Тема 8. Політична еліта і лідерство

 

План

 

1. Поняття і особливості політичних еліт як суб’єктів політики та їх теоретичне обгрунтування.

 

2. Функції і типологія політичних еліт.

 

3. Сутність, зміст, функції політичного лідерства та його типологія.

 

4. Проблеми становлення політичної еліти та політичного лідерства в Україні. 1. За своєю суттю влада поділяє людей на тих,хто керує і управляє,і тих кимкерують і управляють. Звичайно, що перших є небагато, - меншість, других – більшість. На зламі ХІХ та ХХ століть дана меншість була названа французьким словом „eliet”- що означає „кращі”, „вибрані”, і під цим терміном розуміють провідні верстви в суспільстві, які здійснюють керівництво в певних галузях суспільного життя, тобто еліти є групами, що займають найвищі позиції у суспільстві або в його окремих сферах, становлячи їх „верхівку”. В політології поняття „еліта” має багато визначень, серед яких можна виокремити наступні:

159 - Найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г.Моска);

 

- Люди які володіють позиціями влади (А.Етціоні), формальною владою в організаціях та інституціях, визначаючи суспільне життя (Т.Дойч);

 

- Особи, які користуються у суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом (Г.Лассуелл);

 

- Меншину, яка здійснює найважливіші функції у суспільстві, має найвищу вагу та вплив (С.Келлер);

 

- Люди, які мають інтелектуальну чи моральну перевагу над людською масою, володіють найвищим почуттям відповідальності (Х. Ортега-і-Гассет);

 

- Люди які володіють харизмою (М.Вебер);

 

- Творча меншість на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі).

 

Таким чином, підходи західних вчених до спроби визначення терміну „еліта” доволі різні, але в цілому в них можна визначити два напрями: ціннісний та структурно-функціональний. Перший пояснює існування еліти (моральною, інтелектуальною і т.д.) перевагою одних людей над іншими, другий – винятковою важливістю функцій управління, які визначають виключність ролі людей, які їх виконують. Різноманіття концепцій дослідження еліт в політології свідчить про їх важливе значення в суспільстві. Якщо однією з центральних проблем політології є проблема влади, то відповідно не менш важливою проблемою є те, кому ця влада належить, хто її здійснює і в чиїх інтересах – особистих, групових, чи класових її використовує. Американський вчений Г.Лассуелл взагалі вважав, що вивчення політики – це вивчення впливу та впливових осіб.

Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуальну і політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інтелектуальної – провідні вчені, діячі культури, священнослужителі, до політичної – державні і політичні діячі. Цю інтегровану сукупність еліт всіх суспільних сфер називають

 

національною елітою. За своєю структурою, джерелами формування національна еліта неоднорідна, але за ціллю своєї діяльності вона є однорідною, тому що свідомо чи несвідомо працює на утвердження і розвиток національної держави, формування політичної нації як спільноти усіх громадян, що проживають у даній державі. Наявність розвиненої національної еліти є запорукою успіхів як націо-так-і державотворення.

 

Важливою частиною національної еліти є політична еліта, яка відображає владно-політичну диференціацію суспільства. Вона складається з людей причетних до здійснення влади, політичного впливу, виконує роль політичного провідника нації. Отже політична еліта – це організована група, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Історію політичної еліти будь-якої нації можна розглядати як історію національної держави і навпаки.

 

Першою історичною формою еліти можна вважати античну аристократію, другою – середньовічне дворянство, що виросло з військового рицарства. Нові часи, науково-промислова та соціально-політичні революції змінили природу і політичне становище дворянства, на зміну йому в промислових державах (Англії, Голландії, Франції), в правлячу еліту приходять представники третього стану – буржуазії, головним джерелом формування еліти стають гроші. Водночас науково-технічний прогрес, подальше ускладнення усіх сфер життєдіяльності суспільства, висувають поряд з фінансово-промисловою елітою і духовну, наукову еліту, тобто поряд з грішми, знання стають джерелом формування еліти.

 

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномену елітизму сягають в політичну думку Стародавнього світу. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам не здатний управляти державою і що історію творять представники панівних верств. Китайський філософ Конфуцій вирізняв в суспільстві дві основні норми поведінки – одна для „вибраних”, інша для народу,

 

що мусить підкорятися. Пізніше ці ідеї знайшли своє обгрунтування у Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше.

