Роман Коваль 3 страница

Все літо та майже всю осінь 1920 р. Ананій Волинець громив більшовицькі обози, роз’їзди, гарматні частини, обслугу, міліцію, виловлював совєтських активістів і провадив над ними справедливий суд.

В жовтні 1920 р. Волинець отримав наказ ген.Омеляновича-Павленка влитися в Третю Залізну дивізію. Волинець наказ виконав...

Кінець осені 1920 р. закінчився для багатьох українських вояків в таборах для інтернованих у Польщі. Не став винятком і Ананій Волинець — біля с.Токи Збаразького району, що на Тернопільщині, загін Волинця переправився через Збруч і опинився на території, окупованій поляками.

Ананій Волинець не вважав, що боротьба завершена, і почав енергійно формувати “новий повстанчий авангард під проводом Вовченка, Цісаря та Якубенка, що мав продертися через ворожі тили в район Липовця-Гайсина-Балти”...19)

З кінця 1920 р. отаман Волинець оселяється у Рівному, звідки організовує підпільну мережу в окупованій росіянами Україні...

“За роки війни, — пише Головний архівіст Вінницького обласного державного архіву К.Завальнюк, — Ананій Волинець, як і Головний Отаман Симон Петлюра, не нажив собі ні золота, ні коштовностей. Оселившись з вагітною дружиною в с.Щаснівка біля Тарнова, заробляв на прожиття важкою працею у заможних господарів, а також лікуючи місцевих селян. Згодом, після багатомісячного перебування у Рівненській в’язниці (1922 р.), куди він потрапив за підозрою в антидержавній діяльності, змінює одну професію за одною: працював наглядачем шляхового будівництва на Рівненщині, був членом Волинського селянського банку, контролером електростанції, забійником худоби, завідуючим канцелярії будівельного відділу, агрономом...

Ананій Волинець вступає до Української народної партії, працює в редакції щотижневика "Дзвін", підтримує дружні зв’язки з багатьма визначними діячами української еміграції”.20)

 

1933 року полковник Волинець познайомився — через полковника Литвиненка — з Тарасом Боровцем, майбутнім командиром УПА. Боровець запропонував Ананію Волинцю вступити до їхньої підпільної організації. Гайсинський отаман погодився, але попередив, що візьме на себе обов’язки тільки за умови, що проводитиметься конкретна бойова робота...

“Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах, — згадував отаман Бульба-Боровець.- Він знав про всі наші плани та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших намірів. Це була високоінтелігентна і далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики... Це був військовий фахівець великого масштабу, організатор повстанських з’єднань і організатор постачання повстанських військ...”.21)

Боротьбу Ананій Волинець продовжував до 1939 року: під час “возз’єднання Західних та Східних земель України” більшовикам — за доносом якогось С.В.Пекаря — вдалося його арештувати.

В січні-лютому 1941 р. у Вінниці відбулася трагічна судова вистава.

“На процесі була маса кореспондентів та журналістів, — писав Тарас Бульба-Боровець. — Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий ”бандит” ще й тепер перед світлим трибуналом ”трудящих” поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: ”Ні”.

- Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?

- Хіба це народ?..

Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.

- Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!

Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця.

Він гідно жив і боровся за волю України.

Гідно, незаплямованим лицарем і помер.

Вічна йому пам’ять і слава!”.22)

 

Смертний вирок, винесений отаману 2 лютого 1941 року, був виконаний 14 травня 1941-го.

Склонімо вдячно голови перед пам’яттю Отамана Ананія Волинця та його побратимів — отаманів Голуба, Гальчевського, Гиви, Соколовського, підполковника Лисогора, сотника Сидора Ксендзюка, старшин Миколи Калинця, Назара Лазаренка, Будзіли, команданта обозу сотника Миколаєнка, Василя Голенка, Хтоми Кирилюка, Явдокима Сільвейструка, Пилипа Вишнюка,23)ад’ютанта Федора Мединського24)та інших козаків — відомих чи невідомих.

