Політичні режими
В сучасній політичній науці найбільше використовується типологізація за якою політичні режими поділяються на демократичні та автократичні
(недемократичні).В свою чергу недемократичні (автократичні) поділяються на авторитарні та тоталітарні. Необхідно враховувати, що вказана типологія носить умовний характер, є теоретично ідеалізованою схемою. Кожен політичний режим містить в собі синтез двох протилежних принципів організації соціально-політичних відносин – автократизму та демократизму, які майже одночасно виникли в процесі становлення державного періоду в історії людства. Інша справа, пропорційне співвідношення їх елементів в динаміці функціонування режиму. Розглянемо особливості і ознаки виділених типів політичних режимів.
1 Погорілий Д.Є.Політологія: кредитно-модульний курс.Навчальний посібник. – К.:Центр учбової літератури.-
2008,-с.100.
Перш як приступити до розгляду демократичного політичного режиму, зазначимо, що поняття «демократія»(грец. demokratia; demos – народ + kratos – влада) є одним з найбільш багатозначних і вживаних в політичних науках. Цій важливій політологічній категорії присвячена окрема тема в даному посібнику, тому обмежимось в цій темі характеристикою власне демократії як політичного режиму.
Хоча поняття «демократія» означає буквально «народовладдя»,в дійсності можливість всього народу повністю здійснювати політичне владування поки що ні в одній країні не реалізовано, це скоріше ідеал. Проте, ряд країн зробили для його реалізації значні успіхи, більше від інших (США, держави Західної Європи), тому можуть бути зразком для інших в досяганні цього ідеалу.
Головними ознаками демократичного політичного режиму є:
- народ приймає участь у формуванні і реалізації державної влади через участь у виборах та делегуванні представницьким і виконавчим структурам владних повноважень, в межах яких вони діють самостійно; - виборність центральних і місцевих органів влади, їх підзвітність виборцям, можливість ротації якщо оправдали народного довір’я волею виборців. Вибори повинні бути регулярними, загальними, конкурентними, чесними та таємними.
- рішення більшості повинно враховувати інтереси меншості;
- легітимність державної влади, наявність розвинутого громадянського суспільства та його інститутів (див. тему «Громадянське суспільство»);
- у всіх сферах функціонування суспільного життя домінує закон, реалізується ідея правової держави, проголошені права і свободи громадянина та особистості реально забезпечуються. Діє принцип «дозволено все, що не заборонено законом»;
- в процесі функціонування державної влади принцип розподілу влади є визначальним;
- при реалізації державної влади домінують методи переконання, згоди, компромісу, обмежені методи примусу, насильства;
- силові інститути використовуються по прямому призначенню, їх діяльність строго регламентована законами, вони контролюються суспільством;
- ідеологічний і політичний плюралізм, багатопартійність і конкурентність політичних партій, наявність і функціонування політичної опозиції;
- гласність, ЗМІ які вільні від цензури, реалізують не принцип свободи совісті але і виступають в якості одного із інструментів управління суспільством, т.зв. «четвертою гілкою влади». Такі основні риси демократичного політичного
якому політична влада здійснюється конкретним суб’єктом (групою, партією, класом) при мінімальній участі народу.
Авторитаризм має, на відміну від демократії, багату політичну історію. До неї можна віднести азіатські сатрапії, стародавні тиранії, деспотії,олігархії, абсолютистські монархії Середньовіччя і Нового часу, новітні диктаторські режими і військові хунти. Класичним виразом, який влучно передає сутність авторитарного політичного режиму можна вважати слова французького короля Людовіка ХIV- «Держава – це я». В сучасному світі авторитарні режими найбільше поширенні в країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки та в пострадянських республіках.
Авторитаризм в наш час можна вважати як проміжний режим між демократією і тоталітаризмом. З демократичним режимом його зближує наявність автономних, не контрольованих державою суспільних сфер і елементів громадянського
першого чи другого.