 

Перші концепції еліт в сучасному розумінні з’явились наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, в роботах італійських вчених Гаетано Моски, Вільфредо Парето, німецького соціолога Роберта Міхельса. Пізніше сукупність соціально-політичних концепцій, в яких стверджується, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, вчені визначили через загальне поняття „теорія еліти”. Розглянемо найголовніші з них.

 

Г.Моска (1858-1941) - поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політично залежну більшість (масу). Такий розподіл, вважав він, є необхідний, саме правляча меншість визначає історичний процес. Влада меншості над більшістю досягається завдяки кращій організованості першої. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, за Москою – утопія, несумісні з законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ніколи владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. На думку вченого, будь-яка еліта має тенденцію до перетворення на „закриту” спадкову, що приводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише вільні дискусії у суспільстві, які спонукають „політичний” клас до оновлення, а при потребі, якщо він не відповідає інтересам держави, і до усунення.

 

В.Паретто (1848-1923) обґрунтував свою елітарну теорію біопсихічними якостями людей. Згідно з його концепцією, люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (таких людей він назвав „лисами”), а бо ж здатністю до застосування насильства („леви”). Відповідно до цього існує два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона

 

деградує, що веде до соціальної революції, сутність якої, за Парето, полягає в оновленні персонального складу керівництва суспільством.

 

Р.Міхельс (1876-1936) – дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства і вивів так звану теорію „залізного закону олігархії”, сутність якого в тому, що створення великих організацій індивідів веде до їхньої олігархізації і формування еліти. Людське суспільство не може існувати без великих організацій, керівництво яких здійснює обмежене коло осіб. Це зумовлено необхідністю досягнення ефективності діяльності тих чи інших організацій, яка в свою чергу потребує керівного ядра і апарату, які в кінцевому результаті виходять з-під контролю рядових членів, підпорядковують політику власним інтересам, турбуючись лише про збереження свого привілейованого становища. Маси ж, через свою низьку компетенцію та активність, залишаються індиферентними до політичної діяльності. Таким чином, за Міхельсом, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна група.

 

Дані концепції, не зважаючи на ряд відмінностей, мають ряд спільного:

 

- елітарність будь-якого суспільства;

 

- особливі психологічні якості;

 

- усвідомлення своєї винятковості;

 

- незмінність владних відносин між елітою і простим народом;

 

- конкурентність і зміна еліт в ході боротьби за владу.

 

Поряд з даними концепціями в сучасній західній політології існують ряд інших елітарних теорій:

Ціннісні теорії еліт (Х.Ортега- і – Гассет, М.Бердяев) – розглядають еліту як найбільшу продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями, джерело формування якої – природній відбір в суспільстві, висування з маси найактивніших і найбільш підготовлених інтелектуально представників.

 

Елітарні теорії демократії (Р.Даль, С.Ліпсет, Л.Зіглер). Еліта розглядається як група, покликана не лише управляти, але й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску і неврівноваженості мас.

 

Плюралістичні теорії еліт (О.Штамер, Д.Рісмен) – визначають множинність еліт. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх груп і жодна з яких не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Згідно з цими теоріями, за допомогою демократичних механізмів (вибори, референдуми, опитування, преса) можна втримати еліти під впливом мас.

 

Ліволіберальні концепції (Ч.Міллс, Р.Мілібанд) – грунтується на таких положеннях:

 

- головний чинник в утворенні еліт – не ціннісні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами;

 

- еліта, що здійснює владу в суспільстві включає до себе вищі прошарки фінансово-промислових кіл, армії, інтелектуалів. Між елітою і масою існують значні відмінності, реальних шансів займати високі посади в представництві народу майже немає;

 

- головна функція еліти в суспільстві – забезпечення власного панування. Проаналізувавши дані концепції, можна зробити висновок: політична еліта – це керівна верства державних органів, місцевого самоврядування, політичних партій, груп тиску, а також представників інших еліт (господарської, духовно-інтелетуальної), що беруть участь у прийнятті та організації виконання політичних рішень. Існування політичної еліти обумовлено наступними факторами:

- психологічними особливостями людей, їх неоднаковими здібностями, можливостями і бажанням приймати участь у політиці;

 

- законами розподілу праці, які вимагають професіоналізму в управлінні, певної спеціалізації;

 

- високої соціальної значимості управлінської праці і її відповідної стимуляції;

 

- широкими можливостями використання управлінської діяльності для одержання соціальних привілеїв;

 

- фактичною неможливістю здійснення всезагального контролю за політичними керівниками;

 

- політичною пасивністю широких мас населення, інтереси яких в основному знаходяться поза політикою.