 

Джерела, ПРИМІТКИ:

 

1) Батько Гаврило Волинець мав трьох синів та чотирьох дочок. Один з синів — Олексій — розстріляний ЧК в 1921 р. за участь в пов­станському русі. Інший син — Ілько — (1887 р. нар.) репресований в жовтні 1930 р. Одна з дочок — Ганна (1897 р. нар.) — була дружиною отамана Гиви-Плахотнюка. 8 вересня 1937 р. заарештована і засуджена на вісім років концтаборів. К.Завальнюк, “Ананій Волинець — організатор повстанського руху на Поділлі в 1917-20 роках”. На правах рукопису.

2,6,11,14,20) К.Завальнюк, “Ананій Волинець — організатор повстанського руху на Поділлі в 1917-20 роках”. На правах рукопису.

3) Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське пов­станство)”. Харків, 1926.

4) Д.Голінков, “Крушение антисоветского подполья в СССР”, кн.1, М., 1986.

5,7-10,12,13,15,19) М.Середа, “Отаман Волинець”. “Червона Калина”,
№7-8, 1930. Львів.

16-18) О.Доценко, “Зимовий похід”, Варшава. 1932.

21,22) Т.Бульба-Боровець, “Армія без держави”, Львів. 1993.

23) Загинув 1921 року. Костянтин Завальнюк.

24) Розстріляний 1928 року. Костянтин Завальнюк.

 

 

Лицар волі Чорний Ворон

 

Справжнє прізвище Микола Скляр. Народився у Жовтих Водах. Студент Катеринославського гірничого інституту.

У травні-липні 1919 р. учасник повстання отамана Григор’єва проти “комуни і чрезвичайок”. Від серпня 1919 р. сотник Повстанської Армії Нестора Махна.

Невдовзі стає другим помічником командуючого Кримського корпусу Повстанської армії, згодом — командир кавалерійського полку. “Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец”, — таку оцінку Чорному Ворону дав начальник штабу Повстанської армії (махнівців) В.Белаш.1)

З середини 1920 р. Чорний Ворон — командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Костя Блакитного.

Загін складався з 150-250 кінних і 20 тачанок з кулеметами. “Цей загін був найрухливіший у Дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти Дивізію на марші, сковувати сили противника в бою... Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махнівців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні — жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби.., (вони) не раз показували яскраві приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією”.2)

У вересні 1920 р. Чорний Ворон зі своїм загоном у складі Степової дивізії прибув до Холодного Яру. В Медведівці повстанці Холодного Яру об’єдналися зі Степовиками. Юрій Горліс-Горський, який саме у Медведівці вперше побачив воронівців, так описував свої враження: “Найбільш сподобався нам загін Чорного Ворона: триста чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами. Коні під верхівцями і в тачанках — ”змії”! Ситі, вичищені, з позаплітаними в гриви коліровими стяжками. Масти переважно вороної. Козаки майже всі в чорних козацьких шапках і бурках”. А їхнього отамана Горліс-Горський запам’ятав таким: “Меткий їздець і вояк, він був одночасно якийсь повільний, нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Зате його рухи мали в собі щось гіпнотизуючого... Але що Ворон мав дійсно особливе — це очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не моргав повіками, а зміняючи напрямок погляду, повертав не очима, лише всією головою”.3)

 

В Медведівці, де колись почалася Коліївщина, наприкінці вересня 1920 року відбулася нарада отаманів. На ній слово мав і Чорний Ворон. Він наполягав, щоб повстанці, які зібрали силу в 30 000 бійців, йшли на Київ: “По дорозі ж усюди повстанці... Доки дійдемо — зберемо армію. У червоних невдачі на фронті. Частини, що оперують проти нас — пригнічені й налякані. Куди не повернуться — мають у запіллі повстанців. Таке військо нам дороги не замкне і Києва не оборонить”.4)

Але отамани Блакитний та Деркач прийняли рішення лишатися в запіллі ворога і громити його комунікації.

“ — Що вам так Київ у голову засів? — розводив Блакитний руками перед Вороном. — Київ поляки (тобто, україно-польське військо — Р.К.) і без нас займуть...

Ворон ”таємниче” посміхнувся.

