Тема 1. Особливості і визначення предмету дослідження академічного релігієзнавства.

На найзагальнішому рівні розуміння “Релігієзнавство” означає “знання про релігію” або “знання релігії”. Отже, об’єктом дослідження цієї гуманітарної галузі знання має бути релігія. Релігія є складним духовно-історично-соціальним феноменом людства, до якого можливі різні підходи. Очевидним є лише те, що релігія, якою ми її можемо спостерігати, притаманна власне людському способу життя, і не належить до природної сфери дійсності. Останнє і визначає гносеологічну цінність релігії та релігієзнавства: заглиблюючись у релігію чи пізнаючи її основи, ми збільшуємо своє розуміння людини та людства загалом, осмислюємо власне людський спосіб освоєння світу.

Становлення релігієзнавства як галузі гуманітарного знання та визначення релігії в інтелектуальній історії людства широко висвітлюється у підручниковій літературі. Зазначимо лише, що різноманітність форм та проявів релігії (в історичній ретроспективі, культурній варіантності та сучасному багатоманітні) значно ускладнює визначення об’єкту та розуміння предмету релігієзнавства. Цілий ряд сучасних дослідників наголошує на тому, що під релігією ми часто розуміємо найрізноманітніші форми та прояви соціального й культурного життя людини. В будь-якій аудиторії запитання “Що таке релігія?” викликає активну дискусію між прихильниками різних підходів до її розуміння. Індивідуальний життєвий шлях людини, її особистісний досвід, особливості соціалізації, культурний контекст, у якому сформувався світогляд особистості, визначатимуть і спосіб її зацікавлення релігією. Крім того, ті чи інші історично-соціальні реалії життя людини актуалізуватимуть різні питання, відповіді на які шукатимуться у релігії.

Як наголошує російський релігієзнавець Мітрохін Л.Н., релігія – це загальне збірне поняття. Не існувало і не існує ні релігії взагалі, ні віруючого взагалі. На його думку в історії діяли і діють окремі релігійні спільноти, що сповідують конкретні погляди, практикують конкретні обряди і свята. Історичні релігії суттєво відрізняються між собою[Митрохин Л.Н. Понятие религии. М., 2003.- 294с.].Однак є і сутнісні ознаки релігії, які дають нам право говорити про релігію взагалі як культурно-історично-соціальний феномен, що супроводжував людство з моменту виділення людини з природного середовища, тобто з моменту постання людини як саме людини, істоти, якій притаманний практично-перетворювальний спосіб освоєння дійсності.

Саме такий прагматично-гуманітарний підхід до релігії притаманний українській релігієзнавчій думці. Традиційно в українському релігієзнавстві від часу виділення релігієзнавчої проблематики у працях видатних українських мислителів 19 ст. релігія розглядається здебільшого як духовно-соціальний феномен. І в цьому контексті, слід зазначити, українські мислителі завжди відрізняли власне релігію від її конфесійних та інституалізованих виявів. У першому випадку релігія на індивідуальному та загальнолюдському рівні неодмінно сприяла або була показником культурно-духовного поступу людства, у другому – відігравала певну соціальну роль (позитивну чи негативну) у конкретних історично-культурних умовах. Так, зокрема, Драгоманов М. розглядаючи релігію як явище духовної культури, продукт культурно-історичного процесу, форму суспільної свідомості, чи комплекс думок, який сприяє осягненню людиною дійсності та прогресивному поступу людства, одночасно піддає критиці конкретні конфесійні її вияви, що здатні відігравати і негативну роль у соціально-історичному розвиткові окремого суспільства, держави (зокрема України). Іван Франко так само вважав ідею особистісного Бога продуктом та мірилом людської духовності. Ідея Бога є для людини виразом прагнення до абсолюту, волі, справедливості, добра, вкрай необхідним взірцем на шляху культурного становлення людства, вона не є сталою і еволюціонує разом із людським суспільством: “історія всіх релігій показує нам наглядно, як чоловік на кожнім ступні свого культурного життя творить собі богів на образ і подобу своїх власних ідеалів. З часом, коли культурне життя підіймається на вищий ступінь, коли дух людський міцніє і бере перевагу над тілесною, матеріального стороною, також поняття про Бога робиться вище, більш духове. Тоді старі, грубі оповідання про бога-теслю, бога-гончара або бога-коваля перетлумачуються инкаше або забуваються, а їх місце займають інші, про бога-войовника, бога-царя, бога-праводавця, а далі доходить і до найвищого – бога-чоловіколюбця, бога-спасителя” [Франко Іван. Сотворення світу./Передм. В.Ф. Погребенника. – К., 2004. – С.129-130]. Реальний же зміст релігійного віровчення, на думку видатного українського філософа, не лише був відповідним культурно-інтетектуальному рівню того соціально-історичного середовища, у якому воно створювалося, але і залежав від світоглядних та політичних прагнень тих, у чиїй силі було його сформулювати: “політика грала значну ролю... у творенні небесних богів” [Там само.– С. 135]. На думку раціоналістично мислячого Івана Франка до всього багатоманіття людьми створених релігійних картин світу є гідна і єдина альтернатива – наука яка, на відміну від суб’єктивно витворюваних релігійних пояснень, об’єктивно описує дійсність і дає верифіковуване знання, тим самим, звільняючи людину від ідеологічної залежності, бо “ні від кого не жадає і ні в кого не терпить віри на слово.... не признає нікому привілеїв, що ті мають доступ до її “святеє святих”, а інші не мають; до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте й святе бажання – пізнати правду, І в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її” [Там само.– С.71-72]. Однак сподівання філософа на те, що наука повністю задовольнить пізнавальні та світоглядні потреби людства сьогодні не виправдалися.

