Студопедия — Тема 6. Держава в політичній системі суспільства
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Тема 6. Держава в політичній системі суспільства






 

План

 

1. Поняття, ознаки, структура держави.

 

2. Форми державного правління та державного устрою.

 

3. Правова держава і громадянське суспільство.

 

4. Українська незалежна держава як результат політичного самовизначення українського народу.


 

1. Держава є одним з найважливіших інститутів суспільства,головним елементомйого політичної системи. У світі існує близько 200 держав і їх кількість продовжує зростати.

 

Історія держави – складний і багатоманітний процес, зумовлений різними історичними й регіональними особливостями і чинниками. Сучасний рівень знань дозволяє зробити висновок, що на процес формування держави діють три групи чинників: 1) суспільний поділ праці; 2) виникнення приватної власності, експлуатації та класів; 3) істотні зміни у самому відтворенні людини. Значення і вплив цих чинників різний. Якщо в Європі державні структури виросли в основному з відносин приватної власності, то на Сході – з адміністративного управління, яке поряд з формуванням державного апарату концентрувало в своїй владі і головні засоби виробництва, і землю, що стала власністю держави.

 

Перші держави виникли наприкінці IV – на початку III тисячоліття до н.е. У різні історичні епохи в поняття “держава” вкладали різний зміст. Давньогрецький філософ Платон зображав ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Арістотель став творцем неісторичної теорії походження держави, проголосивши: природа людини як “політичної істоти” визначила їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

У середньовіччя панували теологічні теорії походження державної влади від Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф.Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета “загальне благо”. Глибоке коріння має й патріархальна концепція держави, що пов’язує її виникнення з природним процесом розростання родів, потім – племен, аж до таких великих спільнот, якими стали держави. Її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (ХIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного об’єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення – держави.


 

У ХVII та ХVIII ст. поширеними стають концепції суспільного договору, за якими держава виникає в результаті укладення угоди між народом та правителем. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т.Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж.Руссо.

 

Були й інші теорії походження держави: класова (К.Маркс,Ф.Енгельс), теорія завоювання одних племен іншими, коли держава стає формою панування сильніших над слабшими (Л.Гумплович), психологічна.

 

Щодо класового характеру держави, нині існують інші точки зору. Так, американські політологи Дж.Гелбрейт, Р.Харрод, А.Кросленд та інші стверджують, що соціально-класовий чинник не є домінуючим у розвитку державності. За розвинутого демократичного суспільства вона стає нейтральною, надкласовою силою й однаково відображає інтереси всіх верств суспільства. Іншої позиції дотримується французький соціолог М.Дюверже, який висунув положення про двобічність держави як суб’єкта влади. Така двобічність зумовлена тісним переплетенням у функціях держави класових та загальносоціальних орієнтацій. Тому, з одного боку, держава є виразником інтересів панівного класу, а з іншого – гарантом соціального порядку, вигідного всьому суспільству.

 

Отже, існують різні погляди на походження держави і різні теорії держави. Однак, це не заважає вченим визнавати деякі її головні ознаки.

 

Суверенітет. Це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

 

Примус. Кожен громадянин зобов’язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатридизм) трактується як ненормальне явище, що наголошується у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній декларації прав людини 1948 р.


 

Право на застосування сили. Держава володіє правом застосовувати силу, примус в межах встановлених законом.

 

Право. Держава функціонує у рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Воно виступає також і як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

 

Апарат держави. Під апаратом держави треба розуміти сукупність адміністративно-управлінських структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів державної влади.

 

Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу.

 

У структурі сучасних держав, як правило, мають місце такі органи: представницькі (законодавчі), виконавчо-розпорядчі, адміністративні, судові, прокуратура.

 

Представницькі органи поділяються на парламент, регіональні і муніципальні (або місцеві). Не всі представницькі органи є законодавчими. Таку прерогативу має парламент, а у федеративних державах – суб’єкти федерації (штати, кантони, землі), частково законодавчі повноваження можуть делегуватися державою на регіональний і муніципальний рівні.

