникли адміністративні правовідносини;

- владність та односторонність приписів не виключають можливості застосування дозвільних засобів регулювання адміністративних правовідносин;

- категоричність.

Адміністративно-правова норма

Адміністративно-правова норма – це загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлене державою, яке регулює виконавчо-розпорядчі відносини, що виникають між органами виконавчої влади та фізичними і юридичними особами, а також відносини внутрішнього адміністрування.

Особливості адміністративно-правової норми:

1. у ній закріплюються відносини з керування, державного контролю та нагляду;

2. метод впливу адміністративно-правової норми – імперативний, державно-владний;

3. виконання приписів адміністративно-правової норми гарантується державою за допомогою таких засобів:

- організаційні;

- роз’яснювальні;

- стимулюючі;

- примусові.

Види адміністративно-правових норм:

І. За цільовим призначенням:

- регулятивні;

- охоронні.

ІІ. За змістом:

- матеріальні;

- процесуальні.

ІІІ. За впливом на поведінку суб’єкта:

- зобов’язуючі;

- забороняючі;

- уповноважуючі;

- заохочувальні.

ІV. За масштабом застосування:

- загальні;

- спеціальні.

V. За повнотою викладення:

- визначені;

- бланкетні.

Реалізація адміністративно-правової норми

Реалізація адміністративно-правової норми – це практичне застосування правила поведінки, що міститься у адміністративно-правовій нормі, з метою регулювання виконавчо-розпорядчих відносин.

Форми реалізації адміністративно-правової норми:

- виконання;

- використання;

- додержання;

- застосування.

Вимоги щодо застосування адміністративно-правової норми:

1. законність;

2. обґрунтованість;

3. доцільність.

Адміністративна реформа

Адміністративна реформа - це вид політико-правової реформи, яка здійснюється у сфері виконавчої влади і стосується як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин з місцевим самоврядуванням.

Принципи адміністративної реформи - це головні засади її проведення, які засновані на відповідній ідеології і політиці адміністративної реформи. У принципах розкривається головне призначення і сутність даної реформи.

Правова основа адміністративної реформи - це нормативно-правові акти, які є відправною точкою і механізмом забезпечення даної реформи.

Нова система державного управління в Україні має бут створена шляхом проведення адміністративної реформи.

Зміст адміністративної реформи:

1) комплексна перебудова існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя.

2) розбудова деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі.

Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:

- формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

- формування сучасної системи місцевого самоврядування;

- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

- організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки

управлінських кадрів;

- запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Адміністративна реформа має здійснюватись у кількох напрямках:

1)створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні.

2)формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління.

3) кадрове забезпечення нової системи державного управління.

4) зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління.

5) наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи.

І) підготовчий етап - мають бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв'язуються першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління.

ІІ) запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.

ІІІ) поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління.

На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.

 

§ 2. Метод адміністративного права

Взагалі (у принципі) всі галузі права використовують у регулятивних цілях єдині засоби, закладені у самій природі права. Це — припис (накладення прямого юридичного обов'язку здійснити певні дії); заборона (накладення прямого юридичного обов'язку не здійснювати певні дії); дозволення (юридичний дозвіл здійснювати певні дії за своїм розсудом). Конкретне призначення тієї чи іншої галузі права впливає на вибір юридичних засобів впливу і на перший план може вийти один із них. Так, для цивільно-правового регулювання характерним є використання дозволення, оскільки врегульовані цивільним правом майнові відносини носять, як правило, договірний характер (наприклад, цивільна угода, господарський договір), який має на меті рівність сторін. Проте кожна галузь права використовує все ж таки всю сукупність засобів правового впливу, виділяючи з їх сфери основні для цієї галузі.

