Тема 13. Етнонаціональні відносини в політичному житті суспільства

 

План

 

1. Етнос і нація як суб’єкти політики.

 

2. Національне відродження, національна ідея, націоналізм.

 

3. Етнонаціональна політика та її особливості в Україні.

 

1. У політиці та у процесах державотворення, зокрема, особливу роль відіграють великі людські спільноти – нації. Вони уособлюють горизонтальну диференціацію людства, віддзеркалюючи багатство його етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм.

Одним із найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації є визначення суті цієї спільноти і шляхів її формування. Більшість дослідників погоджуються, що нації належать до сучасних (модерних) утворень, які виникли з настанням Нового часу. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з націями) інші види спільнот: племена і племенні об’єднання та сформовані на їх базі етноси.

Характеризуючи етноси, слід враховувати те, що:

- етноси є найважливішими людськими спільностями, і виникали вони задовго до появи класів та держав;

- етноси відрізняються один від одного не лише своєю формою, а й змістом свого існування, характером та сутністю. І, власне, ця оригінальність форм і змісту існування етносів робить людство таким різноманітним;

- до ознак етносів відносять спільне походження, мову, культуру, територію, релігію.

Отже, етнос (від грец. ethnos – народ, плем’я – позачасова, поза територіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднаних спільним походженням (реальним або міфічним), культурою (або деякими її елементами), мовою (часто, але не завжди), історією (справжньою чи вигаданою), традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Під позачасовістю – мається на увазі, що етноси – це не лише сучасні покоління, а й минулі та прийдешні. Щодо позатериторіальності та позадержавності, то тут йдеться про те, що сьогодні практично неможливо знайти такий етнос, всі представники якого проживали б у межах якоїсь однієї держави чи на якійсь чітко окресленій території.

 

Процес етногенези (виникнення націй) згідно з етнічним підходом, полягає в тому, що етноси як попередники націй проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що утворюють або намагаються творити державу. Їх суспільна свідомість поступово „політизується”, вони стають учасниками політичного процесу і трансформуються в нації. Проте, не слід уявляти процес етнічного розвитку як ідеально прямий шлях просування від однієї форми спільності до іншої. Народи перебувають у вічному русі: етноси виникають, розвиваються, зникають. З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці і т.д.), а деякі з сучасних народів виникли ще в стародавньому світі (вірмени, грузини). Англійська нація склалася в ХVI столітті, німецька – у ХІХ столітті. І нині людство представлене всім багатоцвіттям етносу – родом, племенем, народністю, нацією, що пов’язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.

 

У науковій літературі нараховується близько ста різних визначень нації, але жодне з них не є загальновизнаним. Існує також близько десятка різних теорій нації, зокрема, етнічна, психологічна, культурологічна, історико-економічна, політична тощо. Найбільш поширеними серед них є етнічна та політична теорії націй.

 

Засновники етнічної теорії нації (П. Ван Ден Берг, М. Новак, Е. Сміт та ін.) вважають, що етнічною є така нація, яка складається з представників якогось одного етносу, який збудував власну державу або намагається її творити. Етнічні нації, здебільшого, виникли в умовах бездержавності, там, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної держави і здійснювався під керівництвом духовно-інтелектуальних еліт, оскільки провідна політична верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутись.

 

Етнічну націю становлять литовці в Литві, українці в Україні тощо. Автори політичної теорії нації (Г.Гроцій, К. Дейч, Е. Гааз) вважають, що

 

політичною є така нація, яка складається з усіх громадян певної країни незалежно від їхнього етнічного походження, культурно-мовних та інших особливостей. Вони сформувалися там, де сильна держава виникла раніше ніж відбулася культурна консолідація народу, а, отже, владні інститути мали змогу сприяти національній консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи і методи примусу.

 

Дедалі поширюється ще одна теорія нації, яку її автори (Е. Карр, М. Мосс) назвали ідеальною або досконалою нацією. Вона поєднує в собі основні риси як політичної так і етнічної нації. Досконала або етнополітична нація – це не лише представники якогось одного етносу чи просто населення якоїсь країни, а вся поліетнічна спільнота, яка, будучи етнічно диференційована, об’єднана спільною мовою (проте не завжди), спільною волею бути єдиним цілим, лояльністю до держави та її законів, спільними символами, інтересами тощо. Таким вважається американська, шведська, канадська та інші нації.