Мусимо наголосити, що релігія не просто є “продуктом” духовно-історично-соціального поступу людства, а, швидше, постає як дієвий чинник останнього. Адже релігія не лише супроводжувала людину з моменту виділення останньої з природного середовища, а безпосередньо сприяла цьому процесові, створюючи можливість людині ідентифікувати себе відносно сил, які керують і управляють природою. Так на думку видатного українського сучасного релігієзнавця Колодного А., призначенням релігії є не пізнання світу, навіть людини, а служіння орієнтиром останній в її поєднанні із Всесвітом через віднайдення в собі того, що підносить людину до Абсолюту, Всезагального. [Колодний А. Феномен релігії. Природа, структура, функціональність, тенденції. – К., 1999. – 52с.].

Релігію можна розглядати як історичний, духовний, культурний, соціальний феномен. Як історичний феномен вона осмислюється через сукупність різноманітних, послідовно змінюваних своїх форм, що відрізняються ступенем складності системної організації, функціональною зорієнтованістю. Як духовний феномен релігія виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ, що, очевидно, сприяє і зростанню духовно-інтелектуального рівня людства. Як культурний феномен релігія не лише впливає на формування певного типу культури, стає способом (виробляє символічні засоби) її вираження, а й визначає напрямки зростання духовно-культурного рівня суспільства, продукуючи цінності та орієнтири, що сприймаються як істинні сенси. Як соціальний феномен релігія забезпечує поступову соціальну інтеграцію на основі уявлень про наявність спільного для колективу людей предка, долі, історичної перспективи або єдиного Бога.

З появи перших уявлень про надприродні сили і до сьогоднішніх розвинених релігійних систем релігія, як історичне явище пройшла певні етапи розвитку ідей, уявлень, культу, організаційної структури. Це був складний і суперечливий шлях від перших примітивних уявлень в неандертальську і кроманьйонську епохи і до перетворення її в пануючу ідеологію в суспільстві, а й зрештою, до духовного сегменту сучасної культури людства. Сьогодні релігія має значний вплив на ідеологію, політику, право, мораль, мистецтво і т.п., багато людей в усьому світі піддані релігійній ідеології, свідомо чи за традицією живуть вони по її канонах, дотримуючись того, що називається "божественний закон": беззаперечно виконуючи розпорядження й утримуючись від того, що в релігійній свідомості зафіксовано і закріплено як заборона.

Витоки релігії по-різному тлумачаться дослідниками різних світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів, наприклад, вона є продуктом фантазії, що виник із прагнення людини з’ясувати ті зовнішні сили -- природні чи соціальні, які панують над нею в її повсякденному житті. Розвивалася вона від фетишистських й анімістичних уявлень до демонологічних вірувань, політеїзму і монотеїзму. Для релігійних людей, вона постає істинним зв’язком з Творцем світу, який поступово через різні форми релігії розкриває людині справжній сенс її життя та дійсні перспективи.

Етимологічно поняття “релігія” означає “зв’язок”, що своєрідно відображає зв’язок людини зі світом (через відчуття причетності людини до Надприродного його начала) та з іншими людьми (через відчуття співпричетності до дії Вищого Начала). Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистісний стан, який можна назвати станом самовизначення у світі, здобуттям людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв’язків із ним. Релігія виступає засобом позалогічного освоєння людиною світу через відчуття своєї причетності до його надприродного джерела, творця, автора, символічним способом самоутвердження людини як істоти надприродного рівня. Через релігію людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до певних граничних основ особистого буття. В релігії, як символічній системі, природні та історичні об’єкти отримують роль знаків життєвозначущих для людини орієнтирів. Віра в надприродне є універсальною характеристикою всіх ранніх форм суспільного життя що зберігається й сьогодні. А тому саме віра в надприродне постає сутнісною ознакою релігії у її визначенні сучасним академічним українським релігієзнавством.