Під адміністративно-правовим методом регулювання розуміється сукупність правових засобів і способів (прийомів), які застосовують органи управління для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини. Адміністративно-правове регулювання управлінських суспільних відносин фактично є формою юридичного опосередковування зв'язків між суб'єктом і об'єктом управління, правовим засобом цілеспрямованого керуючого (управлінського) впливу. Але ці зв'язки і цей вплив припускають відоме підкорення волі підлеглих єдиній керуючій волі. Таким чином, із цього випливає, що адміністративно-правове регулювання має своїм об'єктом такі суспільні відносини, в яких становище сторін характеризується їх фактичною нерівністю: один із учасників «підлеглий» відносно іншого. Інакше кажучи, об'єкт управління підпорядкований суб'єкту управління. Так, адміністративне право регулює управлінські відносини між вищими та нижчими органами виконавчої влади, побудовані на засадах організаційної підлеглості. Відповідно кожна ланка системи органів виконавчої влади підпорядкована по вертикалі відповідній вищій ланці. У відносинах між органами управління і громадянами також наявна фактична нерівність волі сторін, яка, проте, не носить характеру організаційної підлеглості громадянина цим органам. Саме органи управління встановлюють обов'язкові для громадян правила поведінки (наприклад, протипожежні, санітарно-гігієнічні і т. ін.), застосовують до них у необхідних випадках примусові заходи (наприклад, накладення адміністративних стягнень), вирішують питання, що виникають з ініціативи громадян (наприклад, по їх скаргах і заявах) і т. под.

§ 3. Система адміністративного права

Система адміністративного права — це внутрішня побудова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів — інститутів і норм, що утворюють її, їх єдність і структурний взаємозв'язок. Вона складається із двох частин: загальної і особливої, що обумовлене сутністю і специфікою державного управління, його багатогалузевим характером і необхідністю постійного вдосконалення. Іноді говорять про спеціальну частину адміністративного права.

Загальна частина адміністративного права об'єднує норми, що закріплюють принципи державного управління; правове становище суб'єктів адміністративного права (органів виконавчої влади, державних службовців, громадян та ін.); форми і методи виконавчої та розпорядчої діяльності; адміністративний процес; засоби забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні.

Особлива частина адміністративного права містить норми, що регулюють управління промисловістю, агропромисловим комплексом, соціально-культурною сферою (освітою, наукою та ін.), адміністративно-політичною діяльністю (управління внутрішніми справами, управління юстицією), а також міжгалузеве державне управління у сферах статистики, стандартизації, ціноутворення і т. ін.

Зміст загальної і особливої частин адміністративного права є взаємозалежним і складає єдине ціле. Норми загальної частини застосовуються до всіх інститутів особливої частини. Наприклад, загальні правила, що регулюють порядок підготовки, видання, набрання чинності і дію актів державного управління, реалізуються у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів управління у всіх галузях соціально-культурного будівництва з урахуванням їх специфіки.

Поряд з поділом на дві основні частини (загальну і особливу) система адміністративного права складається із адміністративно-правових інститутів — груп норм, що регулюють тісно пов'язані, однорідні суспільні відносини (наприклад, державної служби).

§ 4. Адміністративне право та інші галузі права

Для більш глибокого розуміння предмета адміністративного права і сутності адміністративно-правового методу регулювання необхідно висвітлити зв'язок галузі права, яку ми розглядаємо, з іншими, суміжними галузями права. Це важливо і для характеристики соціальної ролі і особливостей адміністративного права, шляхів його вдосконалення.

Найбільш тісний зв'язок спостерігається між адміністративним правом і конституційним правом, яке становить основу всіх галузей права, включаючи й адміністративне. Предметом конституційною права є передусім суспільні відносини, які складаються у зв'язку із здійсненням влади, діяльністю органів державної влади, проведенням виборів до представницьких органів державної влади, реалізацією конституційного статусу громадян і т. ін. Конституційні положення закріплюють місце органів виконавчої влади в системі державного механізму, підстави їх взаємовідносин з органами державної влади, правосуддя і прокуратури, важливі принципи їх формування і діяльності. Таким чином, приписи норм конституційного права слугують вихідною основою для норм адміністративного права, які регулюють різноманітну і повсякденну виконавчо-розпорядчу діяльність органів державного управління. В нормах адміністративного права розвиваються і деталізуються положення Конституцій України та інших джерел конституційного права щодо функціонування виконавчих і розпорядчих органів.