 

До державних виконавчо-розпорядчих органів належать структури президента, кабінету міністрів, а також регіональні і муніципальні адміністрації, наділені державними повноваженнями. У державних виконавчих органах деяких країн розмежовуються політичні й адміністративні структури.

 

До політичних виконавчих структур відносять президента, прем’єр-міністра, міністрів, а весь їхній управлінський апарат – до адміністративних.

 

Судові органи розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні,міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні).


 

Прокуратура як орган державного нагляду за дотриманням законодавства діє в таких країнах як Росія, Україна, Іспанія; в англо-саксонських країнах прокуратура функціонує у системі судової влади.

До прерогатив держави належить:

 

- управління загальносуспільними справами в інтересах збереження цілісності суспільства і його стабільного розвитку;

 

- застосування організованого примусу;

 

- збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обігу;

 

- використання матеріальних та інших ресурсів суспільства для здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.

 

Підсумовуючи сказане про ознаки та структуру держави можна дати таке її визначення: держава – це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

 

2. Едина за своїми сутнісними характеристиками(територія,населення,державний апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних формах.

 

У політології існує три основних категорії, які розкривають форму держави: “форма державного правління” (інституціональні характеристики організації влади), “форма державного устрою” (територіальні характеристики організації влади), і “політичний режим” (функціональні характеристики організації влади).

 

Форма державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Мова йде про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів виконавчої і законодавчої влади. Залежно від правого статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка.

 

Монархія – це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі – монарху і передається в порядку


 

престолонаслідування. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень.

 

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна. Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади у руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом і виконує його волю. Монарх встановлює податки і розпоряджається державними фінансами. Абсолютна монархія існує у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об’єднаних Арабських Еміратах.

 

Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежена конституцією. Залежно від обсягу повноважень монарха науковці поділяють їх на дуалістичні та парламентські. В дуалістичній монархії (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежені в галузі законодавства. Однак він може відхиляти прийняті парламентом закони і видавати власні укази, що мають силу закону. У виконавчій сфері його повноваження ширші. Він призначає уряд і в будь-який час може його звільнити. Інституту парламентської відповідальності уряду не існує. Парламент не може відправити уряд у відставку.

 

У сучасних парламентських монархіях (Великобританія, Данія, Іспанія, Бельгія, Швеція, Японія та ін.) обсяг збереження повноважень короля чи імператора настільки незначний, що доречніше говорити про збереження “символу монархії”, ніж про монархічну форму державного правління як таку. А система правління відповідає тій, яка є у парламентських республіках.

 

Республіка – найпоширеніша форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентська республіка і республіка змішаного типу.


 

Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління.

 

Основними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади та запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем’єр-міністра; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність.

 

Класичною президентською республікою вважаються США, а також Мексика, Пакистан, Іран, Аргентина,Уругвай, Венесуела,Казахстан,Узбекистан, Туркменістан. Їм притаманна наявність двох центрів влади – президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою.

 

Парламентська республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем’єр-міністр) – фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набирають чинності після підписання прем’єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають парламентським шляхом. Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської


 

республіки – Італія, Німеччина, Ірландія, Ісландія, Чехія, Греція, Естонія, Латвія, Словаччина.

 

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана – парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент – глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем’єр-міністра, які підлягають обов’язковому затвердженню парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду - основна ознака змішаної республіканської форми правління. Президент наділяється правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентській республіці.

 

Прикладом змішаної республіканської форми правління є Франція, Австрія, Болгарія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Хорватія, Португалія, Україна.

 

Якщо форма державного правління – це відносини між вищими органами державної влади, то форма державного устрою – це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

 

Розрізняють дві основні форми державного устрою – унітарну і федеративну.

 

Унітарною є єдина держава, територія якої складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць. Відмінність між адміністративними й політико-адміністративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті чи інші ознаки власної державності і виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення.


 

Унітарна держава характеризується такими ознаками. По-перше, єдиною конституцією, норми якої застосовуються на всій території країни. По-друге, єдина система вищих органів державної влади, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни. По-третє, єдина система права та судова система, яка здійснює правосуддя на всій території країни. По-четверте, наявність єдиного громадянства.