 

Формування націй, яке, починаючи з ХVII століття відбувається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модернізація. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Отже, нація – це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.

 

Слід зауважити, що в науковій літературі, окрім термінів „етнос” і „нація” часто вживаються такі поняття як „етнічна” та „національна” меншини.

 

Етнічна меншина – це частина будь-якого етносу, яка в силу різних обставин відірвалася від нього, опинилась в іншій країні та в іншому етнічному середовищі, та при цьому зберігає свої особливості та діє як організована спільнота. Щодо

 

національної меншини, то це така етнічна меншина, яка відірвалася від основного масиву свого етносу, який сформував свою націю та збудував власну державу. Отже, як бачимо, ці дві меншини мають більше спільного ніж особливого, тому часто вживається щодо них термін „етнонаціональна меншина”.

 

Загальновизнано, що етнонаціональні спільноти мають свої власні специфічні інтереси: етнічні і національні. Окрім того у них є спільні інтереси, які на рівні країни можуть становити державні інтереси, а на світовому рівні – загальнолюдські інтереси.

 

2. Політизація свідомості етносів,перетворення їх у більш консолідовані іполітично активні спільноти нації, прагнення останніх до суверенітету і створення незалежних держав часто отримують назву національного відродження. Коли йдеться про розгортання цих процесів у глобальному масштабі – етнополітичного ренесансу.

Національне відродження, це не реставрація нації, а її модернізація, оновлення, піднесення усіх форм її життєдіяльності до рівня вимог сучасної цивілізації. Провідником цих ідей і інтересів виступає національна еліта. Духовним каталізатором національного відродження і вищим проявом політизованої національної свідомості є національна ідея. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогресу, основою національного руху. У найширшому розумінні національна ідея – це ідея закономірності становлення і розвитку націй від їх найпростіших форм до державного самовизначення і державної самоорганізації.

 

Відтак національна ідея становить платформу націоналізму, який можна тлумачити у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні націоналізм – це світогляд і доктрина, притаманні будь-якій нації.

 

Їх можна сформулювати так:

 

- людство природно поділяється на нації;

 

- кожна нація має самобутній характер;

 

- джерелом політичної влади є нація;

 

- задля свободи та самореалізації люди повинні ототожнювати себе з нацією;

 

- нації можуть реалізувати себе тільки у власних державах і т.д.

 

У вузькому розумінні націоналізм – це певний світогляд, ідеологія та політика, притаманні конкретній нації і спрямовані на забезпечення кращих умов для її розвитку й самореалізації.

 

Значний інтерес становить питання типологізації націоналізму за наступними критеріями:

1) За зв’язком із різними ідейно-політичними течіями та режимами:

 

- ліберальний націоналізм (І. Бентам, Гердер, Т. Пейн, Дж. Мадзіні), який визначає право кожної нації на власну державу;

 

- консервативний націоналізм (Е.Берк, Фіхте, Гегель), спрямований на захист національних цінностей та інтересів;

- авторитарно-тоталітарний або інтегральний (Ш. Морра, А. Розенберг), що базується на вищості своєї нації, ворожнечі, ненависті, мілітаризмі та агресії.

 

2. За напрямками дії націоналізм поділяється на:

 

- іредентистський, за об’єднання всіх членів своєї нації;

 

- автономістський, за створення для своєї нації національно-територіальної автономії;

 

- сепаратистський, за відокремлення своєї нації.

 

3. За приналежністю до різних типів нації його можна поділити на:

 

- етнічний націоналізм, забезпечує інтереси етнонації та захищає інтереси національних меншин;

 

- політичний націоналізм, забезпечує інтереси держави та її населення;

 

- етнополітичний націоналізм, захищає інтереси всього поліетнічного суспільства та кожної етнонаціональної спільноти.