Певні зв'язки існують між адміністративним правом і трудовим правом у сфері регулювання службових відносин. Норми останнього визначають статус державних службовців як учасників трудового процесу. Що стосується норм адміністративного права, то вони регулюють державнослужбові відносини, а саме: умови вступу на державну службу, порядок її проходження, правила користування документами, повноваження посадових осіб в організації трудового процесу.

Адміністративне право носить тісно пов'язане з цивільним правом, передусім тому, що ці галузі регулюють відносини майнового характеру. Проте норми цивільного права стосуються майнових відносин, в яких сторони є рівноправними, а норми адміністративного права — майнових відносин, які базуються на адміністративній підпорядкованості одної сторони другій.

Адміністративне право межує з фінансовим правом, яке регулює відносини, що складаються у процесі фінансово-бюджетної діяльності держави. Для регулювання цих відносин використовується адміністративно-правовий метод. Однак фінансове право визнане самостійною галуззю, оскільки регулювання мобілізації, розподілу та використання грошової маси в державних інтересах має велике значення і характеризується специфічними особливостями.

З низкою норм кримінального права пов'язаний зміст норм адміністративного права про відповідальність за адміністративне правопорушення. Так, КпАП встановлює адміністративну відповідальність посадових осіб, а норми кримінального законодавства — їх кримінальну відповідальність за посадові злочини.

Відмежування адміністративного права від інших галузей, які так чи інакше з ним пов'язані, характеризує його самостійне значення. Водночас співвідношення адміністративного права з суміжними галузями права свідчить про їх взаємозв'язок в єдиній системі права.

Від адміністративного права як галузі права необхідно відрізняти адміністративне законодавство, яке є складовим елементом законодавства України. Якщо адміністративне право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління, то під адміністративним законодавством розуміється система правових актів, в яких ці норми знаходять свій зовнішній прояв. Адміністративне законодавство охоплює не всі нормативно-правові акти, а тільки закони та інші акти Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України та урядові постанови загально-нормативного характеру, що належать до управлінської діяльності.

Особливості адміністративного права (своєрідності адміністративно-правового методу регулювання) зумовлені специфікою державного управління як юридично-владної діяльності, що здійснюється виконавчими та іншими державними органами.

§ 5. Наука адміністративного права

Наука адміністративного права покликана аналізувати суспільні відносини у сфері державного управління і систему норм, що регулюють їх (адміністративно-правові норми), досліджувати і узагальнювати закономірності правового регулювання організації і діяльності апарату державного управління. Вона також вивчає правовий статус суб'єктів і об'єктів виконавчої влади, правові форми і методи державного управління, способи забезпечення державної дисципліни і законності в управлінській діяльності, розробляє наукові проблеми, пов'язані з удосконаленням адміністративно-правових інститутів загального, галузевого та міжгалузевого управління.

Розвиток науки адміністративної о права слід розглядати на загальному фоні розвитку держави і права.

У перші роки радянської влади адміністративним правом займалися учені-адміністративісти. наукові погляди і позиції яких формувалися у дореволюційний час, коли практика державного управління і нормативна база його регулювання ще тільки складалися. Це ускладнювало їх наукову розробку.

Перший підручник з адміністративного права (автор — А. Єлістратов) видано у 1922 p., але його зміст не розкриває діяльності державного апарату того часу.

Протягом 1922-1929 pp. В. Кобалевський та О. Євтихієв опублікували низку наукових робіт. У 1925-1929 pp. у Харкові вийшли їх підручники з радянського адміністративного права. Інформація про розвиток науки адміністративного права подавалася і в часописах, наприклад, таких, як «Адміністративний вісник», «Революція права» та ін.

На початку 30-х років наука адміністративного права (тобто дослідження адміністративно-правових проблем) перестала існувати, зовсім припинилося вивчення предмета «Адміністративне право» у вищих навчальних закладах. Це пояснюється тим, що в умовах того часу управління здійснювалося шляхом організаційного впливу без використання правових форм і методів.

Таким чином, наука адміністративного права пережила ідейну і кадрову кризи. Але слід ураховувати і об'єктивні чинники: до 1936 р. у нас управління не було чітко відмежоване від інших типів державної діяльності — ні за Конституцією, ні фактично. Виконкоми у період між з'їздами рад мали владу і управляли, а раднаркоми належали до числа законодавчих органів. За таких умов важко було виділити управлінську діяльність як самостійний об'єкт вивчення, відокремити управлінський апарат від інших ланок державного апарату.