Отже, ми бачимо, що визначальним у тлумаченні предмету релігієзнавства є характер підходу до релігії та загальне розуміння її природи, цінності та функцій, що переважають у певній культурній свідомості. Сьогодні також можливі різні підходи до вивчення релігії, які ґрунтуватимуться на відмінних принципах. Так, скажімо, богословське релігієзнавство оцінює релігію з внутрішньої перспективи і змальовує панорамне її бачення крізь призму переконання у істинності лише однієї релігійної моделі дійсності й хибності або недосконалості всіх інших. Натомість академічне (світське наукове) релігієзнавство є зовнішнім стосовно будь-якої релігійної традиції і ґрунтується на принципах об’єктивності, науковості, світоглядної незаангажованості, плюральності, актуальності, дуальності, історизму та діалектичності.

Релігія дається для наукового дослідження через сукупність своїх функціональних виявів у суспільно-історичному бутті людства. А тому академічне релігієзнавство спирається на системний підхід у дослідженні релігії, внаслідок чого особливістю академічного релігієзнавства та його окремих дисциплін є те, що в них релігія вивчається у поєднанні всіх її структурних компонентів і всієї системи релігійної функціональності, а різноманітність суспільних і духовних процесів розглядається у підпорядкуванні саме розвитку релігії та її функціонування. Предметом дослідження академічного релігієзнавства є релігія в усій єдності її структури, функціональності та закономірностей, адже релігія не може ототожнюватися лише з окремими формами її зовнішнього вираження (ідеями, інституціями, ритуалами тощо). Таким чином предмет даної галузі гуманітарного знання значно ширше за об’єкт її дослідження. Адже релігія тепер постає як релігійний комплекс, цілісна система що трансформується під дією внутрішніх та зовнішніх чинників, і містить у собі різні, взаємопов’язувані та взаємозалежні структурні елементи.

Існує декілька варіантів визначення структурних елементів релігійного комплексу, які залежать від специфіки дослідницького зацікавлення. Узагальнюючи їх можна сказати, що сучасна розвинена релігія необхідно містить у собі:

1) віру в надприродне (психологічний елемент);

2) релігійні уявлення, етично-моральні цінності та ідеї, у яких визначається надприродне та його взаємозв’язок зі світом та людиною.

3) віровчення, у якому сформульовані визначення головних релігійних ідей і яке фіксується авторитетними релігійними текстами;

4) релігійні організації, у які об’єднуються групи послідовників (носіїв релігійного світогляду, які сповідують дане віровчення), що мають ієрархічну будову і складаються із кліру (функціонально покликаного задовольняти релігійні потреби віруючих) та мирян (головних носіїв релігії);

5) релігійну діяльність, через яку реалізовується суспільна функціональність релігії і яка поділяється на культову (коли через символічні форми здійснюється забезпечення власне релігійних потреб віруючих) та позакультову (релігійно обґрунтована і санкціонована діяльність віруючих у суспільстві).

За іншим підходом дослідники виділяють:

1) релігійну психологію (комплекс релігійних почуттів, емоцій, психологічних станів, установок, що ґрунтуються на почутті віри у надприродне);

2) релігійний світогляд (релігійні уявлення, цінності, ідеї та віровчення як наслідок раціоналізації релігійного досвіду);

3) релігійні організації;

4) релігійну діяльність.

З інших підходів можна говорити про теоретичну та практичну релігійність. Перша є внутрішнім аспектом релігійності і містить віру, уявлення, переконання, ідеї, цінності, установки; практична релігійність є виявом теоретичної і включає діяльність віруючих на основі їхніх віри, уявлень, переконань, ідей, цінностей, установок.

З усього вищезазначеного стає очевидним, що найбільш актуальною проблемою академічного релігієзнавства є визначення самого поняття релігії та встановлення чітких параметрів предмету дослідження. Особлива складність полягає у тому, що предмет академічного релігієзнавства не просто виходить за межі природної сфери дійсності, що знеможливлює його повноцінне дослідження та отримання верифіковуваних раціональними засобами результатів, але й стосується тієї інтимної сфери життя людини, яку неможливо вповні виміряти жодними доступними науковими методами. Більше того, спроба втрутитися у цю сферу з дослідницькою метою може спричинити до її небажаних деформацій. Це спричинено тим, що сама релігія з одного боку вкорінена у сутності соціального та культурного життя людства, а з іншого – спрямована до найвищої точки його горизонту (Бог, Трансцендентне джерело, Всезагальний закон). А тому академічне релігієзнавство покликане аналізувати ті вияви релігії, які знаходяться у межах наукової компетенції, констатувати наявні релігійні факти у соціально-духовно-історично-культурній дійсності та оцінювати релігію лише з точки зору її загальнолюдської корисності та власнелюдської цінності.