 

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Великобританія, Фінляндія, Польща та ін.). Унітарною є держава Україна.

 

Федерація – це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю.

 

Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство. Проте суб’єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову і судову систему. Однак суб’єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. За суб’єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток становили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).

 

Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб’єктами про створення нового державного об’єднання з перетворенням учасників договору у суб’єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб’єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат


 

Техас, шляхом купівлі – штат Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб’єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (утворення п’яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб’єкти федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб’єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об’єднані Арабські Емірати).

 

Федеративна форма державного устрою існує більш ніж 20 країнах. Території суб’єктів федерації мають різні назви: штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія), кантони (Швейцарія).

 

Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою

 

Конфедерація – це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Отже, вона не є особливою формою державного устрою, а виступає формою об’єднання суверенних держав. Конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1787., Швейцарія з 1815 до 1848 р., Німецький союз (1815-1867). Нині відоме тільки одне об’єднання держав з ознаками конфедерації – Європейський Союз, до складу якого входять 25 європейських держав. Деякі ознаки конфедерації наявні в СНД, хоча вона не є конфедеративним утворенням.

 

Конфедеративна форма об’єднання держав характеризується такими основними ознаками: 1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів; 2) суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверенітет держав зберігається; 4) до предмету відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру, зовнішньої політики, оборони, системи комунікацій тощо; 5) створюються тільки ті державні органи, які необхідні для


 

вирішення завдань передбачених договірними актами; 6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) су’єкти конфедерації мають право відмови у визнанні або застосуванні актів союзної влади та ін.

 

Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою.

 

3. Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітетународу, визнанні його джерелом влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкуванні державних структур правовим нормам.

 

Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Подібну думку висловлював і Арістотель, вказуючи на те, що там де відсутня влада закону немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. В такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Ідеї правової держави пізніше були розвинуті представниками західноєвропейської політичної думки ХYII-XYIII cт. (Дж.Локком, Ш.-Л.Монтеск’є, Г.В.-Ф.Гегелем).

 

Сам термін “правова держава” вперше було вжито у першій половині ХIХ ст. в працях німецьких правознавців (К.Вількер, Р. фон Моль та ін.).

 

Плідно працювали в галузі теорії правової держави українські вчені С.Оріховський-Роксолан (ХYI ст.), Олександр і Богдан Кістяківські (ХIХ ст.- I пол. ХХ ст.) та інші.

Філософська основа правової держави була сформульована І.Кантом, який розглядав державу як об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар – громадянина.


 

Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів:

- верховенство права у всіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

- підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;

- охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі та гідності, гарантування умов для їх захисту;

- рівність закону для всіх і рівність всіх перед законом;

 

- взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

- поділ влади на законодавчу, виконовчу і судову, їх взаємна урівноваженість і відкритість;

 

- незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту;

 

- наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів.

 

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволяється все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачено законом. Це означає, що за формально рівними між собою громадянами визнається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмось дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте такий стан речей вимагає від громадян висого рівня правової культури, усвідомлення не тільки своїх прав, але й обов’язків, поважання прав і свобод інших громадян.


 

Отже, правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу життя громадянського суспільства.

 

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв’язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї грунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади у суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна бути над суспільством і покликана слугувати йому.

 

Становлення громадянського суспільства як історичної реальності розпочалося з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютиського одержавлення суспільного життя, жорстких меж станового феодального ладу, за вільну економічну діяльність, політичні права і свободи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства пов’язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Переломним рубежем у становленні в країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція ХVIII ст., а в політико-правовому відношенні – прийнята під час її здійснення “Декларація прав людини і громадянина” (1789), яка проголошувала недоторканість природних прав


 

людини і прав громадянина і була своєрідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства.

 

Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини – від сімейних до політичних, однак це регулювання повинно здійснюватись на основі закону, котрий у правовій державі є результатом суспільного консенсусу, а не шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам.