Авторитаризм характеризують наступні ознаки:
- концентрація влади в центрі і на місцях в руках політичного лідера чи певного кола, партії, коаліції з одного боку, а з іншого відчуження народу від реального впливу на владу;
- деформується принцип розподілу влади на користь виконавчої, а наявність деяких елементів демократії (наприклад представницьких органів влади) обмежуються владними суб’єктами;
- деформована дія принципу виборності державних органів і посадових осіб
та їх контроль і підзвітність зі сторони суспільства. Поповнення (рекрутування) правлячої політичної еліти здійснюється в основному закритим способом – т.зв. система гільдій (див. тему «Політичні еліти і лідерство»);
- державне управління характеризується жорсткими командно - адміністративними методами керівництва, можуть використовуватися каральні заходи у внутрішній політиці, але практично не використовуються масові репресії, вони носять вибірковий характер;
- органи державної влади, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, можуть діяти на свій розсуд, нерідко ігноруючи норми закону і маніпулюючи ними в своїх інтересах. Силові структури практично непідконтрольні суспільству і часто використовуються владою у політичних цілях;
- єдина ідеологія відсутня, але її можуть замінити традиції, релігія, культура, які наділяють легітимністю лідера і одночасно можуть і частково обмежувати його владу;
- існує обмежена свобода слова, напівгласність, часткова цензура, але повний контроль над всіма сферами відсутній;
- права і свободи людини можуть декларуватися,але реально не забезпечуватися, перш за все у політичній сфері. Людина позбавлена гарантій безпеки а своїх відносинах з державою, де судова система залежить і контролюється владою, є додатком до неї і залежна у своїх рішеннях;
- існування обмеженого ідеологічного і політичного плюралізму, що є, на думку багатьох політологів, однією з найхарактерніших рис авторитаризму. Обмеження стосуються виключно політичних об’єднань, партій, груп інтересів і тиску. Рівень обмеження дозволяє функціонування політичних партій, певних схем напів - і псевдоопозиції режиму в умовах напівсвободи. Напівопозиційні партії і групи можуть дозволити собі навіть критику режиму, але одночасно визнавати його легітимність, а також прагнути до участі у владі. Разом з тим, застосовуються репресії проти реальних опонентів, тих хто справді представляє реальну загрозу владі. Тоді може вводитися жорстка цензура, заборонятися окремі політичні партії, ставати жорсткою правова система, відбуватися маніпулювання законом
для переслідування і покарання політичних супротивників (з цього приводу класичним є вираз, який приписують іспанському диктатору Ф.Франко - «Моїм друзям все - ворогам - по закону»).
Краще зрозуміти сутність авторитаризму допоможе (див. також схему на с.)
!!!!розгляд його основних різновидів:
- традиційні режими,які поширені в державах з абсолютистською формоюмонархії. Для них властива необмежена влада монарха, легітимність якої носить традиційний характер. Монарх наділений необмеженою владою в законодавчій,
Саудівській Аравії, Омані, Катарі, Брунеї, Об’єднаних Арабських Еміратах
- військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються в результаті військових переворотів(путчів).Владу захоплюють військові, діяльність політичних партій і організацій, представницьких органів забороняються, або обмежується. Такими були диктатура «чорних полковників» в Греції, військові хунти Чилі, Аргентині, Бразилії, Парагваї та інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки. - персональні тиранії. За умов такого персоніфікованого режиму влада належить одноособовому диктатору, який опирається на репресивний поліцейський апарат, а інші інститути влади слабкі. Прикладами такого режиму є режим Саддама Хусейна в Іраку, Іді Аміна в Уганді,, Самоси в Нікарагуа. Різновидом такого режиму є султанізм, де при владі задіяні близькі родичі і друзі диктатора, які мають вирішальний вплив на економіку та інші сфери суспільного життя (режим Дювальє в Гаїті, Заїр при диктатурі Мобуту, Центральноафриканська держава при Бокассо).