 

Політичній еліті притаманно ряд характерних рис:

 

- право висувати із свого середовища політичних лідерів;

 

- привілейоване становище і право на це;

 

- закритість або напівзакритість для „інородців” (вихідців із інших соціальних прошарків);

 

- психологія переваги;

 

- доступ до закритої інформації.

 

В цілому еліта характеризується за двома основними критеріями: формальним – офіційним становищем, що його посідають певні особи, та ціннісним – за суспільним авторитетом, що його здобули особи, незалежно від їх формального (офіційного) статусу. Що стосується політичної еліти, то ці критерії можна співставити так: політична еліта за формальною ознакою – це ті, хто править; за ціннісною – ті хто гідний правити. В ідеалі ці критерії повинні співпадати, суть і мета демократії полягають саме в наближенні суспільства до цього ідеалу, щоб з одного боку правили ті хто гідний правити, з іншого – щоб ті хто гідний правити, отримали таку можливість.

 

2. Політична еліта виконує ряд важливих функцій:

 

1. Функцію керівництва і управління. Ця функція випливає з природи еліти, її призначення – керувати і управляти суспільством.

 

2. Стратегічну функцію, яка тісно пов’язана з першою, так як еліта водночас, формулює стратегію політичного режиму, держави. Еліта формулює ідеали, найважливіші цілі розвитку нації та шляхи, методи їх реалізації.

 

3. Організаторську, яка полягає в тому, що еліта, будучи саме організованою групою, мобілізує через управлінські інституції маси на виконання прийнятих політичних рішень.

 

4. Інтеграційну функцію. Еліта укріплює стабільність і єдність суспільства, з’єднує всі верстви, і групи суспільства, залагоджує конфлікти в середині системи.

5. Регулятивну функцію, суть якої полягає в регуляції політичних, соціально-економічних відносин у суспільстві.

 

Критеріями ефективної діяльності політичної еліти є наступні:

 

- досягнутий рівень прогресу та добробуту народу;

 

- політична стабільність суспільства;

 

- національна безпека;

 

- оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою.

 

На основі певних елітарних тенденцій, в умовах конкретно історичного суспільства, політичного режиму можна виділити критерії типологізації політичних еліт.

 

1. За відношенням до влади – правляча і опозиційна ( контреліта ). Мета першої – утримувати владу, другої – відвойовувати.

2. За способом формування – відкриті і закриті. До відкритого типу належать еліти, які поповнюються за рахунок як вихідців із різних елітних груп, так і соціальних низів, основними критеріями добору для відкритої еліти є особисті досягнення в різних сферах життя суспільства, високі професійні і моральні якості. Для закритих еліт характерне поповнення з власного середовища, не на підставі особистих якостей, а завдяки відданості системі, прихильності вищого керівництва.

 

3. За способом отримання і збереження влади еліти поділяють на: легітимні і нелегітимні. Легітимні – еліти які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимні ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства, ідеології.

166 4. За здатністю стабілізувати і інтегрувати суспільство – фрагментовані,

 

нормативно-фрагментовані, ідеологічно-інтегровані.

 

Фрагментовані еліти володіють низьким рівнем структурної інтеграції, невеликою здатністю до консенсусу з приводу вибору та збереження основних суспільних цінностей і норм, не забезпечують стабільності суспільства. Нормативно-інтегровані еліти відзначаються високим рівнем консенсусу в основних правилах політичної і суспільної діяльності. Методом діяльності таких еліт найчастіше є компроміс, проголошення вартості суспільної злагоди і єдності. Ідеологічно-інтегровані еліти також забезпечують суспільству стабільність, але завдяки нав’язаному більшості системних вартостей, норм, жорсткому партійному і поліційному контролю за їх дотриманням, що регламентує громадсько-політичну діяльність.

 

5. За ідеологічними цінностями і способом реалізації влади на демократичні, ліберальні, тоталітарні, авторитарні.

 

6. За видами політичної діяльності – державну (адміністративна і представницька), муніципальну, партійну і громадських організацій, груп тиску.