— Кажете, пане отамане, — поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва, як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього — захопив би Київ перед самим їхнім носом...

Захоплення столиці українськими повстанцями, раніше, ніж дійде до неї фронт, було б неабияким дарунком для українського уряду,— підтримав побратима Андрій Чорнота. — Чорний Ворон, хоч і “степовий бандит”, але на ”міжнародних чемностях” розуміється”.5)

У Холодному Яру Чорний Ворон був недовго та встиг повоювати і тут.

“В обідню пору на піщаних кучугурах показалася велика сила червоних, що, мов сарана, в бойовому порядку, сунулася на Медведівку.

У Медведівці почався великий рух. Повстанські війська, підтримані артилерією, перейшли в рішучий контрнаступ. Червоні лави здригнулися, заломилися і почали безладно втікати на Черкаси.

Повстанці їх наздоганяли і нещадно нищили. Особливо багато роботи було воронівцям, які мали добрі навички рубати з розбігу... Сам Чорний Ворон вихром летів поперед своїх і вигукував захриплим голосом: ”Давай, давай, так їх, хлопці, сучих синів, так!..””.6)

Наступним боєм Чорного Ворона був багатогодинний бій в районі Онуфріївського манастиря...

 

В жовтні 1920 р., коли Степова дивізія поверталася з Холодного Яру на Катеринославщину, її шлях перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на Врангелівський фронт. Чорний Ворон, першим виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьоннівці помітять Степовиків і заатакують їх на марші. Він першим накинувся на червону лавину.

Будьоннівці спершу сприйняли воронівців за своїх. Тому й отаман зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили вогнем будьонівську частину, викосивши кулеметами кілька сот червоних.

Привернувши увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік, ближче до Лебединського лісу...

“Розгорнувшись лавою, червоні оточили ліс, де сховався Чорний Ворон зі своєю кіннотою. Зав’язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав добре місцевости і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, переходили в контратаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами повертались у ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників... Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися”.7)Коли будьоннівці увій­шли в лісок, поранені воронівці “самі себе добивали на очах у ворога”.

Коли Чорний Ворон залишився з двома козаками, він несподівано вигукнув “Здаюсь!” і підняв догори руки. Розпашілі боєм червоноармійці кинулися вперед, вже не відчуваючи небезпеки. Коли червоний командир підскочив майже впритул, Чорний Ворон всадив йому в груди кулю. Будьоннівці розгубилися і на мить зупинилися.

“Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона”, — зневажливо кинув отаман червоним козакам Будьонного — переважно вихідцям з Кубані.

І повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.

Пролунав постріл. За ним ще два — це останні козаки-воронівці поставили знак оклику у своєму героїчному житті. Будьоннівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих...

 

Юрій Горліс-Горський, який разом з іншими Холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене:

“Праворуч видніли сліди густого рукопашного бою. Направляємо туди коней. На невеликій площі — з півтори сотні порубаних — вдвічі більше будьонновців, ніж воронівців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще давніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.

— Є, тут! — крикнув Андрій...

Ворон без зброї, в окривавленій одежі, роззутий — лежав навзнак з розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крови. Задере­в’янілі руки — зігнуті на груди, між посіченими пальцями — зложені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран...

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу...

— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.

— Відправимо до Мотриного манастиря, — одізвався Петренко.— Колись Василя Чучупаку туди перенесем.

Чорнота заперечив рухом голови:

— Не можем Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг — хай з товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо”.8)

 

Селяни навколишніх сіл позбирали воронівців і поховали їх в одній могилі в лісі Раєвського над просікою, що проходить поруч з балкою із Шпакової до Розуміївки. В місці, де сходяться обидві балки, недалеко від ст.Хирівки, трохи західніше від неї, постала висока могила Борцям за Волю України.

 

Джерела:

1) А.В.Белаш, В.Ф.Белаш, “Дороги Нестора Махно”, Київ, 1993.

2) Ю.Степовий, “В Херсонських степах”. Мюнхен, 1947.

3,4,5,8) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, “Червона Калина”, 1994.