- неоавторитарні режими. Вони характеризуються концентрацією влади в руках правлячої еліти при формальному функціонуванні багатьох партій, опозиції,
періодичних і конкурентних виборів. Проте влада, завдяки різного роду маніпуляцій зберігається в руках однієї партії. Такі режими, наприклад, функціонують в Мексиці, Сирія а також в Росії та в більшості пострадянських республік; - теократичні авторитарні режими характеризуються владою фанатичних
релігійних кланів. Прикладом такого типу є політичний режим в Ірані, який утворився внаслідок революції 1979 р., коли реальну владу в країні, коли владу захопили ісламські фундаменталісти на чолі з аятолою Хомейні, режим талібів в Афганістані в др.пол.90-х рр.. Такі режими мають багато спільних рис з тоталітарними, роль ідеології займає релігія.
Авторитарні режими найпоширеніші в сучасному світі і тому багатоманітні. В політичній науці виділяють ще й такі типи: - однопартійні режими (Єгипет при Насері, Аргентина при Пероні);
- корпоративний авторитаризм, тіньовий авторитаризм – влада тіньових, нерідко і кримінальних угруповань;
- бюрократичний авторитаризм – влада здійснюється закритою групою чиновників, адміністративно-управлінським апаратом, що спирається на армію та силові органи; - олігархічний авторитаризм – влада заснована на сполученні політичного та економічного панування, союзі бюрократії і олігархічних угруповань(Туніс, Філіппіни при Маркосі (1972 – 1985)).Соціальним результатом політики при такому режимі є різка диференціація і поляризація населення на бідну більшість і меншість яка швидкими темпами багатіє; - популістські режими – засновані на здобуванні популярності в широких масах за допомогою демагогії, використання стереотипів і міфів, маніпулювання суспільною думкою, широкого використання форм безпосередньої демократії – виборів, референдумів, різноманітних форм політичної участі громадян (мітингів, демонстрацій) для легітимації влади1.
Політологи виділяють також, як окремий різновид, т.зв. «авторитаризм розвитку». Його головними рисами є не консервація існуючих соціально-політичних відносин, що історично склалися в суспільстві і є характерними для вище означених типів авторитаризму, а сприяння і стимулювання соціальної політичної та економічної модернізації. Держава стає ініціатором змін в соціально-економічному житті, впроваджує їх під своїм контролем, що в кінцевому результаті йде на користь всього суспільства(Китай, Південна Корея в 80-х рр., Таїланд, Індонезія). Авторитаризм може бути, як вже зазначалося вище, перехідним режимом під час трансформації тоталітаризму. Для такого режиму характерним є одночасна наявність і функціонування як авторитарних так і демократичних елементів, вони визначаються в політології як перехідні, гібридні, є характерними для пострадянських держав (Росія, Білорусь, Молдова, а також і Україна).
Завершуючи аналіз авторитарних політичних режимів, необхідно акцентувати на тому, що неправомірною є оцінка авторитаризму як лише негативного явища. Політична історія знає багато прикладів, коли авторитарні режими, завдяки здатності мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямах розвитку суспільства і нейтралізації політичних супротивників, забезпечили успішний розвиток багатьох країн – Іспанії, Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Чилі та інших.
4. Тоталітаризм.Тоталітаризм–політичний режим,який характеризуєтьсянасильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої верхівки, організованої в цілісний бюрократичний партійно - державний апарат на чолі з вождем і тотальним контролем над всіма сферами суспільства загалом та кожною людиною зокрема 1Погорілий Д.Є.Політологія: кредитно-модульний курс.Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури.-2008,-с 118
На відміну від демократичного і авторитарного політичних режимів, які були способом організації суспільно-політичного устрою суспільства протягом всієї державної і політичної історії людської цивілізації, то тоталітарний політичний режим виник тільки в ХХ ст.. Проте, тоталітарні ідеї і концепції беруть свій початок з політичних теорій стародавнього світу. Як спроби пошуку кращого суспільного устрою вони існували, і були характерні для всіх етапів розвитку суспільно-політичної думки. Свого найбільшого розвитку вони набули в ХІX-ХХ ст. в умовах становлення і розвитку індустріального суспільства, яке створило
всезагальний контроль за особистістю. Зміцніла і сама держава, розширились її соціальні функції. Зростання елементів раціональності, організованості суспільного життя, успіхи в розвитку науки, техніки і освіти створили ілюзії можливості переходу до раціонально-організованого і тотально керованої форми життя в масштабах всього суспільства, що могла реалізувати всесильна і всепроникна державна влада.
Термін “тоталітаризм” увійшов в широкий науковий і загальний вжиток в кінці 20-х років XX століття. Саме слово “тоталітаризм” походить від латинських слів “totalіtas” (повнота, цілісність) і “totalіs” (весь, повний), а в політичну лексику введено італійським вченим і політичним діячем, ідеологом фашизму Д.Джентіле.З цього часу поняття “тоталітаризм” ввійшло в пропагандистський, політичний, а згодом і в науковий лексикон.
Однією з головних ознак тоталітаризму є ідеологізація всіх сторін суспільного життя, прагнення підпорядкувати єдино “вірній” теорії з допомогою планування всі політичні, економічні соціальні процеси. По своєму змісту тоталітарна ідеологія завжди революційна, вона обґрунтовує необхідність формування нового суспільства і людини на основі добре обґрунтованої “світлої” мети, ідеї, навколо якої інтегрується все суспільство, і в яку повинні вірити всі.
Така ідея проголошує прихід нового щасливого ладу, якого ще не було в історії (наприклад, “тисячолітнього рейху” в Німеччині, чи “пролетарського братерства пригноблених” в СРСР). Вся основа тоталітарної ідеології базується на певних соціальних міфах, наприклад, про капіталізм і комунізм, керівній ролі робітничого класу, винятковості і зверхності арійської раси, тощо. Ці міфи не підлягають критиці, набувають характеру релігійних символів, служать основою раціонального обґрунтування всіх суспільно-політичних подій.
Тоталітарна ідеологія пронизана патерналістським духом “батьківським” ставленням вождів, які досягли соціальної “істини”, до недостатньо “просвітлених” мас. Ідеологія, як єдино вірне вчення, носить обов’язковий для всіх характер (в нацистській Німеччині був прийнятий спеціальний закон, який закріплював єдину для всіх німців ідеологію). Тоталітарне суспільство створює могутню машину ідеологічної обробки населення, маніпулювання масовою свідомістю, політична пропаганда ритуалізується, набуваючи рис релігійного культу. Провідником офіційної ідеології виступає єдина партія, нового, тоталітарного типу, яка прийшовши до влади, зрощується з державними інститутами, концентрує всю повноту влади, насильницьким шляхом впроваджує ідеологію в життя, забороняючи при цьому всі інші партії. Існування єдиної партії є невід’ємною рисою у функціонуванні тоталітарних режимів. Другою, важливою і характерною ознакою тоталітарних систем, що, очевидно, безпосередньо пов’язане з першою, є монополія влади на інформацію, повний контроль над засобами масової інформації і жорстка цензура не тільки політичних видань, але і літературно-мистецьких та інших. Звідси і нетерпимість до інакодумства, ідейні противники розглядаються як політичні вороги. Про важливість цієї риси свідчить і те, що політика гласності в перебудовний період, стала першим кроком на шляху демократизації радянського суспільства, а в подальшому сприяла падінню авторитету КПРС і влади. Тоталітарний режим повністю ігнорує і відкидає громадську думку, замінюючи її офіційними політико-
ідеологічними оцінками, основи загальнолюдської моралі, яка повністю підпорядковується офіційній ідеології.