Розвиток науки адміністративного права активізувався після прийняття у 1936 p. Конституції СРСР. У ній чітко визначалися органи державного управління, форми їх діяльності, у деяких статтях розкривався зміст їх виконавчої і розпорядчої діяльності, встановлювався підзаконний характер усіх актів управління, закріплялися організація і повноваження місцевих органів галузевого управління, основи адміністративно-правового статусу громадян.

У 1938 p. відбулася І Всесоюзна нарада з питань науки радянської держави і права, яка прийняла рішення відновити науку адміністративного права і поставила завдання розробити питання про обсяг повноважень органів державного управління, вивчити методи управління економікою, соціально-культурним будівництвом та ін. Активізувалася і підготовка учених-адміністративістів.

У 1940 p. було видано підручник з адміністративного права, підготовлений І. Анановим, Л. Генкіним, Б. Ландау, К. Солнцевим та ін. У цьому автори досить широко визначили предмет науки адміністративного права — через розкриття поняття виконавчо-розпорядчої діяльності сформулювали основні принципи радянського державного управління, визначили систему науки, розкрили систему адміністративного права — загальної та особливої частин, головні інститути.

У роки Великої Вітчизняної війни у сфері науки адміністративного права та адміністративного законодавства розроблялися проблеми, викликані умовами воєнного часу.

У післявоєнний період значний внесок у розвиток науки адміністративного права зробили такі вчені, як О. Луньов, М. Студенікін, Ю. Козлов, В. Манохін, О. Альохін, В. Власов, Ц. Ямпольська, Г. Петров, Д. Бахрах та ін. В їх працях були висвітлені питання про сутність державного управління, особливості адміністративно-правових відносин, їх суб'єктів, державну службу, вдосконалення діяльності виконавчо-розпорядчих органів, зміцнення законності і державної дисципліни. Головними для учених-адміністративістів були проблеми вдосконалення системи органів управління, чіткого розмежування компетенції між ними, підвищення відповідальності кожного органу і посадової особи за доручену справу, розширення прав громадян і посилення їх гарантій та ін.

Після війни увага учених була зосереджена на проблемах підготовки єдиного законодавчого акта з адміністративного права. На жаль, ця робота не мала успіху, тому законодавець пішов іншим шляхом — проведення кодифікації правових приписів, що регулюють відносини окремих інститутів адміністративного права. Були прийняті КпАП, Основи законодавства України про культуру та інші акти.

В Україні адміністративне право викладалось як до, так і після 1917 р. У навчальному плані 1921-1922 pp. Харківського інституту народного господарства на юридичному факультеті воно читалося за спеціальністю «Адміністративісти» як одна із головних дисциплін.

У розвиток адміністративного права в Україні в післявоєнний період істотний внесок зробили І. Пахомов, А. Клюшниченко, О. Бан-дурка, В. Опришко, І. Голосниченко, Л. Коваль, В. Авер'янов, В. Цветков, А. Селіванов, С. Ківалов, Є. Додін та ін., а також професори Харківського юридичного інституту О. Якуба і Р. Павловський, які брали участь у підготовці законодавства про адміністративні правопорушення, наукових розробках проблем державного управління, діяльності місцевих органів державного управління, адміністративної відповідальності. У 1975 p. О. Якуба ви і. за підручник «Радянське адміністративне право (Загальна частина)» У 1986 p. за редакцією Р. Павловського вийшов підручник «Радянське адміністративне право».

ЛІТЕРАТУРА:

1. Коментар до Конституцій України. — К., 1996.

2. БахрахД. Н. Административное право: Учебник для ву­зов. - М.,1997.

3. Брэбан Г. Французское административное право. — М., 1988.

4. Драго Р. Административная наука. — М., 1982.

5. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лек­цій. - К., 1998.

6. Муниципальное право. — М., 1997.

7. Овсянко Д. М. Административное право. — М., 1997.

8. Тихомиров Ю. А. Публичное право. —М., 1995.

9. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и про­цесса. - М., 1998.

10. Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.