Варто звернути увагу на три важливі обставини. По-перше, націоналізм є історичним феноменом. Він є породженням індустріальної революції ХVII-XVIII

 

ст. Пік його піднесення припав на ХІХ-ХХ ст. В наш час, коли відбувається кібернетично-інформаційна революція може послабитися роль націоналізму, та посилитися процес етнополітичної інтеграції. По-друге, націоналізм вже відіграв важливу роль в житті як окремих націй та і людства в цілому. Він зруйнував західні колоніальні імперії, переміг фашизм і комунізм, розвалив соціалістичні псевдофедерації, такі як СФРЮ, СРСР, ЧССР, допоміг розбудувати понад 200 національних держав. По-четверте, очевидно, що націоналізм існуватиме доти, доки існують самі нації.

 

Варто також враховувати, що, окрім націоналізму існує ще один феномен, який називають „етніцизмом”. Етніцизм – це світогляд та ідеологія, притаманні нечисленним корінним народам та етноменшинам, які намагаються вижити і зберегти свою самобутність.

 

Сьогодні надзвичайно важливо, щоб націоналізм не перетворювався на ідола та не став предметом жертвоприношення й обожнювання. З іншого боку важливо, щоб він не зображувався кровожерливим монстром, джерелом і уособленням зла та нещастя. Націоналізм має займати те місце і відігравати ту роль в житті людства, які відведені йому історією.

 

3. Одна із закономірностей розвитку поліетнічного суспільства полягає в тому,щодосить часто політичні конфлікти переростають на міжетнічні, а міжетнічні, в свою чергу, у політичні. Так народжується специфічний тип конфліктів – етнополітичні. Головною передумовою та запорукою запобігання ескалації етнополітичних конфліктів може бути лише справді демократична етнонаціональна політика.

 

У широкому розумінні етнонаціональна політика – це різновид суспільної політики, що стосується етнополітичної сфери людського буття, зокрема взаємовідносин між етнонаціональними спільнотами і між ними та державою, їхньої боротьби за існування чи співіснування, за власні, а подекуди і за спільні потреби та інтереси, за утримання чи захоплення влади.

 

Етнонаціональну політику можна поділити на два різних типи: демократичну і антидемократичну.

 

Демократична етнонаціональна політика – це діяльність системи суспільних, державних та етнонаціональних інститутів і механізмів, спрямована на врегулювання відносин між етнонаціональними спільнотами, між ними і державою, забезпечення їхніх потреб та інтересів, запобігання ескалації етнополітичних конфліктів і зміцнення національної єдності. Щодо антидемократичної етнонаціональної політики, то це сукупність дій, заходів і методів правлячих кіл пануючої етнонації та підпорядкованих їм державних інститутів, спрямованих на збереження свого статусу, своїх власних потреб та інтересів, формування єдиної нації, придушення етнополітичних конфліктів.

 

Слід зазначити, що антидемократичну етнонаціональну політику поділяють на тоталітарну (колоніальні імперії, фашистська Німеччина, СРСР 30-50-х років), та авторитарну (СРСР 60-80-х рр., в деяких пострадянських державах сьогодні). Демократичну – на демократичну (Італія, Німеччина, Франція та ін.) і ліберальну (Швейцарія, Голландія, скандинавські країни).

 

Етнонаціональна політика може бути також змішаного типу, тобто мати ознаки кількох підтипів. Так етнонаціональну політику Росії можна характеризувати як тоталітарну щодо Чеченської республіки, авторитарну по відношенню до республік Північного Кавказу і демократичну щодо Татарстану.

 

Справжня ж демократична етнонаціональна політика базується на фундаментальних принципах визнаних в документах ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ. Серед них слід зазначити такі:

1. Принцип рівноправності, як індивідів так і етнонаціональних спільнот.

 

2. Право на самовизначення людини, корінних народів і етнічних меншин та націй.

3. Принцип суверенітету, що поділяється на національний, народний та державний.

 

4. Принцип невтручання у внутрішні справи держав.

 

5. Принцип територіальної цілісності.

 

Зазначимо, що впровадження демократичної етнонаціональної політики потребує також належних механізмів і засобів. А оскільки, вони в значній мірі залежать від політичної системи, її устрою, специфіки етнополітичних відносин в ній, рівня політичної культури взагалі та інших чинників, то їх краще розглядати в контексті конкретної держави.

 

Щодо України, то слід зауважити, що особливістю формування української нації була досить рання політизація етнічної самосвідомості – приблизно в період козацьких війн (ХVI-XVII ст.). Нова суспільна верства – козацтво, що йшло в авангарді національно-духовного життя, виступало в цей час на захист національної традиції, релігії, освіти. Про козаків (тобто українців) тоді почула вся Європа. Зростання політичних амбіцій козаків, намагання відстоювати свою незалежність відповідно до принципу „один народ – одна культура і релігія – один політичний устрій” дало підставу відомому французькому письменникові Просперу Меріме назвати Богдана Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі. В разі успішного завершення національно-визвольної війни 1648-1657 рр., уже в ті часи міг би відбутися прискорений процес формування сучасної української нації. Проте історія розпорядилася по-іншому. Тривалий час український народ та його землі перебували у складі різних держав, переважно Польщі та Росії. Правлячі кола цих держав нав’язували українцям свою антидемократичну етнонаціональну політику. Як наслідок,

 

процес формування української етнічної нації, розвитку її мови і культури, виявився досить повільним, складним, суперечливим. Разом з українцями значних утисків і втрат зазнали і інші етнонаціональні спільноти, що проживали на території України, але відповідальність за це несуть правлячі кола царської Росії, Польщі, СРСР.

 

Після відновлення незалежності Україна взяла курс на відродження власної демократичної етнонаціональної політики. Про це свідчать положення „Декларації про державний суверенітет України”, „Декларації прав національностей України”, Закону України „Про національні меншини в Україні”, відповідних статей Конституції України. Україна формується як держава з поліетнічним складом населення, і сьогодні на її території проживають представники 120 етносів. Сучасну основу етнодемографічного потенціалу України складають 17 найчисельніших етнічних груп (українці, росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, німці, азербайджанці, гагаузи), сумарна питома вага яких у складі населення України становить 99,6 %. Разом з тим, Україна є національною державою. Адже, у відповідності з документами ООН і ЮНЕСКО національна держава – це така держава в якій титульний народ становить 67 % населення. Згідно перепису 2001 року українців в Україні 77,8 % (по перепису 1989 р. – 72,7 %).

 

Важливим завданням кожної держави є здійснення такої етнонаціональної політики, яка б максимально задовольнила інтереси як автохтона, так і інших етносів. В статті 11 Конституції України записано: „Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.

 

Успішність державотворчих процесів в Україні залежить від врахування специфічних особливостей формування і розвитку етногруп, що визначають своєрідність етнополітичної ситуації, а саме:

- етнополітичний ренесанс одночасно характерний як для українців, так і для нацменшин, а це вимагає оптимального співвідношення у задоволенні потреб етнічного розвитку як одних так і других;

 

- різний тип розселення представників національних меншин (компактний і „розсіяний”);

 

- духовно-культурні і історичні відмінності у розвитку національних меншин;

 

- полілінгвістичність українського середовища;

 

- нерівномірність стадій етнічного відродження у різних національних меншин;

 

- необхідність координації Україною своєї етнонаціональної політики з етнополітикою тих держав, в яких українські національні меншини є

 

діаспорою; Основними напрямами державної політики в Україні у сфері

міжнаціональних відносин є:

 

- забезпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам;

 

- перетворення поліетнічності суспільства в консолідуючий фактор утворення громадського суспільства;

 

- розвиток культурної самобутності титульної нації;

 

- створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

 

- інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані, здійснення заходів щодо їх політичної, правової, соціальної і культурної реабілітації;

 

- розширення співробітництва із зарубіжними українцями;

 

- утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби та взаємної довіри;

 

- зміцнення гарантій, які виключали б прояви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;

 

- удосконалення правових основ регулювання міжнаціональних відносин. Шлях, який обрала Україна – це побудова такої держави, яка

 

дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні. Об’єднуючим чинником у процесі

 

державотворення стала ідея України як Вітчизни усіх громадян, що пов’язали свою долю з українською землею.