Наступною важливою ознакою тоталітаризму є надцентралізація влади, створення механізму владних структур на однопартійній основі на чолі з одноособовим лідером (“фюрером”, вождем”), жорсткою ієрархічною субординацією і дисципліною. Характерною особливістю цього є відміна, або призупинення на невизначений строк дій конституції і законів, зосередження законодавчої, виконавчої і судової влад в одних руках, тобто перехід від принципу розподілу влад до єдності. Це викликано постійними і частими змінами в усіх сферах суспільно-політичного і економічного життя, а також необхідністю утвердження режиму і подальшою реалізацією відповідних ідей і цілей. Важливою рисою тоталітарних систем є відмова від федералізму в організації державного устрою. СРСР був організований як унітарна держава, що приводило до гострих суперечок між центральним керівництвом на протязі 20 - поч. 30-х рр., поки Й. Сталіну не вдалось остаточно уніфікувати країну. Прийшовши до влади А. Гітлер ліквідував федеральне самоуправління, введене Бісмарком.
Визначальною ознакою тоталітарних режимів є використання насильства і терору в великих масштабах, що здійснюють військові і напіввійськові структури, секретна поліція. Використання військового чи поліцейського терору для наміченої цілі є необхідне і повністю виправдане навіть з юридичного боку, з точки зору лідерів. Для цього створюються спеціальні концентраційні табори, збільшується число тюрем, провадяться масові депортації. Спочатку насильство спрямоване на знищення “внутрішніх” ворогів, як наприклад, залишків контрреволюції і буржуазії в СРСР чи євреїв в Німеччині, внутрішні вороги часто пов’язуються з зовнішніми ворогами. В нетоталітарних країнах не існує аналогів того, щоб в мирний час держава використовувала проти своїх громадян терор і насильство в таких масштабах, як це було в Радянському Союзі і Німеччині. Використання органів насильства не є притаманне лише тоталітарним режимам,
воно пов’язане з традиціями попередніх політичних формацій, але в тоталітарному суспільстві вони перетворюються в інструмент терору, перестають функціонувати в режимі юридичних норм і права, діють безкарно, підпорядковані, як правило, вищій верхівці партії і режиму і їм підзвітні. Характерним для тоталітарних держав є не кількість поліцейських служб, а масштаби їхнього функціонування, охоплення своїм контролем суспільства. Поряд з пошуком суб’єктів внутрішнього насильства, існує і пошук зовнішніх ворогів, зовнішнє насильство. В сфері міжнародної політики і відносин всі режими, як тоталітарні так і не тоталітарні використовують однакові методи і способи функціонування, тому що діють в однакових міжнародних умовах, але в тоталітарних державах зовнішнє насильство використовується для маскування внутрішнього. Масовий терор залякування населення, страх – важливі джерела ресурсів управління тоталітарним суспільством.
Відмінною від інших режимів ознакою, для тоталітарних є характерним повна політизація суспільства, мобілізація якомога більшої його частини для участі в політичному житті. Це досягається створенням громадських організацій, які охоплюють своїм впливом і контролем переважну частину населення а також забороною або приведенням до порядку організацій, опозиційних режимові. Тоталітарна політична система претендує на вираження народної волі, прагне бути втіленням найвищої демократії, для чого організуються різноманітні акції демонстрації всенародної підтримки, які не впливають на процеси прийняття політичних рішень, а є їхнім результатом. Широко використовуються і інші форми безальтернативної демократії, як наприклад організація виборів, де кількість виборців, які обирають, як правило одного кандидата, досягає до 100%, що спостерігалось в Німеччині та Радянському Союзі. Як відомо, в демократичних країнах ця цифра складає 40-80%.
Особливою ознакою тоталітаризму є його прояви в соціально-економічному житті держави. Тоталітаризм створює адекватну собі соціальну структуру,
проголошує винятковість певного класу, як це було в СРСР, чи раси, нації в Німеччині, на основі цього знаходить собі масову соціальну опору. Відповідно це приводить до поділу всіх людей на своїх і чужих, існування внутрішніх і зовнішніх ворогів – буржуазії, світового імперіалізму в СРСР чи євреїв в Німеччині. В процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова люмпенізація населення, при якій індивід попадає в тотальну залежність від держави, без якої більшість людей не може одержати засобів існування, роботу, житла, освіту і т.д. Водночас з ломкою старої соціальної структури відбувається формування нової, диференціація суспільства в залежності від наділення реальною владою або впливу на неї, що є основою соціальної стратифікації, економічних і соціальних привілеїв. Утворюється номенклатурний панівний.клас, який, за словами критика радянського тоталітаризму, одного з колишніх лідерів Союзу комуністів Югославії М. Джіласа був «новим класом, партійною бюрократією, яка володіє монополією на владу, ідеологію, власність». Саме цей новий номенклатурний панівний клас є головною соціальною опорю тоталітарного режиму, отримуючи за це різні економічні, соціальні, матеріальні пільги і привілеї.
Важливими економічними рисами тоталітарних систем є регулювання з єдиного центру економічного життя, одержавлення господарської діяльності, соціальне обмеження, повне або часткове усунення приватної власності, ринкових відносин, планування і командно-адміністративні методи управління. Держава стає монополістом в розпорядженні всіма суспільними ресурсами і, врешті-решт, самою людиною. Характерною особливістю як в нацистській Німеччині так і в сталінськім СРСР було використання позаекономічних методів і засобів в економіці (праця ув’язнених, суворі адміністративні методи примусу і впливу, т.зв. «соціалістичні змагання» в СРСР).
Отже, найхарактернішою ознакою тоталітарних режимів є наявність єдиної ідеології і ідеологізація всіх сторін суспільного життя з метою побудови “нового”
суспільного устрою. Прийняття державою єдиної ідеології веде до утвердження панування єдиної партії, яка є носієм даної ідеології, зрощується з державним апаратом, формуючи однопартійну політичну систему, в якій немає місця існуванню опозиційних партій, опозиції, інакодумству, плюралізму, ідеологій. Відповідно для цього встановлюється контроль над засобами масової інформації і їх жорстка цензура, до поширюється і на інші сторони духовного життя суспільства. Все це забезпечує легітимність існуванню режиму, авторитет вождя, партії, політичної влади.
Наявність панівної ідеології, що визначає зміст і діяльність тоталітарних режимів, дає змогу типологізувати їх на ліві (комуністичні) і праві (нацизм, фашизм).
Історично першою і класичною формою тоталітаризму був соціалізм радянського зразка в період правління Сталіна. Цей різновид тоталітаризму більше як інші типи виражав основні ознаки цієї суспільно-політичної системи, так як була ліквідована приватна власність, що означало остаточну ліквідацію всякої автономії особистості, абсолютну владу і волю держави. Виникнення і існування радянської комуністичної держави вплинуло на формування тоталітарних режимів в інших країнах, зокрема в Італії та Німеччині в 20-30-х рр.. XХ ст.. На що і звернув увагу визначний політик XX ст. У. Черчіль, називаючи фашизм “тінню і потворним дитям комунізму”.Виступаючи на ХІІ з’їзді комуністичної партії один із її лідерів М. Бухарін підкреслював близькість фашистських і більшовицьких методів боротьби, використання фашистами досвіду російської революції. Перемога СРСР над Німеччиною спричинила встановлення тоталітаризму в післявоєнний період в країнах Південно-Східної та Центральної Європи, ряду країн Азії.
Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Вперше він був встановлений в Італії в 1922р. Слід зауважити, що тут тоталітарні риси були виражені недостатньо. Італійський фашизм прагнув в своїх ідеях не до побудови 100 “нового”, суспільства, а до відродження величі Римської імперії, встановлення порядку, твердої державної влади. Фашизм претендував на забезпечення колективної ідентичності на культурній або етнічній основі, відновлення чи очищення т.зв. ”народного духу” ліквідацію масової і організованої злочинності. Масштаби тоталітаризму в Італії визначались позиціями найбільш впливових кіл - короля, аристократії, офіцерства, церкви, що в значній мірі обмежувало вплив і діяльність правлячої партії. Коли приреченість стала очевидною, власне ці кола змогли усунути Муссоліні від влади.
