Гайдамацька Січ отамана Голого

 

Базовими для отамана стали Мліїв та довколишні села, які хтось назвав “Мліївською республікою”. Місцевість — лісові урочища з поетичними назвами — Марусин Яр, Ламані гори, Середин Яр, Недашівський став. На підходах до табору стояла залога, головний шлях перепиняв шлагбаум з табличкою: “Мліївська республіка”.

Голий діяв також в районі Городища, Орловця, Буди-Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня, ст.Воронцовської, с.Великого Старосілля. Переправлявся і на Лівий берег: рейдував в районі Домонтового, Богушкової Слобідки, Хрестів, Коробівки.

Були у загоні селяни і з Тубільців, Березняків, Білозір’я, Байбузів.

Керівне ядро загону становили (згідно з даними А.Тегерешвілі): Баклицькі Оника і Яків, Буркут Харитін (начальник штабу), Вовк Павло, Заєць Гнат, Краснюк Платон, Панько Павло, Паламар Семен, Педоренко Олекса, Подупейко Олекса, Шевченко Артем, Сагач Дмитро (командир кінноти). Штаб загону перебував в оселях заможних селян Івана Плюща, Марка Бурлаки, Круподері та Шомкала.

Андрію Тегерешвілі вдалося встановити прізвища деяких повстанців із Городища та околиць: Грозний Антін і Вовгур (пізніше теж отамани), Вовк Василь, Добровольський, Дячка Михайло, Жук Олександр, Качан Артем, Ковтанець Михайло, Коршак Олександр, Лящ Петро, Пожар Олекса, Марченко, Співак, Голуб, Коршак Олександр, Ус Кузьма, Шаповал Андрій, Герасименко Грицько, Орел Василь (з с. Свинарки), Омельченко Тихін Мусійович.

Тихін Омельченко — заступник отамана — був другим за популярністю серед населення після Голого. Більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Л.П.Симиренка.

Одягатися повстанці намагалися подібно до однострою військ УНР: носили сиві шапки з червоними або зеленими шликами.

Селяни так описували отамана: “В походах на грудях мав бінокля, кінь був у нього рудий, у яблуках. Був швидким в ходу і розмові, сяде на коня — ніби влип. Любив бути на видності, любив похизуватися, басуючи конем, або, як би тепер сказали, позадаватися. Добре стріляв. Особиста зброя: маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям”.

Улюбленою піснею отамана була:

Ой, наїхали хлопці, еге-гей,

Ой, із України.

Та попускали коні, еге-гей,

Ой, та по долині...

Зрозуміло, що цю пісню знали всі повстанці і часто, разом з отаманом, співали — в рейдах, в таборі, біля вогнища.

Дівчата любили Голого та його товаришів, при зустрічах заплітали у гриви коням коханих кольорові стрічки. І, як чули сигнал ріжка, котрим сурмач оголошував збір, серце не в однієї стискалося: чи побачу ще?

Але не всі дівчата очікували наречених у селах, чимало з них боролися поруч: серед цих відважних дівчат — розвідниці Ярина (Оксана?) Пелюхно, Осадча, Плигач. В один нещасливий день їх зарубали окупанти біля Недашівської гатки.

 

 

“Тобі комуни захотілося?!”

 

Чим же займався Голий? Нищив продзагони, волосні та повітові органи “соввласті”. Спалив городищенський воєнкомат, нападав на інші совєтські установи Городища та сіл.

“Рейди Голого були тактично продумані, — пише Андрій Тегерешвілі. — Приміром, перед Городищем Трохим перевдягався в дівочий одяг і входив з групою своєї молоді під гармошку та співи до містечка. Одночасно лісовики тихцем просувалися цим же напрямком попід річкою. На підступах до містечка залягали. Голий розвідував становище і давав козакам умовний знак, за яким вони атакували пункт”.5)

5-7 лютого 1920 р. через голівські села Тубільці, Будище, Мошни, Хрещатик, Байбузи, а 8 лютого — Старосілля, Буду-Орловецьку, Білозір’я пройшли частини Зимового походу, зокрема, кінний ім.Івана Мазепи полк. Зрозуміло, що один лише вигляд українського війська підняв бойовий дух селян. Щоправда, в Мошнах виник інцидент: комуністичні агітатори дезорієнтували селян, сказавши, що це проходить білогвардійська частина. Провокатори пообіцяли дати кожному по півпуда цукру з Городищенського заводу, якщо ті нападуть на “білих”. Коли ж озброєні селяни довідались, що це частини Армії УНР, селяни розійшлися. Щоб остаточно розвіяти неправдиві чутки, командир Київської дивізії Юрко Тютюнник наказав “кінним частинам пройти м.Мошни з піснями”...

 

На початку травня 1920 р. — під час походу Будьонного на Польщу — Голий атакував 518-й полк Першої Кінної армії. Зрозуміло, що примітивно озброєному селянству нелегко було змагатися з регулярними частинами. “І в кращі свої часи загін Голого мав понад третину примітивно озброєних повстанців: сокирами, вилами. Натякаючи на таке озброєння, Голий жартував: ”У мене зубки гострі, піками””.

 

Отаман Голий регулярно проводив мобілізації. Ось згадка про це місцевого селянина: “Викликав нашого батька Голий у розправу (так по-старосільському називали сільраду — А.Т.) і запропонував вступити до загону. Батько довго воював з німцями, був у полоні, тож відмовився: вже навоювався. Голий з серцем підгилив його ногою під сідницю і вигнав”.