 

7. За місцем в елітарній ієрархії – вищу, яка безпосередньо приймає стратегічні рішення, що визначають розвиток суспільства, і середню (службовці, вчені, інтелектуали), яка впливає на прийняття рішень. Таким чином, елітарна природа здійснення управління суспільними процесами є незаперечним фактом, доведеним історично.

 

Політичний розвиток залежить і тісно пов’язаний із системою формування і змін політичних еліт, їх відбору (рекрутування ). Існують дві основні системи рекрутування еліт: антрепренерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна). Зазначимо, що ці системи виділені досить умовно, в реальності використовується їх різне поєднання.

 

За антрепренерською системою відбір здійснюється відкритою конкуренцією на пости. Рекрутація відбувається на основі виборів і вона

 

орієнтована на особисті якості кандидата, його вміння подобатись людям. Для неї характерна відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати на займання провідних позицій. Тут ідуть ринкові змагання претендентів, політичних партій, насамперед їх лідерів, професіоналів, менеджерів тощо. Велике значення мають особисті якості претендентів, їх активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, вміння привабити її своїми ідеями, програмами. Дана система орієнтована на талановитих людей, відкритих для нових ідей, молоді, носить динамічний характер, притаманна для країн стабільної демократії. Однак вона не позбавлена і недоліків, зокрема це значна ймовірність ризику, непрофесіоналізму в політиці, непрогнозованості поведінки кандидатів після того як вони досягли мети, схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом, своїм іміджем, а не рідко і популізмом.

 

Система гільдій (від лат. „Gilde” – корпорація) має історичні традиції, є консервативною і майже позбавлена конкуренції. Для неї характерно: закритість, відбір претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти; наявність багатьох фільтрів – обов’язкових формальних вимог для зайняття тих чи інших посад (партійність, освіта, вік, стаж роботи тощо); небагаточисельне і обмежене коло селекторату (осіб що здійснюють відбір); тенденції до відтворення вже існуючого типу еліт, лідерства і властивих їм типологічних характеристик, перетворення її на замкнену касту. Таким чином, ця система не передбачає конкуренції між кандидатами, так, як сама система влади максимально формалізована та ієрархізована. Вона схильна до бюрократизму, догматизму, кадрового «застою». Без конкурентної складової, ця система призводить до поступової деградації еліти, її відриву від суспільства, трансформації у привілейовану касту.

 

Як бачимо, перший принцип рекрутування еліти притаманний демократичним державам, другий – тоталітарним і авторитарним. Прикладом

 

цього є функціонування так званої номенклатури в колишньому СРСР. Номенклатура (лат. „Nomenclatura” – розпис імен) – це спосіб посідання керівних постів виключно за ознакою приналежності до правлячої партії. Зміна ключових посад у всіх сферах суспільного життя здійснювалась під контролем і керівництвом партії і базувалась на особистій відданості вищим партійним функціонерам, навичках кулуарних «апаратних ігор», конформізму кандидатів. Але гільдійна система має і свої переваги – це урівноваженість кадрових рішень, організованість політичного курсу і дій політиків за рахунок стабільності і наступництва кадрів, меншої ймовірності ризику під час прийняття політичних рішень і відповідно меншу вірогідність конфліктів в суспільстві і більший рівень його стабільності. Така система виправдовує себе в країнах, які пережили тоталітаризм чи авторитаризм і трансформуються в демократичні, перебуваючи на стадії реального утворення демократії. Нерідко в президентських республіках новообраний президент формує команду, до якої можуть входити функціонери у відповідності з номенклатурними принципами відбору. Таким чином, обидві системи рекрутування еліт на практиці не спрацьовують у своїй „чистій” парадигмі, а відбувається змішування їх рис в тій чи іншій пропорції.

 

Таким чином, елітарна природа здійснення управління суспільними процесами є неминучою і незаперечним фактом, доведеним історично.

 

3. Політичне лідерство.Розглядаючи проблему особи як суб’єкта політики,відомий політолог А.Боднар так диференціював суб’єктів політичного процесу:

 

- громадяни, які фактично ніякого більш-менш помітного впливу на політику, політичне життя не мають. Таких громадян у кожній країні досить багато, включаючи не лише байдужих до політики, а й взагалі аполітичних;

 

- громадяни, які входять до складу громадських організацій, і навіть кількох, однак таких, що недостатньо активно впливають на політичний процес;

- громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських організацій та об’єднань;

 

- громадський, політичний діяч, діяльність якого в політиці досить помітна і відчутна;

 

- професійний політик, для якого політична діяльність – це задоволення власних матеріальних, духовних, соціальних та інших інтересів і потреб;

 

- політичний лідер як посадова особа у політичному, суспільному житті. Політичний лідер (від англ. “leader” – ведучий, керівник) – це особа, яка займає перші позиції в політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування, політичних партіях, групах тиску тощо.

 

Феномен політичного лідерства привертав увагу античних мислителів, які підмітили, що там де формується соціум, неодмінно знаходяться свої лідери, і бачили їх в монархах і полководцях – як творцях історії.

 

Н.Макіавеллі вважав політичним лідером володаря, який здатний використовувати всі доступні засоби для забезпечення влади та суспільного порядку. Т. Карлейль і Р. Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеного талантом. Ф. Ніцше висунув ідею лідера як «надлюдини», яка здатна нав’язувати свою волю масам. Г. Тард намагався довести, що основним законом соціального життя є дотримання масами стереотипів поведінки політичного лідера, тобто людини схильної діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів, тобто лідер обслуговує інтереси класу, який висунув його на політичну арену.

 

Сучасна політологія розглядає політичне лідерство як один з найважливіших елементів системи регулювання відносин індивідів, соціальних груп, інститутів у сфері політики і досліджує цей феномен у трьох основних аспектах: сутності лідерства, яка обумовлена соціальними потребами та інтересами; ролі лідерства у функціонуванні політичних систем; типології політичного лідерства. Отже, лідерство – це особлива соціально-історична необхідність людей в організації своєї діяльності. В сучасній політичній науці воно не має однозначного

 

тлумачення. Існує декілька підходів до визначення цього феномену: вплив авторитету, влада, контроль над іншими (Едінгер); своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де підприємці в конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і способи розв’язання суспільних проблем на керівні посади (Опенгеймер); набір особистісних соціально-психологічних якостей лідера (Херманн).В політології можна виділити декілька основних теорій політичного лідерства:

 

- Теорія рис (Е. Богардус, Ю. Дженнінгс) – ґрунтується на з’ясуванні якостей, властивим ерудованим лідерам. Феномен лідерства пояснюється особистісними якостями лідера: інтелект, воля, енергія, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність – об’єктивно висувають особу на арену політичного життя.

- Ситуаційна теорія. Її суть полягає в тезі – „лідер є функцією певної ситуації”, тобто конкретні обставини формують відбір певного лідера і детермінують його поведінку. При чому пріоритетними є саме обставини а не лідерські якості (В. Даль, Т. Хілтон).

- Психологічна теорія (З. Фройд, Е. Фромм). Її представники обґрунтовують лідерство певним психологічним станом носіїв цього феномену, наприклад, наслідками неврозу, так як багато політичних лідерів були невротиками (Іван Грозний, Наполеон, Робесп’єр, Лінкольн, Пуанкаре, Гітлер). Отже, незважаючи на всі розбіжності, названі концепції єднає спільний предмет науково політичних пошуків - політичний лідер, і однозначне його розуміння як індивіда, котрий завдяки особистим якостям має вплив на соціальні групи. Це дає можливість сформувати загальне визначення феномену політичного лідерства як процесу взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або

 

можливостями політичного впливу на людей, здійснюють вплив на суспільство або певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-

 

владних повноважень і прав. В структурі лідерства виділяють три основні компоненти: – індивідуальні риси лідера, ресурси лідера і ситуація в якій він діє.

 

Сутність феномену політичного лідера відображається в його типології, де існують різні підходи. Однією з перших типологій лідерства є запропонована М. Вебером, в основу якої закладено три типи легітимного панування. Виходячи з цього виділяють три типи політичного лідерства:

 

- Традиційне – засноване на звичаї, традиції (вожді племен, монархи), тобто коли особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а завдяки традиційним нормам,спадковості, належності до правлячої династії.

- Раціонально-правовий (легальний) тип – ґрунтується на лідерах, яких обрано

 

демократичним шляхом і які в випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями.

 

- Харизматичне лідерство – засноване на вірі в талант лідера, „особливий дарблагодаті”, визначні якості і здібності, месіанську роль в політичному процесі. ХХ ст. показало, що всі тоталітарні режими опирались на цей тип лідерства (Сталін, Гітлер, Муссоліні, Мао-дзедун та інші). Дана типологія є досить зрозумілою і простою – в основі першого типу покладено звичай і звичку, другого - розум, третього – віру та емоції.

 

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними та соціальними рисами, груповими функціями в контексті політичних ситуацій. За стилем політичної діяльності Г.Ласуел виділив такі типи лідерів: адміністраторів, агітаторів, теоретиків.

 

Адміністратори – лідери, які здатні приймати політичні рішення, готові до компромісу.

 

Теоретики – схильні розробляти програми, проекти, але не бажають займатись практичною політикою.

 

Агітатори – лідери, які здатні виступати перед публікою, завойовувати авторитет, лідери харизматичного типу.

 

Залежно від політичного режиму виділяють два типи: авторитарний і демократичний.

 

Авторитарне лідерство передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень, здійснення контролю над політичними процесами. Авторитарне лідерство пройшло ряд етапів: тиранія абсолютна монархія, диктаторство в тоталітарних і авторитарних режимах.

 

Демократичне лідерство формується в період античної демократії і функціонує в сучасних демократіях. Демократичний лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка вимагає в нього високих професійних, інтелектуальних і моральних якостей, наявності фінансового потенціалу, авторитетної і мобільної команди.

 

Представник функціонального підходу до типології політичних лідерів М.Херманн, виділяє чотири типи політичних лідерів: прапороносців, служителів, торговців, пожежників.

Прапороносців вирізняє власне бачення дійсності, ідеал задля здійснення якого вони здатні змінити політичну систему, повести за собою маси.

Служителі прагнуть бути виразниками інтересів своїх послідовників, орієнтуються на їх думку, діють від їхнього імені.

 

Торговці вміло подають свої ідеї, плани, заставляють маси їх «купити» і включитись в процес їхнього здійснення.

 

Пожежники здатні швидко реагувати на найгостріші проблеми, які виникають в суспільстві. Проте в реальному житті ці типи не зустрічаються в чистому вигляді, а поєднуються в різних варіантах.

 

По відношенню до влади лідерство поділяють на правляче та опозиційне. За ставленням лідера до пануючих в суспільстві систем цінностей і норм поведінки - на консерваторів, реформаторів, революціонерів. За масштабами лідерства – загальнонаціональний, регіональний, місцевий, партійний, етнічних спільнот і груп. Одним із складних аспектів, пов’язаних з типологізацією політичного

 

лідерства, є проблема вождизму. Вождизм трактують як різновид політичного лідерства, характерний для жорстко організованих (тоталітарних, а також і деяких авторитарних) ідеологізованих суспільств. В його основі – певний тип владних відносин та ієрархії, що ґрунтується на особистій відданості персоні вождя (який володіє необмеженою владою) і характеризується ірраціональним сприйняттям політичних відносин носіями буденної свідомості, харизматизацією і атрибутизацією персони вождя.

 

Аналізуючи існуючі в різних теоріях типи політичного лідерства, можна виділити основні риси, критерії оцінки лідера, які відрізняють його від інших політичних діячів. На думку сучасних дослідників це:

 

- наявність власної, зрозумілої для всіх політичної програми, яка відповідає інтересам більшості суспільства;

- особистісні якості (воля, освіта, культура, цілеспрямованість, наполегливість, глибокі звання);

 

- популярність, можливість завоювати настрої мас, вміння створити ефективну систему політичного керівництва, добір команди, розстановки кадрів.

 

Політичний лідер виступає як об’єднувач, захисник і організатор людей та ініціатор оновлення їхнього життя.

 

Дані критерії дають змогу визначити основні функції політичного лідера:

 

1. Інтеграція суспільства, громадян, довкола спільних завдань, цінностей.

 

2. Пошук і прийняття оптимальних політичних рішень.

 

3. Захист мас від беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримки громадського порядку.

 

4. Налагодження системи постійного зв’язку з масами.

 

5. Ініціювання оновлення, генерування оптимізму і соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей.

 

6. Легітимізація суспільно-політичного устрою, що на думку політолога І.Ільїна, є однією з аксіом здійснення державної влади.

 

Підсумком аналізу діяльності політичного лідера можуть бути слова І. Ільїна про те, що політика вимагає добору кращих людей, кожна держава покликана до такого підбору. Якщо такий відбір не вдається, то вона йде назустріч розбрату і лиху.

 

4. Виникнення і глибоке обґрунтування елітарних теорій в Україні пов’язане зіменами Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського, які визначаючи необхідність політичної еліти для України, створили власні підходи до її розуміння, виходячи з ідеї побудови української держави.

Д.Донцов у своїй теорії еліт розрізняє „ініціативну меншість” (еліту) і „пасивного чинника нації” (народ), еліта формує певну ідею, робить її доступною для мас, мобілізує їх на її реалізацію. Донцов, як і Ніцше, вважав що лише „сильна людина” може здійснити державотворчу і національну ідею. Критерієм оцінки провідної верстви повинна бути, на його думку, націотворча діяльність, для досягнення національної державності можливі будь-які засоби і дії політичної еліти.

 

В.Липинський передумовою провідної ролі національної аристократії вважав прагнення останньої до влади, готовності боротися за неї, що можливо у суспільстві за наявності „сильної, організованої високовартної інтелігенції”. Державу, на його думку, можна побудувати лише „розумним і витривалим хотінням та зусиллям меншості. Але меншості не такої, яка править іменем народної більшості і не несе за свої діла ніякої відповідальності, а такої, що є авторитетом серед народу і повинна об’єднувати найкращих і найактивніших членів усіх класів, творити матеріальні та духовні цінності, які є власністю всього суспільства. Причини поразок українських національно-визвольних змагань Д.Донцов і В.Липинський пояснювали саме відсутністю української національної політичної еліти. Цю думку поділяють і сучасні вчені. Орест Субтельний, канадський історик українського походження зазначає, що «… важко переоцінити ті серйозні наслідки, що мала для українців втрата власної еліти. У суспільствах,

 

які поклали початок сучасній Європі, з їхнім ієрархічним устроєм народ без знаті все одно що тіло без голови. Це означало, що українці втратили клас, який зазвичай здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв розвиткові культури й освіти, підтримував церкву і живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поглибленням спольщення серед української знаті православ’я, а також українська мова почали пов’язуватися передусім з нижчими верствами, що призвело до не престижності всього українського. У зв’язку з цим честолюбні і обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові і його традиціям і асиміляцією в панівне суспільство і його культуру. Частіше перевагу віддавали останньому. Внаслідок цього проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства, або, точніше, її відсутності”. Погоджуючись з думкою історика, зазначимо, що це не означає того, що український народ протягом своєї історії був позбавлений власної еліти, інша справа, що відсутність власної державності перешкоджало формуванню повноцінної національної і зокрема політичної еліти. Український вчений М.Головатий у формуванні української національної, а також політичної еліти визначає чотири періоди:

 

Перший період тривав майже триста років (ХІІІ – ХVІ ст.). Саме в цей час формувалася етнічна і конфесійна ідентичність українства, його еліта.

 

Другий період також досить тривалий – півтора століття (від 1648 р. до кінця ХVIII ст.). Особливість цього періоду зумовлена тим, що еліта сформувалася фактично з козацтва, з представників молодої української демократії часів Б. Хмельницького. Вона заповнила вакуум, який виник після того, як польська еліта на деякий час залишила Україну.

 

Третій період фактично тривав близько вісімдесяти років і закінчився крахом Гетьманщини (1918 р.) і Української Народної Армії (1919 р.).

 

Четвертий період почався у 1917 р. з народженням так званої радянської еліти і закінчився в Україні практично в 1991 р. Учені, зокрема А. Пахарєв, поділяють його на три етапи:

 

- 1917 – 1941 рр. (близько 25 років) – винищення української еліти в СРСР під час сталінських репресій 30-х років і початок Великої Вітчизняної війни;

 

- 1943 – 1953 рр. (10 років) – тривав до початку так званої „відлиги”;

 

- 1955 – 1991 рр. (близько 35 років) – тривав до проголошення незалежності України. Осмислення елітарності українського суспільства займає важливе місце в сучасній вітчизняній політичній науці. Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, але і соціальний грунт для відтворення національної еліти, здатної по сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній моделі. Політична еліта в Україні на початку державного відродження складалася в основному з колишньої номенклатури і за змістом діяльності була ідеологічною, проповідуючи необхідність реформ не займалась їх втіленням. За визначенням О. Субтельного, з 1991 р. в Україні сформувалось і діють кілька типів груп політичних еліт. Це правляча еліта, опозиційна (контреліта), молода еліта (яка формується), регіональна і міжрегіональна еліта. Важко не погодитись з думкою деяких політологів про те, що в Україні можна говорити не про еліту