Третім різновидом тоталітаризму був націонал-соціалізм в Німеччині. Як реальний політичний і суспільний устрій він виникає в 19ЗЗр., після призначення А. Гітлера рейхсканцлером. Націонал-соціалізм має подібності з фашизмом, проте це не дає, можливості його повного ототожнення з ним, що нерідко зустрічається в науковій і публіцистичній літературі, коли і сам термін “фашизм” вживається як синонім до націонал-соціалізму. Власне фашистський рух був ліквідований Гітлером в Німеччині протягом 1934-35 рр. Тоталітаризм у формі фашизму є дещо іншим явищем як тоталітаризм нацистський. Фашизм в Італії можна визначити як філософсько-політичну, крайнє консервативну течію, що характеризувалась авторитаризмом і тоталітаризмом, культом держави корпоративного типу. В ідеології націонал-соціалізму на першому місці в було поняття раси, а не поняття держави, що відзначалось в італійському фашизмі. Для нацизму не було характерним явище корпоративізму (устрій державного апарату, коли профспілкам надавались політичні функції), що дає змогу охарактеризувати фашизм як корпоративно-синдикалістський тоталітаризм.. Нацизм мав ряд ознак лівого руху, запозичень в радянського комунізму, насамперед революційні і соціалістичні компоненти, форми організації тоталітарної партії і держави (навіть форму звертання - “товариш”, свято 1 травня), систему концентраційних таборів для інакодумців і надуманих “ворогів”. В цей же час в нацистській ідеології місце класу займає нація, місце класової ненависті – расова. Якщо в комуністичних
системах вістря агресивності направлене перш за все всередину країни, проти власного народу (класового ворога), то в націонал-соціалізмі і фашизмі назовні, проти інших народів. Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму також чітко виражені в їхніх цілях: комунізм, відродження імперії, світове панування арійської раси; соціальних пріоритетах – робітничий клас в СРСР, нащадки римлян в Італії, арійська раса в Німеччині. Як бачимо, тоталітарні держави так чи інакше, примикають до трьох основних різновидів тоталітаризму, хоча всередині кожної з цих груп існують відмінності.
Необхідно зазначити і те, що є позитивні риси і в тоталітаризмі. В умовах тоталітаризму можлива швидка мобілізація народу на вирішення важливих завдань. За короткий період країна може досягти високих результатів в соціально-економічній сфері. Інша справа, якою ціною. В СРСР це було досягнуто працею мільйонів в’язнів ГУЛАГу, штучним голодомором в Україні під час масової колективізації.
4. В Україні відбувається процес трансформації суспільства,тобто переходу відодного типу суспільства до іншого – в нашому випадку від тоталітаризму до демократії. В політичній науці такі процеси визначаються також через поняття «транзиту». Це включає в себе зміни в усіх сферах суспільного життя – економічній,політичній, духовній.В економічній сфері це означає перехід від планової, одержавленої економіки до ринкової, функціонування різних форм власності. В духовній сфері це включає в себе відродження національної культури, повернення власної історії, яка спотворювалась російською та радянською офіційною історіографією, наповнення реальним змістом статусу української мови як державної. В політичній сфері – це перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної, що в своїй основі має, в першу чергу, трансформацію політичного режиму від тоталітаризму до демократичного. Але помилковою була б думка про те,що це можна зробити зразу, тільки видавши необхідні закони і тим самим впровадити демократію. Як правило, цей процес вимагає певного проміжку часу,
протягом якого будуть зникати риси попереднього режиму та формуватися риси нового і одночасно це буде прояв
|