6,7) М. Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

 

Яків Гальчевський-Орел,

отаман Подільської повстанської групи

 

“Хто ж був той лицар, Яків Гальчевський, відданий слуга Батьківщини й репрезентант її найзавзятіших оборонців - Українського Повстанського Війська? - із запитання розпочинає свою розповідь про отамана Поділля полк. Микола Чеботарів. - Хто він, такий лагідний і наче несміливий у поводженні, а такий лютий у гніві, безмежно відважний в бою та кожної хвилини готовий до боротьби і жертви? Хто ж був той полковник, Яків Гальчевський, що не мав свого власного життя, що за родину собі повстанські відділи обрав, за матір - Ідею, а за мету - волю України?”. 1)

Справді, що ми знаємо про нього?

Микола Чеботарів стверджує, що Яків Гальчевський - нащадок української шляхти. А ось Костянтин Завальнюк знайшов у Державному архіві Вінницької області запис у церковній книзі Свято-Успенської церкви Подільської консисторії, де хрестили майбутнього отамана, про те, що батьки отамана - православні селяни села Гута-Літинська, 2) що в трьох кілометрах від Літина, де 22 жовтня (за ст. ст.) 1894 року (за новим стилем 3 листопада) й народився Яків. Ос-кільки у своєму селі церкви не було, то батьки - Василь Лукич і Мотрона Іванівна Гольчевські 3) - хрестили сина у Свято-Успенській церкві, що в сусідньому селі Балин.

Інформація начальника розвідки “1-ї Кінної Запорозької Червоного Козацтва дивізії” підтверджує, що Гальчевський - житель села Гута-Літинська. В той же час начальник розвідки стверджує, що Гальчевський - виходець з Гродненської губернії.

Збереглося “Прошение” підлітка Якова Гольчевського в “училищный совет” двокласної вчительської школи с. Майдан Курилівський від 28 серпня 1908 року: “Желая поступить для дальнейшего обучения в Куриловскую второкласную учительскую школу, честь имею покорнейше просить Куриловско-Майданский училищный Совет принять меня в число учеников первого отделения”. 4)

За 1911-12 навчальний рік Яків Гольчевський мав з поведінки лише п’ятірки. Закон Божий, історію та російську мову знав на “4” та “5”, географію, геометрію та фізику на “4”, співав на “3”. Трійка була і з сільського господарства, за твір мав четвірки та п’ятірки. Гімнастику здавав на “відмінно”. “П’ять” було й за “чистописание”. 5)

Як бачимо, дитинство та юність Якова Гальчевського минули на Поділлі. З юних літ він відрізнявся від однолітків любов’ю до зброї та війська. Невипадково й вибрав професію військового - поступив до старшинської школи, після завершення якої був направлений на фронти Першої Світової. Дослужився до поручника царської армії. Вже згаданий начальник розвідки 1-ї Кінної дивізії у своїй інформаційній записці зазначав, що Гальчевський - штабс-капітан царської армії.

Відомо, що деякий час Яків Гальчевський вчителював у подільських селах Сахни (нині Летичівського району Хмельницької обл.) та Бруслинові. Колишні учні Гальчевського довго пам’ятали розповіді вчителя про Богдана Хмельницького, Івана Гонту та Устима Кармелюка. Вчив дітей колядок і щедрівок, читав їм "Кобзаря". Організував церковний хор.

Був одружений. Дружина Марія Оксентіївна народилася 6 жовтня 1897 року. В 1914 р. закінчила двокласне училище в містечку Лиса Гора Херсонської губернії, а також три класи учительської семінарії в Добровеличківці в 1917 році. Працювала вчителькою.

Під час протигетьманського повстання Яків Гальчевський - отаман Літинського куреня. Потім переходить у підпорядкування отамана Волинця, разом з яким у лютому 1919 р. вирушив на Північний фронт у розпорядження отамана Оскілка. На Волині він приймає командування 61-м ім. Симона Петлюри піхотним полком. У травні 1919 р. Яків Гальчевський прибуває на станцію Броди, до штабу Дієвої Армії. Від Симона Петлюри отримує завдання: напередодні контрнаступу 1-го Запорізького Корпусу та галицьких частин - провести в запіллі Красної армії низку диверсійних акцій. Гальчевський вертається в Літинський повіт, де починає наново формувати загін.

З перших же кроків на своїй - отаманській - стежині Гальчевський виявляє себе лютим і непримиренним ворогом російського більшовизму. Він вже “добре усвідомив, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені”. 6) Гальчевський весь свій життєвий шлях надавав перевагу бою, а не переговорам з ворогом.

Псевдонім вибрав собі відповідний: “Орел”. І, як цей хижий птах, невтомно налітав на продзагони, розбивав ущент каральні загони Подільської губернської ЧК, успішно атакував дивізії т. зв. червоного козацтва. Діяв у Літинському, Летичівському, Проскурівському, Ново-Ушицькому, Жмеринському і Могилівському повітах.

Отаман Орел вступає у безперервні бої з частинами дивізій Котовського та Осадчого, корпусу Примакова, з полками 1 дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного Козацтва, 24-ю Самарською дивізією, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, з відділами особливого призначення тощо. Окрім того, повстанці Гальчевського нищать московську адміністрацію та залоги по селах і містечках. Звільнивши якийсь населений пункт, отаман скликав мітинг, пояснював політику Директорії, поширював відозви уряду УНР та закликав до безкомпромісної боротьби з російським окупантом. Скільки комісарів, воєнкомів, чекістів, сексотів, “продармєйцев” та інших “армєйцев” знищив Гальчевський важко підрахувати. Очевидно, не одну подільську річку можна було б загатити їхнім трупом.

 

Хоча Орел знаходився у безперервних боях, але таки знайшов час заскочити в Пашківську волость, щоб покарати керівників так званої “Пашківської республіки”, які вписали одну з найганебніших сторінок в історію України.

Коли наприкінці листопада 1919 р. український уряд потрапив в незавидну ситуацію і під натиском Красної армії змушений був тікати до Старокостянтинова, залізницю Проскурів - Старокостянтинів обсіли анархічні загони “Пашківської республіки”, які не визнавали жодної, крім своєї, влади.

Український уряд було принижено: його змушено підписати договір з сільськими дядьками про перепуск разом з військом (!!!) через Пашківську волость. Однак віче жителів волості не дало згоди (не ратифікувало цього договору). Врешті-решт величезне майно Армії УНР, в тому числі й вагон з грішми, потрапили до рук більшовиків.

“Ця історія дає змогу уявити, - писав згодом Юрко Тютюнник, - який був авторитет центру в масах!.. А можна було підтримати цей авторитет, наказавши військовому командуванню ліквідувати ’’пашківців’’. Одержавши такий наказ, я міг би його виконати, були для того засоби і бажання”. 7)

Мрію Юрка Тютюнника здійснив отаман Орел, який скерував до так званої “Пашківської республіки” каральну експедицію. Його відділ оточив Пашківці. Коротке слідство. Потім лаконічний суд. І розстріли винних...

 

“До прихода на Украину с Польши Петлюры, - зазначав начальник розвідки “1-ї Кінної Запорозької Червоного Козацтва дивізії”, - (Гальчевский) был начальником отряда при Летичевском Комиссариате.., проводил массовые расстрелы Совработников. В период Русско-Польской войны был некоторое время студентом 1-го курса Каменецкого университета - откуда после расшифровки его агентом Соввласти бежал в Литинский уезд, где и был назначен Военруком Сернецкой (?) волости. Откуда бежал в банду Пугача, с которым уехал в Киевскую губернию... Был некоторое время комендантом (атамана) Карого”. 8)

В липні 1921 р. сформована з козаків 5-ї Херсонської дивізії бригада в 450 чоловік на чолі з Шепелем перейшла Збруч. Орел-Гальчевський очолював у бригаді відділ силою 35 шабель і 35 багнетів. Діяв у Літинському повіті. 31 серпня 1921 р. на чолі 30 козаків здійснив наліт на Уладівську гуральню, під час якого було вбито три міліціонери. На трупі одного з них козаки прикріпили записку: “Так карають чорні терорісти зайдів кацапів за службу ганебній Російській комунії. Командір чорних терорістів Орел”.

“Зазначений загін, - повідомляли чекісти, - складає лише частину однієї спільної банди, розташованої в лісі між селами Сандомирки Літинського повіту і Гущинці Вінницького повіту, чисельність якої досягає 2000 чол. під командуванням отаманів Шепеля, Карого і Орла”. 9)

На той час Гальчевський керував відділом загону Якова Шепеля. На початку вересня загін налічував 45 піших та 15 кінних, які мали на озброєнні кулемети “Кольт” та “Люйс”.

4 вересня Орел налетів на ст. Холоневську Південно-Західної залізниці. Захопили декілька сімей політпрацівників, яких, як зазначали більшовики, “закатували до смерті”. Інше більшовицьке повідомлення зазначало, що загін “Чорних терористів” під командою Орла налічував 300 козаків і діяв у районі Хмільника, Уладівки та Калинівки. 5 вересня Орел зайняв містечко Янів.

9 вересня більшовики здійснили облаву: полк Красної армії спільно з Пиківською міліцією пройшли лавою ліс від села Уладівка до Майдану Бобринецького та Пиківської гуральні. Червоні знайшли щойно залишене місце постою партизанів, де виявили два трупи - чоловіка і жінки. Над ними на дереві висіла записка: “Чорні Террорісти так расправляються со шпигами Рад. Влади. Начальнік Чорніх Террорістів Орел”. Виявлено було й свіжонасипану могилу, яку розкопали і витягли з неї чотирьох убитих козаків.

13 вересня один із загонів Орла, за інформаціями більшовиків, з Уладівського району, де оперував, вирушив у район Чорнобиля Київської губернії.

15 вересня за 2 км від Майдану Трепівського в лісі відбувся тривалий бій відділу Орла з другою сотнею Першої “червоної козачої дивізії” (40 шабель), підсиленою 15 шаблями першої сотні та збірним загоном у 30 шабель під командуванням командира полку. Інший загін Орла в цей день вів бій з загоном 10-го кавалерійського полку в лісі Майдан-Бобрик, що за 14 верст від Хмільника.

Наприкінці 1921 р., після поразки Листопадового рейду, отаман Шепель виїхав на лікування закордон, передавши свої повноваження Орлу.

Гальчевського призначили командуючим 6-м Повстан-ським районом, до складу якого увійшли Літинський, Летичівський, Жмеринський, Могилівський, Ново-Ушицький, Проскурівський та Вінницький повіти. В кожному повіті був свій керівник, якому підпорядковувались організатори сіл, до обов’язків яких входило, не ведучи жодних списків, підбирати людей до загонів Гальчевського, слідкувати за перегрупуванням військових підрозділів ворога та за змінами в командуванні частин Красної армії. Організатор зобов'язаний знати всіх сільських та містечкових “совработніков” та місця, куди вони ховаються під час паніки.

 

Москва кидає на боротьбу з Гальчевським все нові та нові відділи, помщаєтьсяна безборонному населенні, заводить сексотів у кожному селі. Все важче стає боротися. Але Орел особистою відвагою “пориває повстанців до переможних боїв”. Він координує дії інших отаманів. Співдіє з отаманами Байдою-Галюком, Хмарою, Лісовим, Трейком, Лихом, Кащуком та іншими. У Летичівському лісі під Вербицьким Майданом скликає Повстанський з’їзд, на який з’їхалося 36 делегатів з усього Поділля. На цьому з’їзді Орла-Гальчевського затверджують Отаманом Подільської Повстанської Групи.

Твориться Штаб Подільської повстанської групи, який очолює підполковник Коноплянко, а членами стають сотники Погиба, Ковбасюк і Карабчевський, поручники Кохан та Коростовський, хорунжі Бабієнко, Грабик, Мотрюк (лікар) та Рарига. Допомагають козаки Харко, Онисько та Надія Богданенко. Вони забезпечують зв’язок з Симоном Петлюрою, отаманом Волинської Повстанської дивізії Петриком, отаманом Костюшком, сотником Дідківським, а також з отаманами Карим, Левченком, Пугачем та іншими. Орел скликає злет повстанських отаманів Правобережжя.

У грудні 1921 р. загін Орла налічував 40 піших, головний кадр відділу становив 15-17 чоловік. Улюблене місце перебування - коло сіл Пеньківка та Бруснилів, що у 12 верстах від Літина.

На 16 грудня 1921 р. в загоні було 32 піших, озброєних бомбами, обрізами і гвинтівками. Вік повстанців - від 16 до 26 років, переважно жителі села Сосни-Літинка.

1 січня 1922 року, як зазначали чекісти, Гальчевський здійснив наліт на село Майдан-Савин, а в ніч з 14 на 15 січня у Багринівці його козаки шукали членів волосного комнезамівського осередку.

15 лютого 1922 року Симон Петлюра наказує отаману Орлу-Гальчевському “обняти командування всіма повстанськими загонами в Правобережній Україні” (Наказ №241).

Орел літає Брацлавщиною, Гайсинщиною, Уманщиною, Бердичивщіною, рейдує в Балтському та Ольвіопільському повітах, його гарячий слід можна знайти на Ямпільщині, Могилівщині, в Ново-Ушицькому повіті. Услід йому несуться зойки окупантів та їхніх прислужників, але частіше - мертва тиша.

В березні 1922 р. козаки Гальчевського повісили голову комнезаму села Белецького, а у Зіновинцях вбили керівника продзагону Лошека.

В ніч з 4 на 5 квітня близько 2 год. 80 піших і кінних під командуванням отамана Орла вчинили наліт на село Бихни, що у 4 верстах на схід від Летичева. “Збивши сторожову охорону розташованих в цьому селі їздових артшколи і захопивши 20 коней, близько 3 години того ж дня сховались у напрямку села Білик. В бою з бандою вбитий червоноармієць, захоплений телефонний апарат”. 10)

Біля села Стасів Майдан, що коло Кипорового Яру, гайдамаки Орла вщент розбивають велику частину червоних. Потім поблизу містечка Янів і села Каміногірки, у селах Вербці та Бухнах, що в 5 км від Летичева, розбивають артилерійську школу. Під Кусківцями та коло Кожухівського Майдану громлять відділи дивізії Котовського. Недалеко від с.Уладівки здобувають сто коней.

“Неможливо перерахувати всіх комполків, начштабів, комісарів, політруків, сексотів, зарубаних або розстріляних (Гальчевським), - пише полковник Микола Чеботарів. - Тільки на Великдень 1922 року знищено 45 сексотів і штаб 10-го полку 2-ї дивізії Червоного козацтва”. 11)

Наприкінці травня 1922 р. до Гальчевського перейшов начальник кінного взводу повітової міліції, якого отаман призначив комендантом загону. Ось неповна хроніка літніх боїв отамана:

6 червня о 18 год. відділ Орла силою в кілька десятків вершників здійснив наліт на містечко Ваньківці. Було вбито начальника районної міліції, завідуючого кримінального розшуку, двох міліціонерів, спалено канцелярію міліції і кримінального розшуку, після чого загін направився в село Осламове, де спалили канцелярію волвиконкому, вбили двох співробітників повітового військкомату. 12)

Згідно з більшовицьким донесеннями, на 8 червня загін Орла становив 100 кінних і 40 піших. У цей день “Чорні терористи” забили чотирьох агентів кримінального розшуку і голову комнезаму села Комарівці.

29 червня 100 кінних козаків Гальчевського увірвались до села Вівсяники, вбили начальника міліції, знищили всі папери волосного виконкому, захопили з собою голову волосного комнезаму та інспектора продподатку й подалися далі.

7 липня в селі Осламове знищили місцевих компартпрацівників.

13 липня неподалік Попівських хуторів, що за 7 верст північніше Копайгорода, козаками Орла зарубані командир 71-го полку тов. Александрович, завгосп Чугунов і супроводжуючий. На труп командира полку причепили записку: “Засуджені на смерть через порубання кати українського народу. Командир українських національних партизанів Орел”.