Отаман та його партизани нещадно нищили зрадників. Так, голівець Нечай забив начальника районної міліції Литвина і двох мліївських міліціонерів. У 1920 році був застрелений ще один начальник городищенської міліції — Я.Панько та голова райвиконкому Подвиженко. Прагнув Голий знищити ще одного зрадника — колишнього повстанця Рябоконя, з яким воював проти денікінців, і який перекинувся до червоних. Розплата була запланована на 13 вересня 1920 року.

Під час постою у с.Велике Старосілля карального загону під командуванням військового комісара Черкаського повіту Рябоконя, котрий планував наступати на “Мліївську республіку”, повстанці атакували ворога.

“Голівці несподівано ввірвалися до Старосілля з усіх боків. Першими пострілами зняли вартових на церкві і розсередилися по селу... Зав’язався бій.

Очевидець П.Т.Гой розповідав: ”Голівці летіли, як чорна хмара — з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом (щоб відрізнятися від червоних) — і землі під ними не видно”.

Під час бою було забито семеро карателів, 20 осіб полонено, решта розсіялась. Отаман Голий гарцював селом на білому трофейному коні і все виглядав: чи вже спіймали Рябоконя?..

Полонених пов’язали колодязьною мотузкою і вервечкою погнали мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб-сало-масло!

Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили і т.д., але ненависть виявилась сильнішою — їх постановили стратити, що й було зроблено вранці у Сиваковому Яру. Коли прикидали землею, один недобитий підвівся і просив порятунку. Хтось із селян спустився вниз: ”Тобі комунії захотілося? На!” — і добив лопатою.

Старосільська міліція відбулася легше — отримали від отамана лише шомполів — місцеві все ж, з селян.

Один полонений ненадовго врятувався, його ”куркуль” Краснюк забрав до себе допомогти по господарству. Така вже натура хазяїна: воюй не воюй, а гречку сіяти треба. Через два тижні господар відпустив його з миром, але похвалився сусідові Вовкові Павлу Семеновичу. Той наздогнав рябоконівця біля урочища Диччине і вбив”.6)

Розголос про розгром карального загону в селі Велике Старосілля рознісся округою. Лави Голого швидко зростали. У вересні 1920 р. до нього пристали повстанці гайдамацького села Медвин...

 

“Красниє мстітєлі”

 

В Україні йшла боротьба між націями за право володіти українським скарбом — землею. Євреї, як і завжди, виступали на боці поневолювачів українського народу. Одним з прикладів безоглядної жорстокості з боку “мирного єврейського населення” була діяльність загону городищенських “красних мстітєлєй”.

Про нього маємо таку офіційну совєтську інформацію:

“В Городище Черкасского уезда имеется отряд численностью в 80 ч. Оружия отряд имеет 50 в., из которых 25 приобретены на средства организации, а 25 получены взаимообразно. Имеется по 30 патронов на винтовку. Отряд ежедневно несет охранную службу местечка, выставляет заставы.

Отношение местных властей и райпаркома весьма благожелательное и доверчивое. Отряд причислен к Смелянскому ротучастку. Еврейское население местечка после погрома, устроенного бандой Голого, разбежалось и только теперь, при наличии отряда самоохороны, начинает возвращаться. Из сел и местечек, не имеющих отрядов самоохороны или постоянных гарнизонов, евреи перешли в пункты, имеющие охрану...

Доступ в отряд свободен для всех желающих без различия национальностей, лишь бы принадлежал к числу трудящихся, но фактически входит в них одна лишь еврейская часть населения, как непосредственно в них заинтересованная...

При наличии петлюровского настроения у населения Черкасского уезда и имеющейся подпольной петлюровской организации, к которой сочувственно относится не только селянская часть населения и полупролетарская, спекулирующая рабочая часть бобринского узла и заводов, но и часть ответственных сотрудников власти, — отряды самоохороны из еврейского населения есть та часть населения Черкащины, на которую в данный момент можна безусловно положиться, так как всякая иная власть равносильна для них гибели, в чем она уже неоднократно убеждалась”.7)

Згідно з даними Андрія Тегерешвілі, загін “складався з містечкових комуністів та активістів: крамарів, кравців, службовців і налічував 100-150 осіб. Командиром його був Сань Ісаковіч Дінерштейн. Склад загону: комісар — міліціонер Ворона, Бєгєльфєри Павло та Лазар, Бурячков, Бурячкова Хана, Віткуп, Житомірскіє Ізя та Хаюся, Кругляк Льова, Каральнік, Камінскій, Котляр Боріс, Ляш, Львовскій Ліпа Янкєлєвіч, Майстровий Борух Шаєвіч, Піпка Аба, Пєрчік, Тютюнов, Трєгуб Ілля Ароновіч. Останній був власником млина.

На озброєнні мали гвинтівки і кулемети ”Максим”.

Діяли ”мстітєлі” переважно так: заходили до молодиць, в яких чоловік у лісі, забирали до підвалів своїх лавок — пиши записку чоловікові, щоб з’явився. Не прийде чоловік — дружину розстріляють, прийде — розстріляють обох. Або можуть жінку нібито відпустити, а вб’ють по дорозі додому десь на околиці.

Розстріли велися у піщаному кар’єрі — зручне і вигідне місце: далеко від свідків, пісок гарно всмоктує кров, ями приречені самі собі рили, а з урвища легко засипати трупи. Стверджують, що тут страчено до 200 осіб”.8)