 

Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому. Її складають багатоманітні суспільні відносини – економічні, соціальні, політичні, соціокультурні тощо та їх суб’єкти, за винятком держави.

 

Таким чином, громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

 

Економічною основою, фундаментом громадянського суспільства є недержавна власність на засоби виробництва. Вона може існувати в індивідуальній і колективній формах. Суб’єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперативів, релігійних і громадських об’єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання. Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх незалежними від держави в економічному відношенні.

 

Соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності – класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу з відносно високим рівнем матеріального достатку.

 

Первинним соціальним осередком громадянського суспільства є сім’я. Це – заснована на шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов’язані


 

спільністю побуту, взаємною відповідальністю і взаємодопомогою. Вона є найбільш сталим інститутом громадянського суспільства, який зберігає певну автономію стосовно держави навіть у тотально одержавлених суспільствах.

 

Елементами політичної структури громадянського суспільства виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. Вони є важливими засобами впливу громадянського суспільства на державу.

 

Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади – тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю.

 

Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів – демократичний, авторитарний і тоталітарний – є різними способами цієї взаємодії.

 

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму.

4. У кожного народу є невід’ємне природне право самостійно вирішувати власнудолю, право на політичне самовизначення. Це право може бути реалізоване лише тоді, коли народ є сувереном на своїй етнічній території і коли його суверенітет захищений власною державою, бо лише така держава є гарантом національного суверенітету. Український народ як один з найбільших європейських народів, всупереч історичним обставинам, завжди прагнув реалізувати і в наш час реалізував це право.

 

Ранньофеодальна держава – Київська Русь почала формуватися у IХ-Х ст., тобто одночасно з іншими європейськими державами. В часи свого розквіту Київська, а


 

потім Галицько-Волинська держава мала значний міжнародний авторитет та широкі міждержавні зв’язки. У результаті переможної національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького в середині ХVII cт. на теренах України створюється Козацько-гетьманська держава, яка проіснувала до другої половини ХVIII століття. Розвал Російської та Австро-Угорської імперій створив сприятливі умови для відродження втретє української державності. В результаті перемоги національної революції (1917-1921) утворилися Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка, які 22 січня 1919р. об’єдналися в єдину соборну українську державу – Українську Народну Республіку. Але при потуранні держав Антанти агресивні сусіди – Росія, Польща, Чехословаччина і Румунія знову розподілили українські землі. Проте боротьба українського народу за свою незалежність не припинилася. Свідченням цього стали визвольні змагання 1940-1950-х років, і діяльність національно-свідомої інтелігенції в шістдесятих і сімдесятих роках. Такі головні віхи боротьби українського народу за свою незалежність, що передували історичному рішенню Верховної Ради, яка 24 серпня 1991 року прийняла Акт про незалежність України. Почався новий етап у розвитку української державності.

 







Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 1525. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

МЕТОДИКА ИЗУЧЕНИЯ МОРФЕМНОГО СОСТАВА СЛОВА В НАЧАЛЬНЫХ КЛАССАХ В практике речевого общения широко известен следующий факт: как взрослые...

СИНТАКСИЧЕСКАЯ РАБОТА В СИСТЕМЕ РАЗВИТИЯ РЕЧИ УЧАЩИХСЯ В языке различаются уровни — уровень слова (лексический), уровень словосочетания и предложения (синтаксический) и уровень Словосочетание в этом смысле может рассматриваться как переходное звено от лексического уровня к синтаксическому...

Плейотропное действие генов. Примеры. Плейотропное действие генов - это зависимость нескольких признаков от одного гена, то есть множественное действие одного гена...

Мелоксикам (Мовалис) Групповая принадлежность · Нестероидное противовоспалительное средство, преимущественно селективный обратимый ингибитор циклооксигеназы (ЦОГ-2)...

Менадиона натрия бисульфит (Викасол) Групповая принадлежность •Синтетический аналог витамина K, жирорастворимый, коагулянт...

Разновидности сальников для насосов и правильный уход за ними   Сальники, используемые в насосном оборудовании, служат для герметизации пространства образованного кожухом и рабочим валом, выходящим через корпус наружу...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия